Джерело: с. 4–22. Повністю збережено вступне слово, обидві передмови, історичну довідку й розділ «Божі люди» — спільний контекст книги.

ББК 86.372 П12

П12

Павла (Заїка), монахиня. Сповідники православної віри на Рівненщині. — К. : Дніпропетровська єпархія УПЦ, 2014. — 496 с., [20] арк. іл.

Життя людей, які не зрадили Церкву Христову в тяжкі роки богоборчої влади, — яскравий для всіх нас приклад живої віри й святості.

Ця книга розповідає про життя і духовні подвиги трьох людей Рівненщини. Їх об’єднували віра в Бога й непохитна відданість Святій Православній Церкві Христовій. Кожен із них до кінця ніс свій хрест і не зламався під тиском атеїстичної влади.

Книгу написано на підставі документів Державного архіву Рівненської області, архіву Управління СБУ в Рівненській області, архівних матеріалів Федеральної служби виконання покарань Росії в Республіці Мордовія, а також спогадів очевидців.

ББК 86.372

© Монахиня Павла (Заїка)

Вступне слово

У наш час, коли Свята Православна Церква здобула свободу, коли у світі міцніє єдність православних, відроджуються монастирі, будуються нові храми, молодь знаходить шлях до Бога, а в духовних школах вивчають богослов’я, історію та богослужіння, дуже важливо для нашого спасіння глибше пізнати життя подвижників християнського благочестя. Під час найжорстокіших гонінь вони не лише вистояли, а й сміливо, без страху захищали рідну Церкву та православну віру. Їхнє свідчення й жива проповідь справляли сильне враження. А страждання, яких вони зазнали в таборах і в’язницях, переконливо свідчать про міцність їхньої віри та вірність Христові.

Серед них — прості, але добре знані старці: Леонтій Грицан (1899—1973), архідиякон Михайло Гнесюк (1924—2009), схимонахиня Херувима (Наумова) (1887—1968) та багато інших, про яких іще будуть написані книги.

Нехай їхній подвиг допоможе нам берегти православну віру й любити Святу Церкву так, як любили її вони — наші рідні й близькі наставники.

+ Володимир

Митрополит Київський і всієї України, Предстоятель Української Православної Церкви

Передмова

Православна Церква дала світові безліч святих угодників Божих. Сучасній людині важко осягнути їхні вчинки самим розумом, але кожне віруюче серце мимоволі захоплюється ними.

У ХХ столітті Православна Церква пережила тяжкі випробування. За сімдесят років цілеспрямованих гонінь атеїстична влада знищила більшу частину того, що віряни творили протягом століть. Радянська влада всіма силами намагалася викорінити віру в Бога. Але ні погрози, ні тортури, ні голод, ні ув’язнення, ні навіть жорстока смерть не можуть змусити людину, яка щиро вірить, зректися Господа.

Коли голос Церкви не міг лунати з амвона, він лунав з уст мандрівних проповідників. Церква в усій своїй повноті — у Таїнствах, проповіді та в конкретних людях — ніколи не полишала Божого народу завдяки живим носіям її передання. Такими людьми на Рівненщині були старець Леонтій Грицан, архідиякон Михайло Гнесюк і схимонахиня Херувима (Наумова).

Передання Церкви завжди втілювалося в конкретних людях. Апостол Павло говорив: «Тож благаю вас: будьте моїми наслідувачами, як і я — Христовим» (1 Кор. 4:16). Через святих Господь виявляє Свою турботу про Церкву. І архієреї, і священники, і ченці, і прості віряни наслідують їхнє життя та переймають їхній дух.

Рівненщина завжди була близька моєму серцю завдяки щирим православним людям, які пам’ятають і шанують своїх наставників та подвижників віри й моляться за них.

Головна мета цієї книги — донести до читача свідчення очевидців про цих подвижників християнського благочестя.

Сподіваюся, що ця книга допоможе кожному читачеві на шляху до спасіння.

+ Іриней

митрополит Дніпропетровський і Павлоградський

Передмова

Мені не довелося знати старця Леонтія особисто, але я знаю багатьох вірян і священнослужителів, які шанують його як людину святого життя. Вони віддані Православній Церкві й у багатьох життєвих обставинах є її опорою. Тому я вважаю, що ті, хто називає шанувальників отця Леонтія сектантами або єретиками, помиляються.

Вірю, що настане час, коли Господь Сам усе владнає й розв’яже це питання. Адже Він сказав: «За їхніми плодами пізнаєте їх» (Мт. 7:16). А плоди шанувальників старця Леонтія добрі й корисні для Церкви.

+ Варфоломій

архієпископ Рівненський і Острозький

Історична довідка з історії україни у хх столітті*

ХХ століття — одне з найскладніших в історії України: дві світові війни, дві революції, що докорінно змінили суспільний лад, кривава громадянська війна. Сусідні держави, керуючись імперськими амбіціями, не раз перекроювали карту України силою зброї. Це не просто відомості з підручника історії, а дійсність, у якій жили багато тисяч людей.

Фактичні дані про територіальну належність України в першій половині ХХ століття

У листопаді 1918 року виникла Західноукраїнська Народна Республіка зі столицею у Львові.

У липні 1919 року її територію окупувала Польща.

1920 року було укладено мирний договір, за яким Західна Україна відійшла Польщі.

У липні 1939 року в Москві було підписано пакт Молотова—Ріббентропа, згідно з яким

* Історичну довідку підготовлено за виданням: Шкаровский М. В. Русская Православная Церковь в 20 веке. М.: Изд-во «Лепта», 2010.

Історична довідка

територію Польщі поділили між Росією та Німеччиною.

У вересні 1939 року радянська армія увійшла на територію Західної України.

У листопаді 1939 року Верховна Рада УРСР ухвалила закон про входження Західної України до складу УРСР.

Православна Церква в Західній Україні у першій половині ХХ століття

У 1921–1939 роках польська влада проводила політику дискримінації Православної Церкви в Західній Україні. Сотні храмів було закрито на тій підставі, що в ХІХ столітті царський уряд повернув їх з унії до православ’я. Широко пропагувалися католицизм та унія. У 1923 році Вселенський (Константинопольський) Патріарх надав Польській Православній Церкві автокефалію, але Московський Патріархат так і не визнав її. Щоб поглибити розрив між Руською та Польською Православними Церквами, в українських православних парафіях, які перейшли до Польської Автокефальної Церкви, церковнослов’янську мову замінили українською. Це викликало протест багатьох священників та архієреїв.

Навесні 1940 року Московська патріархія почала впорядковувати церковне життя Західної України відповідно до радянського законодавства. У жовтні 1939 року на колишній польській території було оголошено про націоналізацію церковного майна, закрито всі духовні навчальні заклади, припинено викладання Закону Божого в школах. Активізувався «Союз войовничих безбожників», великим накладом виходив журнал «Безбожник». Священнослужителів звинувачували у шпигунстві й висилали до Сибіру. У міру того як Церква чинила дедалі більший опір, посилювалися й репресії проти її служителів. Почалися примусова колективізація та переслідування інтелігенції.

Православна Церква в Західній Україні опинилася між молотом і ковадлом: із заходу їй загрожували католицизм та унія, зі сходу — терор і репресії радянської влади. За цих обставин релігійне життя почало слабшати, а з ним занепадали моральність і норми суспільного життя. Постало питання про саме збереження православної віри в Західній Україні.

Історія свідчить: коли релігійне й моральне життя народу занепадало, Бог посилав йому Своїх обранців. У різні часи, особливо тяжкі для Православної Церкви, Господь дарував людям світильників християнської віри. Своєю гарячою любов’ю та вірою вони зігрівали й підтримували серця православних християн. Багатьох із них переслідували, осуджували сучасники, вони зазнавали наклепів, насмішок і докорів. Лише після праведної кончини цих Божих угодників людям відкривалося їхнє святе життя.

У 1933 році на Рівненщині, Волині й Тернопільщині вперше пролунала проповідь Слова Божого з уст старця Леонтія.

Ця книга — данина поваги й світлій пам’яті подвигу та страждань визначного проповідника й захисника православної віри.

Так нехай світить ваше світло перед людьми, щоб вони бачили ваші добрі діла й прославляли Отця вашого Небесного.

(Мт. 5:16)

Божі люди

Кожна людина потрапляла в обставини, коли потребувала духовної підтримки, допомоги й розуміння. У народі кажуть: «Бог Сам не з’явиться, а людину пошле». У Старому Завіті людей, яких Господь посилав для напоумлення, допомоги й підтримки, називали пророками, а в Новому — старцями.

Треба щиро молитися, щоб Господь дав нам зустріти таких людей, відкрити їм своє серце, перейнятися їхнім життям і дослухатися до духовних порад. В основі послуху старцеві лежить свідома довіра. Саме вона, силою Святого Духа, єднає душу старця з душами його духовних чад.

Церковне передання зберегло історію юнака-розбійника, який відійшов від Церкви. Апостол Іоанн Богослов повернув його на праведний шлях. «Є ще надія на життя, — сказав апостол юнакові. — Я відповім за тебе перед Христом і, якщо треба, понесу твою смерть, як Господь поніс нашу. За твою душу я віддам свою». Так старець виявляє любов і смирення перед духовною слабкістю свого чада. Це нагадує ставлення Христа до людства: Він узяв на Себе наші немочі й поніс наші хвороби (Мт. 8:17). Саме на цьому згодом ґрунтувалася практика духовної сповіді у старецтві.

У давніх грецьких і руських церковних збірниках такі взаємини духовника й чада відобразилися навіть у словах відпущення гріхів на сповіді: «На моїй шиї твої гріхи, чадо. І нехай Христос Бог не спитає з тебе за них...» У любові, як відомо, легше страждати самому, ніж дивитися на страждання близької людини. «Ось я взяв на себе твою тяжкість, тягар і борг, — звертається преподобний Варсонофій до свого чада, — і ось ти став новою людиною, невинною та чистою. Віднині зберігай цю чистоту».

«Любов — це служіння», — писав святий Миколай Сербський. Люди, яких Господь кликав до пророчого служіння, насамперед жили любов’ю. Пророки були причетні до Божої любові до людини. Вони страждали, коли люди через непослух заповідям відкидали цю любов. «Прости їм їхній гріх, — молився Мойсей за Ізраїль, — а якщо ні, то зітри й мене з Твоєї книги». Така жертовна любов властива й новозавітним пророкам-старцям: «Я ношу на своєму тілі рани Господа Ісуса» (Гал. 6:17). Ці рани — наші гріхи.

У Новому Завіті вперше називає себе старцем апостол любові Іоанн Богослов: «Старець — вибраній пані та її дітям, яких я люблю» (2 Ін. 1:1). Так він починає два свої послання, що увійшли до новозавітного канону. Звісно, повчальних листів було значно більше. Вони звернені до людей, яких апостол Іоанн привів до Христа. Старець-апостол допомагає їм іти вузьким шляхом боротьби з пристрастями, яким і сам іде разом із Христом: «Бо в чому Сам постраждав, бувши спокушуваним, у тому може допомогти й тим, хто зазнає спокуси» (Євр. 2:18).

Старецтво як явище церковного життя виникло не відразу. Воно поступово сформувалося всередині Церкви як її внутрішня опора — живе передання, що зберігає досвід життя у Христі. Коли Церква почала набувати визнаного становища в державі, з’явилася небезпека, що люди сприйматимуть її лише як суспільну установу. Тоді Церква явила світові свій скарб — старецтво. Воно нагадує про внутрішнє життя людини, про те, що Церква — це сім’я і єдиною належною основою стосунків у ній є любов. Старці продовжували пророче служіння в нових умовах життя Церкви.

Слово «старець» має багато значень: духовний отець, пастир, наставник, духовний лікар. Кожне з них розкриває глибину служіння, яке в давній Церкві називали пророчим.

Старецтво означає старшинство, але не за віком, а за духовним досвідом. Цей глибокий внутрішній досвід людина здобуває в боротьбі зі своїми пристрастями. Вирішальне значення тут мають не роки, а ревність. «Обираючи старця, зважай не на те, скільки йому років, а на його духовне знання й досвід», — говорить преподобний Ісая в одному з оповідань «Давнього Патерика».

У книзі «Пастир» Єрма (II ст.) пророк постає людиною, якій відкрито Божу волю щодо окремої особи, суспільства чи Церкви. Тому «він проповідує не тоді, коли йому заманеться, а коли відчуває, що цього вимагає Святий Дух, Який ним керує». Ці люди, маючи дари Святого Духа, залишалися простими й доступними, бо жили за Господнім прикладом. Їхні дари виявлялися в чудотворенні, прозорливості та великій любові. Це вважалося природним і нікого не дивувало. Апостол Павло називає ознаками такого служіння повчання, напоумлення та втіху (1 Кор. 14:1–3).

Пророків не оточував ореол таємничості й непередбачуваності, який сьогодні часто приписують старцям. «Любов дарує пророчий дар», — писав про старців Феофан Затворник. Це були люди, на яких хотілося рівнятися і яким довіряли. У відповідь на цю довіру Господь наділяв Своїх рабів дарами, які допомагали першим християнам жити внутрішнім, осмисленим і уважним духовним життям.

Старецтво стало внутрішньою опорою чернечої громади. Воно виникло разом із чернецтвом як духовне керівництво. У стосунках між духовним отцем і його чадом з’явилося дещо нове — послух. Сьогодні цьому слову в церковному середовищі надають різних значень.

Перший і головний дар старців — дар духовного отцівства. Його особливість у тому, що душа, дух і навіть тіло людини знаходять у старця прихисток і зцілення. Можливо, тому старця з любов’ю називають батюшкою незалежно від того, чи має він священний сан. Зв’язок між ним і його духовним чадом буває глибшим за кровну спорідненість. «Шануйте своїх духовних отців навіть більше, ніж тілесних, — говорить Іоанн Ліствичник. — Одні народжують вас тілом для смерті, а інші духом — для вічного життя». Духовний отець знає нашу душу краще за нас самих і дбає про наше щастя більше, ніж ми. «Ми страждали, народжуючи тебе покаянням, породили тебе великим терпінням, сильним болем і щоденними сльозами, хоча ти нічого про це не знав. Іди сюди, чадо моє, я приведу тебе до Бога», — пише преподобний Симеон Новий Богослов своєму духовному синові. У послуху старцеві дух християнської любові був важливіший за букву статуту.

Іноді хочеться просто чекати від старців чудес і знамень, ніби все зміниться само собою, ніби після того, як ми нарешті знайшли старця, всі проблеми зникнуть. Але, як писав преподобний Іоанн Касіан Римлянин, «чудеса викликають подив, та мало сприяють святому життю». Найвища святість і досконалість — не в чудесах, а в чистоті любові.

Служіння старців стало духовним джерелом, до якого люди зверталися й звертаються, виходячи з темряви оман до світла розсудливості. До простого ченця Антонія Великого приходив славетний богослов, святий Афанасій Александрійський. Він відкривав йому серце на сповіді й водночас звіряв складні догматичні формулювання Символу віри з тим духом, який жив у святому Антонії.

Послух старцеві мав іще одну важливу особливість. Сьогодні ми звикли вважати, що духовник неодмінно має бути священником. Давні наставники, однак, відмовлялися від сану, бо він давав можливість владарювати над послушником. А старецтво — це передусім служіння: «Ми — ваші раби заради Ісуса» (2 Кор. 4:5). Церковній владі підкоряються всі члени Церкви, але влада старця нікого не примушує. У послуху важливо придивлятися до життя старця, вслухатися в його настанови й приймати благодать, яку Бог дарує за смирення перед обраним раз і назавжди наставником.

«Будьте моїми наслідувачами, як і я — Христовим» (1 Кор. 11:1). Тут зрозуміла логіка:

прагнучи бути схожими на старця, ми через нього прагнемо уподібнитися Христові. У кожній думці, почутті й переживанні починаємо відчувати присутність іншого життя, яке сповнює наше життя новою радістю та змістом. Немає певної межі, дійшовши до якої, людина могла б заспокоїтися. В авви Дорофея є промовистий приклад. Один послушник прийшов подвизатися до старця-пустельника. Поживши з ним деякий час, він почув: «Ти вже досяг моєї міри, іди до такого-то старця». Згодом і наступний старець сказав йому те саме...

Настанови старця — це не просто проповідь священника, а життя з Богом біля ніг духовного отця. «Вони не говорять від себе, — пише преподобний Іоанн Пророк, — у них говорить Бог, як Йому завгодно: іноді приховано, іноді явно». Тут бачимо таке саме ставлення, яке мали до пророків у давній Церкві: звертаючись до старця, людина звертається до Бога.

Старець — це насамперед майстер сповіді в лікарні людських душ, тобто в Церкві. Йому дано зцілювати спочатку душу, а потім і тіло. У давній Церкві ченця називали «терапевтом», що грецькою означає «лікар». Його тонке й точне мистецтво духовного хірурга полягає в умінні відділяти думки від пристрастей. Інакше кажучи, він допомагає людині думати, відчувати й діяти. Розсудливий погляд на речі вбачає Божу волю в її незбагненності. Старець — людина, яка знає вихід і якій відкрита Божа воля. У цьому полягає властивий старцям дар розсуду й розрізнення духів (1 Кор. 12:10).

Старець добре знає себе і немов крізь себе бачить кожну людину. Таке швидке розуміння її душевного стану може здатися їй чимось надприродним. Притаманний старецтву дар прозорливості — це не передбачення майбутнього, а відкрите Богом духовне бачення душі, усіх її недуг і зовнішніх обставин нашого життя. За кожним словом старця стоїть багаторічний досвід боротьби.

Першим духівником на Русі заведено вважати преподобного Антонія Печерського. Саме від нього бере початок традиція руського старецтва. Руське духівництво з часом набуває своєрідних, цілком особливих рис. Передусім руський духівник був незаперечним моральним взірцем не лише для замкненої церковної громади, а й для всіх верств руського суспільства. «А отця свого духовного шануй більше за тілесного і в усьому слухайся його, — сказано в давньому руському Номоканоні, — бо як душа більша за тіло, так і духовний отець більший за тілесного».

Старці не створювали «церкви» всередині Церкви. Вони допомагали людям глибше воцерковитися, серцем почути голос Руської Церкви, заглушений пристрастями. Вони не протиставляли святості Церкви власну особисту святість. Із житія преподобного

Сергія Радонезького відомий випадок із селянином, який прийшов поглянути на старця, знаного на всій Русі. Але він так і не впізнав його в убогій рясі, доки поява князя та його земний уклін перед убогим ченцем не розвіяли сумнівів.

Найяскравіші представники цієї традиції — оптинські старці та преподобний Серафим Саровський. У постаті руського старця знайшов живе практичне втілення досвід внутрішнього діяння східних отців, суворий аскетичний дух подвижників. Головний наголос тут робиться не на приниженні людської природи, а на розкритті й розвитку здатності любити.

Що суворіше старці ставилися до себе, то поблажливішими були до ближніх. «Будьте милосердними, — говорив преподобний Серафим Саровський, — вдавайтеся до милосердя і в словах, і в ділах, і в думках, бо милосердя — це життя душі». «Христос воскрес, радосте моя!» — так преподобний зустрічав кожного, хто приходив до нього по розраду. Преподобний часто говорив, що сенс життя і подвигу християнина — стяжання Святого Духа. А головна ознака присутності благодаті Святого Духа в людині — любов. Сповнений любові, Серафим Саровський не так наставляв, як утішав, зігрівав ласкою і теплом зболені душі. Усі біди й радощі Батьківщини старець вміщував у своєму серці. Він саджав кожну людину перед собою на пеньочок, а сам ставав перед нею навколішки, як перед Христом, Якому служив.

Преподобний Амвросій не просто вислуховував людину і давав їй поради як психолог. Він любив саму людину і всіх тих, хто дорогий цій людині, і все те, що їй дороге. Преподобний Варсонофій Оптинський був суворий і вимогливий, але люди любили його не менше. Перед смертю він говорив: «Так, велика благодать дається старечості — це дар розсудливості. Це є найбільший дар, даний Богом людині. У них крім фізичних очей є ще й очі духовні, перед якими відкривається душа людська. Перш ніж людина подумає, вони бачать її духовними очима, навіть бачать причину виникнення цієї думки».

Старечість є особливим видом святості, а тому може бути притаманною кожному. На початку ХХ ст. Російська Церква явила світу всю різноманітність цього дару. Духовно досвідченими старцями були ігумен Нікон (Воробйов), священномученик митрополит Веніамін Петроградський, священик Олексій Мєчев, блаженна Матрона Московська... У свободі, непередбачуваності та різноманітності полягає спасенна місія пророчого служіння. Адже в Церкві, як писав святитель Іоанн Златоуст, все взаємодоповнює одне одного: «Як у тілі дух усе оточує і повідомляє єдність різноманіттю тілесних членів, так і тут». Під час гонінь на Церкву, коли духовенство не могло з повною свободою проголошувати Слово Боже в храмах, його проголошували старці в єдиному Дусі з Церквою.

Денис Таргонський