Свідчення монахині Павли (Заїки)

Джерело: с. 381–386. Свідчення подано повністю, від першого знайомства з архідияконом Михаїлом до підпису авторки. На с. 385 вона розповідає про звернення по молитовну допомогу до старця Леонтія та отця Михаїла.

Моє перше знайомство з отцем Михайлом відбулося на початку літа 1995 р. До того часу я вже вирішила присвятити своє життя Богові — ЙТИ в монастир. Працювала бухгалтером на пошті в районному центрі Гоща. Батьки не погоджувалися з моїм рішенням, і відхід у монастир відкладався. Добре пам’ятаю, що зустріч сталася в неділю. Після служби ледь я встигла переступити поріг дому, як почула ззаду чийсь крок. Це була моя двоюрідна тітка Надія. Вона з хвилюванням сказала, що до нашого села приїхав старець Михайло і що він чекає мене на вулиці. Я поспішно вийшла. На дорозі біля дому стояла незнайома машина. Тихо відчинивши двері, я привіталася. Отець Михайло запитав:

— Вас звати Оксана? Це Ви хочете в монастир?

— Так, — відповіла я, і на очах у мене з’явилися сльози. Я плакала і не могла зупинитися. Потім сказала:

— Батьки не хочуть, щоб я йшла в монастир.

— Потрібно молитися Богу і просити батьків. Дуже важливо йти до монастиря з батьківським благословенням.

Потім він подав мені чотки і сказав:

— Це чотки. Молитва допоможе Вам подолати всі труднощі на Вашому шляху. Про Вас я чув з дня Вашого народження, але побачив лише зараз. Кажуть, що краще один раз побачити, ніж сто разів почути. Не переживайте, через три місяці Ваше життя зміниться.

Слова отця Михайла здійснилися. Рівно через три місяці я вступила до Городоцького духовного училища, і моє життя пішло іншим шляхом — шляхом служіння Богові. Після цієї зустрічі час від часу отець Михайло приїжджав до мене на роботу, підтримував і втішав. Радість від цих зустрічей залишилася в мене на все життя.

Пригадується один випадок, який стався за місяць до мого вступу до Городоцького духовного училища. Під час чергової зустрічі зі старцем я сказала:

— Отче Михайле, я написала заяву про звільнення з роботи. Через три дні мене розрахують і я зможу готуватися до вступу до духовного училища.

— Готуватися Вам не буде часу. Ви попрацюєте ще місяць.

— Як місяць? Не місяць, я ж написала заяву.

— Так, так, місяць попрацюєте.

На цьому ми й розсталися. Напрягаючись до кабінету головного бухгалтера, я весь час твердала: «Ні, місяць я точно працювати не буду!» А бухгалтер вже сама квапилася мені назустріч. Рівняючись зі мною, вона з хвилюванням сказала: «Оксано Іванівно, я бачила Вашу заяву. У чому справа?» Я мовчала. «При всій моїй повазі до Вас, я не можу зараз Вас розрахувати», — і пішла. «От тобі й місяць», — подумала я. Сталося так, як передбачив отець Михайло: з роботи мене розрахували рівно через місяць — перед початком занять у Городоцькому духовному училищі. Через деякий час за благословенням отця Михайла я стала насельницею Городоцького

Миколаївського жіночого монастиря. Перед цим отець Михайло сказав мені: «Ваше послухання буде пов’язане з людьми. Запам’ятайте, людям потрібно нести лише радість, любов і втіху. Потрібно віддавати людям у сто разів більше, ніж вони зможуть дати Вам. Дай Бог, щоб Ваше життя було основане на молитві».

У монастирі Господь судив мені нести послухання в бухгалтерії. Духовні настанови отця Михайла багато років допомагали вирішувати всі проблеми, пов’язані з моїм послуханням. Його поради були прості й не багатослівні: «Панахиду подайте, акафіст такому-то святому прочитайте. Бог все владнає». І Господь владував — усі проблеми зникали самі собою.

Остання моя зустріч із отцем Михайлом відбулася за місяць до його праведної кончини. Матушка ігуменя благословила мене поїхати привітати отця Михайла зі святом Різдва Христового. Він був настільки слабкий, що майже не міг говорити. Лише очі світилися тихою радістю. Про себе я подумала: «До кого я буду звертатися за порадою, хто мене втішить, якщо не стане отця Михайла?» У горлі з'явилася комок. Отець Михайло відчув мою скорботу і сказав: «Братимете до мене на могилку, і я буду вас чути, як живий».

У день пам'яті трьох святителів отця Михайла не стало. Для кожної людини смерть духовного отця — непоправна втрата. Час від часу мені пригадуються його слова, сказані колись в нашій обителі: «Скоріше рідна мати забуде про свою дитину, ніж я забуду вас».

Через деякий час після смерті отця Михайла мене спіткали випробування у вигляді тяжких хвороб. Спочатку туберкульозний плеврит — сім місяців у стаціонарі, потім видалення лівої нирки. Коли прийшла гістологія нирки, що підтверджує діагноз «рак», сили залишили мене.

Одного разу, прокинувшись вночі в лікарні, я молилася і просила Бога, щоб Він дав мені терпіння винести мою хворобу. Молилася Матері Божій, святителю Миколаю, потім почала просити старця Леонтія і отця Михайла, щоб вони не залишили мене своїм молитвенним предстоятелем. Під ранок мені наснилося, що я знаходжусь з отцем Михайлом у його келії і зі сльозами розповідаю про свою хворобу, а також про майбутню другу операцію. Добре пам’ятаю, що отець Михайло був дуже схвильований. Піднявшись зі стільця, він швидко підійшов до столу, взяв стопку іконок і простягнув мені: «Це Вам на другу операцію. Допомога буде!» Я подивилася і побачила верхню іконку — святих апостолів Петра і Павла. У цей час отець Михайло вийшов в іншу кімнату і, повернувшись, знову щось мені вручив. Після цього я прокинулась.

Допомога справді прийшла. Господь сподобив мене познайомитися з гарною людиною, доктором Трифонюк Л.Ю. У той час вона закінчувала в Польщі аспірантуру в медичній академії. Доктор вирішила допомогти мені: взявши мої фотографії, вона проконсультувалася з польським професором щодо моєї хвороби. Професор порадив робити операцію в Польщі.

Лілія Юріївна підготувала необхідні документи для операції за кордоном. Більше того, вона знайшла в Польщі кошти для її оплати, супроводжувала мене і була присутня на самій операції. Її труди неоціненні. Сестри монастиря говорили: «Господь послав тобі земного Ангела». Але я ж знала, Господь послав мені її по молитвах отця Михайла.

Ледь минув місяць після першої операції, а я вже готувалася до другої. Перед від’їздом, приїхавши на могилку до отця Михайла, подумала про себе: «Краще б замість метастаз у мене були туберкульоми, я б ще трохи пожила. Мені ж треба закінчити книгу про Вас, отче Михайле, і послужити Богу».

Господь почув моє прохання. Молитовним заступництвом отця Михайла, матушки ігумені та сестер монастиря під час операції у Польщі виявилося, що в моїх легенях туберкульоми. Лікарі тільки розвели руками.

Що неможливо для людей, можливе для Господа.

Чотирнадцять років Господь сподобив мене бути під духовним керівництвом отця Михайла. Велике щастя знати, що є людина, яка завжди тебе чекає і любить — духовний батько.

А таких, як я, у отця Михайла — тисячі.

Монахиня Павла (Заїка)

Післямова митрополита Іринея

Джерело: с. 480–482. Повний текст післямови, зокрема особисті спогади автора про проповіді старця Леонтія.

Книга «Сповідники Православної віри на Рівненщині» — це живе свідчення людей, які бачили і чули старця Леонтія, архідиякона Михайла та схимонахиню Херувиму. З великим бажанням і любов’ю вони розповідали про вражаючі зустрічі з ними. Страдальні подвиги їх говорять про красу Православної Церкви. Силою віри вони перемагали інтриги диявола. Юрби людей йшли за ними в Почаївську та Києво-Печерську Лаври. Їхні безстрашні і сміливі проповіді закінчувалися арештами та засланнями, а це ще більше приваблювало людей. До них їхали з посилками та передачами, а натомість від них привозили листи та повчання. Жодні сили не могли зупинити їхнє жертовне служіння людям. Люди відчували серцем їхню любов і за життя, і після їхньої смерті. Я ще був школярем, коли старець Леонтій приходив у наш дім у селі. До вечора він був переповнений народом Божим. До пізньої ночі, при тьмяному світлі гасової лампи він проповідував, і багато присутніх плакали. Лежачи на печі, я все це бачив і чув. Якою простою, виразною та зрозумілою була його проповідь!

Не раз я слухав його проповіді й у нашому сільському Хрестовоздвиженському храмі. Настоятель храму отець Павло благословляв отця Леонтія проповідувати після запричасного стиха. Пам’ятаю храм, переповнений людьми, всі зі сльозами слухали, і сам отець Павло перед Причастям виходив на солею і теж слухав. Цю яскраву свідчення неможливо описати словами.

Смиренна насельниця Городоцького Миколаївського жіночого монастиря монахиня Павла (Заїка) по крупинках збирала свідчення, увійшли до цієї книги. Видання вже підготовлено до друку, а листи, що свідчать про життя подвижників, усе продовжують надходити.

Рівненська земля подарувала Православній Церкві багато інших подвижників християнської побожності. Назву лише деяких:

1. Старець Кирило Козарчук із села Горбаков Рівненської області, страждальницьки померлий у мордовських таборах. Через три роки його тіло при перезахороненні виявилося нетлінним. Зараз на могилі постійно горить лампада.

2. Микола Фурманюк із села Сапожин Рівненської області.

3. Дівиця Галина Ільїна із села Дивень Рівненської області. Через 14 років при перезахороненні тіло виявилося нетлінним.

Живою свідчинею подвигів цих людей та їх гідною сподвижницею є настоятелька Бєлєвського жіночого монастиря ігуменя Алевтина (Сірук), що пройшла стражденний шлях у засланні. Через своє смирення вона не говорить про себе, але люди відчувають її молитви і тягнуться до неї за допомогою та благословенням.

Справді «Дивний Бог у святих Своїх».

+ Іриней

митрополит Дніпропетровський і Павлоградський

Від автора

Джерело: с. 483–485. Повний авторський текст про збирання матеріалів і людей, які допомагали підготувати книгу.

Гоніння на Православну Церкву залишилися в минулому. Нове покоління знає про них як про трагічну сторінку історії своєї Батьківщини. Пройде трохи часу, і люди будуть читати про страждання новомучеників так, як ми сьогодні перечитуємо описи мук, що зазнали за віру перші християни. Бо немає нічого потаємного, що не відкрилося б, і таємного, що не стало б відомо (Мф. 10:26).

Ще живі очевидці того страшного часу. На їхню долю також випала немала чаша страждань, але Господь зберіг цих людей, щоб донести до нас чистоту і глибину Православної віри, і щоб ми, нове покоління, змогли дізнатися правду про ті події з перших вуст.

З особливою повагою й любов’ю хочеться згадати про спочилого протоієрея Василя Остапчука — духовника Рівненської єпархії. Батюшка одним із перших почав збирати матеріали про життя та подвиги сповідників Православної віри нашого краю.

Не написати цю книгу — значить приректи на забуття життя, страждання, тверде стояння у вірі, духовну спадщину наших наставників. Вони жили у надскладний для Православної Церкви час відкритого протистояння віри і безвір’я і зберегли віру, несучи її й оточуючим.

Вся історія Церкви і кожен період окремо — це важке випробування для людства, перевірка на стійкість у вірі. Життя сповідників — свідчення того, що будь-який час, обов’язок кожного православного — вистояти, зберегти віру, як її зберегли вони, наші наставники, і передати майбутнім поколінням як найбільшу цінність у цьому світі.

Розповісти про цих сповідників — обов’язок перед Богом і людьми.

Висловлюю свою щиру вдячність і подяку настоятелям і настоятелькам монастирів, людям, чиї спогади допомогли відтворити світлі образи наших наставників у всій їхній повноті та значущості, як для їхнього часу, так і для всіх часів.

Глибокий уклін за благословення і підтримку у підготовці даного видання висловлюю:

митрополиту Дніпропетровському і Павлоградському Іринію;

архієпископу Рівненському і Острозькому Варфоломею;

монахині Алексії (Швець);

монахині Даніїлі (Котик);

монахині Домніке (Зданевич);

Федосенку Ірині Володимирівні;

Марушкевич Ларисі Василівні;

Таргонському Денису Ростиславовичу;

Хачатуровій Ірині Олександрівні;

Хитрому Едуарду Казініровичу;

Бездетко Олені Володимирівні.

Особливу подяку і любов хочеться висловити настоятелю Алатирського Святотроїцького чоловічого монастиря (Чувашія), нині спочилому архімандриту Ієроніму (Шуригіну). За його святими молитвами була написана дана книга. Батюшка добрим словом і молитвою утішав, зміцнював і наставляв протягом усього часу написання книги.

«Я буду молитися, і книга буде написана, тому що про таких сповідників віри Православної повинні знати люди», — такими словами отець Ієронім благословив розпочати роботу над написанням цього видання. І молитви, і благословення старця стали провідною зіркою у нелегкій праці, по крупицях зібраній у книгу про подвижників ХХ ст. на Рівненщині.

Як насельниця Городоцького Миколаївського жіночого монастиря Рівненської єпархії, смиренно схиляюся і дякую настоятельці обителі ігуменії Михайлі (Заєць) за благословення попрацювати над збором матеріалів для написання книги.

Особлива вдячність за благодійну підтримку у виданні цієї книги Кесову Геніку Сократовичу.