Повні пов’язані розділи частини II. У них ідеться про духовне наставництво Леонтія, спільні подорожі, переслідування його учнів, листування, зустрічі в таборах та кончину. Збережено також частини цих розповідей про інших учасників подій, щоб не втратити контекст.

Духовний наставник

Джерело: с. 179–184. Повний розділ частини II.

У всі періоди історії Господь посилав Своїх обранців для утвердження віри на землі. Багато з них зазнавали насмішок, докорів і жорстоких гонінь. Лише після їхньої кончини відкривалося святе життя обранців Божих.

У нелегкий для Західної України час на Рівненщині з’явився Леонтій Грицан із проповіддю Слова Божого та утвердженням Православної віри. Покинувши свій дім, у старенькому полотняному плащі, порваному взутті, а часом і зовсім босий, без головного убору, з дерев’яним посохом у руках, він ходив із села в село, із міста в місто по домівках селян. У свята його можна було бачити біля храмів, на базарах, і скрізь він закликав людей до покаяння та стійкого перебування в Православній вірі. Його проповідь була простою та доступною. Вона охоплювала широкий круг питань церковного життя православного християнина: як правильно схилятися перед хрестом, шанування недільних та святкових днів, поважне ставлення до духовенства, піст, молитва, милостиня, паломництво до святих місць тощо. За великі труди на ниві Божій, ревність до Православної віри Господь нагородив його даром прозорливості та втіхи душ людських.

Ще до приходу Радянської армії можна було бачити старця Леонтія біля Свято-Троїцького Корецького жіночого монастиря. Він стояв взимку на снігу босими ногами, незважаючи на сильний мороз, і по кілька годин, а траплялося й цілими днями, закликав людей до покаяння. Пламенна проповідь старця Леонтія привертала увагу оточуючих, і біля нього завжди збиралося багато людей, щоб послухати настанови про духовне життя та християнську любов до Бога і людей.

Часто запрошував старця до себе додому і батько Михайла, а також його дядько Павло. Духовні настанови, виголошені старцем Леонтієм, усе більше вселяли в серця слухачів непохитну віру та прагнення до боговгодного життя.

Уперше старець Леонтій побачив Михайла немовлям у колисці, коли відвідував дім його батьків. «Це Боже дитя», — сказав він мамі Михайла. Після цього він часто бував у домі Гнесюків, а ще частіше в будинку дядька Павла. Невдовзі після того, як Михайлу виповнилося п’ять років, старець Леонтій вкотре відвідав їхній дім і сказав мамі Михайла Марії: «Відпустіть його зі мною». Мама занепокоїлася і відповіла, що не може цього зробити. Старець Леонтій у відповідь сказав: «Це не твоє дитя, а Боже». Після сказаних слів мати Михайла злякалася і відпустила сина. Починаючи з самого раннього віку, старець Леонтій брав малого Михайла з собою на проповіді у найближчі села. Це була справді Боже дитя. Незважаючи на дуже юний вік, Михайло зі старечою мудрістю та дитячою чистотою вбирав у себе зерна Слова Божого, які згодом проросли і принесли плоди в серцях багатьох тисяч людей.

Коли Михайлу виповнилося шість з половиною років, у неділю вони зі старцем Леонтієм пішли на богослужіння у село Малая Совпа. Після служби старець Леонтій говорив біля храму людям проповідь про покаяння. Потім поставив перед собою стілець і сказав маленькому Михайлу: «Мишенька, скажи людям слово». Михайло швидко забрався на стілець і голосно промовив: «Гріх лопне, як мильна бульбашка!» Всі навколо засміялися. Це були перші слова маленького Михайла, промовлені перед людьми.

Старець Леонтій дуже полюбив Михайла за його слухняність, любов до Слова Божого та церковних служб. Маленький Михайло, у свою чергу, відповідав йому взаємною дитячою любов’ю і з нетерпінням чекав чергового відвідування старцем.

Леонтієм дядька Павла. Дядько був ревним християнином, захисником Православної віри. Суворо дотримувався всіх свят і постів, любив Божий храм і богослужіння і всьому цьому навчав інших. Він дуже поважав старця Леонтія і часто запрошував до себе додому. У будинку дядька Павла збиралося багато людей, щоб послухати настанови старця Леонтія. Кожного разу дві невеликі кімнати були переповнені людьми. Розташовувалися хто де міг: хто на ліжку, хто на лавках, більшість людей просто постилали щось собі і влаштовувалися на підлозі. Удивною добротою і гостинністю відрізнялася дружина дядька Павла. Любила пригостити, переживала про те, щоб усім якнайкраще догодити. Ділилася всім, чим могла: на вечерю варила картоплю, ставила на стіл огірки, цибулю. О десятій годині приходив старець Леонтій. Всі вставали і, помолившись, сідали за вечерю. Спочатку старець Леонтій цитував вірші зі Святого Письма, потім наставляв у духовному житті, а наприкінці зустрічі всі разом співали псалми. Маленький Михайло щоразу ще задовго до приходу старця Леонтія прибігав туди і в нетерпінні чекав. Коли приходив старець Леонтій, радості не було меж. Хлопчик сідав поряд із ним і з тривогою слухав, намагаючись не пропустити жодного слова.

Йшли важкі тридцяті роки. Старець Леонтій час від часу брав із собою маленького Михайла у найближчі села на недільні та святкові богослужіння. Найчастіше вони відвідували Почаєво-Липенський чоловічий скит у селі Липки. Це святе місце особливо любив старець Леонтій і говорив, що воно під Покровом Пресвятої Богородиці.

Настоятель монастиря отець Яків (Наумчук) завжди був дуже радий таким дорогим гостям. Щоразу після богослужіння за його благословенням старець Леонтій виголошував проповідь. Люди, вийшовши з храму, влаштовувалися, хто де міг, і слухали. Після закінчення проповіді розстеляли покривала та готували трапезу з принесених продуктів. Багато хто звертався до старця Леонтия зі своїми актуальними проблемами. Старець кожному приділяв увагу, вислуховував, давав поради, за всіх молився. На душі у всіх була величезна радість від спілкування з духовним наставником.

З кожним приходом старця Леонтия все більше людей збиралося не тільки з прилеглих сіл, а й здалеку. Вони добиралися до Почаївсько-Липенського скиту, щоб побачити старця.

Михайлу було близько семи років, коли він уперше зі старцем Леонтієм відвідав Почаївсько-Липенський чоловічий скит. Від першого відвідування і до кінця життя Михайла це місце стало для нього найдорожчим і найріднішим. Отець Іаков одразу назвав маленького Михайла своїм послушником і завжди приділяв йому особливу увагу, приймаючи дитину з батьківською любов’ю. Тому під час перебування в скиту Михайло ні на крок не відступав від отця Іакова.

Коли сонце ховалося за горизонт і на втомлену землю спускалася тиша, усі поспішали до джерела. Старець Леонтій виголошував проповідь, а потім отець Яків знову і знову розповідав передання про підземну церкву, про те, як сама Цариця Небесна з’явилася йому і наказала на місці колишньої церкви збудувати нову. На місці явлення Божої Матері отець Яків поставив великий дерев’яний хрест і завжди прикладався до нього. Ці розмови глибоко закарбувалися в серці Михайла. У нього з’явилося велике бажання до кінця свого життя служити Господу та Божій Матері в цьому святому місці.

Дуже часто, коли всі йшли від джерела, Михайло залишався один на місці явлення Божої Матері і довго молився, звертаючи свій погляд на хрести куполів храму. І лише під ранок, намагаючись бути непомітним, приходив і тихо лягав спати.

Справді, це місце святе і славетна його історія.

Під покровом Пресвятої Богородиці

Джерело: с. 184–193. Повний розділ частини II.

У південно-західній частині села Липки видніється пагористе поле, яке й до сьогодні називається Селищем. З давніх часів у цій місцевості селилися наші предки. Край був багатий на дичину, земля давала добрі врожаї, а вода мала неповторний цілющий смак. Ось і тяглися до цього місця наші прадіди й заселяли його, ставили хати, облаштовували господарства. Але час був важкий. Татари раз, а то й двічі на рік здійснювали напади на руські землі і збирали подать: м'ясо, шкури, масло, мед, рибу. Жителі Селища як могли оберігали свої землі. Але траплялися випадки, коли в посушливі роки подать платити було нічим, і дикі ординці вчиняли жорстокі розправи — повністю спустошували поселення. Ледве втихали пожежі і висихали сльози скорботи, люди знову заселяли ці місця. Так було не раз. Нібито птах Фенікс, яка, відроджуючись з попелу, ставала ще красивішою, так і це місце спустошувалося, спалювалося, але з часом ставало ще родючішим і прекраснішим. Історія знищення і відновлення Старого Селища повторювалася, як зміна дня і ночі.

Існує багато переказів, пов’язаних із цим поселенням та цілющим джерелом. До наших днів збереглися два перекази, які передавалися з уст в уста. Перший, пов’язаний із спустошенням Селища татарами, другий — про церкву, що пішла під землю.

Ординці, як хижі звірі, нишпорили по Русі, спустошували тисячі міст і поселень. Але густий липовий бір довго не траплявся їм на очі, біда оминала це місце стороною. Старійшини пояснювали це так: «За тверду віру, за шанування свят, за наші труди Господь нас береже».

Місцевість Селища нагадувала райський куточок: з усіх боків була оточена лісами, наче вінком опоясана. Хати перед великими святами фарбували в помаранчевий та світло-жовтий кольори. Люди пам’ятали свій давній добрий звичай — готуватися до свят великою працею. Чужоземці не могли відрізнити світло-жовту хижу від стогів сіна. Але все ж неможливо було сховати Селище від татарських баскаків.

Селище жило простим життям: люди працювали в полі, в лісі або займалися риболовлею. Ніхто не підозрював про страшну загрозу, яка от-от могла настати з-за пагорба. Саме звідти з’явилася лавина кінних ординців. Вони мчали чорною хмарою, знищуючи все на своєму шляху. Здавалося, не врятуватися нікому. Озброєні луками і кривими короткими мечами, вершники, немов голодні пси, кидалися на поселенців. Смерть була повсюду. Лише молодому русоволосому юнакові, який на краю лісу допомагав батькові робити дубові ободи для коліс, вдалося на деякий час уникнути меча. Він сховався під гілками дикої груші і голосно, як тільки міг, закричав, попереджаючи про небезпеку.

Стріла татарського воїна наздогнала юнака, але не змогла зупинити сигнал тривоги. Він передавався з уст у вуста по всьому поселення. Цього було достатньо, щоб жителі встигли піднятися на захист, а малі та немічні сховалися у лісових непрохідних болотах. У той момент, коли загорілася перша хата в Селищі, голосно та грізно зазвучав церковний дзвін.

Здавалося, що він заглушив навколо себе все: дикі голоси, брязкіт зброї, зупинив стріли в лугах і мечі, підняті над новими жертвами. Все тривало недовго. Але цього вистачило, щоб багато селяни знайшли собі притулок, сховалися від ворога. Басурмани одразу ж оточили церкву і випустили сотні стріл у пономаря, який усією силою дзвонив нагорі. Але тільки вони досягали дзвіниці, як раптово, зупинені якоюсь силою, падали на землю. Багато разів татарські вершники цілитися в пономаря, але безуспішно: дзвін турботливо сповіщав, повідомляючи про небезпеку іншим селам.

Татари намагалися вдертися в храм, але двері не піддавалися; намагалися підпалити, але ніяк не вдавалося добути вогонь. Сам Господь охороняв це святе місце.

Раптово здригнулася земля, і сталося те, чого ніхто не міг очікувати — супроводжувана монотонним дзвоном церква почала занурюватися під землю. Від несподіванки загарбники оніміли. Вони не встигли й кроку ступити, як відразу були підкошені вогнем.

Коли хрест церкви опинився під землею, замовкли звуки дзвону.

Невдовзі Господь явив ще одне чудо — на місці храму струмками забив цілющий джерело. І донині приходять сюди люди, щоб випити води, втамувати спрагу та зцілитися від недугів. Ця легенда свято зберігалася в серцях наших предків. Але чи це легенда? Живими свідками тих подій залишилися Селище та живоносне ДЖЕРЕЛО.

Минали роки. Божим Провидінням було призначено, що джерело і земля перейдуть у володіння благочестивої й побожної родини Андрія Наумчука. У 1866 р. його син Микола одружився з місцевою дівчиною Прасков’єю та створив родину. Батько виділив Миколі землю, на якій розташовувалося джерело. Благочестива родина виростила та виховала п’ятьох дітей — двох синів і трьох дочок. Передання про підземну церкву ретельно зберігалося у родині Наумчуків. Джерело, що виднівся на пагорбі їхнього власного поля, вони вважали цілющим. Микола й Прасков’я щиро вірили, що джерело з’явилося на цьому місці як невичерпна Божа милість до людського роду. Микола часто казав дітям, що струї джерела — це сльози останніх захисників Селища, поселення, з якого почалося село Липки. Серед п’яти сестер і братів найбільш допитливим був Іван. Щойно хтось із новоприбулих гостей або старших домочадців починав згадувати про давню церкву, маленький Іван ніби завмирає на місці, вбираючи в себе кожне дороге серцю слово. Більше за все він любив слухати, як батько читає Біблію.

Коли Іванові ще не виповнилося десяти років, він захворів на тиф. Жахлива хвороба прогресувала, і сили зовсім покинули хлопчика. Батько привіз із села Великі Межирічі лікаря, який прописав ліки і порадив сподіватися на Божу милість, оскільки сам сумнівався в одужанні хлопчика. Місцеві знахарі також не змогли зупинити хворобу. Хлопчик худнув, як свічка. Він весь час марив і просив: «Води... Пити...»

Мати змочувала гарячі уста сина відваром із кавунів, фруктів і весь час молитвою стояла перед старовинною Афонською іконою Божої Матері, привезеною кимось із Почаївської Лаври. Вона була поставлена біля узголів'я хворої дитини. Виснажена мати вже втрачала надію на одужання сина, але уста постійно повторювали:

— Пресвята Богородиця, допоможи! Пресвята Богородиця, не залишай, заступися за мого сина!

А хворий усе просив:

— Води...

Мати подумала:

— А може йому допоможе свята вода з джерела? Він так любив її пити і пригощати інших.

Мати швидко піднялася і поспішила до джерела, принесла води і напоїла сина. Хворий Іоанн жадібно, ковток за ковтком, пив цілющу воду і не міг напитися. Потім мати змочила хустку у воді і приклала до гарячого тіла сина. Іоанн одразу заспокоївся і заснув міцним сном. Батько з матір'ю настільки налякалися, що привели місцевого священика, щоб той прочитав канон на вихід душі. Іоанн мирно дихав, не відкриваючи очей. Усі навколо плакали. Так він проспав більше доби. Коли ж відкрив очі, спитав:

- Де вона? Де? Хто, синочку? — перепитала мати. Прекрасна жінка в красивому вбранні! Вона тільки-но була тут, біля мене. Вона вже пішла?

Мати з батьком переглянулися. Жар пройшов, син не божеволів, очі не блищали.

— Де вона? — все питав Іоанн.

— Це тобі, синочку, все наснилось. Дуже хороший сон на одужання, — заспокоювала сина мати.

Лише через деякий час, побачивши в куточку серед ікон Афонський образ Пресвятої Богородиці, маленький Іоанн вигукнув:

— Це Вона, мамо, це Вона приходила до мене і пестила мене!

Так виростав Іоанн, маючи в серці своєму глибоку віру в Бога, у предстательство Цариці Небесної...

Якось раз їхній дім відвідали монахи з Почаївської Лаври. Вони розповідали багато випадків заступництва Божої Матері, потім довго співали псалми. Коли на ранок монахи збиралися в дорогу, Іоанн попросив:

— Візьміть мене з собою.

— Не можемо, малий ти ще. Ось підростеш, тоді і сам прийдеш, — відповіли монахи.

З цим і пішли. А ввечері, коли дорослі заснули, Іван утік наздоганяти монахів. Одному Богу відомо, якими дорогами блукав він, чотирнадцятирічний юнак, щоб знайти мандрівників. Але все ж сам дістався до Почаївської Лаври, де на третій день і знайшов його батько.

Більше за все Іван любив книги. Оскільки він був надзвичайно розумний, його у неповних сімнадцять років взяли послушником у Почаївську Лавру, а незабаром він прийняв чернечий постриг.

Після закінчення Кременецької духовної семінарії та прийняття чернецтва у Іоанна, тепер отця Якова, остаточно дозріло бажання побудувати церкву в Липках на тому самому місці, де вона колись пішла під землю. Отець Яків знав, що для цього потрібні гроші. Але де їх взяти? У отця їх стільки не буде, а зібрати навряд чи вдасться. Залишалося одне — заробити гроші своєю працею, навіть якщо на це піде багато років. Спершу отець Яків служив у Почаївській Лаврі. Потім попросився до села Пляшева (Козацькі могили). Збирав, як міг, рубль до рубля. Коли трохи назбирав, повернувся до рідного села Липки. Він сподівався, що тепер люди його підтримають.

Так і сталося. На будівництво храму надходили гроші з Почаївського та Корецького монастирів, також масово жертвували гроші християни з усієї округи. У цей час отець Іаков придивився за невелику ціну церкву в селі Користь, що недалеко від Корець. Точніше, тільки її зруб, що вцілів після пожежі, але придатний для будівництва. Настав час обирати місце для церкви. Отець Іаков звернувся до свого батька з проханням виділити йому під будівництво храму ту частину землі, де чистими струмками бив цілющий джерело. Батько йому з радістю відповів: «Нехай Господь тобі допомагає! Думаю, гектара землі вистачить і для будівництва храму, і для монастирських корпусів».

Йшов 1919 рік. Після повалення царської влади ще довго вирувала громадянська війна. Було страшне час повного знищення російської держави. Отець Іаков та його помічники поспішали швидше побудувати храм, щоб день і ніч молитися про спасіння людських душ, відвернути чорне зло від рідної землі. Але, як говориться, біда ніколи не приходить одна. Невдовзі на Волинь прийшли більшовики, за ними — поляки. Кожен по-своєму гнобив народ, наводив свої порядки. Все це сповільнило подальше будівництво монастиря.

З Божою допомогою у 1921 р. храм було збудовано та зареєстровано як Почаївсько-Липенський Успенський чоловічий скит Почаївської Лаври. Головний престол було освячено на честь Успіння Пресвятої Богородиці, другий — на честь святого великомученика Димитрія Солунського. Наче корабель, красувався храм на підвищенні і був видимий на десятки верст. Північна його сторона стояла на високому цоколі, оскільки розташовувалася майже біля підніжжя пагорба. У цоколі були масивні двері, які вели до каплички, що знаходилася в нижній частині храму. Тут текла вода з джерела у цементний колодязь, з якого вона по трубі витікала за межі храму і по природному руслу впадала у сільський ставок. Монастирський корпус отець Яків не встиг побудувати, бо настали страшні безбожні часи.

Минали роки. Михайлові виповнилося трохи більше десяти років. Влітку, у вільний від навчання час час, він допомагав батькові по господарству, ходив зі старцем Леонтієм. Часто прибігав у Почаївсько-Липенський скит до отця Іакова на послух: прислужував у церкві, допомагав по господарству, з повагою ставився до старших, за що його всі любили. Цілий день він ніс послух при скиту. Отець Іаков благословляв його на нічліг до людей у село Липки або у сусідні села. Особливо часто ночував Михайло в будинку Лащук Євгенії (бабусі Южини), розташованому недалеко від монастирського храму, а також у Варвари Одуд. У Євгенії був син на ім’я Василь, на три роки старший від Михайла. Михайло з ним подружився і в усьому, чим міг, допомагав.

Молодий послушник

Джерело: с. 193–197. Повний розділ частини II.

І з спогадів Лащук Євгенії, мешканки села Липки, став відомий випадок, який стався у 1936 р. Тоді Михайлові було 2 роки. Він часто приходив у дім Лащуків ночувати, і родина завжди радо його приймала. Але одного разу сталося подія, спогади про яку довго тривожили душу. «Як я так могла вчинити з Михайлом?» — до сьогодні жаліється Євгенія.

А сталося наступне. У понеділок другого тижня після Великодня до монастиря прийшли молоді хлопці. Михайло в той час перебував у Почаївсько-Липенському скиту. Люди за Великодній тиждень принесли до обителі багато крашанок. Хлопці взяли ці крашанки і в гарному настрої прийшли пообідати в дім Євгенії Лащук. Разом з ними прийшов і Михайло. Оскільки в домі нікого не було і він був зачинений, вони влаштувалися у дворику. Поїли і почали бешкетувати: кидати яйцями у вікно на горищі. Хтось потрапив, хтось ні, але біля віконця утворилася немала купа розбитих пасхальних яєць. Усі сміялися від душі. За цим заняттям їх і застала Євгенія. Вона побачила цей безлад і почала голосно кричати. Хлопці злякались і розбіглися хто куди. Лишився один Михайло, який не брав участі у цьому. Звісно, уся злість обрушилася на нього. Михайло мовчав, а Євгенія продовжувала лаятися!

На ночлег залишився Михайло в будинку Євгенії. Вона зі злості веліла йому лягати спати на порозі. Думала, хай поспить на підлозі, остигнеться. Михайло, не сказавши ні слова, лише поклав під голову свій піджак і заснув на порозі головою до дверей. Весна того року прийшла рання, і на вулиці було досить ХОЛОДНО.

Наступного дня син Євгенії, Василь, попросив Михайла допомогти йому спахати город. Той погодився. Увесь день то Михайло водив коня, а син ішов за плугом, то навпаки. До вечора втомилися обидва. Серце Євгенії трохи пом'якшало. Повечерявши, усі приготувалися лягати спати. Михайло вже сам укладався на порозі. Євгенії стало його шкода, і вона кинула на підлогу кожух. Михайло подякував і заснув.

На третій день Михайло півдня трудився в монастирі, а після обіду рубав дрова з Василем у НИХ у дворі. Знову дуже втомилися. Євгенія подивилася на Михайла — і серце її зовсім пом'якшало.

Через деякий час стало відомо, що Михайло не брав участі в тій ганебній справі. І по проханні багатьох років Євгенія, згадуючи цей випадок, шкодувала про скоєне.

Відомий і інший випадок, що стався під час послуху Михайла в Почаєво-Липенському скиту. Одуд Варвара згадувала про перебування Михайла у її домі. Напередодні свята святого великомученика Пантелеймона вона важко захворіла. Біль була настільки сильним, що вона не могла піднятися з ліжка. Але вона була регенткою приходського хору і мала йти на службу. Раптом почувся стук у двері, і на порозі з’явився Михайло. Він перехрестився на ікони, привітався і сказав: «Тітко Варвари, треба йти на службу». Вона йому відповіла: «Мішко, я не можу піднятися з ліжка, мені так погано». Михайло, нічого не кажучи, підійшов до ікон, став на коліна перед образом святого великомученика Пантелеймона і почав молитися. Варвара все дивилася на нього, не відводячи очей. Через деякий час Михайло встав і сказав: «Я, тітка Варвара, іду до церкви, а Ви вставайте і йдіть за мною» — і пішов. Вона не знала, що й думати. Але через хвилину відчула, що головний біль у неї припинився. Варвара, ніби нічого й не сталося, встала з ліжка, одяглася і пішла до церкви. Так, за молитвами Михайла, Господь підняв її з одра недуги.

Багато подібних випадків, які сталися з різними людьми під час перебування зовсім юного Михайла в Почаївсько-Липенському скиту, згадують жителі села Липки та сусідніх сіл.

Якщо поруч зі старцем Леонтієм або з отцем Яковом у святій обителі Михайло відчував себе захищеним, то в повсякденному житті йому було нелегко.

Відомий такий випадок. Під Різдво 1939 р. однокласники запросили Михайла взяти участь у підготовці до свята. У всіх бажаючих приєднатися вимагали гроші на купівлю матеріалу для вертепної зірки. У неділю почали робити Вифлеємську зірку. Різали, пиляли, ліпили — зірка вийшла гарною. Михайлу було дуже прикро, що все це вони робили в недільний день. На Різдво Христове домовилися ввечері йти співати колядки. Коли вийшли на вулицю, лив дощ і зірка розмокла. Вони підійшли до одного вікна, запалили свічку, покрутили зірку і тільки почали співати, як у ту ж мить зірка розсипалася в усі боки. Не вдалося проспівати жодної колядки. Засмучені діти розійшлися по домівках.

В той безбожний час усіх примушували вступати в комсомол. Завдяки попередженню старця Леонтія, який казав: «Нікуди не треба поспішати вступати, бо скоро прийде до нас такий народ, що ви не будете розуміти їхню мову», — Михайло не став вступати в комсомол. За це він терпів постійні переслідування та приниження від учителів і однокласників. Як і за польської влади, незважаючи ні на що, продовжував ходити до церкви, де зустрічався зі старцем Леонтієм.

Велика Вітчизняна війна

Джерело: с. 197–200. Повний розділ частини II.

Ось 1941 рік, у неділю, о четвертій годині ранку Німеччина почала війну з Радянським Союзом. Приблизно через два тижні німецькі війська прийшли до Кореца.

Жахливі були часи. Не було електрики, у магазинах — ні сірників, ні солі, ні мила. Німці спалювали села, убивали євреїв і місцевих жителів. Організовувалися партизанські загони. При найменшій підозрі у сприянні партизанам розстрілювали. Коли вели на розстріл, змушували винних рити собі могили і роздягатися догола.

Навесні 1942 р. Михайло дізнався, що старець Леонтій збирається йти до Почаєва на віддання Пасхи та Вознесіння, і попросився взяти його з собою. Старець Леонтій погодився, але батьки не відпускали Михайла. Перед тим доручили багато роботи, щоб він не встиг з нею впоратися. Але Бог давав сили все зробити вчасно, і батько був змушений його відпустити.

Це було перше паломництво Михайла до Почаєва. Йшли п'ятеро. Час — воєнний, тому подорож була небезпечною. Всю дорогу подолали пішки. Більше старалися йти узбіччям, щоб не бути поміченими. Коли дісталися села Біла Криниця під Рівним, побачили, як по шосе йшла величезна колона німецьких військ довжиною в кілька кілометрів.

Німці рухалися на схід. Старець Леонтій тоді тихо сказав: «Ось, дивіться, яка сила йде. Вся там і залишиться. Мало хто назад повернеться».

Від Рівного до Крем'янця пробиралися головним чином селами і до Віддання Пасхи прибули в Почаїв. Ця перша подорож Михайла до Почаєва залишила радісні спогади на все життя.

Михайлу тоді виповнилося вісімнадцять років. У зв'язку з хворобою батька всі господарські роботи Михайло взяв на себе. Незважаючи ні на що, церкву він відвідував так само старанно, як і раніше.

У тому ж році на свято Воздвиження Чесного Животворящого Хреста в житті Михайла сталося дуже важливе подія. У Корецькому монастирі після вечірньої служби в притворі храму, перед іконою «Благословляючого Спасителя», старець Леонтій дав Михайлу благословення йти до людей і проповідувати Слово Боже. Після цього по дорозі додому і всю ніч безперервно Михайло плакав, думаючи, як виконати це послух у воєнний час, коли навіть вийти з дому на вулицю було небезпечно. Наступного дня після служби в храмі він почув слова: «Молись, Бог збереже і допоможе». Протягом усього його нелегкого життя в невпинній молитві виконувалося це благословення.

Восени 1942 р. німці видали указ про відправку молоді до Німеччини на примусові роботи.

Прийшов виклик і Михайлові з'явитися в лікарню на перевірку. По дорозі до лікарні, недалеко від мосту, Михайло надкусив яблуко й побачив жебрака, який просив милостиню. Оскільки у Михайла не було грошей, він узяв ніж, відрізав половину яблука і дав жебраку. Господь своєю чергою також проявив милість до Михайла. У лікарні після ретельного обстеження двох німецьких лікарів Михайла визнали непридатним для відправки до Німеччини і видали довідку німецькою мовою. Після цієї перевірки німецьке начальство направило його працювати на Корецький цукровий завод. Майже два роки Михайло працював на заводі лаборантом.

Одного разу він ішов з дому на роботу. Недалеко проводили навчання німецькі солдати. Побачивши Михайла, вони одразу взяли його на приціл. Тоді вбити людину нічого не коштувало. Одна куля пролетіла в нього над головою. Михайло впав у кювет, по якому доповз до заводу на місце роботи.

За старанне виконання обов’язків на цукровому заводі йому дозволили дотримуватися всіх церковних свят, які він проводив у Свято-Троїцькому Корецькому жіночому монастирі.

За день до нового 1944 року за старим стилем через Корець пройшов фронт, і незабаром повернулася радянська влада. Наступного дня нового року Михайло пішов у Корецький монастир на новорічну службу. По закінченні богослужіння при виході з монастиря він побачив старця Леонтія, який босими ногами стояв на снігу і проповідував. Люди, налякані війною, зупинялися, щоб послухати його настанови. Він говорив їм: «Не затримуйтеся, поспішайте по домівках, через дві години буде падати вогняний дощ, а на третій день Великого посту готуйтеся йти в Почаїв». Всі швиденько розійшлися. Коли Михайло прийшов додому, як і було передбачено, через дві години прилетіла ескадрилья з дванадцяти німецьких літаків, які почали кидати бомби на Корець. Все місто в той час було в вогні та диму. У розумі Михайла промайнуло слово «вогняний дощ». «Ось вам і вогняний дощ», — подумав він.

Навколо старця Леонтія збиралося все більше і більше людей, які, як земля після посухи, вбирали в себе благодатну росу його проповідей. Багато хто й сам шукав старця, щоб розпитати його: хто про сина, хто про чоловіка або батька, які на фронті — чи живі вони, чи повернуться додому. Люди бачили в ньому безкорисного трудівника на ниві Христовій, який дбав про спасіння людських душ.

Здійснення благословення

Джерело: с. 200–206. Повний розділ частини II.

У рідному домі Михайла під час відступу німецьких військ протягом тижня розташовувався німецький штаб. Як тільки завершилася бомбардування, їхній будинок зайняв військовий штаб радянських військ і пробув у ньому два тижні. Після свята Хрещення був виданий наказ про мобілізацію в ряди Радянської армії всіх чоловіків у віці від вісімнадцяти до п’ятдесяти років. Їм необхідно було явитися в Корець у повній готовності для відправки на фронт. Тих, хто не хотів підкорятися наказу, судили, будинки спалювали.

Зібраних вишикували для відправки. Раптом приїхала лікарська комісія і наказала всім хворим з’явитися до них. У Михайла тоді відкрилася велика рана на лівій нозі. Ліків тоді не було, рана запалилася, і оголилася кістка. Через цю хворобу Михайла визнали непридатним для служби. Рідного батька Михайла звільнили через тяжко протікаючий ревматизм. Він пролежав до Пасхи і в перший день свята помер.

Після цього випадку Михайло попрощався з рідними і пішов проповідувати людям Слово Боже, виконуючи тим самим отримане у 1942 р. благословення.

У цьому ж році на третьому тижні Великого посту старець Леонтій організував хресний хід до Почаївської Лаври. Паломницька група складалася з понад п’ятисот осіб. Хід ускладнювався тим, що була війна, і пересуватися доводилося обережно. Але за заступництвом Цариці Небесної все проходило благополучно. Так пройшли Рівне, інші населені пункти і дісталися до Почаєва. У Почаївській Лаврі пробули тиждень і, причастившись, повернулися назад.

Михайлу і ще кільком паломникам судилося залишитися зі старцем Леонтієм до Великодня. У Великодню ніч точився сильний бій. Від звуків бою тремтіли вікна та двері в Лаврі так, що було важко почути «Христос Воскрес!» Коли освячували паски, стрілянина стихла. Потім до Лаври прийшли радянські військові і сказали, що цієї ночі вони відбили німців і фронт відсунувся за місто Броди.

Після закінчення служби хто де зміг прилаштуватися, той там і відпочивав. Михайло та кілька паломників розташувалися недалеко від Лаври в квартирі одного почаївського жителя. Одного разу Михайло, не знаходячи собі місця, вийшов на вулицю. На душі було тривожно. Михайло не міг зрозуміти, що його так турбує. Через два тижні дізнався, що в цей час помер його батько.

Світла Пасхальна седмиця пройшла спокійно. У суботу після богослужіння при виході з брам Лаври двоє військових затримали Михайла і повели в Почаївський ліс на розстріл. Михайло всю дорогу молився і дивився на бані та хрести Лаври. Матір Божа врятувала. Вийшло так, що один військовий відійшов, і Михайло залишився наодинці з іншим конвоїром. Раптом з’явилися на конях два офіцери. Вони запитали Михайла, звідки він родом. Михайло відповів, що з Рівненщини, з Корець, і що прийшов у Почаївську Лавру на свято помолитися. Ці два офіцери його й врятували. Справа в тому, що вони ходили в Лавру на богослужіння й проживали у одного знайомого диякона. Щоб переконатися в правдивості слів Михайла, вони повели його до диякона і запитали, чи знає він Михайла. Той підтвердив, що знає його і неодноразово бачив у Лаврі на богослужіннях. Михайла відпустили. Другий військовий прийшов до Лаври, щоб переконатися, чи він тут. Побачивши Михайла, заспокоївся.

У Лаврі пробули ще Фомину тиждень і в понеділок вирушили у зворотний шлях. У групі мандрівників налічувалося близько п’ятдесяти осіб. Несли двосторонню ікону: з одного боку «Неопалима Купина», з іншого — «Вознесіння Господа Ісуса Христа». Пройшли через місто Кременець і йшли селами у напрямку Рівного. Наступного дня біля лісу їх оточили радянські військові. Майже всіх чоловіків відправили на фронт. У групі залишилися лише старець Леонтій, Михайло, жінки та ще кілька стареньких. Після цього вони з іконою пішли у бік міста Острога. Проходили через села, на вході та виході з яких висіли чорні прапори з написами «Тиф». У багатьох із цих сіл хворіли, зокрема й Михайло. З великими труднощами дійшли до села Горбаків. Далі Михайло йти вже не міг. Звідси їх підвезли на підводі до село Дивень і розподілили по домівках, щоб забезпечити хоч якийсь догляд. Михайло потрапив до жінки на ім'я Віра, у якої було двоє дочок. Вони поклали його в окрему кімнату. Хвороба протікала настільки важко, що він був майже на межі життя та смерті: тіло покрилося висипом, піднялася висока температура, випало багато волосся. Медичної допомоги — ніякої.

У цей час у село Дивень прийшов старець Леонтій. Він зайшов у кімнату до Михайла і спитав:

— Хворієш?

— Так.

— Одужай і підеш за нами в Корець у монастир, — сказав старець Леонтій.

Після сказаних слів Михайло заснув. Це було під вечір, а вночі він побачив сон. Прийшов до нього старець Леонтій і повторив ті самі слова: «Одужай!» Зняв із себе пояс, зачепив його за ніжку ліжка і тягнув його крізь дерев’яну стіну. Спершу пройшов сам, потім потягнув за собою ліжко на вулицю. Протягнувши метрів сто, зупинився біля хреста і сказав: «Візьми ліжко, віднеси і йди за нами».

Незабаром Михайло прокинувся і відчув себе цілком здоровим. Зібравшись із силами, він вийшов на вулицю. Господиня, побачивши Михайла, дуже зраділа — кілька днів він не міг ні їсти, ні пити. Через день, трохи зміцнівши, Михайло пішов у Корець, де під вечір зустрівся зі старцем Леонтієм.

Від Корецького монастиря старець Леонтій з групою паломників з двосторонньою іконою вирушили до Києва. По дорозі зупинялися у багатьох храмах, служили молебні та виголошували проповіді. У селі Нова Романівка місцевою владою паломництво було зупинене. Старця Леонтія затримали та відправили до особливого відділу міста Житомира, а всіх прочан змусили повернутися назад. З Божою допомогою група паломників повернулася спершу до Корцякого монастиря, а звідти до Почаївсько-Липенського скиту, де й залишили ікону.

З Почаївсько-Ліпенського скиту старець Леонтій, Михайло та ще кілька паломників вирушили по селах із проповіддю про покаяння та тверде стояння в Православній вірі. Так вони пройшли села Городище, Бочаниця, Симонів та інші.

Через деякий час у серпні того ж року старцем Леонтієм знову був організований хресний хід до Почаївської Лаври. По прибутті до Лаври чисельність паломників становила близько трьох тисяч. Братія Почаївської Лаври всіх розподілила по корпусах і так у великій радості, помолившись та причастившись Святих Таїн Христових, багато паломників повернулися до своїх домівок. Старець Леонтій та Михайло залишилися у Лаврі до Усікновення голови Іоанна Предтечі.

Восени на свято преподобної Параскеви в селі Невирків у церковному подвір’ї Михайла благословили виголосити людям першу проповідь. Після цього все частіше й частіше люди просили Михайла виголосити Боже Слово. Зі спогадів отця Михайла: «І це Боже Слово мені доводилося говорити людям скрізь, куди тільки кидала мене моя нелегка доля: у церковних подвір’ях, у домах, у в’язницях, у шахтах».

Новорічні свята старець Леонтій, Михайло та ще кілька прочан провели в районному центрі Гоща, у церкві Архістратига Михаїла.

На свято Стрітення Господнього вони вирушили до церкви села Мнишин. Переночувати їх запросила жінка з цього села. Деякий час люди приходили послухати проповідь Слова Божого й поговорити зі старцем Леонтієм.

Якось під ранок будинок оточили радянські військові. Вони ввірвалися всередину, оголосили всіх заарештованими й під конвоєм повели до Гощі.

У міліцейському відділку старця Леонтія заарештували, а Михайла наступного дня відпустили. Чергове начальство виявилося прихильним і передало через Михайла речі старця Леонтія на зберігання. Із цими речами Михайло прийшов до дідуся Кирила. Його родина дуже тепло прийняла юнака.

Через деякий час міліціонер, знайомий однієї жінки, яка дуже шанувала старця Леонтія, допоміг їй побачитися з ним. Дізнавшись від неї, що Михайло перебуває в Кирила, старець заспокоївся.

Потім старця Леонтія відвезли до Рівненської в’язниці, де тримали понад рік. Згодом суд засудив його до п’яти років заслання в Казахстані.

Роки послуху в Почаївсько-Липенському скиту

Джерело: с. 206–209. Повний розділ частини II.

Михайло прожив у дідуся Кирила близько трьох місяців. Після цього він побачив сон, у якому старець Леонтій сказав йому: «Збирай речі й іди від Кирила до Почаївсько-Липенського скиту». Так він і зробив.

Молодий послушник жив у скиту до його закриття 1950 року. У 1948 році ігумен Яків клопотався перед архієпископом Панкратієм про рукоположення Михайла, але спецслужби зробили все, щоб цього не допустити.

З 1941 до 1950 року із Почаївсько-Липенського скиту сотні й тисячі людей вирушали паломницькими групами до Почаївської лаври, на Козацькі могили та в інші святі місця. Хресні ходи завжди починалися молебнями за подорожніх: просили Господа благословити їхні добрі наміри освячувати рідну землю молитвою та зміцнювати в людських серцях непохитну віру в Бога. Щоразу настоятель скиту ігумен Яків видавав послушникові Михайлу довідку, яка посвідчувала його особу й підтверджувала намір паломництва до Почаївської лаври. Люди з хоругвами та іконами, з молитвою на вустах ішли від села до села. Дорогою до них приєднувалися інші віряни, і число учасників сягало кількох тисяч. У тяжкі воєнні роки ці паломництва приносили людям радість, спокій і надію на мирне, богоугодне життя. Якщо хтось не міг піти хресним ходом, то прагнув хоча б почути Слово Боже, яке лилося з уст паломників, мов запашний ладан.

У 1950 році старець Леонтій написав Михайлові з Казахстану листа з проханням здійснити паломництво на Козацькі могили. У листі він зазначив, що в ході має взяти участь сто людей. Так Господь усе й улаштував. На початку ходи було дев’яносто вісім паломників, але по дорозі приєдналися дві жінки, і чисельність процесії склала сто осіб. На Козацьких могилах тоді був скит Почаївської Лаври. Відслужили Літургію, у якій брало участь багато священиків. Служба ця була особлива, урочиста і остання.

Незабаром скит розігнали і організували на цьому місці птахоферму. У 1960-ті роки на Козацькі могили почали приїжджати з-за кордону екскурсії, тому там швидко навели порядок і організували музей.

У середині Великого посту 1950 р. був закритий Почаєво-Липенський скит. Настоятель Почаєво-Липенського скиту ігумен Іаков пішов у Почаївську Лавру. Незабаром Михайлові прийшов лист від старця Леонтія з проханням зустріти його перед Пасхою в Києво-Печерській Лаврі.

Відбувши строк з 1946 по 1950 рр., старець Леонтій із підірваним здоров’ям повертався додому. У Києво-Печерській Лаврі для зустрічі зі старцем зібралося десять осіб, у тому числі й Михайло. Вони пішки протягом восьми днів подолали відстань від Липок до Києва. Тут разом провели всі Пасхальні дні й потягом повернулися назад додому.

У 1950 р. Михайло з паломницькою групою (понад тисячу осіб) відвідав Почаївську Лавру. Після цього численні паломництва до Почаєва припинилися, охочі добиралися, як могли.

Свята обитель

Джерело: с. 209–218. Повний розділ частини II.

У довоєнні, воєнні та післявоєнні роки Почаївсько-Липенський скит був улюбленим місцем сотень паломників та мешканців сусідніх сіл. Люди поспішали до цієї обителі, щоб побачити отця Леонтія, попросити його святих молитв. Незабаром до Почаївсько-Липенського скиту прийшов ще один молодий послушник, Максим. Незважаючи на важкі часи, на біди та гоніння, вони свято неслі послух у обителі. Часто після богослужіння о. Іаков благословляв Михайла і Максима на проповідь. Молоді, вони приваблювали людей своєю твердою вірою в Бога, знанням Святого Писання та величезним бажанням допомогти ближнім у нелегкий післявоєнний час.

Максим народився в 1927 р. у бідній родині в селі Більчаки Березнівського району Рівненської області. Його мати померла від тифу, коли хлопчику було шість років, у 1933 р. З того часу він жив з батьком. Старця Леонтія він знав з малих років, оскільки його батько часто здійснював паломництва зі старцем по святим місцям і завжди ставився до нього з особливою повагою.

«У сороковому році старець Леонтій, — згадував отець Максим, — постійно говорив нам, дітям: “Моліться, дітоньки, бо насувається хмара”».

Вони з батьком кожну неділю ходили до церкви і гаряче молилися. Були холодні та голодні роки війни. Одного разу при зустрічі Максим запитав старця Леонтія: «Чи йти мені до монастиря?» Старець відповів: «Іди».

У 1943 році, коли Максиму було шістнадцять років, він прийшов у Почаївсько-Липенський скит. Настоятель монастиря отець Яків був дуже радий його приходу. У той час у монастирі вже ніс послух Михайло Гнесюк, який був на три роки старший за Максима. Не за віком мудрий, ревний до Слова Божого, слухняний усім і в усьому, він і Максима навчав цим чеснотам. Під Покровом Цариці Небесної вони разом з Михайлом несли свої послухи у святій обителі. Реєструвати їх при монастирі отцеві Якову не дозволяли районні та обласні влади, але святу обитель послушники не залишали. Богослужіння у монастирі відбувалися у недільні та святкові дні. Часто траплялося, що отець Яків благословляв їх іти на свята до сусідніх приходів та виголошувати наприкінці богослужіння проповідь. Священники приймали їх з радістю. Молоді, у підрясниках, вони, немов стражі, всюди ходили зі старцем Леонтієм. Старець Леонтій завжди з любов’ю дбав про них. Що б йому не подарували, він усе віддавав обителі. Грошові засоби на монастир вони не збирали. Максим згадував, що щойно Михайло починав виголошувати проповідь, біля нього завжди збиралося багато молоді. І звідки він брав слова, від яких пробуджувалися людські душі? У нього не було ні хвилини спокою. То він з хлопцем розмовляє, то хрестик дівчині дає, то проповідь виголошує. Немов народжений був для духовних наставлень, для проповіді Слова Божого.

Ночувати при церкві було нікуди, і отець Іаков благословляв їх на ніч йти в село Липки. Сам батюшка жив у своєї рідної сестри. Їжу послушникам приносили по неділях місцеві жителі та люди з сусідніх сіл. Часи були важкі. Бувало, що цілий тиждень жили на одних сушених просфорах, а іноді й зовсім нічого було їсти.

Одного разу в 1944 р. у черговий раз прийшов до них у обитель старець Леонтій. Якраз до того часу в них закінчилися продукти. Господь так упорядкував, що по дорозі в селі Андрусіїв старця побачила одна жінка і сказала своїй сусідці: «Давай сходимо в Липки отця Леонтія провідаємо. Я щойно пиріг спекла». Сусідка з радістю погодилася.

Отець Леонтій, дізнавшись, що у них немає їжі, сказав: «Нічого, дорогі, Бог пошле наїстися». Через деякий час прийшли дві жінки і принесли багато продуктів. Такі милості посилав Господь за молитвами старця Леонтія.

Бувало всяке в той важкий час, але найголовніше — душу зігрівала велика радість у Господі та те, що вони знаходилися у священній обителі.

У 1945 р. по сусідніх парафіях бандерівці почали грабувати церкви. Максим із Михайлом тоді залишалися ночувати в келії отця Якова, побудованій над самим джерелом, або в прибудові церкви. Одного разу отець Яків поїхав кудись по справах. Того дня на ніч залишився Михайло. Так Бог дав, що пізно ввечері він пішов у село до тітки Варвари. Максим же тоді був у бабусі Євгенії.

Наступного ранку, прийшовши до монастиря, вони побачили жахливу картину: усі вікна на веранді розбиті, двері вибиті разом із завісами, усюди все перевернуто. Виявилося, що тієї ночі монастир відвідали бандерівці. Але до церкви вони не змогли потрапити, оскільки двері були дубові, масивні, оббиті широкими залізними смугами. Коли повернувся отець Яків, йому повідомили про те, що сталося. Він, розхвилювавшись, усією силою кинувся до храму й постійно запитував, чи живий Михайло. Коли йому відповіли, що Михайло тієї ночі був у селі, отець Яків, полегшено зітхнувши, заспокоївся. Він дуже переживав за свого улюбленого послушника.

Якось молоді послушники пішли з паломницькою групою до Почаївської Лаври. Від постійного ходіння у Максима зовсім протерлися підошви на черевиках, так що з п'ят сочилася кров. Від жахливого болю сльози котилися з очей самі собою.

Михайло підійшов до Максима і запитав: «Що сталося? Чому плачеш?» Максим розповів про свою біду. Михайло весело його заспокоїв: «Не переживай. Зараз полагодимо». Якраз у той час йшло будівництво дороги, і неподалік була розлита смола. Михайло кудись побіг, приніс ганчірки і приміряв їх до черевиків Максима. Потім змочив їх у смолі і приклеїв замість підошви. Деякий час притримував, щоб ганчірка зі смолою застигла, а потім насипав у черевики пісок, щоб смола не приклеїлася до ніг. У цих черевиках з Божою допомогою Максим дійшов до Почаєва і повернувся назад у рідну обитель.

У повоєнні роки на Почаївсько-Липенський скит обрушилися гоніння з боку влади. У монастирському храмі не дозволяли проводити ремонтні та малярні роботи. По кілька разів на день приходили з сільської ради партійні активісти. Вони стежили за кожним кроком отця Іакова та його послушників.

Михайло вдавався вставати о третій-четвертій годині ночі і таємно фарбувати в церкві, а вдень йшов до когось. Як він забирався під самий купол храму — Максим і зараз, згадуючи, дивується. Таке у нього було рвіння до роботи в храмі, а й загалом до послуху.

Тиск на монастир з боку влади постійно посилювався. Отець Яків служив кожне богослужіння наче останнє. Він гаряче молився і в інших просив святих молитов за рідну обитель. Молоді послушники, Михайло і Максим, вдень читали акафісти та Псалтир, а вночі звершували від однієї до трьох тисяч поклінів з молитвою про благополуччя обителі. Наступного дня при зустрічі привітно запитували один у одного:

— Скільки цієї ночі?

— Півтори тисячі, а ти?

— Дві тисячі.

У 1949 р. Максима заарештували за проповідницьку діяльність біля храму в селі Вугольці. Так почалося його подальше мандрівне життя. Михайло ж залишався в монастирі до 1950 р., коли обитель закрили.

Після закінчення Великої Вітчизняної війни країна піднімалася з руїн, але люди все ще помирали від голоду і холоду. Радянська влада продовжувала відкрите переслідування Церкви, священників та простих людей, які сповідували Православну віру. Незважаючи на це, перебування у святій обителі вселяло в серця людей Божу любов і душевний спокій. Чергою з усіх боків люди тягнулися до Почаївсько-Липенського скиту, щоб випити води з цілющого джерела, а також живильної води Слова Божого з невичерпного джерела. Не помітити такий потік людей не могли ні польська, ні радянська влада. Останні особливо наполегливо шукали привід для таємних і явних нападів, вигадуючи різні псевдорозкриття благочестивих священників, мирян, монахів. Вони наклепували і обливали брудом як ім'я старця Леонтія, так і всіх, хто супроводжував його, несучи нелегкий хрест проповіді Слова Божого. Обласні та районні влади робили все можливе, щоб стерти з лиця землі цю святу обитель. Як вони казали, «камінь спотикання для всього оточуючого середовища». І чим далі, тим безжальніше здійснювалися задуми безбожної влади. У 1945 р. був заарештований і засланий до Казахстану отець Леонтій. Це було великою скорботою для всіх, хто знав і поважав старця. Але, незважаючи на будь-які погрози, люди, як і раніше, сотнями йшли до Почаєво-Липенського скиту, згадуючи та виконуючи все те, чому навчав духовний батько.

Настав час випробувань. По всій країні почалося масове закриття храмів. Дійшла черга і до Почаївсько-Липенського скиту. Наприкінці 1940-х років до обителі зачастили представники районної влади та різних інспекцій. Вони проводили часті ревізії, усе ретельно перевіряли, висували звинувачення у порушеннях тодішнього законодавства про культи. Спочатку отця Якова та його послушників Михайла і Максима попереджали, а потім почали погрожувати. Обитель визнали розсадником небезпечних для країни релігійних догм і вважали її існування недоцільним, оскільки в Липках вже діяла сільська православна церква.

— Навіщо, отче, в одному селі дві церкви?

— Але це ж скит, — заперечував отець Яків.

— Як хочете, так і називайте свою церкву, але вона не потрібна.

За свої 63 роки отець Яків багато бачив у житті. Він знав, у якому напрямку розвивається радянська ідеологія. Звертався до різних інстанцій, сподіваючись там отримати хоч якусь допомогу, взаєморозуміння. Але все було марно. Навіть ті люди, які в душі співпереживали, розуміючи бажання отця Якова зупинити процес руйнування церковно-громадських устоїв, казали:

— Це від нас не залежить.

— Від кого ж? — питав отець Яків.

— Таке життя. Першими декретами радянської влади Церква відокремлена від держави, — відповідали йому.

Тиха печаль огорнула обитель. Отець Іаков зі своїми послушниками Михайлом і Максимом проводили всі ночі в молитвах. Людей до обителі приходило щоразу більше, тому недільні та святкові служби тривали довше. Тривога за монастир лежала каменем у кожного на серці.

Отець Іаков перед закриттям обителі все частіше усамітнювався в келії біля джерела або довго сидів на траві, сумуючи і розмірковуючи про майбутню долю монастиря. Одного разу в такому положенні отець Іаков заснув. У сні йому явилася Мати Божа. Вона подивилася на нього, потім доторкнулася до ноги і так само несподівано зникла. Це явлення у сні Божої Матері підтримало і зміцнило дух отця Іакова перед закриттям рідної обителі.

Нарешті настав час, коли у храмі заборонили богослужіння. Отець Іаков у великому сумі був змушений повернутися до своєї першої обителі — Почаївської Лаври. У 1956 р. він спочив і похований на монастирському цвинтарі. Не минуло й п'яти років після його смерті, як був повністю зруйнований Почаєво-Липенський скит.

Стояла осінь 1961 р. Селяни збирали з городів врожай. За своїми клопотами вони не могли бачити, як із Гощі до села Липки прибуло кілька вантажних автомобілів із партійними активістами. У селі до них приєдналися місцеві активісти. Вони задумали підлий план. Хоч перед цією справою їх для сміливості «почастували», страх перед святинею сковував не тільки руки, а й серце.

Кілька людей зривали замок з дверей храму. Все це тривало недовго. Коли двері церкви розчинилися, п’ятдесят вандалів увірвалися до церкви і кинулися на хоругви та ікони. Вони безжально, зі криками зривали їх, виносили у двір і недбало кидали в кузови машин, щоб відвезти до сільської парафіяльної церкви святої великомучениці Параскеви. Незабаром храм був спустошений. Перед тим як почати розбирати храм, запитали про дзвони, які минулої ночі зникли. Вочевидь, хтось випередив їх.

Бити, ламати, руйнувати храм залучали за допомогою кінооператора, який прибув із самого Києва. Він бігав біля найактивніших руйнівників і підбадьорював, щоб сміливіше орудували сокирою чи ломом, щоб усе виглядало правдоподібно. Коли мешканці села Липки повернулися з полів, від прекрасного семикупольного храму залишилися лише руїни. Непошкодженою виявилася лише бетонна ніша фундаменту, з якого витікав живоносний джерело. Його кілька разів також хотіли знищити, закладаючи в кам’яні стіни джерела вибуховий пристрій, але він жодного разу не спрацював. Потім за допомогою трактора хотіли засипати джерело землею. Але щойно лопатою трактора насипали землю на джерело, із надр землі забили струмені води. Утворився шестиметровий фонтан. Переляканий тракторист виліз із трактора і відмовився продовжувати роботу.

Так Божим провидінням залишився неторкнутим Животворне джерело.

Місцеві жителі, дізнавшись про руйнування храму, два дні після цього приходили, здійснювали поклони і хрестилися на руїни. Один благочестивий дідусь сказав: «Ви знаєте, мені наснився сон, що на місці зруйнованого храму стоїть новий, дерев’яний, ще красивіший за попередній. Дзвони гудуть, наче в Лаврі, а на службу йде багато священників, монахів і простих людей!»

Життя у Христі

Джерело: с. 241–248. Повний розділ частини II.

Кравчук Василь, 1927 р.н., родом із села Ржищева Горохівського району Волинської області. Він був на три роки молодший за Михайла Гнесюка. Зі слів Василя відомо, що він познайомився з Михайлом у таборі в Північному районі Заполяр'я.

У бараці їх було сто чоловік. Засуджені були родом з усіх куточків багатонаціональної країни: білоруси, росіяни, українці, казахи та ін. Серед них були люди різних віросповідань — баптисти, п'ятидесятники, єговісти та православні. Єговісти та баптисти весь час агітували перейти в їхню віру: тільки закінчать одну промову, починають іншу. Ну, прямо нестерпно було. А багато хто розвісить вуха і слухає, вже і переходити в їхню віру хоче. На серці була біль і образа. У такі миті Василь часто згадував церкву в рідному селі, запах ладану...

Михайло завжди хрестився і молився відкрито. Один єговіст, помітивши це, підійшов до нього і каже:

— Давай поговоримо про Бога.

І одразу почав розповідати про свої переконання,

— Перш ніж говорити про Бога, давайте перекрестимося, — відповів Михайло.

Він тричі перехрестився, після чого свідку Єгови стало погано, і він упав на спину. На здивовані запитання присутніх у бараку Михайло відповів:

— Потрібно триматися Православної віри до останньої краплі крові!

Після цього випадку всі полюбили Михайла, хоча й раніше його поважали за лагідність, смирення, за те, що завжди поспішав на допомогу іншим.

Василь один із перших подружився з Михайлом. Дізнавшись, що вони земляки, захищав його, коли була потреба, і майже ніколи не залишав. Від Михайла завжди віяло умиротворенням, тому до нього тягнулися люди.

Після подібних випадків до Михайла сектанти більше не те що наставляти, але й підходити боялися.

Якось сиділи Василь з Михайлом (а їхні ліжка були поруч) і розмовляли. Раптом до них підійшов один засуджений і спитав:

— Можна приєднатися до вас?

— Можна, сідайте, — відповів Михайло.

— Уже давно хотів з вами познайомитися. Священник Євстафій¹. Родом з Білорусі.

Михайло сказав, що він з України, з Рівненщини. Вони вже сиділи втрьох. Підійшов ще один.

¹ Отцем Євстафієм була написана книга про воркутинські табори. Баслик Є. К. Записки священника Євстафія. Мінськ, 2005.

— Можна, братці, до вас? Бачу, що у вас тут добре, ім'я Боже зігріває. Дай, думаю, і я підсяду.

— Сідайте. Місце для вас завжди знайдеться, — попросив Михайло.

Представився. Виявилося, що він з Росії, ієромонах Євгеній. Двадцять років пробув отець Євгеній у різних таборах. Віра у нього була тверда.

Ось так вони спочатку вчетверо і дружили. Тільки вечір, а вони вже всі разом. Сиділи, згадували минуле, говорили про Бога, тихенько співали псалми, бо не дозволяли голосно співати. Потім до них почали приєднуватися інші ув'язнені, і таким чином здружився майже весь барак. Усі засуджені Михайло дуже жалів і покривав своєю жертовною любов’ю.

У таборі траплялися випадки епідемій. Тоді в кожному бараку тяжкохворих нараховувалося близько тридцяти осіб. Висока температура, сухий кашель, бронхіт. Лікування — жодного. Хворі ув’язнені лежали і чекали своєї долі. Хто був слабший здоров’ям — згорав від температури, а комусь судилося вижити в цих жахливих умовах.

Михайло, хоч сам і був слабкий, ходив від одного хворого до іншого, поїв міцним чаєм, віддавав свій пайок, втішав, підбадьорював, освячував хресним знаменням і молився за всіх. Часто говорив: «Бог дасть — все буде добре. Все в руках Божих». Коли ішов на зміну в шахту, хворі чекали його повернення. І навіть втомлений від важкої шахтарської роботи Михайло в першу чергу поспішав до хворих.

Багато дивувалися, звідки у нього бралася сила для особливої опіки над людськими долями. Для Василя, та й для всіх інших, він був прикладом і величезною підтримкою в той важкий час випробувань. Якщо в кого була якась біда — одразу до Михайла. Як він скаже, так і старались виконувати. І все виходило добре.

Робота в таборі була важкою. Дістали вугілля в шахтах. Влітку, час від часу, працювали на поверхні: будували фінські будиночки, лагодили бараки тощо. А весь інший час — у шахтах. Тим, хто трудився на поверхні, давали вихідний день — неділю. У засуджених, які працювали в шахтах, вихідних не було і працювали цілодобово. Тих, хто за станом здоров’я не міг виконувати важку роботу, залишали на кухні або доручали іншу, більш легку роботу.

У шахтах працювали в три зміни, тобто безперервно. Спускалися під землю ліфтом і розходилися по своїх ділянках. Василь та Михайло працювали на шахті №7. Кожен знав свою роботу. Хтось навантажував вугілля, хтось свердлив, хтось кріпив, хтось керував машинами і відправляв вугілля наверх. Михайло завжди навантажував вугілля. Василь був здоровим, сильним, тому майже завжди свердлив пласти. Бур складався зі штанги довжиною 1,8 м і мотора. Підходиш — суцільна стіна, і починаєш свердлити. Потрібно знати, як це робити, інакше може обвалити. Бог так управляв, що Василь душею відчував небезпеку. Бувало, працює й раптом різко все кидає, біжить і інших із собою веде. І точно — за деякий час лавина вугілля з землею обрушувалася і засипала те місце. Починати буріння потрібно було по півметра зверху вниз у шаховому порядку. Достав добу кілька тонн вугілля за зміну. Бувало, під час буріння потрапляли на різні підземні породи, і за зміну мало що діставали. Були різні випадки, але Бог охороняв. За розповідями Василя, після закінчення зміни так втомлювався, що руки і ноги тремтіли. Підіймалися наверх, милися, переодягалися, добиралися до своїх бараків і без сил падали на ліжка.

Ув’язнених, які відмовлялися від роботи, на сім днів замикали в окремій камері. Таке було покарання. Лише після трьох днів давали по шматку хліба, щоб засуджені не померли, потім потроху додавали їжі.

Були й «злісні відмовники», які своїми діями розкладали «трудову дисципліну» в таборі. Таких засуджених притягували до кримінальної відповідальності.

Неподалік знаходився каторжний табір — тут відбували покарання ув’язнені, засуджені на п’ятнадцять або двадцять років каторжних робіт. Табір, в якому відбував строк Михайло, був звичайного режиму.

Після спільно перенесених важких випробувань і хвороб у бараці всі жили дуже дружно. Якось під Різдво Христове вони почали співати колядки. В покарання тридцять п’ять осіб перевели в каторжний табір «на виправлення». А перед цим повідомили начальству табору, що до них переводять дуже небезпечних злочинців, які, якщо щось не так — вбивають на місці. Новина про їх прибуття швидко поширилася по каторжному табору. Василь згадував, що, коли їх привезли до табору, всі від них шарпалися, як від чумних. Спочатку вони нічого не зрозуміли. Як тільки їх привели, засуджені розбіглися в усі боки. Надзирателі принесли смугастий одяг і швидко зникли. Оскільки було свято Різдва Христового, почали думати, як його відсвяткувати. Василь і ще кілька товаришів пішли до охоронців і попросили видати їм пайки. Ті одразу видали. Хтось із засуджених сказав: «І ще щось принесіть, адже Різдво все-таки». Охоронці побігли на склад і через деякий час принесли ще їжі. Михайло з товаришами були в подиві. Їх усі боялися.

Незабаром почали дружно накривати на стіл. Зауважили, що всі засуджені каторжники, які були в цьому бараку, таємно спостерігають за ними. Коли накрили стіл, Михайло з товаришами встали, перехрестилися самі, потім перехрестили стіл із їжею. Всі, хто за ними спостерігав, ахнули від несподіванки і почали несміло входити до барака. Василь звернувся до них: «А ви що, хіба не православні? Адже Різдво ж! Сідайте й ви з нами за стіл». Каторжники спочатку боялися, але все ж таки сіли за стіл. Вони почали тихенько співати колядки, так і відбулося їхнє знайомство. У каторжному таборі їх тримали недовго. Якщо злочинців просто боялися, то з людьми, які говорили про Бога, зовсім не хотіли мати справу. Коли табірне начальство побачило, що дуже багато каторжників здружилися з переведеними ув’язненими і навіть разом співали колядки та псалми, то звернулося до їхнього попереднього начальства: «Кого ви нам привели? Забирайте їх якнайшвидше звідси, інакше вони підірвуть нашу дисципліну. Ще молитимуться почнуть — тоді нам голова з плечей!» Так і перевели їх назад у попередній табір.

З оповідань Василя відомий такий випадок. Це було влітку. Їхня бригада, що складалася з тридцяти осіб, будувала фінські будиночки. Одного разу цілий день вони розбивали місце під будинок. Витесали палі і забили їх у землю на місці фундаменту майбутньої споруди. Наступного дня прийшли, а палів немає. Усі мовчать, ніхто нічого не знає. За роботою наглядали латиші. Довелося Василю втрутитися. Оскільки його всі знали і боялися, зникле швидко знайшлося. Виявляється, палі вже привласнила інша бригада. І таке траплялося...

Шість важких років провів Михайло на роботах у шахті. Останній рік працював на залізниці, на будівництві різних об’єктів, приймав і відсилав листи на пошті.

У червні 1954 р. старець Леонтій надіслав Михайлу листа, у якому було написано, що якщо його не звільнять цього року, то обов’язково у 1956 році. Пророцтво збулося.

У горнилі випробувань

Джерело: с. 250–277. Повний розділ частини II.

Час був важким: закривали храми, переслідували священників і всіх людей, які проповідували Слово Боже і, незважаючи ні на що, відстоювали святу Православну віру.

Кожному місту чи селу Господь посилає Своїх обранців для того, щоб люди, споглядаючи на важкий подвиг їхнього життя, наслідували їх і самі ставали ревними служителями Слова Божого. На Рівненській землі такими обранцями Божими були Леонтій Грицан, Михайло Гнесюк та багато інших. Повністю віддавшись волі Божій, вони ходили в той нелегкий час із села в село з проповіддю Слова Божого, закликаючи людей до покаяння. Хвилі репресій одна за одною охоплювали нашу країну. Тисячі простих людей, священників і архієреїв опинялися у в’язницях, таборах суворого режиму, вважалися ворогами Батьківщини. У 1945 р. Леонтій Грицан за проповідницьку діяльність був засланий до Казахстану, а у 1950 р. Михайло Гнесюк засуджений на десять років виправно-трудових робіт у далекій холодній Воркуті. Леонілла Олешицька (нині схимонахиня Леонілла) згадує, що всі вони дуже переживали за своїх наставників і підтримували, як могли: молилися, писали листи, надсилали посилки, відвідували у в'язницях.

Провидінням Божим Леонілла разом з іншими віруючими кілька разів відвідувала Михайла Гнесюка, коли він відбував свій термін у в'язницях

Воркути. Із її спогадів стало відомо, що у 1955 р. прийшов лист від Михайла, і вони вирішили його відвідати. Зібравшись у дорогу, Фекла Дячук, Саломія Гавлетіна та Леонілла Олешицька вирушили у далеке За поляр’я. Вони їхали потягом з Рівного до Москви, де переночували, а наступного дня ввечері сіли на потяг Москва — Воркута. У Воркуті їх зустріла рідна сестра Саломії Прасковія. Вона також була засуджена з забороною повернення на батьківщину. Відбувши свій термін, залишилася проживати в одному з селищ Воркути. Лише після амністії, у 1956 р., їй дозволили повернутися на батьківщину.

Рано вранці автобусом дісталися до селища Північний, яке знаходилося за тридцять кілометрів від міста Воркута. Пасажирські поїзди з Воркути до селищ не ходили, лише вантажні, що доставляли вугілля з різних таборів. Леонілла добре пам’ятає, що вони приїхали до Михайла на свято Покрови Пресвятої Богородиці.

Тоді в цьому селищі проживав Василь Кравчук, який відбував термін у в’язниці разом із Михайлом. Засуджений із забороною повертатися на батьківщину, після відбуття тюремного терміну він влаштувався працювати вантажником в одному з магазинів селища. Василь проживав у невеликій квартирі на другому поверсі гуртожитку. На першому поверсі знаходилися міліцейський відділок і пошта.

На свято Покрови минуло п’ять років, як Михайло перебував у засланні. Йому дали перепустку, за якою він міг вільно пересуватися в межах

150 кілометрів від Воркути. Сам він продовжував працювати у шахті і щовечора повинен був відмічатися в таборі.

У Воркутинському окрузі проживала й інша сестра Саломії — Феодосія. Після відбуття тюремного строку, маючи заборону повертатися на батьківщину, вона так і залишилася жити у Заполяр’ї. З Михайлом Феодосія була знайома ще з юності. Тут вона вийшла заміж, народила дочку і Михайло став її хрещеним батьком. Саме вона привезла дівчат до Михайла. Про те, що до нього їдуть із батьківщини, Михайлу не повідомили.

Рано вранці, як зазвичай, до Василя в квартиру прийшов Михайло. Був свято Покрови Пресвятої Богородиці, а в такі дні Михайла завжди відпускали з роботи.

Привезені дівчата подзвонили у двері. Їх зустріла рідна сестра Василя — Любов. У цей час Василь ще лежав на ліжку, а Михайло сидів поруч із ним із книгою. Вони увійшли до кімнати і весело сказали: «Привіт, Михайле!» Від несподіванки Михайло встав, і книга впала в нього з рук. Разом із ними тоді приїхала Евдокія Калько, уродженка села Симонів Рівненської області, яка відбувала свій строк у жіночому ІТЛ і їздила лише за перепусткою, та Феодосія. Михайло подивився і злякався — подумав, що й дівчат засудили.

— Звідки? Як так ви?

— Отримали Вашого листа і вирішили приїхати, — відповіла Леонілла.

— А чому ви телеграму не дали? — спитав Михайло. — Ми б вас зустріли.

Всі почали плакати. Михайло сказав:

— Я не вірю своїм очам!

До цього часу в квартиру прийшло ще кілька людей: бригадир Михайла, Степан, родом із села Балашівка Березнівського району Рівненської області, та його земляк В’ячеслав.

Усі разом вони пішли до Парасковії. Михайло був радий приїзду дівчат і дорогою розпитував їх про все.

Коли вони прийшли, Парасковія, накривши стіл, уже чекала їх. Посиділи, помолилися, прочитали акафіст Божій Матері, згадали минуле, духовно підкріпили одне одного. Так непомітно пролетів святковий день, і настав час повертатися назад.

Щодня Михайло ходив на роботу. Йому хотілося поговорити з дівчатами, і він попросив свого бригадира: «Степан, якщо можна, відпустіть мене хоч на день поговорити з дівчатами, які приїхали з дому». Бригадир дозволив.

Під час розмови Михайло спитав дівчат:

— Ви надовго сюди приїхали?

— Хіба ми знаємо, надовго чи ні? Ми їхали хоч на п’ять хвилин, щоб проведати Вас, — відповіли дівчата.

— Ну, добре. У нас тут священник з Білорусі, служити є кому. Бувало, що й вечірню, й ранню служили, а співати — нікому. Читав я і співав, як міг. Але голосу такого немає. Якщо буде

Богу угодно, от трохи побудете тут до свята Архистратига Михаїла. З вашою допомогою ми зможемо послужити Літургію, і багатьом людям буде можливість причаститися.

Михайло знав, що Саломія з Леоніллою співають у церковному хорі.

— Як скажете, — погодилися дівчата.

Через деякий час Михайло познайомив їх з отцем Євстафієм Басликом, випускником Віленської духовної семінарії. Батюшка мав дар проповіді Слова Божого, мав велику ревність до Бога. Його не зламали ні гоніння, ні в'язниця. Отець Євстафій любив Михайла як свого сина, тому особливо переживав за нього.

На найближче свято після Покрови Пресвятої Богородиці отець Євстафій запропонував: «Оскільки дівчата прекрасно співають, давайте спробуємо послужити вечірню службу. Міша, поклич Юрія Синицького, він же по перепустці, нехай прийде».

Юрій Синицький був родом з Рівненської області. Деякий час він жив з Михайлом в одній кімнаті, і вони стали хорошими друзями. Він дуже любив церковне співання. Отче Євстафій йому каже:

— Юро, будемо служити літургію, будеш регентом.

— Добре, добре! — порадів Юрій і тихо сказав Михайлу: — Міша, ми живемо!

В одному селищі, назви якого Леонілла не пам’ятає, за сорок кілометрів від Північного, отець

Євстафій підшукав дім, де жили престарілі господарі на прізвище Удалі. Він попросив у них дозволу служити богослужіння — і господарі погодилися. Кілька разів вони їздили в це селище, служили служби і причащалися. Це було великим чудом, ласкою Божою — причаститися тут, у такий важкий час, коли за одне лише згадування Бога могли приписати антирадянську агітацію і дати ще один термін. Храмів на всій території Воркутинського поселення майже не було. І лише випадкові зустрічі з засудженими священниками давали можливість час від часу сповідатися і причащатися. Електричкою добиратися до родини Удалих — година їзди. Від залізничного вокзалу до селища Північний ходили автобуси. А між селищами — спеціальні вагонетки для перевезення вугілля, оскільки майже в кожному селищі видобували вугілля. Також курсували електрички — спеціально для перевезення людей. Так і жили. По вечорах, бувало, служили у Василя в квартирі вечірню службу, а вранці — години та образотворчі. Батько Євстафій остерігався, тому що на першому поверсі гуртожитку був міліцейський відділок.

На свято Архистратига Михаїла привітати Михайла з іменинами приїхало приблизно тридцять осіб. Це були друзі з табору та просто хороші знайомі, які дуже полюбили Михайла і підтримували з ним зв’язок. Свято припало на понеділок. Уперше після довгих і важких років роботи на шахті Михайло святкував свої іменини не в стінах табору, де за ним на кожному кроці стежили, а тут, у цій маленькій затишній квартирі Василя в колі надійних друзів. Підготували кімнату і винесли ліжка. Зліва отець Євстафій обладнав місце для проведення служби. Прямо під стіною стояв великий стіл для гостей, а справа, у кутку, — другий стіл, менший. Коли відчинялися двері, то вони закривали маленький стіл. Відслужили вечірню службу, прочитали години та образотворчі. Потім дружно почали накривати на стіл. Всіх запрошували Михайла як іменинника сісти за великий стіл. Михайло відповів:

— Ні, ні, я сяду на краї, за кутовим столом.

Вже і отець Євстафій почав просити:

— Та що Ви, Мішо, йдіть сюди!

— Михайло, Ви ж іменинник! — не витримали Леонілла з Саломією.

А Михайло ні в яку.

— Благословіть, я сяду тут. Послухайте мене, я вас прошу, послухайте.

Михайло сів на краю лавки біля дверей. У цьому гуртожитку була дуже сувора комендантка. Хоч у Михайла і був перепусток, але в такому великому товаристві йому перебувати не дозволялося. Ледь вони сіли за стіл, як пролунав дзвінок у двері. Василь швидко підійшов до дверей і за голосом впізнав комендантку. І так вийшло, що коли Василь відчинив двері, Михайло опинився за ними. Василь і ще троє хлопців одразу опинилися біля комендантки з пляшкою: налили вина,

Надгробок на могилці схимонахині Херувими. Кладовище с. Застав'я

У горнилі випробувань

один стакан, другий, пригощали цукерками. Оточили її і до кімнати не пустили. Після трьох стаканів вина вона запитала: — А що це у тебе? — Весілля в мене. Ось приїхали земляки, і я дівчину собі вибрав, — відповідає Василь. — А, це добре. А мені сказали, що у вас якесь зібрання. Усі присутні занепокоїлися, особливо переживав за Михайла отець Євстафій. Якби дізналися — знову тюрми не уникнути. Комендантові налили ще стакан, вона сп’яніла і сказала: «Ну, добре, добре, я піду». Вона повільно повернулася і пішла. За нею зачинили двері. Отець Євстафій: — Так, Мішо, от зараз мені все зрозуміло. А я думав, чому Ви так хотіли там сісти. — Ну, можете бути спокійні, комендантка більше не прийде. Ми влили в неї стаканів п’ять. Зараз вона десь лягне і буде спати, — заспокоїв Василь. Так і було, вона більше не приходила. Ще трохи посидівши за столом, всі почали розходитися по кілька осіб. Ось так пройшло свято Архістратига Михайла. Перед святом Різдва Христового Михайло послав Леоніллу і Саломію в Почаїв до матушки Херувими передати передачу. Отець Леонтій у той час ще був у в'язниці. Вони приїхали в Почаїв, розшукали матушку Херувиму і все зробили, як було наказано. Матушка дуже зраділа, оскільки дуже любила Михайла. На прощання сказала:

— Ну, добре, добре, хай додому приїжджає.

— Матусю, так йому ще ж п’ять років сидіти в тюрмі, — заперечила Леонілла.

— Хай скоріше приїжджає! Та що йому так довго? Хай швидше приїжджає! Та за що його там тримають?

На Різдво дівчата повернулися назад до Воркути.

У перший день Різдва Христового відслужили службу, співали колядки — прославляли Христа. Знайомі з поселка, дізнавшись, що приїхавші дівчата співають колядки, попросили Михайла:

— Прийдіть до нас, заспівайте.

— Добре, ввечері прийдемо, — відповів Михайло.

Ввечері Михайло взяв із собою Василя, Леоніллу, Саломію, псаломщика Юрія і вони разом пішли по поселку до знайомих колядувати.

Спочатку пішли до одних людей — поколядували, потім до інших. Усім підняли настрій. У Воркутському краї не було прийнято ходити колядувати, тому всіх вразив їхній спів. На вулиці холодно, але на серці радість.

Наступного дня Михайло сказав: «Підемо в інший бік, ще там просили, щоб прийшли». Поколядували й другий день. Десь на третій або четвертий день Михайло отримав листа від старця Леонтія, у якому говорилося, що його звільнили з тюрми. По дорозі додому старець хоче заїхати на свято Хрещення Господнього в Загорськ, щоб помолитися.

Так проходили дні, тижні. Якщо була можливість, їздили до Удалих і служили служби. Але найчастіше вичитували зображальні у квартирі Василя.

У вівторок другого тижня Великого посту Леонілла з Саломією приїхали до Корця і зустрілися зі старцем Леонтієм. На прощання старець Леонтій сказав: «Там після Пасхи буде видно. Хоч і буде погано, але там все вийде на добре. Може, разом з Михайлом додому приїдете. Потрібно надіслати Михайлу телеграму». І почав диктувати: «Їде Саломія і Леонілла. Отець посилає».

Михайло з батюшкою Євстафієм Басликом були як рідні, жили душа в душу. У неділю після служби батюшка відправився у свій барак.

Михайло проводжав сестру Василя, Любов, і ще одну дівчину, Ольгу, до залізничного вокзалу міста Воркути. Раптом міліція почала перевіряти у всіх документи. Михайло почав шукати свій пропуск і виявилося, що його немає. Тут-то його й затримали.

Дівчата приїхали до Воркути і відразу вирушили до сестри Саломії — Парасковії.

Василь залишився у своїй квартирі один. Ліг і не міг заснути. Так важко, так важко! А рано вставати на роботу. Під ранок тільки встиг заснути, як пролунав дзвінок у двері. Відчинив двері і чує: «Кравчук, вам телеграма». Василь подякував листоноші і почав читати телеграму. Раптово в нього потемніло перед очима. Кілька через кілька хвилин він квапливо попрямував на пошту. Ледь переступив поріг, голосно закричав:

— Що за безлад, хіба не можна було телеграму принести раніше?!

— Заспокойтеся, ми лише в суботу її отримали, а в суботу у нас вихідний, — відповів йому листоноша.

— Ну і що, що вихідний? До мене-то піднятися всього два кроки зробити! Ех ви! — і у відчаї вийшов.

Батюшка Євстафій Баслик вільно їздив за перепусткою і якраз цього дня вирушив у Воркуту за покупками. Зробив необхідні покупки, прийшов на автостанцію, сидів і чекав автобуса.

Михайла відразу відвели до міліційного відділку, обстригли наголо і почали сильно бити. Били до тих пір, поки він не втратив свідомість. У Воркуті привезли на автостанцію, щоб поїхати в поселок Північний, у табір, де він відбував свій строк. Прийшли якраз на той рейс, який чекав батько Євстафій.

Коли батько Євстафій побачив, що Михайла в сірій шубі з чорним коміром і чорній шапці ведуть міліціонери, серце стиснулося від болю. Він затамував подих і подумав: «Боже мій, помилуй! Ще ж тільки вчора разом служили!» Батюшка збирався вже встати, але Михайло глянув на нього і жестом наказав мовчати. Батько Євстафій все зрозумів. Він відвернувся, прикрив обличчя руками, і гіркі сльози полилися йому на долоні. Батюшка обережно витер їх рукавом і став далі стежити за Михайлом. Міліціонери посадили його на лавку. Михайло непомітно спеціально зняв шапку, щоб батюшка побачив, що його поголили. Отець Євстафій у жаху подумав: «Щось недобре сталося. Коли ж усе це трапилось?»

Невдовзі під'їхав автобус, і вони зайняли свої місця. Як тільки Михайла штовхнули на сидіння, він одразу закрив очі від втоми. У такому положенні доїхав до Північного. Вийшовши з автобуса, отець Євстафій таємно підгледів, що Михайла повели в той табір, у якому він перебував раніше. Швидким кроком він майже побіг до Василя в магазин. Відчинив двері і сказав:

— Васю, підемо додому!

Василь того дня був сам не свій. Він увесь час розмірковував над телеграмою старця Лонтія.

Прийшовши до квартири, батюшка з хвилюванням запитав:

— Васю, а де Міша?

— Я не знаю, — відповів Василь.

— Як, ти не знаєш? Якщо ти не знаєш, то я тобі скажу! Його везли обритого з Воркути назад у табір!

— Що ж робити? — занепокоївся Василь.

Раптом подзвонили у двері, і на порозі з’явився Степан, бригадир шахти, на якій працював Михайло.

— Степа, ти якраз вчасно! Що ж тепер буде з Михайлом? — спитав Василь.

Степан впевнено сказав:

— Я зараз дізнаюся! — і швидко вибіг з квартири.

Зазвичай тих, хто порушував режим, кого затримували без перепустки, садили в «бур» на дев’ять діб. За цей час вони так слабшали, що підписували все, що завгодно. Посадили і Михайла.

Бур представляв собою порожнє, холодне, мокре приміщення, де водилися миші. Лавку ставили лише на ніч, щоб переночувати, а вдень забирали. Тому засуджені були змушені стояти цілий день на ногах, лише зрідка прислоняючись до стіни. Усі ці дев’ять днів їсти не давали.

Леонілла з Саломією жили у Прасковії. Вони гірко плакали від безсилля і неможливості чимось допомогти Михайлу. Коли Леонілла приїхала на Північ до Василя, той засипав її питаннями:

— Розкажіть, що там у вас?

— А що тут у вас сталося? Що це таке? Телеграма де?

Леонілла розповіла Василю, як приїхали до отця Леонтія, що він їм відповів і як сказав терміново надіслати телеграму. Надіслали телеграму і спокійно поїхали собі. Приїхали до Прасковії і про все дізналися.

Василь розповів Леоніллі, що Михайло сидить у бурі вже четверту добу. Над цим буром перебуває наглядач, щоб засуджений нічого собі не зробив, бо були випадки, коли люди не витримували і закінчували життя самогубством.

Вони сиділи, говорили. У цей час увійшов Степан, бригадир шахти. Привітався і сказав, що новин поки що немає. Михайло сидить у бурі. Що з ним буде — ніхто поки не знає.

Василь, звертаючись до нього, сказав:

— Степа, треба якось дати знати Михайлові, що отець Леонтій надіслав телеграму. Він хоча б порадіє.

— Дай мені телеграму, я сьогодні ж спробую йому передати, — сказав Степан і швидко вийшов.

Хоч він був бригадиром на шахті і всі його знали та поважали за доброту, для нього це був ризиковий крок. Над буром зазвичай ставили наглядачів, які підпорядковувалися тільки начальникам шахт. Але Степан наважився. Він підійшов до чергового наглядача, який був поставлений над Михайлом:

— Я до Вас з великою проханням. Дозвольте Гнесюку Михайлу у в’язницю написати кілька слів. Розумієте, сестра до нього їде, дала телеграму. Вона ще нічого не знає, їде на зустріч із ним. Він хоча б порадіє.

— Та що ти! У мене двоє дітлахів. Я цього ніколи не зроблю. Мене посадять у в’язницю.

— Будьте спокійні! Я віруюча людина. Сестра приїхала до Гнесюка.

Наглядач витяг з кишені конверт і ручку, відірвав маленький шматочок паперу і сказав:

— Ну, кажи, що писати!

Степан продиктував йому: «Їдуть Саломія і Леонілла. Батько посилає».

— Дивись, Усич, у мене двоє дітей і дружина.

— Будьте спокійні!

Коли Михайло це прочитав, то, за його розповідями, у нього на душі тоді була Пасха. Він подумав: «Якщо отець Леонтій посилає, значить, щось буде, якось Бог вчини».

На дев’ятий день Михайла вивели з бура і привели до начальника тюрми. Начальник, побачивши Михайла, закричав:

— Де ти шарився? Ти ж розумний хлопець!

Потім викликав охорону. У кімнату ввійшли кілька охоронців, які займалися побиттям засуджених на допитах. У таборі вони мали особливий статус: отримували додаткову продуктову пайку та користувалися іншими привілеями. Одне їхнє появлення вселяло страх засудженим. Михайло, худий і знесилений, у порівнянні з ними виглядав як тростинка. Начальник сказав:

— Розберіться з ним!

Тоді один із них, більший, взяв двома пальцями спереду Михайла за сорочку і так різко її рванув, що всі ґудзики посипалися на підлогу, сорочка розійшлася по швах. Інший у той же час із усієї сили смикнув ліву руку Михайла і різко завернув її за спину. У Михайла вільною залишалася тільки права рука. Він в один момент тричі схрестився і голосно, як тільки міг, вимовив молитву «Хай воскресне Бог». Охоронці, вражені побаченим і почутим, відскочили вбік і в оцепенінні стояли, дивлячись на Михайла.

Приголомшений начальник наказав їм вийти. Вони неохоче вийшли. Сам начальник деякий час мовчки ходив по камері навколо Михайла. Потім сказав:

— Цим хрестом і молитвою ти мене дуже вразив. Ще ніколи в житті я не був так здивований. Ти звідки?

— Рівненська область, місто Корець, — відповів Михайло.

— А я з Хмельницької області, місто Славута. Значить, земляки. Добре, ти працювати будеш? — спитав начальник.

— Буду, — відповів Михайло.

— Добре, ми відвеземо тебе на лісові роботи в сьому.

Снігу цього року випало по пояс. Багато засуджених приносили сніг у бараки і використовували для пиття. Якраз Юрій Синицький набрав на вулиці снігу у казанок. Раптом відчинилися двері, і на порозі з'явився Михайло у супроводі двох наглядачів з собакою. Юрій глянув на Михайла, і тремтіння пройшло по всьому тілу: чорний, худий, побитий, ходить повільно. Наглядач впустив собаку, і вона почала щось шукати біля ліжка. Говорити Михайло майже не міг, лиш трохи тихо прошепотів: «Юра, води...» Юрій все зрозумів, кружкою набрав теплу воду і підніс до губ Михайла. Михайло жадібно випив, і йому стало трохи легше.

Один наглядач звернувся до Михайла: «Збирай свої речі, сьогодні тебе повезуть на етап у 7-му шахту».

Юрій допоміг Михайлові зібрати речі, і незабаром його забрали. Про себе подумав: «7-а шахта. Щось не так».

Наступного дня до квартири Василя прибіг Степан:

— Леонілла, Василю, новина для вас! Михайла забрали на 7-му шахту!

— Не може бути, або це молитви отця Леонтія.

За деякий час прибіг Юрій Синицький і підтвердив, що Михайла справді забрали на 7-му шахту.

Рано вранці на наступний день Степан все швидко завершив на роботі і поїхав автобусом до Михайла на 7-му. У лісі одна колона засуджених працювала, інша стояла, а біля них наглядачі з собаками. Де ж Михайло? Раптом він побачив, що з однієї колони відійшов в сторону засуджений у сірій шубі. Це був Михайло. Він уже чекав Степана. Він запитав у наглядача, чи можна йому поговорити з бригадиром шахти, в якій він був раніше. Наглядач сказав, що можна, але тільки в його присутності. Степан підійшов, привітався з наглядачем і попросив сказати кілька слів Михайлу Гнесюку. Наглядач погодився.

Михайло перший спитав:

— Приїхала моя сестра?

— Приїхала, — відповів Степан.

— Привезіть її завтра сюди, я з нею поговорю.

На цьому побачення закінчилося.

Наступного дня вранці Леонілла і Степан поїхали на 7-му шахту. Степан уже знав, що Михайло в третій колоні. Вони одразу впізнали його за сірою шубою. Він стояв осторонь і рубав дерево, а над ним наглядач із собакою. Інший стояв недалеко, біля колони ув’язнених.

Степан, підійшовши ближче, попросив дозволу поговорити Михайлу з сестрою.

— Добре, я йому дозволю в тому випадку, якщо ти залишишся тут працювати за нього. Раптом щось станеться, відповідати будеш ти, — попередив наглядач.

— Добре, — відповів Степан.

— Ти одягни його шубу, а він нехай одягне твоє пальто, — запропонував наглядач Степану.

На одязі ув’язнених був пришитий жовтий клаптик із тюремним номером. Так Степан залишився працювати, а Леонілла з Михайлом відійшли вбік.

— Розкажіть, як усе було, як ви приїхали до отця Леонтія і що він сказав? — запитав Михайло.

— Отець Леонтій усе розпитував, як Ви тут. Ми розповіли, що звершували богослужіння, ходили колядували по селищу. Отець Леонтій дуже зрадів і сказав, що якщо так, то треба попрацювати на славу Божу, та й людям буде можливість сповідатися і причаститися. На прощання старець Леонтій сказав:

— Після Пасхи буде видно. Може, разом з Михайлом приїдете додому.

Так вони з Михайлом пройшли певну відстань і повернулися назад.

Леонілла жила в квартирі у Василя. Одного разу її навідав Степан.

— Леонілла, приніс Вам радість. Михайла перевели з 7-ї шахти до каторжного табору суворого режиму № 30 для штрафників. Але не буде можливості ні побачитися, ні передачу передати.

— Степа, хай буде штрафний, головне, щоб Михайло залишився живий, — сказала Леонілла.

— Якщо дізнаюся якісь новини, повідомлю, — сказав Степан і пішов.

Зі спогадів Леонілли відомий один унікальний випадок, який свідчить про те, що навіть у найжорстокішому режимі табірного життя Господь, щоб зберегти життя людині, влаштовує всі обставини дивним чином.

До Великодня залишилось два тижні. Якось Михайло через Степана передав Леоніллі записку такого змісту: «Леонілла, дорога сестричко, завтра рано вранці одягніть футляр Олени, візьміть відро на ліву руку і йдіть такою-то дорогою. Нас завтра поведуть на роботу. Йдіть лівою стороною, ув'язнені будуть Вас кликати і подавати Вам руки, не лякайтеся. Йтимемо сорок чоловік по чотири в колоні. Спереду і ззаду наглядачі з собаками, але Ви не бійтеся, не сумнівайтеся. Вам будуть подавати руки всі, і я подам, а в руці записка».

Михайло заздалегідь попросив ув'язнених, щоб ті кликали Леоніллу і подавали руки, коли будуть йти дорогою.

Наступного дня Леонілла зробила все, як написав Михайло: одягла футляр, прихопила відро, завернулася в хустку і пішла. Серце від страху виривалося з грудей. Вся тремтіла. Поруч в’язниця, наглядачі, навкруги яскраве світло. Почула гавкіт собак. З’явилася колона. Дівчина продовжувала йти і не озиралася. Як тільки колона вирівнялася з нею, засуджені покликали її:

— Привіт, землячко! Привіт, землячко! — і один за одним подавали руки.

Леонілла боялася, але руки подавала одному, іншому.

— Та годі! Годі! — зупиняв наглядач.

А ув’язнені все кликали її:

— Привіт, землячко! — і всі руки подавали.

Леонілла побачила Михайла. Той усміхнувся, і на душі стало легше.

— Привіт, землячко! — і подав руку.

Колона пройшла, а у Леонілли в руці залишилася записка, написана дрібним, як мак, почерком. Дісталася до квартири до Василя, розгорнула лист і побачила, що написано дуже багато: і те зробити, і те. А в кінці Михайло писав, щоб спитати у отця Євстафія, де він буде служити на Вербну неділю.

До Вербної неділі залишався тиждень. У отця Євстафія дізналися, де він буде служити. Степан мав якось повідомити про це Михайлу.

У п’ятницю прийшов Степан і схвильовано промовив:

— Леонілла, що я Вам скажу!

— Що сталося? — спитала Леонілла.

— Чуєте, що мені Михайло заявив? Жах! Він спитав мене, де буде служити отець Євстафій. Я відповів, що в родині Удалих. А Михайло відповів:

— Степан, я вас прошу, в неділю вранці чекайте мене на другому електричці. У штрафній зоні я знайшов місце, де можна проповзти. Там таке місце, земля сіра і шуба у мене сіра, непомітно буде. Приготуйте мені одяг, щоб я міг переодягнутися. Степан, мені потрібно сповідатися і причаститися. На вулиці темно, тільки з чотирьох вишок слабко освітлюється територія тюрми.

Михайло знав, що перша електричка йде о шостій тридцять. Попросив, щоб сказали отцю Євстафію відкласти службу до другої електрички.

Дім сім'ї Удалих знаходився на відстані п'ятисот метрів від електрички. Від селища Північний до місця, де жила сім'я Удалих, — година їзди. Отець Євстафій пристосував дім для богослужіння: невеличкий куточок з іконами, стіл і все, як належить. Людей цього дня прийшло багато. Велика кімната, маленька кухня, коридорчик — все було повністю заповнено людьми. Отець Євстафій сповідав.

Перед прибуттям другої електрички Леонілла звернулася до Саломії:

— Підійдемо до потяга, зустрінемо Степана.

— Підійдемо, — погодилася Саломія.

Йшли до зупинки, а в Леонілли серце виривалося з грудей:

— Приїдуть? Як воно все буде? Якщо Михайла впіймають — розстріл.

Саломія йшла спокійно, нічого не підозрювала. Приїхав поїзд, зупинився. Прямо перед ними вискочив Михайло, а за ним Степан.

— Ох, Господи, помилуй! Ти все знала?! — вигукнула Саломія.

— Нічого я не знала! — відповіла Леонілла.

— Біжимо! — вигукнув Михайло.

Вони побігли, а дівчата слідом за ними.

Поки Леонілла з Саломією дісталися, Михайло та Степан у будинку вже говорили з отцем Євстафієм. Батюшка з того часу, як востаннє зустрівся з Михайлом у Воркуті на автостанції, більше його не бачив. Волосся трохи відросло й нагадувало маленького їжачка.

Отець Євстафій занепокоєно запитав:

— Міша, що трапилось?

— Все, отче Євстафію, починайте службу, потім поговоримо, — відповів Михайло.

Служили усіночну, потім літургію. Служба довга: багато людей, і всі до Причастя. Після служби всі дружно сіли за стіл, і Михайло розповів, як він дістався.

— Міша, за що ж ви себе калічите? Тільки з однієї біди вибралися, — сказав отець Євстафій.

— Отче Євстафій, Ви зрозумійте, мені потрібно було причаститися, — пояснив Михайло.

— Ну, я вірю, дитинко, все розумію, але це ж штрафна зона, — переймався отець Євстафій.

Якось перед Пасхою прийшов Василь і сказав, що Степан просив, щоб спекли паску, зварили яйця і ще щось. Отець Євстафій нехай у суботу все освятить і передасть Михайлу в табір, щоб засуджені могли поснідати, бо в неділю передати не зможуть.

У Василя була велика піч, в якій Леонілла пече паски. Мати у неї померла, коли вона була ще маленька. Жила з мачухою. Саме вона навчила її пекти паски і все готувати. Купили в магазині два десятки яєць, пофарбували, посмажили рибу, спекли мазурки, паски. Всі страви акуратно склали в великий кошик. Отець Євстафій все це у суботу освятив, і, як домовились, Степан передав Михайлу в зону.

Божою милістю весь барак помолився. Для кожного засудженого Великдень 1956 року був незабутнім. Здавалося, що немає більшої радості, ніж привітати один одного словами: «Христос Воскрес!» — і почути у відповідь: «Воістину Воскрес!» Перемога життя над смертю! Душа кожного наповнювалась радістю про Воскреслого Христа і надією на те, що колись, хоч і не зараз, дасть Бог, і вони всі повернуться в рідні краї, до своїх сімей. Смак паски після тюремної юшки здавався неземним.

Винос Плащаниці, Страсті Христові служили тут, у квартирі у Василя. Плащаниці, звичайно ж, не було, а лише маленька іконка Спасителя.

На Великдень їздили до родини Удалих і там служили великодню службу.

Через тиждень після Пасхи всі заговорили про амністію, про те, що після смерті Сталіна всіх засуджених будуть звільняти. Леонілла згадала слова отця Леонтія, що «після Пасхи все буде видно».

Приїхав Василь і прямо з порога повідомив:

— Леонілла, ви чули? Амністія! Будуть звільняти всіх ув'язнених. Тих, хто відсидів половину терміну, звільнять повністю. Як шкода, Михайла могли б звільнити.

— Добре, що залишився живий, — заспокоїла дівчина.

— Штрафників будуть звільняти в останню чергу.

Усі новини дізнавався Степан, адже він був бригадиром і мав можливість спілкуватися з тюремним начальством. Він повідомив, що з Москви повинна приїхати комісія і по алфавіту буде звільняти ув'язнених. Прізвище Михайла на літеру «Г» (Гнесюк), тому він потрапляє на четвертий день, але все пропало.

Наступного дня приїхала комісія з Москви, насамперед — до штрафників. Ніколи такого не було, щоб до штрафного відділення приходили перш за все. Викликали в перший день на літеру «А», ретельно розглядали справи ув’язнених і робили висновки, кого звільнити, а кого залишити. Усі засуджені дуже хвилювалися.

На четвертий день викликали Михайла, розглянули його справу і прийняли рішення звільнити

Михайла Гнесюка зі зняттям чотирьох залишкових років покарання.

Михайло не міг повірити: «Невже правда?» У нього в горлі з'явився клубок. Від несподіванки він не міг вимовити й слова.

«Гнесюк, можете йти», — почув він і повільно вийшов.

— Ну, що? — нетерпляче спитав його Степан, який чекав.

Михайло мовчав.

— Міша, не засмучуйся, головне — ти живий.

— Степане, мене звільнили зовсім.

— Як?! Міша!!! — радо вигукнув Степан і почав цілувати та обіймати Михайла.

Через деякий час Степан прибіг до Василя і розповів хорошу новину. Радості, здавалося, не буде кінця. Ввечері батько Євстафій відслужив подячний молебень і сказав: «Отець Леонтій же говорив, що після Пасхи все вирішиться. За його молитвами Бог і вчинив це. Подякуймо Господу за Його милосердя. Знаєте, для мене Михайло як рідний син. Не вірив я, що доживу ДО ЦЬОГО ДНЯ».

Хоч Михайла звільнили після Фоминої неділі, але в черзі на отримання паспорта він простояв шість тижнів. Звільняли багатьох, і тому працівники паспортного столу не встигали оформляти документи.

Михайла перевели в просту зону без наглядачів, лише деякий час нікуди не відпускали. Дівчата майже щодня приходили до нього, приносили їжу і говорили через паркан. Передали йому новенький костюм і ще дещо з одягу. На душі стало вже веселіше. До свята Святої Трійці залишався тиждень.

— Ну, у середу моя черга, недалеко вже по списку, може, і випустять, — з надією сказав Михайло.

У середу не вийшло.

— Ну, у четвер точно, переді мною залишилась одна людина, — розмірковував вголос Михайло.

У четвер до начальника паспортного столу надійшла телеграма з дому, що його дружину у важкому стані відвезли у пологовий будинок. Той усе залишив і поїхав.

При зустрічі дівчата запитали Михайла:

— Що там?

Михайло пояснив ситуацію. Дівчата засумнілися:

— Господи, помилуй! Завтра вже п’ятниця.

Вони думали, що на Трійцю будуть усі разом.

Михайло сприйняв цю новину як належне і всіх заспокоїв.

У п’ятницю начальника немає, у суботу — ВИХІДний, у неділю його точно не буде.

У суботу віднесли Михайлу кошик з продуктами на свято, поговорили і спокійно поїхали електричкою в селище на службу.

У неділю зібралося багато людей. Почали служити всеношну і тільки дійшли до кафізм, як відчинилися двері і увійшов Михайло, а з ним ще один хлопець з Донбасу.

— Міша, що сталося? — спитав Юрій Синицький.

— Сьогодні рано вранці прийшов начальник і почав вибачатися, що через нього затрималася видача паспортів. Він сказав, що сьогодні поїзда немає, але якщо хтось хоче, то будь ласка, будьте вільні. Вручив мені паспорт, документи і попрощався зі мною. У знайомої, Олени, дізнався, що ви поїхали, і ледь встиг на другу електричку, — відповів Михайло.

Усі були здивовані. Як так? На перший день Трійці, просто Божа милість!

Дівчата згадали, що вони приїхали до Михайла на свято Покрови Божої Матері і в цей же свято привезли Михайла до Заполяр’я.

У виписці з протоколу від 15 червня 1956 р. Комісії Президії Верховної Ради СРСР від 24 березня 1956 р. «Про реабілітацію справ та осіб, які відбувають покарання за політичні, службові та господарські злочини» сказано, що Гнесюк Михайло Сергійович звільнений з-під варти зі зняттям судимості, враховуючи, що надалі його утримання в ІТЛ не є необхідним. Адміністрацією табору характеризується позитивно, до праці ставиться сумлінно (п. 18, 45).

Одразу після свята Святої Трійці вони поверталися додому вже вчетверо: Михайло, Василь, Леонілла та Саломія. З Воркути приїхали до Москви і зупинилися на тиждень у батьків одного засудженого, який відбував термін разом з Михайлом. Відвідали Троїце-Сергієву Лавру і інші святі місця. З Москви поїздом приїхали до Києва і пробули тут більше трьох тижнів, до свята святого рівноапостольного князя Володимира. Додому повернулися на свято святого пророка Іллі. Як згадувала Леонілла (в постригу схимонахиня Леонілла), приїхали на свята до Дубно біля собору зустрілися зі старцем Леонтієм».

Скільки матушці Леоніллі довелося пережити в той важкий час — один Бог знає. За Божою волею, вона дожила до глибокої старості. І до сьогодні дякує Богу, що удостоїв її прийняти чернечий чин і служити Йому в святій обителі.

Тяжкі в’язничні роки

Джерело: с. 277–284. Повний розділ частини II.

У 1952 році Євдокія Федорівна Дорош здійснила паломництво, яке очолював Кирило Козярчук із села Горбаков. Вони йшли до Києво-Печерської Лаври на свято Святої Трійці. З розповідей Євдокії стало відомо, що перед паломництвом старець Леонтій дав їм пляшечки і попросив привезти святе масло з Києва, додавши, що назад вони повинні повертатися не пішки, а автотранспортом. Вони дійшли до Києва. Не встигли побувати в Лаврі, як їх одразу затримала міліція. Довго розпитували: хто, звідки і куди? Що вони могли відповісти? Намагалися більше мовчати. Божою милістю, незабаром їх відпустили. Треба було повертатися назад, і паломники згадали слова старця Леонтія. Що ж робити? Грошей зовсім не було. Вирішили покластися на волю Божу. Ледве встигли виїхати за Київ, як зупинилася машина, і виявилося, що вони їдуть у тому ж напрямку. Проїхали частину дороги. Вийшли з однієї машини, а незабаром Бог послав іншу. До Києва йшли пішки цілий тиждень, а назад дісталися за півтора дня. Таким було благословення старця Леонтія.

У той важкий час за родиною Євдокії стежили, оскільки вони постійно відвідували церкву. Батько не записався в колгосп, здійснював паломництва до Почаєва, Києва та інших святих місць, навчав людей Слову Божому. А тут ще й міліція затримала Євдокію в Києві та взяла на облік. Тоді їй виповнилося 21 рік. Від свята Святої Трійці до Покрови Пресвятої Богородиці за нею ретельно стежили і, врешті-решт, знову затримали. Кілька днів вона провела в районному центрі Гоща в КГБ.

Цілий рік (з 1952 по 1953 рр.) вона провела в Рівненській тюрмі, вислуховуючи постійні погрози.

У 1952 р. нібито за «антирадянську пропаганду» Євдокія Дорош була засуджена на десять років тюрми. У 1953 р. за цією статтею були засуджені батько — Калько Феодор Романович — на двадцять п’ять років тюрми, і мати — Калько Євфросинія Єфремівна — на десять років. За розповідями матері Євдокії, стало відомо, що перед судом її востаннє викликав слідчий. Сам він був молодим, тому йому стало шкода матір двох маленьких дітей.

— Мені Вас шкода. Відрікайтесь від своєї віри. Їй скоро дві тисячі років, давно застаріла, а ви за неї все тримаєтесь. У Вас же двоє маленьких дітей. Хіба Вам їх не шкода? — запитав слідчий.

А мама була неписьменною, простою, відповіла, як Бог поклав їй на серце:

— Так, начальнику, шкода мені моїх діток. Я їх під своїм серцем носила. Але мені Бог дорожчий.

— Як? Чому дорожчий? — здивувався слідчий.

— А тому дорожчий, що якщо я скажу, що дорожчий Бог, то Бог моїх дітей прогодує.

Невдовзі на суді був винесений вирок — десять років виправно-трудових таборів.

Євдокія розповідала, що в 1953 р. усіх засуджених жінок і чоловіків привезли на етап до Києва і відразу відправили до Воркути. Дорога була довгою і важкою. Особливо дівчата переживали про те, що їх чекає попереду. Їсти давали дуже мало, тільки щоб від голоду не померли. Але, незважаючи ні на що, Бог їх охороняв.

Прибули до Воркути до свята Благовіщення Пресвятої Богородиці. Євдокія зійшла з поїзда, і її погляд відкрив величезну рівнину, вкриту снігом. З Воркути їх привезли в третій район, де знаходився табір. Привезли — і відразу всіх у баню. Вони відмовилися йти. За це їх відразу посадили в карцер на кілька днів. Не давали ні хліба, ні води. Коли виносили сміття, в відходах знайшли маленькі шматочки хліба, які допомогли вижити.

Незабаром їм принесли одяг з номерами внизу на одежі та на лівій руці. Цей одяг з номерами вони відмовилися носити. Що тільки з ними не робили, як не погрожували, а вони стояли на своєму. Так без номерів і ходили.

А потім ще по неділях відмовилися працювати, і їх врешті внесли до списку штрафників. Штрафників у таборі не шкодували, кидали на різні важкі роботи. Ось так і почалося життя Євдокії на Крайній Півночі. Але Господь не залишив її і багатьох інших, які несли свій нелегкий хрест заради Божого імені. Він послав їм людину, мудрого наставника і смиренного молитвенника Михайла Гнесюка.

Спочатку Євдокію на деякий час взяли на роботу в зону мити підлоги в комендатурі та кабінетах начальства. Роботу намагалася виконувати добре. Стаття, за якою її судили, викликала насмішки і постійне невдоволення начальства. Але Господь давав сили терпіти. Працювала Євдокія десь півтора року і перевели її на більш важкі, постійні роботи. Близько року була в бригаді дівчат — відкидали сніг, розчищали дороги. Оскільки взимку заметілі були постійні, вони працювали вдень і вночі. То там машина заглохне, то там. Дівчат піднімали — і за роботу. Якщо сильна заметіль, то часто були й смертельні випадки.

Засудженим дівчатам видавали спеціальні лопати, призначені для прибирання снігу — великі, широкі. Вони їх постійно змазували маслом, щоб сніг не так сильно налипав. Різко змінювалася температура: то відлига, то сильний мороз і хуртовина — і від цього було дуже важко. Видавали спеціальні великі рукавиці для роботи. Від снігу вони ставали мокрими, а через мороз руки в них відморожувалися. Євдокії Бог послав маленькі вʼязані рукавички, які вона надягала під рукавиці. Це її й врятувало.

Спочатку писати листи не дозволяли, але приблизно через півроку засудженим надали таку можливість. Ще до тюрми Євдокія надсилала Михайлові посилки, писала листівки. Його адресу вона знала напам’ять. Михайло відповів одразу, щойно отримав її лист. Так вони і підтримували зв’язок одне з одним. Для Євдокії було великою радістю дізнатися, що неподалік знаходиться родова по духу людина. Ще з раннього дитинства Михайло відвідував їхню сім’ю. Бачачи непохитну віру в Бога та ревність до служіння Божому, дівчина його дуже поважала.

Через деякий час вона стала проситися у свого начальства на побачення до Михайла. Прохання було задоволене.

Вона приїхала в зону до Михайла і попросила, щоб призначили побачення. Євдокію спитали, хто вона така і ким є Михайлу Гнесюку. Вона відповіла, що родичка, двоюрідна сестра. Євдокію спитали, як звуть батька і матір Михайла. У відповідь вона мовчала, оскільки імен батьків Михайла не знала. Охоронці засміялися, але побачення дозволили. Так відбулася їхня перша зустріч.

У 1955 р. Євдокію перевели на залізницю, де вона пропрацювала майже рік — до закінчення строку в виправно-трудових таборах. Приходили вантажні поїзди з гравієм, який засуджені дівчата розвантажували, потім рівномірно розподіляли вздовж колії, укріплюючи залізницю. Дуже важка, непоступлива жінці виснажлива праця. Коли приходила зі зміни, відразу падала на ліжко від безсилля. Рук зовсім не відчувала. Неможливо словами описати, наскільки було тяжко. А тут радість — від Михайла записочка або лист: привітає з святом, втішить, і на душі ставало легко. Та й сама просила святих молитов, коли зовсім несила було. Лише попросить молитов, як миттєво стає легше. Михайло підтримував і втішав не тільки одну Євдокію: у їхньому бараку п’ять дівчат, у сусідніх п’ять. та ще в інших таборах. Багато тоді потребували його підтримки. Розповідали хлопці з його бараку, що Михайло приходив зі зміни, обходив усіх хворих у бараку і допізна писав листи, акафісти, просто молитви, і все це передавав потребуючим. Потім молився, а коли відпочивав — ніхто й не знав.

Табір Михайла знаходився за двадцять кілометрів від табору Євдокії. Михайло просив хлопців, і ті привозили їй та іншим дівчатам листи та записки. З України відбували свій термін Василь Кравчук (Кучерявий) з Волинської області,

Степан Усач (бригадир) з села Балашівка Рівненської області, Юрій Синицький з Рівненської області, а також В’ячеслав і Яків.

На прохання Михайла на побачення до Євдокії також приходили отець Євстафій та отець Євгеній. Дуже добрі, духовні були отці. Отець Євстафій Баслик, родом із Білорусі, один із перших став здійснювати таємні богослужіння. Завдяки йому сотні засуджених та простих людей мали можливість сповідатися та причащатися Святих Христових Таїн у суворому далекому Заполяр’ї.

З часом Євдокії та ще деяким дівчатам дозволили по неділях не працювати, і траплялися випадки, коли вона відпросилася у свого начальства і їхала у селище Північне. Збиралися в квартирі у Василя Кравчука: Михайло читав Святе Письмо, виголошував проповіді, заспокоював усіх, читали акафісти і тихо співали псалми. Михайла поважали і любили. Було так тепло і затишно в колі друзів, що здавалося, немає нічого в цьому світі такого, що не під силу людині, якщо вона терпить ганьбу, страждає за Бога, адже Сам Господь зміцнює її в цьому тяжкому випробуванні.

Ось так їх усіх разом Михайло і поєднав родинними узами. Вони були як велика дружна родина, переживали один за одного, молилися і допомагали, чим могли. «До кінця свого життя буду дякувати Богу за те, що Він послав людей, які підтримали мене в тяжкий час, дав сили все пережити за ім'я Боже. Прошу надалі не залишати мене до кінця моїх днів», — з глибокою вірою в милосердя Боже повторює Євдокія Федорівна Дорош, багато пережила у своєму житті.

Повернення додому та новий арешт

Джерело: с. 284–288. Повний розділ частини II.

За час, проведений у в'язниці, Бог допоміг Михайлу привести до Православної віри, до покаяння багатьох людей різних національностей, які з вдячністю часто приїжджали й навідували його в скромному та зручному будинку в селі Старий Корець Рівненської області.

Бачачи велику смиренність і тверду віру Михайла, тюремне начальство зовсім змінило думку про нього. Під час виписки з табору начальник тюрми сказав йому: «Бачу, хороший ти чоловік. Дивись, одразу багато не їж, потрохи, інакше помреш».

Тяжке випробування, яке випало на долю Михайла, здавалося б, людині не під силу. Виснажений багаторічною тяжкою працею, він повернувся додому, залишившись вірним Богу та Святій Матері-Церкві. З 1956 по 1960 рр. продовжував проводити життя у дорученому йому подвигу: закликав людей до Бога, до Православної віри, за що у 1960 р. у Львові був вдруге заарештований. Переніс шість місяців слідства в одиночній камері міста Рівне без права передач. Наприкінці року був вдруге засуджений до десяти років позбавлення волі з відбуванням строку у трудових таборах Мордовської РСР.

Під час шестимісячного слідства у Рівненській тюрмі № 1 вночі проводилися постійні допити. На одному з таких нічних допитів сталося жахливе. Вимагаючи потрібних їм свідчень, двоє слідчих змушували Михайла відректися від Бога. Михайло мовчав. Це приводило слідчих у лють. Тоді один зі слідчих сказав: «Зараз ми тобі допоможемо». Після цього двоє слідчих потягли Михайла до дверей, сунули руку в двері і почали стискати пальці. Гострий біль пронизав тіло. Михайло весь час у думках повторював молитву «Взбранній Воєводі», поки не втратив свідомість. Так закінчився допит. Після цього довгий час він не міг стиснути пальці в кулак.

У цей час старця Леонтія разом із Кирилом Козяруком та якимось Григорієм привезли з мордовських таборів для додаткових свідчень до Рівненської тюрми № 1. Скориставшись ситуацією, слідчі хотіли ослабити сили Михайла. Ввечері під дверима камери, де знаходився Михайло, один охоронець сказав іншому: «Помер Леонтій Грицан». Інший відповів: «Беремо нари і несемо тіло до моргу». Після цих слів було чути топіт і гуркіт дверей, здавалося, справді когось виносять.

Неможливо описати хвилювання Михайла. Ніч він провів без сну. Наступного дня після сніданку Михайла викликали на слідство. Посадили в «воронок» і повезли в управління на допит. По дорозі один із охоронців сказав: «Що будемо

Що робити? Нам потрібно доставити Грицана Леонтія на допит». Інший відповів: «Так він же помер».

В управлінні в кабінеті Михайла чекав старший лейтенант Щ. При зустрічі він запитав:

— Як спалося? Ви знаєте, що помер Леонтій Грицан.

Михайло мовчав. Але в душі була біль. Старший лейтенант Щ. Михайла більше ні про що не запитував, лише продовжував писати протокол, який увійшов у чотири томи справи, складеної за шість місяців.

З допиту Михайло повернувся до в’язниці пізно увечері. Хоч морально було важко, але тверда впевненість і рішучість вистояти за Бога, за Церкву до кінця не покидала його.

Наступного дня після сніданку підслідних повели на прогулянку у двір. Раптом Михайло почув, що хтось кашлянув біля дверей його камери. Серце підказало, що це був старець Леонтій. За гуркотом дверей визначив, що старця повели у двір. Хоча дивитися у вікно камери категорично заборонялося, Михайло все ж поглянув і побачив у дворі старця Леонтія. На цьому провокація закінчилася.

Через кілька днів Михайло випадково зустрівся зі старцем у коридорі. Незабаром дізнався, що старця Леонтія вдруге відправили до Мордовських виправно-трудових таборів.

Наступного разу, коли Михайла привезли до управління на допит, слідчий раптово схопив фотографію старця Леонтія, кинув її на стіл і крикнув: «Дешевка!!! Він і копійки не вартий! Відмовляйся від нього!» Михайло мовчав.

У цей час приїхав з Києва якийсь генерал. Він дуже обурювався, чому так довго ведеться слідство над Михайлом Гнецюком, і наказав негайно закінчувати.

Після цього слідчий на допиті особливо довго і люто кричав на Михайла. Тоді Михайло встав, розпростер руки в сторони і сказав: «Що хочете, те зі мною і робіть, хоч розпніть!» Слідчий ще голосніше закричав: «Ну, і що, думаєш, пам’ятник тобі за це поставлять?» Потім трохи заспокоївся і додав: «А взагалі-то ми вітаємо патріотів своєї справи! Так тримайся! Слідство скоро закінчиться».

Буквально за день старшого лейтенанта було не впізнати. Раніше на слідство він завжди приходив прокурений, з червоними очима. А цього разу був добрий до Михайла і сказав: «Ну от, вже закінчується слідство. Будеш читати протоколи. Скоро тебе засудять».

Під час шестимісячного перебування Михайла під слідством йому допомагала одна прибиральниця. Коли прибирали камери і виводили ув'язнених на прогулянку, вона клала у шафку Михайла шматочок масла і просила, щоб він його негайно з'їв, інакше її могли суворо покарати.

З Львова Михайла та багатьох засуджених поїздом відправили до Москви, а з Москви — на кінцеву станцію Потьма в Мордовії. У вагонах засуджені по-різному говорили про мордовські табори, але всі вони приходили до одного і того ж висновку: мордовські табори — це центр антирадянської

Росії, де відбувають строки в виправно-трудових таборах вороги народу.

Помолившись, Михайло схилив голову на тверду дошку і тихо заснув.

Сповідання православної віри

Джерело: с. 288–299. Повний розділ частини II.

Іні Фещенко Ірини Степанівни відкривають ще одну сторінку життя отця Михайла Гнесюка, про яку мало хто знає.

Рідом Ірина з-під Львова, з села Пасіки-Зубрицькі. Виросла в греко-католицькій родині. З дитинства дуже любила храми, богослужіння, у неї була любов до всього святого.

Починаючи з 1955 р., промислом Божим, старець Леонтій посилав у Львів проповідників, які говорили Слово Боже, навчали дотримуватися свят та постів, закликали до покаяння. За Своєю милістю Господь звів Ірину з цими людьми, за допомогою яких змінилося все її життя.

У 1956 р. Ірині виповнилося 19 років. Вона навчалася у Львові і любила відвідувати храм Божий. У той час до Львова приїхали Михайло, Кирило Козярчук і певний Федір. Після богослужіння біля храму вони виголошували проповідь. Священнослужителі бачили реальний результат проповідей — сотні людей після їх настанов приймали Православ'я, їздили до Почаївської Лаври, до інших святинь.

Люди, дізнавшись про їх приїзд, після богослужіння збиралися біля церкви, щоб послухати проповідь.

Але радянська влада переслідувала ревних проповідників Слова Божого. Міліція та КГБ затримували Кирила і Михайла, проводили допити, погрожували та вимагали припинити «антирадянську пропаганду».

Одного разу Ірина почула проповідь Кирила Козарчука, яка назавжди запала їй у душу. Наступного разу Кирило, помітивши дівчину, запросив її до квартири, де вони збиралися для проповіді Слова Божого. Ірині сподобалося, оскільки вона почула багато духовних настанов. Незабаром Кирило взяв її з собою до Почаївської Лаври. Це було напередодні свята Чуда Архістратига Михаїла в Хонах. Нещодавно звільнився з тюрми Михайло Гнесюк. Він виглядав ще дуже слабким. З ним приїхали левушки, які також повернулися з виправно-трудових таборів. Усі разом вони йшли пішки на престольне свято в село Гаї, де служив ігумен із Почаївської Лаври отець Діонісій. Він був дуже гостинним, любив старця Леонтія, Михайла і завжди всіх радо приймав на ночівлю. Цього разу він також усіх прийняв у своєму домі, нагодував чим Бог пошле, і запропонував заночувати. Ввечері отець Леонтій виголошував проповідь про Православну віру, про свято, після чого всі разом співали псалми. На душі було тепло, здавалося, сама Матір Божа всіх їх зібрала.

Отець Діонісій тоді жив у батьківському домі в селі Комаровка, а служив у селі Гаї. Тоді в багатьох селах не вистачало священнослужителів, і тому ієромонахів з Почаївської Лаври відправляли на парафії. Знайомство Ірини з Михайлом, завдяки якому згодом Господь оберігав її від раптової смерті, відбулося дорогою в село Гаї.

У дівчини з собою була сумочка, а в ній молитовник. Але про це ніхто не знав. Сумочка була щільно закрита. Підійшов до неї Михайло Гнесюк і каже: «О, у вас є молитовник». Дівчина дістала молитовник, а він відкрив його на потрібній сторінці і додав: «Потрібно, щоб ви вивчили псалом «Живий у допомозі Вишнього»». Подальше її спілкування з Михайлом вселило віру, що поруч із нею не проста людина, а молитвеник, опікун про спасіння людських душ. Така любов і простота була в ньому, що словами не передати.

На свято Дива Архістратига Михайла в Хонах багато причащалися, у тому числі й Михайло. Знайомі Михайла вітали його зі святом іменин. Після богослужіння потрапезували з отцем Діонісієм і на вечірнє богослужіння повернулися до Почаївської Лаври. На душі була радість: здавалося, що сама Матір Божа взяла їх під Свій Покров. По закінченні вечірнього богослужіння вони всі разом зі старцем Леонтієм і Михайлом розташувалися у дворі. На вулиці було холодно, але ніхто цього не помічав. По Божій милості повечеряли і почали співати псалми. Навколо тиша. Лише хрести на куполах блищали, благовістячи велику радість заступництва Матері Божої за рід людський. Все

Паломники влаштувалися на нічліг — хто в коридорах, хто в храмі. Ірина дуже добре запам’ятала цей вечір.

Наступного дня зустрілися з отцем Йосифом (нині він прославлений у лику преподобних під ім’ям Амфілохій). Він був радий зустрічі зі старцем Леонтієм, облизався з ним, як з рідним братом, і всіх благословив. Кожному здавалося, що з цією людиною він уже давно знайомий, таким він був рідним по духу.

— Отець Йосиф після цього допомагав нам у вирішенні всіх наших складних питань, — розповідав Кирило.

Минуло трохи часу, Ірина знову приїхала з Кирилом Козярчуком у Почаївську Лавру. Перед цим старець Леонтій звернувся до Кирила, щоб дівчина прийняла Православну віру, додавши: «Доти, поки вона не знала про Православну віру, причастя їй було на спасіння, а тепер — на осудження».

Вони йшли по коридору Почаївської Лаври, а назустріч ішов отець Йосиф. Побачив Кирила, дуже зрадів, обійняв його, поцілував і сказав:

— Ой, мій подвижничку!

Ніби зустрів найдорогоціннішого для себе людину. Кирило розповів батюшці, показуючи на Ірину, що дівчина греко-католичка і хоче прийняти Православну віру. Наступного дня вони пішли в село Комаровку до отця Діонісія, який звершив над Іриною чин приєднання. Так вона прийняла Православну віру. Після цього Кирило сказав, що раз вони в монастирі, то потрібно сповідатися і причаститися. Черга до сповіді — довга. Тоді в Почаївській Лаврі був отець Кукша. До нього-то й поспішали всі на сповідь. Богомольці підійшли і стали останніми в черзі. Отець Кукша, сповідуючи, підняв голову, побачив Кирила, показав рукою, щоб йшов без черги. Кирило підійшов, сповідалася у нього і промовив:

— Зі мною дівчина.

Отець Кукша ласкаво запропонував:

— Нехай вона підходить.

Так по Божій милості Ірина сповідалася у отця Кукші. У її пам'яті отець Кукша залишився простим і дуже добрим священником, після сповіді у якого на душі ставало легко, мов камінь із плеч впав.

Ірині судилося їздити з дідусем Кирилом до Почаївської, Києво-Печерської Лаври та по інших святих місцях. Дідусь Кирило володів надзвичайним умом, напам’ять знав Святе Письмо і всьому терпляче навчав Ірину. Дівчина, маючи хорошу пам’ять, все запам’ятовувала, поверталася додому і іншим розповідала. Потім до Почаїв приїжджали люди з села Пассики, з-під Львова, і приймали Православну віру.

Ірина згадувала про події 1958 року, коли вона приїхала зі своєю сусідкою до Почаївської Лаври, щоб та прийняла Православну віру. Приїхали перед першою седмицею Великого посту. Побули в Лаврі і на першій седмиці пішли пішки до батька.

Діонісію в село Гаї. Якраз у цей час у батюшки гостювали схимонахиня Херувима, Михайло Гнесюк і знайомі дівчата. У будинку отця Діонісія була окрема кімната, де завжди зупинялася матушка Херувима або отець Михайло, і велика кухня, де розміщувалися інші приїжджі. Ірина розповідала, що в понеділок, вівторок, середу нічого не їли, у четвер після богослужіння — житній хліб і капусту. У п’ятницю знову нічого не їли, а в суботу сповідалися і причащалися. Під час богослужіння кафізми повністю не прочитувалися, тому щодня після служби отець Михайло йшов на клірос і дочитував пропущені кафізми, а Ірина завжди підходила і слухала. Якось отець Михайло був на кліросі і, як зазвичай, читав кафізми. До Ірини підійшла матушка Херувима, показала рукою на отця Михайла і сказала: «Михайло світить, як сонце!»

У 1957 р. у Великий піст Ірині повідомили, що на свято Вознесіння Господнього в Почаївській Лаврі повинен бути старець Леонтій. Вона вирішила, що поїде в Почаїв, щоб побачити старця. Разом зі своєю подругою Софією, якій тільки виповнилося п’ятнадцять років, вони вирушили в дорогу. Дісталися до Почаєва якраз до закінчення богослужіння. Церква ще була відкрита, і вони увійшли до неї через бічні двері. Щойно вони увійшли, як просто їм назустріч вийшов отець Михайло. Підійшов, усміхнувся і спитав:

— Ну що, приїхали?

— Приїхали, — відповіла йому Ірина.

Біля неї стояла Софія. Отець Михайло звернувся прямо до неї:

— Як вас звати? Софіє?

Від несподіванки дівчина злякалася, бо ніхто не міг сказати Михайлові, як її звати.

У Почаївській Лаврі Михайло багато бесідував із нею, наставляв, радив. Після цього дівчина почала часто їздити до Почаївської Лаври, дотримуватись усіх свят і постів. Тоді отець Михайло тричі сказав Ірині:

— Іринко, співайте!

Вона відповідала:

— Не можу, у мене немає слуху.

Потім шкодувала, що не попросила у нього благословення та святих молитов. Надалі в житті їй доводилося і співати, і хор вести за собою. Тоді вони зустріли Великдень у Почаївській Лаврі, провели кілька днів Світлого тижня і повернулися назад.

Після цього, нікого нічого не кажучи, Ірина встановила для себе триденний піст: зовсім нічого не їла і не пила, лише молилася, щоб до них у Львів приїхав старець Леонтій. Не минуло й кількох днів, як до Львова приїхали Кирило з Федором і привезли їй листа від старця Леонтія. Старець писав: «Ви просили, щоб я приїхав, і ось, посилаю замість себе». Так Бог творив чудеса за молитвами старця Леонтія.

Одного разу з Іриною стався такий випадок. Вона працювала продавицею в магазині. Хліб у магазин привозили під вечір. Щоразу в кінці робочого дня Ірина підраховувала касу, а потім діставала молитовник і вчила молитву. Перед цим хтось вкрав зв’язку ключів від замків на вікнах, від вхідних та внутрішніх дверей. Скрізь поставили нові замки, а на внутрішніх дверях не встигли. Був тільки маленький гачок, на який вона замикалася. Того вечора дівчина сиділа, чекаючи, коли привезуть хліб, і читала псалом «Живий у допомозі Вишнього».

Свідками того, що сталося, стали продавчині з сусіднього магазину. Як зазвичай, вони порахували касу, закрили магазин і зібралися йти додому. Раптом біля магазину, де працювала Ірина, помітили чоловіка в капелюсі, який заглянув всередину через замкову щілину. Недалеко від нього стояла машина. Продавчиня була дружиною міліціонера і знала від чоловіка про різні випадки пограбувань. Вона швидко повернулася в магазин і одразу зателефонувала у чергову частину міліції. Допомога прийшла вчасно. До Ірини в магазин поспішили завідуючий та прибиральниця, щоб вона не боялася. Незабаром магазин оточили співробітники міліції. Під'їхала машина з хлібом, і водій попросив, щоб звільнили місце для розвантаження. Саме тоді міліція і затримала грабіжників.

Рано вранці до Ірини в магазин прийшов міліціонер і сказав: «Ваше щастя, інакше вас сьогодні б хоронили! На сусідній вулиці вчора ввечері пограбували магазин і вбили двох продавщиць. І до вас би дісталися».

У голові Ірини прозвучали слова псалма: «Живий у допомозі Всемогутнього». Цей випадок ще раз переконав її у достовірності слів Михайла Гнесюка. «Так, справді, залишилася жива завдяки Божій милості, — згадувала про той випадок Ірина. Після цього події приїзд Михайла до Львова був великою радістю.

У 1957 р. Михайло вчергове приїхав до Львова. Після богослужіння всі разом пішли до однієї жінки обідати. За розповідями Ірини, у тієї жінки в той час жила квартирантка, яка страждала духовною недугою. Як тільки Михайло переступив поріг квартири, її почало ламати, крутити й кидати у всі сторони. Вона закричала:

— Ой, мені погано! Ой, мені погано!

Михайло запитав її:

— А ви хрещена?

Виявилося, що квартирантка некрещена. Вона була родом зі Східної України і про хрещення нічого не знала. Михайло порадив їй негайно охреститися. Вона так і зробила і з часом почала ходити до церкви.

Ірина також розповіла про один випадок, який тісно пов’язаний із другим арештом отця Михайла. Він стався в 1959 р. Як зазвичай, до них у Львів приїхав Михайло, а з ним дівчата — Леонілла Олешицька та Ольга Подлісецька. Після закінчення богослужіння Михайло проповідував, а потім одна жінка на ім’я Катерина запросила їх до себе додому на обід. Після обіду Михайло зазвичай проповідував, а цього разу нічого не сказав, лише уважно поглянув на присутніх. Дівчина Макрина, яка приїхала з Рівненської області, купила десяток книг Нового Завіту. Михайло звернувся до Фещенко: «Іринко, йдіть, проведіть Макрину і посадіть її на поїзд. Хай їде додому. Назад не повертайтеся, а йдіть до Катерини Йосифової». Ірина зробила все, як сказав Михайло. Нічого толком не зрозуміла, чому він так сказав, але на серці була тривога, душа передчувала щось недобре. Ледь вона встигла переступити поріг квартири Катерини Йосифової, як несподівано на порозі з'явилася Катерина, тримаючи в руках валізу отця Михайла. Вона промовила: «Батька Михайла затримали». Всі присутні прямо ахнули. Ірина згадала слова Михайла: «Іриночка, ви назад не повертайтеся».

Напередодні цієї події Ірина з дідусем Кирилом поїхали до Москви, а в цей час до Львова приїжджав Михайло. Він зупинився у однієї жінки, Ольги Щ., на Лівандівці. Її дочка Алла була одержима нечистим духом. Вона тоді поїхала з отцем Михайлом до Почаївської Лаври і там зцілилася. Радості матері не було меж, і вона все благала Михайла, щоб він взяв її ще у Лавру. Та й сама Алла ні на крок не відходила від Михайла. Сталося те, чого ніхто не міг очікувати. Рідний дядько Алли працював у Рівному в КДБ. Тоді була призначена висока премія — три тисячі рублів тому, хто здасть Михайла Гнесюка при свідках, щоб справу можна було «пришити». За такі гроші того часу можна було купити великий дім. Алла погодилася. Вона доповідала про кожен крок Михайла в КДБ і врешті-решт видала його на квартирі своїх знайомих. Але покарання не забарилося. Через деякий час духовна хвороба знову відвідала її.

Мати Алли дуже злякалася і поїхала в Почаївську Лавру до отця Йосифа (преподобного Амфілохія Почаївського) за допомогою. Розповіла йому все, як було від початку до кінця. Отець Амфілохій на це відповів: «Ох, що вона зробила?! Яку людину зрадила! Не знаю, що й порадити. У вас тепер лише один вихід — просити, щоб Михайла звільнили з в'язниці. Але не знаю, чи вдасться вам це. Занадто пізно».

Михайла після шестимісячного слідства відправили в мордовські виправно-трудові табори.

Після всього, що сталося, Ірина не знаходила собі місця. Якось раз вона йшла з роботи і роздумувала про себе: «Ну як так? Точно знаю, що Михайло прозорливий, адже не тільки на мої питання, але й на думки багато разів відповідав. А скільки людей на моїх очах за його молитвами зцілювалися. А тут ця Алла! Хіба він не бачив, що вона така продажна?» Ось такі сумніви були у Ірини щодо арешту Михайла, але вона нікому про них не розповідала.

Через кілька днів прийшов лист від Михайла з тюрми такого змісту: «Іринко, нічого не думайте про Аллу. Значить, так треба. А матір її теж не судіть, вона дуже нещасна».

Сумніви Ірини розвіялися. Більше того, Господь укріпив її в розумінні того, що потрібно нести свій хрест і прощати своїм недругам, як заповів нам Сам Господь.

«Я дуже вдячна Богу за те, що моє життя було пов’язане з великими подвижниками нашого часу — старцем Леонтієм, матушкою Херувімою, отцем Михайлом, Кирилом Козяруком, за благословенням і молитвами яких вона прямує до тихої пристані», — з упевненістю говорить Ірина.

Несення хреста

Джерело: с. 299–318. Повний розділ частини II.

З юних років Леонілла Олешицька відвідувала Почаївсько-Липенський чоловічий скит у селі Липки Рівненської області. Тяжким був час: війна, голод, гоніння на Церкву. З усіх сусідніх сіл люди прагнули потрапити до цього святого місця на недільні та святкові богослужіння. Молодих дівчат, хлопців та всіх бажаючих і здатних співати настоятель архімандрит Яків благословляв на кліросне послух. Церковним хором тоді керувала молода дівчина Галина Ільїна, яка своїм гарним голосом прикрашала церковні богослужіння. Всі на кліросі, бачачи її тверду віру, наслідували дівчину і дуже її любили.

У отця Якова тоді було два послушники: Михайло і Максим. З юних літ вони полюбили цей скит і часто прибігали сюди, а з часом отець Яків записав їх до числа братії скиту. Старець Леонтій дуже часто відвідував цей скит. Люди, дізнавшись про його прибуття, сотнями прагнули до монастиря, щоб послухати проповіді, попросити його святих молитов. Тут і відбулося знайомство Леонілли зі старцем Леонтієм і Михайлом.

Важким був час не тільки на Західній Україні, але й у всій країні. Це був час сповідництва Православної віри у ХХ ст. Русь засяяла сонмами мучеників, великомучеників, преподобних і сповідників, які, незважаючи на будь-які загрози, тюрми й нелюдські страждання, зберегли в нашій країні Православну віру.

Завдяки спогадам Леонілли перед нами відкривається період життя, пов’язаний з другим арештом отця Михайла Гнесюка.

У 1956 р. Михайло повернувся з Воркутинських таборів. Шість років виснажливої роботи на шахтах підірвали його здоров'я. Але, незважаючи на це, Михайло продовжував нести людям Слово Боже. Він здійснював поїздки по селах і містах Рівненської, а також сусідніх областей. Часто до собору міста Львова приїжджали Михайло, Кирило Козарчук та інші. Після богослужіння на церковному подвір’ї вони проповідували. Священники добре їх приймали, любили, бо після кожного приїзду велика кількість іновірців (греко-католиків і протестантів) приймала Православну віру, і храми все більше і більше наповнювалися ЛЮДЬМИ.

Якось Михайло взяв Леонілу Олешицьку та Ольгу Подлісецьку з собою до Львова. Після недільного богослужіння їх на обід запросила жінка на ім’я Катерина. У її домі тоді зібралося більше десяти людей, які хотіли послухати Михайла, запитати про свої проблеми. Всі разом сіли за стіл, повечеряли. Зазвичай після обіду Михайло виголошував проповідь. Цього разу Михайло нічого не говорив, лише уважно дивився на всіх, ніби шукав відповідь, чогось чекав. Через кілька хвилин подзвонили у двері. На порозі з’явилася Алла Щ. При її появі Михайло встав, привітався і запросив сісти. Алла якось метушливо пробігла очима по кімнаті. Оглянувши всіх, хто був, вона сказала:

— Ні, ні, я не можу, мені потрібно на роботу. Я відпросилася, щоб тільки побачити вас.

Після цих слів вона швидко вийшла з квартири. Через десять-п'ятнадцять хвилин знову подзвонили у двері. Господиня вийшла відчиняти і ахнула. Михайло, як тільки почув за дверима чоловічий голос, швидко витяг зі своєї кишені листи, записничок і передав Леоніллі. Біля неї у стінці була невелика щілина. В одну мить вона загорнула все у хустку і вклала туди.

Слідом за господинею в квартиру зайшли два міліціонери, кілька осіб у цивільному одязі та сусідка з дитиною як понята. Вона постійно повторювала:

— У мене ж маленька дитина, відпустіть мене, прошу вас, відпустіть.

Міліціонер суворо їй сказав:

— Мовчи! Так треба.

Перший увійшовший міліціонер наказав усім залишатися на своїх місцях. Потім суворо запитав:

— Що тут у вас за зібрання?

Хазяйка відповіла:

— Сьогодні рік, як померла моя мама, от я й запросила людей з церкви пом’янути її.

— Ах, рік по мамі... Пом’янути, значить, прийшли? — сказав міліціонер і додав: — А у нас інші відомості! Зараз я буду кожного з вас питати, а ви відповідайте. І почав кожного питати прізвище, ім’я та по батькові, звідки родом, де зараз проживає. Майже всі відповідали одне й те саме — родом зі Львова або Львівської області. Дійшла черга до дівчат. Спершу запитали Ольгу:

— Звідки?

— З Рівненської області.

— Як тут опинилася?

— Ось, приїхала до Львова на свято, і хазяйка запросила мене на поминальний обід.

Потім запитав Михайла:

— Приїхав до собору на свято?

Михайло підтвердив.

Леонілла відповіла так само. Виявилося, що вони втрьох з Рівненської області, але стверджували, що зустрілися в соборі випадково. Після всіх цих допитів їх по черзі по чотири людини відвезли до міліцейського відділку. Там усіх затриманих помістили в одну велику кімнату. Через деякий час почали викликати по три людини. Спочатку викликали всіх львівських і відпустили. У кімнаті залишилися лише Михайло, Леонілла та Ольга.

Раптом вони почули тихий шурхіт. Михайло сказав пошепки:

— Це вони включили підслуховуючий пристрій, щоб дізнатися, про що ми будемо говорити.

До того, як потрапили в цю кімнату, Михайло говорив дівчатам:

— Нічого, не хвилюйтеся, тримайтеся. Якщо й судилося потерпіти, то не соромтеся. Багато терпіли, і ви потерпите. Можливо, доведеться постраждати. А можливо, і відпустять вас. Просіться, щоб відпустили вас, бо додому далеко добиратися.

Увійшов черговий міліціонер, і дівчата почали просити відпустити їх додому. Міліціонер сказав:

— Ми подзвонили до Рівного, і за вами вже їде машина. Тож доведеться почекати. І вийшов.

Михайло подумав: «Ну, все, знову тюрма».

Так вони сиділи і чекали. Ввечері прибув з Рівного обласний інспектор старший лейтенант Д. і з ним ще кілька міліціонерів. Інспектор одразу звернувся до Михайла:

— Мишко, як ти тут опинився? Що ти робиш у Львові?

Михайло мовчав.

— Міша! — наполягав інспектор.

— Я вас не знаю, — спокійно відповідав Михайло.

— Міша, ти мене не впізнав? Я ж твій слідчий.

— Я вас не знаю.

Слідчий ще щось запитав і розпорядився вести затриманих до машини. По дорозі зробили лише одну зупинку біля кафе. Слідчий вийшов, купив для затриманих смажену картоплю та пляшку вина.

Повернувся до машини і наказав слідувати за ним. Затримані підкорилися. Увійшли в кафе і прямо до столу.

Слідчий Д. звернувся до Михайла:

— Вино вам можна? Дозволяється?

— Вино благословляється, — відповів Михайло.

Старший лейтенант Д. налив усім по склянці і сказав:

— Ну, що ж, пригощайтеся тоді!

Затримані з ввічливості відпили вина і поставили склянки на стіл. Взяли по кілька шматочків картоплі і більше не змогли. Не до їжі їм тоді було.

Приїхали до Рівненської тюрми близько двох годин ночі. Леоніллу з Ольгою посадили в одну камеру, а Михайла повели в іншу. За розповідями Леонілли, вони увійшли в кімнату, посередині якої стояв великий стіл, накритий червоною скатертиною. Дівчатам веліли лягти на нього спати. Вони постояли, подивилися по сторонах, втома брала гору, тому були змушені хоча б на короткий час прилягти. Але хіба заснеш? Думки, одна важча за іншу, турбували душу. Раптом у сусідній кімнаті почули глухий стогін. Він тривав з двох до шести ранку. Дівчата здогадалися, що били Михайла, і тихо плакали. Лише під ранок на годинку заснули.

Вранці, о шостій годині, за ними прийшли. Черговий міліціонер повів до великої кімнати і дав можливість вмитися. Після цього їх привели в іншу кімнату. Відчинили двері, і тремтіння пробігло по тілу. В кімнаті вже сиділи батьки Ольги та її дідусь. При появі дівчат вони закричали і почали плакати. На столі лежав розкритий великий чемодан Михайла з іконками, листами, маленькими хрестиками, фотографіями. При вигляді чемодана Ользі стало погано, а обличчя Леонілли стало багровим. Вони переглянулися. Тепер дівчатам стало ясно. Алла... Про чемодан знали тільки Михайло, Леонілла з Ольгою та Алла.

Леонілла раптом згадала всі випадки, як Алла, коли була з Михайлом, час від часу щось таємно записувала у маленьку книжку і швидко її ховала. Але тоді на це ніхто особливо не звертав уваги. Валіза була схована в будинку Ольги в сіні на горищі. За ніч міліція встигла знайти валізу, підняти на ноги всю родину Подлісецьких і вранці в якості свідків привезти до Рівного. Дідусь Ольги, коли побачив Леоніллу, вигукнув:

— Та ще й ця!

Інспектор відразу спохватився:

— Ви її знаєте?

Ольга відразу перебила їх, строго звертаючись до діда:

— Звідки ви могли її знати? Дідусь, ви що?

Дід виправився:

— Та-а-а, не пам’ятаю точно, напевно, колись у Почаєві бачив чи ще десь. Не пам’ятаю.

Інспектори почали виймати з валізи речі, кидати їх на стіл і сортувати. Знайшлася підозріла світлина.

Одного разу дівчата їздили з Михайлом до знайомого батюшки на свято. Після свята батюшка попросив їх сфотографуватися на пам'ять. Вони погодилися. Інспектор взяв цю фотографію і запитав затриманих:

— Ви тут теж випадково зустрілися, чи як?

Через кілька хвилин у кімнату привели Михайла. Дивитися на нього без сліз було неможливо: весь побитий, в крові, розтріпане волосся стирчало в усі боки. Його підвели до столу. Капітан Ш. запитав: «Впізнаєш?» Михайло мовчав. Він спокійно подивився на чемодан, потім перевів погляд на дівчат. Його спокій передався дівчатам. Михайла посадили на стілець і почали один за одним ставити запитання. Він спокійно відповідав, а іноді просто мовчав.

Затриманих і свідків тримали години дві, нічого толком не дізнавшись. Наприкінці почали кричати:

— Дармоїди! Агітуєте людей, проводите збори проти влади, займаєтесь підпільними справами! Потрібно припиняти все це, чуєте?!

Потім звернулися до Михайла:

— В'язниця знову за тобою плаче!

У відповідь на ці слова Михайло тихо опустив голову. Його тіло було сильно спотворене, але очі світилися спокоєм і любов'ю. У кімнату увійшли два міліціонери і забрали Михайла. Дівчат продовжували питати, чому вони не працюють, а бродяжать. Вони відповідали, що хворі й працювати не можуть.

Слідчий Д. запитав:

— А можете жити разом із Михайлом? А можете бродяжити?

— Ми не живемо з ним разом! Ви занадто далеко зайшли, начальник.

Слідчий Д. продовжував:

— А це ми перевіримо! І хворі ви, дізнаємось! Заберіть їх!

Дівчат забрали в ту саму кімнату, де вони ночували. До обіду за ними прислали машину і відвезли в міську лікарню, що знаходилася на вулиці Пушкіна. Тут їх утримували більше місяця: брали різні аналізи, ретельно перевіряли. Увесь цей час за ними спостерігав працівник міліції, переодягнений у цивільний одяг. Він спокійно сидів на стільці біля дівчат і читав книги. Жодних відвідувачів до них не впускали і виходити за ворота лікарні не дозволяли. Виходили на вулицю тільки в супроводі міліціонера.

Після закінчення місяця дівчатам видали довідки, що вони повністю здорові, можуть виконувати будь-яку фізичну роботу та не мали спільного життя з чоловіками.

Як тільки Леонілла повернулася додому, через день у будинок культури її рідного села Тучин зібрали людей з трьох навколишніх сіл. Викликали також рідного брата Леонілли з сім'єю, мачуху та саму Леоніллу як винну у тому, що сталося.

Людей зібралося багато, ніхто толком не знав, навіщо їх збирають. На сцені за столиком у президії сиділи капітан Ш. та слідчий Д., збоку від

На сцені стояв дільничний міліціонер і кілька співробітників із районного центру Гощі. Леоніллі наказали сісти на сцені, але вона відмовилася і сіла в першому ряду, прямо перед самою сценою. Біля Леонілли сидів її рідний брат. Почалося зібрання. Спочатку виступав інспектор Ш., він говорив про те, що потрібно покінчити з бродяжництвом раз і назавжди і досягти того, щоб усі люди були забезпечені роботою. З залу пролунали голоси:

— Дайте людям роботу! Роботи нема! Тільки говорите! Слідчий Ш. встав і гучно промовив:

— Тихіше, товариші, тихіше!

Зал замовк. Слідчий Ш. продовжив промову про те, що в області з’явилися люди, які порушують порядок, організовують різні збори, баламутять людей релігією. Він говорив:

— Товариші, яка релігія?! Ми сміливо йдемо в ХХ століття без будь-якої релігії! Наш девіз: вперед і тільки вперед! За партією, товариші! А Церква нас гальмує. Наш обов'язок — усіляко слідкувати за порядком, переконувати, виправляти винних у безладі. Ось і у нас у селі громадянка Леонілла Олещицька стала співучасницею різних антирадянських зборів, зв'язалася з особливо небезпечним чоловіком Михайлом Гнесюком, який підриває дисципліну своїми допотопними розповідями, — коротше, усіляко розкладає суспільство.

Брат Леонілли не витримав, вскочив і голосно промовив: «Це неправда! Не чіпайте цю людину! Він нікого нічому поганому не навчає! Він закликає людей до Бога, до Церкви, от і все!» Тоді до нього підбігли два міліціонери, схопили під руки і вивели з залу.

Слідчий тим часом продовжував:

— Громадянка Леонілла Олешицька займається бродяжництвом, а це камінь спотикання для суспільства, для всіх вас! Ми всі відповідальні за нашу Батьківщину! Наше завдання, товариші, виправити її, переконати, і ми хочемо, щоб це сьогодні зробили всі ви! Громадянко Леонілла, вийдіть на сцену, скажіть людям, що ви більше цим займатися не будете! З такими людьми, як Леонтій і Михайло, припиніть будь-який зв’язок!

Леонілла піднялася. Особливого страху у неї не було, але вона не знала, що сказати. Як пояснити всім, що Михайло, якого вони зараз так обмовляють, якого вважають ворогом Батьківщини, несе людям Боже Слово. Як їм пояснити, що в такий важкий час, коли зневажають ім'я Боже, як і в інші важкі часи в історії Православної Церкви, Господь піднімає Своїх сповідників віри. Зал замовк у очікуванні слів Леонілли. На сцену вона не пішла, стала під нею. Повернулася до людей і промовила:

— Слава Богу, люди! Що мені вам сказати? У чому моя вина, навіть не знаю.

У горлі у неї з'явився клубок, і вона опустила голову.

З залу пролунали голоси людей:

- Так ми її знаємо! Нічого поганого вона не робить! Виросла з братом без матері, у церкву ходить, у церковному хорі співає, так хай собі ходить! Якої шкоди вона завдає суспільству?

Слідчий Ш. голосно закричав:

— Мовчати! Інакше всіх зараз туди, куди треба, виведемо!

А люди все вигукували:

— Навіщо нас усіх тут зібрали? Три села! Робота стоїть! Відпустіть!

Слідчий продовжував:

— Тиша, товариші, тиша! Нам потрібно довести справу до кінця! Наше завдання — влаштувати громадянку Леонілу на роботу, щоб вона не бродяжила. Ось ми її хоча б у лікарню визначимо на чиєсь місце.

Знову почулися голоси із залу:

— Як на чиєсь місце? Куди ж тоді нам подітися? Ні, ми не хочемо втрачати робочі місця! Це неправильно!

У цей час слідчому Ш. принесли на сцену невеликий плакат. Розгорнувши його, він сказав:

— Подивіться, товариші, уважно на цю фотографію! Запам'ятайте це обличчя і передавайте іншим, який це небезпечний чоловік! Дивіться і передавайте іншим!

Фотографія була великого формату, як плакат. На ній посередині — Михайло, з лівого боку — Ольга, з правого — Леонілла. Коли їх фотографували, Леонілла не пам'ятає. Можливо, у в'язниці, коли їх привезли зі Львова? Михайло виглядав жахливо: волосся скуйовджене, весь побитий. Фотографія передавалася по залу. При її виді одні лякалися, інші казали, що Михайла знають, і що все сказане про нього — це неправда. А багато людей навіть не погоджувалися подивитися це фото. На цьому збори закінчилися і оголосили концерт. Більшість людей розійшлися по домівках. Леоніллі наостанок слідчий сказав, щоб вона з'явилася до нього в КДБ.

Буквально через два-три дні її та Ольгу викликали в Рівне в КДБ. Від Ольги Леонілла дізналася, що і в її селі на наступний день збирали людей і всяко обмовляли Михайла.

Дівчат по одній викликав до себе в кабінет інспектор Ш. Леонілла пішла першою. Інспектор запитав, чи знайшла вона роботу. Леонілла відповіла, що ні. Інспектор сказав: «Ну, тоді будеш нам допомагати. У вас там готель, можливо, будуть приїжджати якісь проповідники, так ти нам про все розповідатимеш. Або ще щось». Леонілла відповіла, що такими справами ніколи не буде займатися. Ввечері вона нікуди не ходить, завжди вдома.

— Ось тобі гроші! — сказав інспектор.

— Які гроші?

— На дорогу, ми ще будемо тебе викликати.

— У мене є гроші.

— Візьми!

Але Леонілла, незважаючи на будь-які умовляння, грошей у інспектора не взяла. Після цього її тричі викликали до Рівного. Одного разу інспектор Д. сам приїхав до Леонілли додому, але вона саме в той час була у Ольги. Тоді він поїхав у Тучин до брата Леонілли, але будинок був замкнений — брат був на роботі в лікарні. Поїхав до мачухи, щоб спитати, де Леонілла. Та відповіла, що не відоме. Так кілька місяців Леонілла ховалася, поки Михайла не засудили і не відправили у виправно-трудові табори.

Вивчивши матеріали архівних справ щодо Гнесюка М. С., встановлено наступне.

У протоколах допитів від 21.06.1960 р. обвинувачений Гнесюк М.С. дав показання: «20 червня 1960 року був затриманий органами міліції у місті Львові в будинку жінки на ім'я Катерина. Ця жінка запросила мене до себе на обід з нагоди поминання її покійної матері (п. 18, 19). У будинку Катерини разом зі мною були дівчата Ольга і Леонілла із Рівненської області, а також жителі міста Львова, людей більше десяти. У будинку був організований обід, всі присутні пом'янули покійну, після чого прийшов дільничний міліціонер і нас затримав (п. 18, 20).

Раніше з жінкою на ім’я Катерина я не був знайомий. 19 червня 1960 р. ввечері я сів у попутну машину у місті Корець і поїхав до Львова. Рано вранці я був у Львові» (п. 18, 21).

Від підпису за своїми релігійними переконаннями відмовився (п. 18, 22).

28 червня 1960 р. — Постанова (про передачу слідчої справи № 7) у відділення УКДБ при РМ УРСР Рівненської області для подальшого ведення слідства (п. 18, 23).

30 червня 1960 р. було прийнято постанову про пред’явлення обвинувачення: «Гнесюк М. С. обвинувачується у злочинах, передбачених ст. 7, ч. 2 Закону “Про кримінальну відповідальність за державні злочини”. Підсудний обвинувачується в тому, що після дострокового звільнення з місць позбавлення волі з 1956 р. веде бродяжницький спосіб життя; використовуючи скупчення населення в монастирях та приходських церквах, виступав перед віруючими з антирадянськими проповідями, у яких закликав не визнавати радянську владу, називаючи її владою «сатани», не працювати в радянських організаціях, не брати радянських документів, не відвідувати культурно-просвітницькі заклади, маючи на меті відрив населення від участі в суспільному житті країни» (п. 18, 24).

У протоколах допитів на питання, чи визнає підслідний себе винним, Гнесюк М.С. відповідав: «Пред’явлене обвинувачення у прочитаному постановленні для мене зрозуміле. Винним себе у пред’явленому обвинуваченні не визнаю. Справді, після повернення із ув’язнення вів мандрівний спосіб життя, але з антирадянськими проповідями ніде не виступав і взагалі проти влади нічого не говорив (п. 18, 25).

Ще з дитинства вирішив присвятити своє життя Богу. Після повернення із ув’язнення їздив по святим місцям, тобто монастирям і приходським церквам (п. 18, 26).

Жив як виходило. Віруючі просили мене помолитися за них Богу і самі, хто скільки міг, давали мені гроші. Сам я у них грошей не просив» (п. 18, 27).

«Ведучи мандрівний спосіб життя, я ніякої ворожої роботи проти чинного радянського ладу не провадив. У політичні справи я не втручався. Вірю в Бога і визнаю потойбічне життя задля спасіння своєї душі, тому ходив по церквах, монастирях і молився Богу. Ворожої діяльності я не проводив» (п. 18, 28).

З проповідями антирадянського змісту перед віруючими під час мого мандрівництва з 1956 по 1960 рік я ніколи не виступав. Перед віруючими говорив проповіді, в яких закликав віруючих не відступати від своєї Православної віри, не переходити в іншу віру і не записуватися в секти п'ятидесятників, суботників, адвентистів, щоб не ображати одне одного, мати любов одне до одного. Також роз’яснював значення релігійних свят. За час з 1956 по 1960 рік я кілька разів бував у Почаєві Тернопільської області, один раз був у місті Львові в церкві “Святого Юра”, у місті Києві в 1959 році в Києво-Печерській Лаврі, один раз у місті Кременець у монастирі. Де ще був зараз не пам’ятаю» (п. 18, 29).

У протоколах допитів деякі свідки звинувачували Гнесюка М. С. у антирадянській діяльності. На це Гнесюк заявляв, що ці свідчення неправдиві, ніякої антирадянської діяльності він не проводив і проти влади людей не налаштовував (п. 18, 30). Є й інші відповіді свідків про Михайла Гнесюка та його проповідницьку діяльність: «У 1956 році в одному з сіл біля Почаєва Михайло Гнесюк говорив людям проповідь про віру в Бога. Я тоді у нього спитала, як мені спастися. Михайло відповів, що моє спасіння лише в Церкві, у вірі в Бога, що лише через Церкву я можу врятувати свою душу (п. 18, 31). Згодом, у 1958 році, я слухала проповіді Михайла Гнесюка в місті Почаїв. У своїх проповідях він закликав людей вірити в Бога, ходити до церкви, дотримуватися постів і шукати своє спасіння лише в Церкві, оскільки Церква — це корабель у Царство Небесне. Він також говорив, що наближається кінець світу, що буде страшний Божий Суд, тому всі повинні молитися, каятися та готуватися до цього страшного Суду. Кінця світу слід очікувати щогодини, щосекунди й готуватися до цього. Усі його проповіді в кінцевому підсумку зводилися до віри в Бога. Про участь у виборах до органів Радянської влади я нічого від Гнесюка Михайла не чула» (п. 18, 32).

2 листопада 1960 р. було затверджено обвинувальний висновок за обвинуваченням Гнесюка М. С. До Управління КДБ при РМ УРСР по Рівненській області надійшли матеріали, що підтверджують його антирадянську діяльність.

22 червня 1960 р. Гнесюк М. С. був заарештований за належність до антирадянської організації ІПЦ та проведення за її завданням антирадянської агітації.

Проведеним у справі розслідуванням встановлено:

Гнесюк М. С. суспільно корисною працею не займався, перебував у антирадянській церковно-монархічній організації ІПЦ, яка широко поширила свою діяльність на території Рівненської, Тернопільської, Львівської, Київської, Московської та Ленінградської областей. У багатьох у містах були активні прихильники ІПЦ, які організовували збір грошей для надання матеріальної допомоги, створювали ореол проповідникам ІПЦ.

Антирадянська пропаганда Гнесюка М.С. була виявлена:

— у 1956 р. на території Почаївської Лаври;

— у червні 1957 р. у Почаївському скиту;

— у вересні 1957 р. на галереї Почаївської Лаври;

— у 1957—1959 роках неодноразово виступав з антирадянськими проповідями перед віруючими у місті Львові біля церкви «Святого Юра», у квартирах віруючих;

— у 1956—1959 рр. неодноразово виступав на нелегальних зібраннях жительки села Симонів Рівненської області;

— у вересні 1958 р. виступав із проповіддю біля Почаївської Лаври;

— у липні 1959 р. виступав із проповіддю біля церкви на «Козацьких могилах»;

— влітку 1959 р. виступав перед віруючими біля церкви Городищенського жіночого монастиря;

— у вересні 1959 і квітні 1960 р. біля Почаївської Лаври (п. 18, 33).

Допитаний як обвинувачений Гнесюк М. С. у пред'явленому йому обвинуваченні визнав себе винним лише в тому, що, повернувшись із ув'язнення в 1956 р., почав вести мандрівний спосіб життя, виступав перед віруючими біля храмів, у домах громадян із проповідями релігійного характера. В іншій частині обвинувачення заперечує всі факти проведення антирадянської агітації.

На підставі викладених фактів Гнесюк М. С. був обвинувачений за ст. 7, ч. 2 та ст. 9 Закону «Про кримінальну відповідальність за державні злочини» (п. 18, 34).

26 листопада 1960 р. судова колегія з кримінальних справ Рівненського обласного суду на закритому судовому засіданні розглянула справу щодо обвинувачення Гнесюка М.С. та винесла вирок на підставі ст. 7, ч. 2 та ст. 9 Закону «Про кримінальну відповідальність за державні злочини» — 10 років позбавлення волі в виправно-трудових таборах (п. 18, 35).

Офіційна влада не припиняла проводити відкриту агітаційну роботу з метою облити брудом і оббрехати в обличчі віруючих людей світлий образ старців. Для цього широко використовувалася як пропаганда партійних органів на місцях, так і місцева преса. Так, зокрема, у газеті «Радянський шлях» за 1 грудня 1960 р. була опублікована стаття «Ось воно, істинне лице ‘Істинноправославної церкви’» (п. 18, 36).

Також у газеті «Червоний прапор» за 9 грудня вийшла стаття «Оце так святий!» (п. 18, 37). У цих публікаціях на Леонтія Грицана і Михайла Гнесюка навішували ярлики «ворогів народу», «зрадників Батьківщини», «аморальних осіб» тощо. Відгомони цієї пропаганди донині хвилюють душі і уми багатьох людей, які не були близько знайомі зі старцями.

Після п’яти років, 30 січня 1965 р., до судової колегії з кримінальних справ Верховного суду

УРСР був поданий протест у справі Гнесюка М. С. У ньому говориться, що вирок Рівненського обласного суду від 26 листопада 1960 р. слід змінити відповідно до ст. 7, ч. 1, призначивши покарання у вигляді семи років позбавлення волі без заслання (п. 18, 38).

25 лютого 1965 р. судова колегія у кримінальних справах Верховного Суду УРСР на судовому засіданні розглянула протест у справі Гнесюка М. С. та винесла рішення: «Протест від 30.01.1965 р. задовольнити» (п. 18, 39).

Мордовські табори — друге випробування

Джерело: с. 318–328. Повний розділ частини II.

На початку 1920-х рр. у глухих лісових місцях республіки Мордовія почалося будівництво залізничної гілки для заготівлі деревини для Москви та Московської області. У 1924 р. вона дійшла до селища Молочниця. Кілометр за кілометром осушувалися болота, зрізалися пагорби. Працювали, переважно, бригади з Новгорода, Рязані, з російських та татарських сіл Атюрєвського району. Навколо будуючихся і вже діючих ділянок залізниці почали виникати поселення з деревообробними та іншими простими виробництвами. Старожили розповідали, що ще в кінці 1920-х рр. окремі групи ув'язнених, які не становили соціальної небезпеки, уже були в деяких селищах і, перебуваючи під чисто символічною охороною, працювали на лісозаготівлі. Тоді почалося будівництво на території

Зубово-Полянського району виправно-трудових колоній, у побуті — таборів. На місці маленьких сіл, загублених серед густих непрохідних лісів, вздовж залізничної гілки почали з’являтися поселення. Так з часом виникла велика Яваська зона, що включає поселення: Потьма, Молочниця, Сосновка, Леплей, Ударний, Парца, Озерний та ін.

У 1931 р. керівництвом НКВС СРСР було прийнято рішення про відкриття Темниківського табору (Темлагу). У тому ж році утворилися три ділянки: Яваська, Барашівська та Шалинська. Почалося будівництво залізниці від станції Потьма до Барашева. Лінію залізничного полотна тягнули строго на північ. Це була виснажлива, каторжна праця без застосування техніки. Всі земляні роботи виконувалися вручну. На шляху зустрічалися величезні болота, які нечуваними зусиллями осушували і насипали над ними насип. А іноді навпаки — будівельникам доводилося зрізати зустрічні на шляху пагорби. І так метр за метром, кілометр за кілометром підневільні люди просувалися все далі й далі в ліс. Від основного залізничного полотна робили відводи, так звані «вуса», до лісових ділянок. Ділянки вирубували під нуль.

Вже до 1932 р. було створено десять таборів, а до 1938 р. — 15. Кількість ув'язнених у період 1930—1940-х рр. становила 23 тис. осіб.

Щодня десятки вагонів з дровами та будівельними матеріалами прибували на станцію Потьма, а звідти відправлялися до кінцевого пункту — до Москви.

Поступово при таборах були засновані населені пункти. Першими мешканцями таборів були кримінальні злочинці, які відбували різні строки покарання за крадіжку, розбій, хуліганство. Але згодом табори почали поповнюватися і політичними в'язнями — віруючими, священиками та єпископами, які, незважаючи на все, сміливо говорили про Христа, про Православну віру.

У 1948 р. Темніковський табір був перейменований на Дубравне управління (Дубравлаг). Пізніше додалась ще одна назва — Установа ЖХ-385 Головного управління виконання покарань РФ. Назва ЖХ, за прийнятою в Радянському Союзі традицією все засекречувати, означала «Залізничне господарство», номер 385 — номер табору або, як у даному випадку, цілу табірну систему Дубравлага.

Відомо, що напередодні амністії 1953 р. у Дубравлазі утримувалися 14225 засуджених. У переважній більшості вони були засуджені «за зраду Батьківщині».

* * *

Михайло прокинувся від істеричного крику сусіда-засудженого. Його намагалися заспокоїти, але марно.

«За що, братці, рідненькі, за що?!» — істерично повторював засуджений одну й ту саму фразу. Потім знеміг і лише тихо прошепотів: «За що? Господи, допоможи мені все витримати і винести свій хрест до кінця».

Цю останню фразу молодого хлопця Михайло серцем повторював усі роки ув’язнення в Мордовії.

Хтось сказав, що перетнули кордон і що вони вже в Мордовії. Їхали вантажним поїздом. Михайло прислонився до стінки вагона і через щілину подивився на вулицю. Йому відкрилася красива рівнина, трохи звивиста, покрита снігом. На вулиці стояв лютий, йшла сувора зима 1961 р. Через деякий час рівнину змінили густі ліси, болота та топі. Потім знову рівнина, річка і знову ліси. Поїзд все мчав і мчав, уносячи з собою надії на те, що мине час і всі вони повернуться в рідні краї. Попереду їх чекала важка доля...

За двадцять хвилин до прибуття на станцію оголосили, щоб усі готувалися до виходу. Взявши невеликі рюкзаки, засуджені скидалися з вагонів на платформу станції Потьма. Трохи північніше від станції розташовувався табір — Кінцевий пункт призначення. Темний паркан приховував за собою такі ж темні будинки, бараки і будівлі для начальства та охорони. Після тривалого оформлення всіх розподілили по різних бараках. У цьому таборі Михайлові судилося жити сім років.

Коли Михайла судили, тюремне начальство говорило: «Якщо хочеш жити, то одягни на уста великий замок, щоб торкався землі, нікому ні слова». Так йому й довелося робити.

У в'язниці займалися тим, чим хто хотів: грали у шашки, доміно або карти. Михайлові, щоб помолитися, доводилося кудись ховатися. Незабаром він знайшов затишне місце — горище, де й сховався від зайвих очей. Молитва, лише свята молитва, яку ніхто не може відняти у людей, зберігала, давала міцну віру, надію та сили переносити подальші випробування.

Бараки були в дуже поганому стані, брудні та чорні, самим своїм виглядом вони наводили на в’язнів страх і відчай. Здавалося, як тут можуть жити люди?

Через деякий час Михайло попросив у тюремного начальства дозволу побілити барак і навести хоч якийсь порядок. Начальство дозволило. Він почав побілку, на стінах навів прості трафарети, пофарбував вікна та підлогу. Багато засуджених казали: «Ти що, прийшов тюрму відбудовувати? Ламати її треба!

Коли Михайло закінчив роботу, прийшов начальник, дуже здивувався всьому зробленому і сказав, що якщо все так добре вийшло, то потрібно поміняти і ліжка. Сказано — зроблено. Видавали нові ліжка, матраци, тумбочки. Барак перетворився, і разом з тим у всіх з'явився гарний настрій і розуміння того, що вони все-таки люди. Ще через деякий час тюремне начальство попросило привести до порядку і їхні кабінети. Довелося Михайлові погодитися...

Коли він відбув свій строк і прощався з начальством та друзями по бараку, всі говорили: «Ти нам нічого не казав, але своїм життям і поведінкою багато чому нас навчив».

У листопаді 1964 р. на в'язня Гнесюка М. С. з Мордовських ІТЛ у Рівненське КГБ надійшла характеристика:

«В'язень Гнесюк М.С., відбуваючи покарання в місцях позбавлення волі, характеризується з позитивного боку: працював на різних роботах, до праці ставився сумлінно. Займався підвищенням свого освітнього рівня: у 1962—1963 рр. закінчив 5 класів вечірньої школи. Протягом 1963 р. працював у наряді, до своїх обов'язків ставився сумлінно.

У побуті поводиться зразково. Навчається у 6-му класі, успішно. Бере участь у самодіяльних організаціях, є членом санітарно-побутової секції загону. Проводимі політико-масові заходи відвідує акуратно. До збереження соціальної власності ставиться бережно. Особисто дисциплінований і скромний. У спілкуванні ввічливий.

Свою злочинність не визнає і не вважає себе винним.

Сектантською діяльністю не займається. За весь період перебування в ІТУ режим не порушував, стягнень не має.

За сумлінне ставлення до праці та зразкову поведінку в побуті має ряд подяк» (див. п. 18, 40).

Під час відбування строку в Мордовських таборах Михайло здобув спеціальності: столяр III розряду; маляр III розряду; пічник III розряду, а також у 1967 р. закінчив 8-й клас вечірньої школи.

Два роки потому, у 1962 р., до Михайла в табір потрапив Кирило Козярчук — працелюбний сільський трудівник із села Горбаков Гощанського району Рівненської області.

Ще до тюремного ув'язнення він любив по неділях відвідувати храм Божий, співати і читати на клиросі. Після знайомства зі старцем Леонтієм його життя повністю змінилося. Коли відбувалися паломництва до Почаєва, завжди зупинялися у дідуся Кирила. Посеред двору розпалювали вогонь, над ним вішали великий казан, у якому варили обід або вечерю для паломників. Весь його великий двір і сад були заповнені людьми. Оскільки у Кирила була власна млин, він пригощав всіх смачним свіжоспеченим хлібом. Особливо багато він послужив матушці Олександрі (схимонахині Херувимі). Часто і сам Кирило йшов паломником до Почаєва.

Нарешті, залишивши своє господарство на дружину, а дітей доручивши на заступництво Цариці Небесної, він став мандрувати по святим місцям, лише зрідка навідуваючись додому. Отримавши благословення на проповідь, він ревно працював, відвідуючи як навколишні села, так і далекі місця.

У 1959 р. Кирила затримали в Москві і засудили на 10 років тюремного ув’язнення в Мордовських таборах.

Спочатку він перебував у виправно-трудовому таборі селища Явас, а згодом його перевели в табір селища Соснівка. У цьому таборі перебував і Михайло Гнесюк.

Кирило Козярчук прибув у табір селища Сосновка в важкому стані. Він сумлінно виконував усі тюремні роботи, але через жорстоке ставлення до нього тюремних наглядачів здоров’я швидко погіршувалося. Лише з часом за благочестиве життя у в’язниці Кирила почали поважати як начальство, так і засуджені.

До цього дідусь Кирило вже був у поважних літах (йому виповнилося 71 рік), і його здоров’я через перебування в таборі остаточно погіршилося. Після Різдвяних свят 1962 року він зовсім приболів і майже не піднімався до кінця своїх днів. Михайло навідував його щодня, приносив їжу, переодягав у чистий одяг, підбадьорював, як міг, і дуже переживав.

14 квітня 1962 року через хворобу серця дідусь Кирило відійшов до Господа.

Ще через півтора року, у 1964 р., у табір селища Сосновка перевели старця Леонтія Грицана. Здоров’я старця було дуже слабким. Благочестивий старець, якому на той час виповнилося 67 років, ніс нелегкий хрест суворого тюремного життя. Через вік його до важкої праці вже не примушували, але він весь час сумлінно працював: займався прибиранням барака, підмітав на вулиці, загототовлював дрова тощо. До тюремного начальства ставився шанобливо. Дотримувався строгого табірного режиму. Життя старця Леонтія було прикладом беззаперечного несення скорбот і нелегкого життєвого хреста. Тюремні наглядачі мимоволі дивувалися і сумнівалися у справедливості судового вироку цьому старцю. Михайло рідко зустрічався з отцем Леонтієм. Але одного разу при зустрічі з ним сказав, що добре було б дати знати родині Кирила, щоб перезахоронили його тіло на батьківщині, поки вони ще тут і можуть хоч якось посприяти. Старець Леонтій відповів, що добре було б так зробити.

Так все й здійснилося. Зібравши гроші, син Кирила, Архипп, та супутниця схимонахині Херувими Параскева вирушили в дорогу. Перед від’їздом матушка Херувима сказала Параскеві: «Добре, їдь! Їдь! І цілі мощі привезеш».

Добравшись до табору, Архипп звернувся до начальника в'язниці з проханням дозволити перевезти тіло батька на Батьківщину. Той порадив їхати в місто Саранськ за дозволом, а також замовити в Москві цинковий труну для транспортування тіла. Параскева поїхала до Москви і, так Бог дав, потрапила до людей, які допомогли все влаштувати.

Наступного дня вранці начальник зони у супроводі солдатів без конвою, Архипп і Параска відправилися на тюремне кладовище для ексгумації тіла дідуся Кирила. Вість про те, що буде відкриватись могила засудженого, швидко облетіла селище. На кладовищі зібралося багато жителів, у тому числі й діти селища Соснівка, що розташоване поруч із табором. З домовини зняли кришку, і всі побачили зовсім нетлінне тіло, яке було накрите хустками. Шнурочок, на якому був хрестик, виявився зовсім згнилим. Параска хотіла поправити хрест, але начальник сказав: «Не чіпайте, нехай йому буде.

Він постраждав за цей хрест». Тіло акуратно переклали в цинкову труну. Через кілька хвилин труну закрили кришкою і запаяли. Труну завантажили на машину, і на цьому все закінчилось. За допомогою начальника табору найняли машину, і через кілька днів, у Велику Суботу 1965 р., тіло доставили до рідного дому. На другий день Пасхи за великого скупчення народу його перепоховали на кладовищі села Горбаків.

Матушка Херувима говорила, щоб тіло поставили в церкві, але тоді це було неможливо. Навіть лампадку запалити на могилі не дозволяли.

Пройшло кілька років, начальник зони підняв справу Кирила Козярчука і дійшов висновку, що він був засуджений незаконно. З цього приводу він навіть написав статтю в газету, в якій йшлося, який чудовий був старенький Кирило з України. Тіло дядішки Кирила, поховане на тюремному кладовищі виправно-трудового табору Сосновка, після трьох років виявилося немов щойно похованим. Господь прославив тіло Свого раба нетлінням.

Минають роки. Світлу пам’ять про Кирила Козярчука народ зберігає в своїх серцях. Не заростає народна стежка до могилки справжнього сповідника Православної віри.

Під час зустрічі з Михайлом у 1965 р. старець Леонтій сказав: «За нас дітки моляться, і їхня молитва почута Богом. Незабаром нас відпустять. Мені належить повернутися на батьківщину на короткий час, а там... буду готуватися до відходу».

Михайло запитав, якщо його відпустять, що йому робити? На це старець Леонтій відповів: «Коли повернешся, пропишися у Корець. Ти пробудеш довше. Знайдеться тобі робота і будеш при монастирях». Вищесказане справдилося. Слова «скоро нас відпустять» справдилися через два роки, а що стосується вислову старця про «короткий час», то через п’ять років він відійшов до Господа.

Побачення у в’язниці

Джерело: с. 328–330. Повний розділ частини II.

Влітку 1965 р. рідний брат Михайла Петро разом із братом старця Леонтія Дмитром Грицаном та Ольгою Подлісецькою вперше поїхали до в'язниці до Михайла в Мордовію. Добиралися потягом із Рівного до Москви. У Москві ночували у одного знайомого — годинникаря Данила Демова (згодом він прийняв монашество). Наступного дня сіли в потяг Москва — Рузаєвка і їхали до станції Потьма. На північ по залізничній гілці розташоване село Соснівка, поруч — табір, у якому відбував свій термін Михайло. Табір був огороджений високим сірим парканом і нічого, що відбувалося всередині, розгледіти було неможливо. Лише трохи були видні дахи таких же сірих будинків.

Потьма — невелике село, переважно сільської забудови. У ньому був магазин і базарчики, де продавали товари першої необхідності.

Дмитро та Ольга везли з дому продукти — насіння, горіхи, сушку, гриби, сушену рибу, а також одяг — кілька ватяних штанів, кілька пар шкарпеток, чоботи.

У селі шукали будинок, щоб переночувати, оскільки зупинялися на три дні. У тому будинку варили юшку з риби, купленої дорогою в Москві, суп із грибів — усе це передавали в тюрму для Михайла. Михайло ділився продуктами з сусідами по бараку.

Як тільки вони приїхали, відразу дозволили побачення з Михайлом. Дмитру призначили побачення зі старцем Леонтієм лише на наступний день. Ользі ж так і не дозволили побачення з Михайлом. Побачивши Михайла, Петро відчув біль у душі, серце стислося. Він був виснаженим, лише очі світилися тихою радістю.

Михайло сказав: «Слава Богу! З приїздом! Передавай всім привіт!» Сказав якось особливо, з вдячністю, високопарно. Петро подумав: «Бідний, як він може мати в серці таку любов тут, на чужині, де тебе навіть не вважають за людину». Вони трохи поговорили, частину речей і продуктів Петро віддав одразу. Через півтори години побачення закінчилося.

На наступний день Петро здогадався пригостити насінням та горіхами чергових військових, і ті ставилися до нього з поблажливістю. Так він кілька разів переносив передачу у валізі. Одного разу чергові запитали: «Що в тебе там у валізі?» Петро тихо відповів: «Та так...» Вони заспокоїлися.

Ватяних штанів і светрів він возив з дому кілька штук, а пропускали лише одні, у крайньому випадку — двоє. Петро зрозумів і кожного разу щось на себе надягав. Таким чином речі потрапляли до Михайла, і він ділився ними з товаришами по бараку.

На третій день Михайла на деякий час відпустили з Петром у селище, до будинку, де зупинилися приїжджі, взявши з нього розписку, що він повернеться назад у табір. Це було великою радістю для Михайла і для приїжджих. Петро постійно намагався жартувати і розповідав різні історії. Михайло про всіх розпитував, переймався. У такій тихій радості непомітно минув третій день. Петро з Дмитром проводжали Михайла до в’язниці, а самі почали збиратися у зворотній шлях.

Іншим разом Петро їздив до Михайла з Параскевою Заканич у 1966 р., і втретє у 1967 р. у зв’язку з звільненням Михайла з в’язниці.

Материнська любов

Джерело: с. 330–335. Повний розділ частини II.

За розповідями Леонілли Олещицької (нині схимонахині Леонілли), ця подія сталася у 1965 році. Якось вона поїхала з матір'ю Михайла Марією до Мордовії навести Михайла в тюрмі. Везли з собою різні продукти: рибу, яку спочатку обсмажували, а потім сушили; сушені гриби, варення, консерви, різне печиво домашнього приготування. Все, здавалося б, було добре, лише одне тривожило — що їхала

Леонілла з підробленими документами, що свідчили, що вона рідна сестра Михайла. У таборі був такий порядок: якщо відвідували рідні — сестра, брат, мати, батько, то побачення дозволяли без проблем, від інших же осіб приймали тільки передачі.

З Рівного їхали до Москви, а в Москві робили пересадку на поїзд Москва — Рузаївка. Доїхали вони до станції Потьма і сіли на електричку, яка йшла по поселках на північ Мордовії. На зупинці в селищі Соснівка, ледве вони встигли вийти на платформу, як до них підбіг наглядач із табору, де відбував строк Михайло, на прізвище Мельников. Він їх знав, оскільки вони вже приїжджали на побачення до Михайла. Рівняючись з ними, він схвильовано промовив:

— Що ви наробили! Швидко збирайте свої речі — і до Шури! З вами їхав ваш обласний слідчий, капітан Ш., який знає, що у вас підроблені документи. Він чекає на вас у таборі, щоб на місці спіймати і пришиїти справу. Я знаю, що ти йому не сестра, але мені все одно. Тільки з поваги до Михайла я вирішив вам допомогти. У Москві на залізничному вокзалі він вас сфотографував, — і показує фотографію.

Дивляться Леонілла з матір’ю — справді вони. Оце так! Вони злякалися. Коли він встиг?

— Цей слідчий встиг на перший електричку. Приїхав і прямо до мене. Добре, що я сьогодні на чергуванні. Представився, показав документи і каже:

— До Михайла Гнесюка на побачення прямують небезпечні люди з підробленими документами. Ось я їх у Москві сфотографував. Ваше завдання полягає в тому, щоб сприяти нашій спільній справі, тобто зустріти їх на зупинці і привести сюди. Я з ними тут розберуся!

— Добре! — відповідаю. — Завів його до будинку відпочинку, а сам швидко до Михайла, щоб розповісти про все. Михайло дуже знервувався і каже мені: «Швидко біжи до електрички і попередь їх. Нехай йдуть до Шури і там будуть, поки ми їм не повідомимо. Щоб ніде не виходили, ні кроку!»

— Як же так, що ви з слідчим разом їхали? — здивувався Мельников.

— Та хіба ми знаємо, хто з нами їде? Людей багато різних! Ми собі й спокійні! — відповіла Леонілла.

— Ну, добре! Швидко йдіть до Шури, а я скажу, що нікого немає, — сказав Мельников.

Вони все хвилювалися, що ж тепер буде?

Прийшли до Шури, яка жила в цьому ж поселенні, і просять:

— Шура, у нас така біда, ми приїхали, а нашого брата кудись на етап забирають і побачень не дають. Дозволь кілька днів побути у тебе.

Шура погодилася й додала, що вони можуть залишатися стільки, скільки їм буде потрібно. Божою милістю вони в неї й оселилися. Господиня гостинно запропонувала попити чаю і прилягти відпочити з дороги.

Так вони й зробили, але їм не лежалося. Під вечір прийшов Мельников і каже:

— Шура, дай мені півлітри!

— Та залиште зі своїми півлітрами! — відповіла Шура.

— Давай, давай, не вигадуйте!

Шура займалася тим, що гнала самогон і продавала військовим начальникам, наглядачам, і на цьому мала немалі гроші. Тому вони її часто відвідували. Цього разу вона перед гостями нібито обурилася, але все ж покірно пішла в підвал за самогоном. Цим моментом скористався Мельников і каже Леоніллі та матері Михайла:

— Сказав Михайло, щоб ви нікуди не крокували, поки я до вас не прийду. Слідчий вас досі чекає. Він тут може сидіти хоч три доби і чекати. Декілька продуктів, привезених вами, я візьму і передам Михайлу. А з рештою почекайте, поки цей слідчий не поїде.

Поки Шура була в підвалі, Леонілла швиденько щось приготувала, і Мельников поніс. Уже з вулиці покликав:

— Скажи Шурі, що я заскочу до неї, нехай приготує!

Тут з'являється Шура:

— Ой, так куди ж він так швидко втек? Ох, який гарячий, а сам і втік!

— Так, сказала тітка Шура, що ще прийде, щоб ви йому наготували, — сказала Леонілла.

— У мене завжди готово! Та нічого, — і махнула рукою. Потім щось подумала і сказала:

— Ну, може завтра прийде.

Так чотири дні вони сиділи в хвилюванні та очікуванні. Слідчий поїхав на четвертий день, і тільки після його від’їзду Михайло написав записку, щоб з Потьми Леонілла з матір’ю їхали не до Москви, як зазвичай, а до Луганська, бо в Москві їх можуть чекати.

Після цього на побачення з Михайлом пішла лише його мати, Марія. Побачення було недовгим, мати весь час плакала і не могла вимовити жодного слова. Наприкінці Михайло сказав:

— Мамо, не плачте, прошу Вас. Покладіть на мене хрест.

Мати тремтячою рукою перекрестила Михайла.

Прощаючись, Михайло сказав:

— Ну, все, мамо, з Богом! Тримайтеся! Якщо що — кажіть, що Ви одна до мене їхали. Чуєте?

Мати ніби нічого не чула і все дивилася на Михайла. Її тремтячі вуста повторювали тільки одне: «Синочку! Рідненький!» Потім кивнула, витерла сльози, і на цьому побачення закінчилося. Вона стримувала сльози до тих пір, поки не опинилася за тюремними воротами. Лише за нею зачиняли двері, як сльози потоком полилися з материнських очей: «За що, Господи? За що несе мій син таке покарання?» Вона подивилася на небо. Руки піднялися самі собою: «Господи, уже немає сил, допоможи» Опустила руки, постояла, ніби змирилася з чимось, і тихо пішла назад у дім Шури.

Вихована у бідній, благочестивій християнській родині, Марія намагалася передати Михайлу любов, простоту, співчуття до інших.

Тепер вона, передчасно постаріла мати, їздила за тисячі кілометрів, щоб хоч на кілька хвилин побачити його очі та переконатися, що її улюблений син ще живий.

Саме тепер їй згадалося дитинство Михайла. Він не був таким, як інші. А потім зрозуміла, точніше, старець Леонтій їй сказав: «Це не твій син, а Божий». Вона сприйняла це як належне і змирилася. У душі завжди переживала і була впевнена, що її син не міг зробити нічого поганого.

Обласному слідчому так і не вдалося нікого затримати, і його величезні зусилля пішли прахом. Леонілла з матір'ю Михайла зробили все, як сказав Михайло: поїхали у Луганськ, а потім у Київ, і так, з Божою допомогою, дісталися додому.

Брат

Джерело: с. 335–339. Повний розділ частини II.

[| [° спогадам рідної сестри Михайла Дар'ї, у 1944 р. після Пасхи Михайло захворів на тиф. Він прийшов пішки з села Дивень до Корця, а переночувати залишився у себе вдома. Хоч тиф не прогресував, Михайло був ще дуже слабким. У будинку він зняв свій одяг і одягнув чистий. У Дар'ї серце тоді так і стиснулося від гіркоти довгої розлуки з братом. Їй хотілося хоч чимось послужити йому, тому вона взяла одяг Михайла і випрала. У родині вона була єдиною сестрою, на три роки молодшою за Михайла. За розповідями Дар'ї, Михайло ставився до неї з особливою повагою, завжди у всьому допомагав. Коли Михайло пішов до школи, йому купили нові черевики. Він таємно давав їх сестрі: «На, мовляв, понось і ти». А після й зовсім віддав. А якщо хто-небудь по дорозі давав Михайлу дві цукерки, то одну він ніс дяді Ігнату, іншу віддавав сестричці. Собі ніколи нічого не залишав. Він мав до всіх велику християнську любов. З дітьми Михайло майже ніколи не грав. Був, правда, у нього друг, сусід-одноліток Павло Нечипорук, з яким вони разом ходили до школи та випасали коней. Дар’я завжди думала, чому Михайло не йде грати з дітьми, а завжди один-один, і постійно щось записує у зошит. З часом він навчився красиво малювати, особливо любив писати церковнослов’янською мовою, виводячи кожну літеру. Тоді Дар’я не розуміла, що ще з раннього дитинства його душа прагнула лише до Бога. Бувало, рідна бабуся Дарія розповідала онукам про Бога або переказувала житія святих. Михайло уважно слухав і боявся пропустити хоч слово, з бабусиних очей не відводив.

З малих років супроводжував старця Леонтія по селах з проповіддю Євангелія. По закінченні школи пішов послушником у Почаївсько-Липенський скит. Мати таємно дуже плакала, сумувала, коли його довго не було. Сумували за ним всі рідні. Коли Михайло хоч на час повертався додому, для його родини це була велика радість. Усі хотіли чимось йому допомогти, прислужити.

Вранці ніхто й не помітив, як Михайло пішов. Лише з часом дізналися, що група паломників на чолі зі старцем Леонтієм, в якій був і Михайло, вирушила з іконою до Києва.

Після відходу Михайла буквально через день Дар’ю буквально повалило з ніг: висока температура, гарячка і смертельна втома. Мати відразу поклала її в ліжко. Всі зрозуміли — тиф. Дар’я так лежала вісім днів. На дев’ятий до них прийшла сестра батька і каже: «Не переживайте, Дар’юшка вже дев’ять днів тримається — значить, житиме». Після Дар’ї захворіли й брати. Але так Бог дав, що всі перехворіли і залишилися живі.

У сім'ї після Михайла Дар'я була старшою, тому, як могла, допомагала матері. Але особливо було важко, коли помер батько. У батька була тяжка хвороба — ревматизм. Він пролежав з осені 1943 року до Пасхи 1944 року і в перший день Світлого тижня помер. Михая тоді вдома не було. Одягли батька, як належить, і на другий день Пасхи поховали. З батьком прийшли попрощатися близькі, сусіди, а в цей час німці оточили будинок. Ворвались і почали кричати, щоб жінки пригнулися, бо хотіли вбити всіх чоловіків. Пригнулися тоді зі страху всі: і жінки, і чоловіки. За Божою милістю, сталося чудо: як тільки німці побачили покійного батька, вони завмерли і, нічого не сказавши, швидко пішли. Батька поклали на воза і відвезли на цвинтар. Правда, проводжали на цвинтар лише найрідніші і далі. Маленькому братишці Вані тоді ледь виповнилося три роки. За розповідями Дар’ї, він залишився з сусідами біля будинку і якось дивно дивився слідом за від’їжджаючою підводою. Чи розумів він, маленький, що ніколи більше не побачить батька, що на нашій землі страшний час — війна забирала тисячі людських життів. Бог знає... Але одне було ясно: ці чисті дитячі очі виражали велику скорботу, дивилися в далечінь і ніби сподівалися, що все ж настане інший, мирний час.

А тим часом їхню родину переслідувало одне горе за одним. Через деякий час Михайла оголосили тунеядцем, а трохи пізніше — ворогом Батьківщини. Почався важкий період перебування у виправно-трудових таборах, спочатку в Заполяр’ї, потім у Мордовії. Усім рідним було морально дуже тяжко, адже всі дуже сильно любили Михайла. Але особливо мучительно все це переносила мати. Вона прекрасно знала свого сина. Для неї він завжди залишався найдобрим і найулюбленішим із дітей. Вона не могла й думати, що її син — ворог Батьківщини, що він здатний на погані вчинки. Але зі своїм становищем вона була змушена змиритися. Ось вона, бідна, і їздила за тисячі кілометрів на побачення до Михайла, щоб переконатися, що він живий. Одна вона не їздила, бо була неписьменною. Її завжди супроводжував хтось із знайомих Михайла. Коли мати збиралася в дорогу, вона постійно дуже хвилювалася: чи все взяла з собою. А коли поверталася, тихий сум розлуки покривав її обличчя. Вона не плакала, але завжди кілька днів мовчала, дивилася на ікони і тихо зітхала.

Коли Михайло повернувся додому, прописався в Корці та знайшов собі роботу, їхньої радості не було кінця. Особливо раділа мати. Вона завжди сподівалася на Божу милість, на те, що Михайло буде піклуватися про неї до смерті. Так і було.

Біль втрати дорогого наставника

Джерело: с. 339–344. Повний розділ частини II.

У 1968 р. після десятирічного ув'язнення в мордовських таборах Леонтій Грицан повернувся в батьківський дім фізично знесиленим старцем. Нового в його проповідях було мало: в основному він повторював те, що було сказано раніше. Усіх втішав, за всіх молився. Безперервні відвідини людей, яким була потрібна допомога, змушували його проводити ночі без сну, а дні без відпочинку.

У 1970-х роках до старця Леонтія приходило дуже багато людей, що викликало крайнє невдоволення обласної та районної влади.

У пам'яті Михайла назавжди залишилося останнє відвідування отця Леонтія. Це було за кілька тижнів до його праведної кончини. Старець був дуже слабкий, але його добре обличчя навіть у такій немочі виражало турботу і любов.

* * *

У ніч з 23 на 24 січня 1973 р. Михайлові приснився сон: він стоїть у Корецькому монастирському храмі біля ікони преподобного Іова Почаївського. Игуменя Наталія стоїть з лівого боку біля чудотворної ікони Божої Матері

«Споручниця грішних». Раптом до храму ввійшов старець Леонтій. Він прямував прямо до Михайла і, підійшовши, сказав: «Приготуй труну». «Для кого?» — подумав Михайло. Старець Леонтій вдруге суворо сказав: «Приготуй труну». Михайло знову нічого не зрозумів. Тоді старець Леонтій втретє сказав: «Приготуй труну». На цьому сон закінчився.

Зранку у Михайла були невідкладні справи в Корецькому монастирі. У монастирському храмі Михайло пригадував сон і вирішив їхати до старця Леонтія в Мощаницю. Він негайно побіг додому, зібравшись, швидко повернувся в Корець на автостанцію. З Корця приїхав до Рівного, а звідти в Мізоч. Ввечері, десь о десятій годині, був біля будинку отця Леонтія. Присів біля паркану і побачив, що у вікні світло і воно не закрите, як завжди, шторами. Михайло дуже знервувався. До нього донісся розмова двох людей біля будинку. Зробив крок у двір і почув, що в будинку хтось молиться. Кілька годин тому старець Леонтій спочив, і над ним читали Псалтир.

Коли зайшов у дім, побачив багато людей. Михайло розпитав про все, а також уточнив, коли будуть ховати, чи замовили труну для старця Леонтія. Був середа. Йому відповіли, що труну вже замовлено і що до храму планують нести завтра, тобто в четвер. Вони всі хотіли, щоб тіло старця Леонтія перебувало в церкві три дні, як годиться ченцям. Але час був непростий, за старцем тоді дуже стежили, вважали його ворогом Батьківщини. Якби тіло віднесли до церкви в четвер, то в четвер змусили б і поховати.

Михайло розповів усім про свій сон і запропонував, щоб тіло перебувало у домі до п’ятниці, а в п’ятницю ввечері занести його до церкви. У суботу відслужити літургію. Всі погодилися.

У Мощаниці Михайло переночував і наступного дня повернувся додому. Приїхавши в Корець, він зайшов до монастиря і про все розповів ігумені Наталії. Матушка дала Михайлові на похорон хрест (старцю Леонтію його поклали в руки), пучок свічок і ладан.

Коли спочив старець Леонтій, ні автобусам, ні автомобілям два дні не дозволяли в'їзд до Мощаниці. Дістатися до старця, щоб востаннє з ним попрощатися, було неможливо. Але люди якось виходили, їхали вночі або йшли пішки, але все ж досягали мети.

В Америці в ті дні в новинних програмах говорили, що на Західній Україні помер великий подвижник і що влада не пропускає жодного транспорту, щоб народ міг з ним попрощатися. Відразу після цього на наступний день рух транспорту був відновлений.

У п’ятницю Михайло приїхав із Корець у Рівне. Йому довелося переночувати в місті, оскільки не було чим дістатися. У той день ввечері труну з тілом старця Леонтія перенесли до храму. Люди несли гроб на руках. Розлука наближалася. Районна влада вимагала, щоб у той же день поховали. При сільському храмі рідний брат отця Леонтія Дмитро був старостою і попросив, щоб у суботу відслужили літургію, на що неохоче, але все ж погодилися як місцеві, так і обласні власті. Лише вимагали, щоб храм на ніч був зачинений та щоб підтримувався порядок і тиша. Насправді, храм на ніч закрили, тільки було чутно тихий шепіт людей, які змогли залишитися в храмі. Усю ніч над тілом старця Леонтія читали Псалтир.

Щойно Михайло приїхав до Мощаниці, відразу зустрівся з настоятелем храму отцем Макарієм. Батюшка запитав у Михайла, як правильно вчинити, тому що йому погрожували, не дозволяли служити. Михайло відповів, що коли ховали схимонахиню Херувиму, начальство теж не дозволяло, а потім питали, чому не поховали, як належить. Додав, що він священник і служба замовна, тому він повинен все зробити належним чином. Отець Макарій заспокоївся, лише попросив Михайла бути з ним в престолі.

Розпочалася служба. Людей у цей день було багато, і поміститися в храмі всі не могли. Співробітники міліції, переодягнені в цивільний одяг, стояли скрізь: на кліросі, по всьому храму, в престолі. Незважаючи на це, службу здійснювали особливим чином. На серці у всіх лежав біль великої втрати. Навіть міліція і працівники КГБ, побачивши скорботу такої кількості людей, розуміли, що це була не проста людина.

Отцеві Макарію тоді дали вказівку перевірити, у що одягли старця Леонтія (не в архієрейську мантію). Також вимагали прослідкувати, щоб не було проповіді на похоронах, з’ясувати, який поставлять пам’ятник і кого оберуть замість старця Леонтія.

По закінченні богослужіння отець Макарій вийшов на солею і сказав людям коротке слово про те, що за період його священницького служіння він ніколи не бачив у своєму храмі такої кількості людей. Це недарма: значить, ця людина чимось сподобалась людям. Ті, кому вона не сподобалась, попросили пробачення. Усі люди, які були в храмі, в один голос відповіли: «Бог йому пробачить, і ми пробачаємо».

Після цього труну з тілом понесли до могили, яка була приготована поруч із місцем поховання батьків старця Леонтія. Яма була акуратно викладена цеглою. Поставили труну і поклали зверху дубові дошки так, що земля сипалася не на труну, а на дошки.

Похорон завершено. На могилі поставили не пам’ятник, а дерев’яний хрест. Проповідей ніяких не було, ніхто нікого не обирав. Все закінчилося просто: поминальним обідом. Було подано достатньо транспорту, щоб вивезти всіх людей із села. Два дні після цього приїжджали люди, які не встигли або не змогли потрапити на похорон, щоб хоч і з запізненням попрощатися з дорогим наставником.