Джерело: с. 121–165. Повний розділ частини I. Підписи оповідачів збережено; підзаголовки додано для навігації.
Архімандрит Феодор (Мельничук)
Наша земля прикрашається деревами, квітами, наповнена ріками та морями. Так і духовно вона утверджується в Божому Законі, у Господніх настаннях і благочесті. У кожному періоді історії вона вінчається Божими посланцями, починаючи з пророків Старого Завіту і Нового — самого Ісуса Христа, а також сонмами святих.
У ХХ ст. Православній Церкві на Русі випали особливі випробування — безбожна влада знищувала на своєму шляху все святе. На захист Православ’я Бог посилав людям сповідників, які зуміли зберегти, захистити та донести до людей православну спадщину, незважаючи на безбожну владу цього світу.
Одним із таких сповідників Православ’я на Рівненщині був старець Леонтій з села Нова Мощаниця. За нелегку апостольську працю сповідання та утвердження Православної віри Господь увінчав старця даром прозорливості та втіхи душ людських.
За Божою милістю мені судилося тричі зустрічатися зі старцем Леонтієм.
Перша зустріч, пригадується, відбулася ще в шкільні роки в селі Нова Мощаниця у домі брата Дмитра. Того дня до старця приїхало багато людей зі своїми бідами, скорботами, запитаннями. Зустріч зі старцем можлива була лише таємно, у нічний час. Згадується моє дрімання та проповідь старця, як промінь світла серед темряви. По завершенні кожен із присутніх підходив до старця, запитував про своє, таємне. Я тоді попросив у старця Леонтія святі молитви, щоб мені краще оволодіти церковним співом і співати у церковному хорі, оскільки я не мав музичного слуху. Отець Леонтій схвалив моє бажання, сказавши: «Блаженні юнаки, що перемогли диявола». І додав, що дуже важливо славити Бога.
У моєму житті за молитвами старця відбулося наступне: уже в 1974 р. мені представилася можливість не тільки співати, а й бути регентом церковного хору спочатку в селі Великі Межиричі, а після служби в лавах Радянської армії — дванадцять років у селі Бугрин Гощанського району.
Друга зустріч відбулася через рік: я поїхав подякувати старцеві за його молитви та духовні наставлення.
Третій раз, у 1973 р., Бог удостоїв мене побувати на похоронах всім нам улюбленого старця Леонтія. Неможливо передати словами скорботу багатьох тисяч людей від такої великої втрати. Вони їхали звідусіль, щоб попрощатися з наставником, молитвенником нашої землі.
Скільки б часу не пройшло, не заросте народна стежка до могилки старця Леонтія. У важкий для нашої Церкви час він був світочем серед темряви, наставником, пастирем, люблячим батьком, істинним сповідником Православної віри.
Архімандрит Феодор (Мельничук)
Ігуменя Алевтина (Сірук)
У молодості я часто зустрічалася з отцем Леонтієм, а іноді навіть проводила у нього по кілька днів на послуху. Одного разу, коли я збиралася йти від батюшки додому (це було в м. Дубно), він став умовляти мене залишитися ще на пару днів. Я не погодилася і пообіцяла, що знову прийду на свято Петра і Павла. На це батюшка відповів, що я вже не прийду, а прийде мама з Теклею (нашою односельчанкою), і що ми з ним тепер не скоро побачимося.
У домашніх клопотах я забула про свою обіцянку, і на свято у Дубно справді пішли мама з Теклею. Провівши їх у дорогу, я згадала те, що казав отець Леонтій під час нашої останньої зустрічі. Незабаром і мене, і отця Леонтія забрали до в'язниці та заслали в табори. Зустрілися ми лише після звільнення з ув'язнення.
З табору я повернулася з виразкою шлунка. Мучилася три роки і, зрештою, лягла в ліжко. Стікала кров’ю, лежала в ліжку без будь-якої надії на одужання. Мама написала листа до табору, де тоді знаходився отець Леонтій, і попросила його помолитися за моє здоров'я. У відповідь батюшка написав, що дуже шкодує мене і постарається допомогти. Після цього я швидко одужала і в подальшому ще не раз зустрічалася з ним.
Скільки б часу не минуло, у моїй пам'яті знову і знову постає світлий образ старця Леонтія — наставника, молитвенника, люблячого батька, опікуна людських душ.
Отець Леонтій знав моє ім'я та імена інших дівчат, які приходили до нього. Одного разу він раптом запитав нас: «Як вас звати?» Ми здивовано назвали свої імена, а батюшка чомусь почав називати нас іншими іменами. Ми заперечили, виправивши його, а він не звернув на наші слова жодної уваги. Потім він запитав, чи є у мене батько. Я відповіла, що тато загинув на війні. Тоді отець Леонтій сказав: «Слухайте мене, і я буду вам батьком». Тоді ніхто з нас так і не зрозумів, чому батюшка називав нас іншими іменами. Минув час, ми всі пішли в монастир, прийняли монаший постриг і тепер справді носимо імена, які нам передбачив старець Леонтій.
Отцю Леонтію Господь відкрив день його кончини. Перед цим він багатьох людей просив прийти до нього, щоб попрощатися. Передали і мені, грішній, і ще одній дівчині, Ірині з нашого села, прохання отця Леонтія прийти до нього.
Швидко зібравшись, ми вирушили до старця. Ця остання зустріч назавжди залишилася в моїй пам’яті. Отець Леонтій був зовсім немічним. Він, благословивши нас, заплакав і тихо сказав: «Ох, мої дорогі діточки». Це були останні слова старця Леонтія, сказані нам.
Ігуменя Алевтина (Сірук)
Ігуменя Вероніка (Зощук)
Я родом зі Славути Хмельницької області. У нашому краї багато людей знають і поважають отця Леонтія. До їх числа належить і наша родина, яка складається з дев'яти осіб. Наразі два мої брати служать священниками в Хмельницькій області, а чотири сестри заміжні за священниками. Я є настоятелькою Свято-Троїцького Дерманського монастиря. Батько з матір'ю в старості також прийняли чернецтво. Батько зараз служить у сані архімандрита в Михайлівському храмі села Ганопіль Славутського району Хмельницької області.
Ми всі давно знаємо старця Леонтія. Він не віддаляв себе від Церкви, а був ревним виконавцем усіх Її уставів і захисником духовенства. Розповім про один повчальний випадок. У нашому селі є храм Різдва Богородиці. У ньому служив старший за віком священник, який називав нас сектантами, насміхався. Це відбувалося в сімдесяті роки. Батько тоді ще був мирянином, і одного разу, образившись на критику з боку батюшки, вирішив поскаржитися на нього отцю Леонтію.
Зустрівшись зі старцем, він почав розмову: «Отче Леонтію, наш батюшка...» На останньому слові старець відвернувся в інший бік. Подумавши, що він не почув, батько підійшов спереду і знову почав говорити те саме, але старець знову відвернувся від нього. Трохи пізніше батько втретє спробував сказати те саме. Тоді старець Леонтій зупинив його і промовив: «Краще вогнем у рот набрати, ніж священника засуджувати!» На цьому розмова і закінчилася.
У моїй обителі є багато сестер старшого віку, які знали отця Леонтія, спілкувалися з ним особисто. Вони бачили в ньому істинного пастиря людських душ, люблячого батька і молитвенника.
Ігуменя Вероніка (Зощук)
Протоієрей Середній С. П. Сергєєв Посад
У нашій родині в немовлячому віці помирали діти: плаче дитина в колисці, і через деякий час помирає. Так померли мій брат, сестра, така ж доля чекала й на мене. 14-го числа я народився, а 16-го батьки, боячись, щоб я не помер неохрещеним, охрестили. Божим промислом мій дідусь запросив до нас у дім старця Леонтія. Старець, побачивши мене, помолився, помазав святим маслом від Почаївської ікони Божої Матері і сказав: «Хлопчик не помре. Він своє відплаче і буде жити». Мати, окрилена надією, з радістю запропонувала старцю Леонтію обід. Отець Леонтій відповів:
— Сьогодні п’ятниця, а у вас у печі чавун борщу з салом.
— Йде прибирання хліба. Робота важка. Ми постимо, а брат чоловіка — ні, — відповіла мати.
— Треба ходити до церкви, дотримуватися п’ятниці, — настановив старець.
Мамі вистачило цих слів, щоб усе життя ходити до храму, дотримуватися постів у середу та в п’ятницю.
Я залишився живий. Це була перша Божа милість у нашій родині за молитвами старця Леонтія. У п’ятнадцять років я захворів на плеврит. З Божою допомогою обійшлося без хірургічного втручання. Рідина за допомогою пеніциліну розсмокталася, але на плеврі утворилися спайки. При рухах і фізичній праці відчувалася гострий біль у правому боці, через який я змушений був неодноразово звертатися по медичну допомогу, проходити різні обстеження.
Одного разу старець Леонтій кілька днів перебував у сусідньому селі, і мати порадила мені піти до нього. При зустрічі отець Леонтій опустив руки в мої кишені і почав щось там шукати. У кишенях знаходилися медичні рецепти, аналізи обстежень, рентгенівські висновки та ліки. Старець запитав:
— Що це?
— Хворію, все, що знаходиться в кишенях, — моє лікування, — відповів я.
Старець Леонтій несподівано почав усе рвати та викидати. Потім сказав:
— Ти не хворий.
Йшли роки. У 1953 р. я вступив до семінарії, а в 1954 мене призвали до армії. Що б я не робив, постійно відчував гострий біль у правому боці. Начальник госпіталю повіз мене до професора. Після медичного обстеження той сказав: «Солдате, ти не хворий. Намагайся виходити на ранкову зарядку, працювати, виконувати накази — і спайки, що утворилися після плевриту, розсмокчуться».
Так і було. Я все старанно виконував, і біль незабаром залишив мене назавжди. Лише тоді я згадав слова старця Леонтія: «Ти не хворий». Ці ж самі слова мені повторив професор.
Через півтора року служби в армії мені дуже захотілося у відпустку. Я написав листа старцю Леонтію, який у той час перебував у в'язниці, про відпустку, сумуючи, що півтора року не мав змоги приступити до причастя. Отець Леонтій відповів: «Служи добре, слухайся начальства і отримаєш відпустку». Того ж дня я пішов до начальника штабу з проханням про відпустку. Начальник заспокоїв мене: «Скоро прийде один солдат з відпустки, і підеш ти». Так молитвами старця Леонтія я отримав відпустку.
Ті роки були важкими. Закривали храми, монастирі, духовні заклади. Саме тому люди потребували духовних наставлень старців.
Всього моє служіння та перебування в Православній Церкві від народження і до сьогоднішнього дня відбувалося за молитвами старця Леонтія. У важкі періоди мого життя я завжди згадую старця, його відданість Православній Церкві, його жертовну любов до людей. Усе це мене надихає, дає моральні та фізичні сили, хоча я служу далеко і майже не мав можливості зустрічатися зі старцем. Те, що він посіяв у моєму серці з дитинства, я проніс через усе своє Життя.
Протоієрей Середній С. П. Сергєєв Посад
Ієрей Володимир Магдич с. Ходоси Рівненського р-ну Рівненської обл.
До рукоположення в сан священика я тривалий час страждав на хворобу печінки. Медичне обстеження показало, що у мене хронічний холецистит. Призначене лікування не приносило жодного полегшення.
З волею Божою мені було призначено стати священником. Після рукоположення я вирішив поїхати в село Нова Мощаниця на могилку старця Леонтія, щоб попросити його святих молитов за моє здоров'я. До нашого часу там збереглася келія, в якій жив і молився старець Леонтій. Зайшовши в убогу келію, я побачив у ній таких же людей, як і я, що шукали допомоги чи бодай якогось полегшення у своєму житті. Вони читали Псалтир. Я приєднався до них і прочитав дві кафізми. Потім відвідав могилу старця, яка знаходиться недалеко від храму на сільському цвинтарі, і пішов у церкву на богослужіння. Сталося диво. Після цієї поїздки я відчув себе абсолютно здоровим. Під час хвороби я дотримувався дієти, а нині, з Божої милості, приймаю різну їжу.
Як священник, я глибоко впевнений, що отримав зцілення за молитвами старця Леонтія.
Ієрей Володимир Магдич с. Ходоси Рівненського р-ну Рівненської обл.
Схимонахиня Афанасія (Пальчевська)
Мій розповідь, мабуть, мало чим відрізняється від інших розповідей, що свідчать про молитовну допомогу та дар прозорливості старця Леонтія
Грицана. Але вважаю своїм обов'язком засвідчити цей випадок на знак вдячності молитвеннику нашого краю.
Мої дитячі роки, до досягнення повноліття, проведені в селі, з Церквою не були пов'язані, хоча в душі я завжди тягнувся до пізнання Бога, до Церкви. Під час служби в рядах радянської армії обставини часто змушували мене замислюватися про свою душу, про Православну віру. Рішучим кроком для мене стали розповіді людей про старця Леонтія, його молитвенну допомогу людям, проповіді про покаяння, про Бога. Я прийняв рішення піти вчитися в семінарію, щоб стати священником і сіяти в людських душах Слово Боже. У семінарію я не вступив, але Бог милосердний. У 1982 році промислом Божим я потрапив до Росії, де був рукопокладений у сан священника в місті Іванові. Служив на різних парафіях, але кожну свою відпустку проводив на Батьківщині. У якій би я церкві не був, розповіді про життя старця Леонтія, про його дар прозорливості, пророцтва прямо-таки закопувалися мені в душу.
У 1988 р. моє здоров’я серйозно похитнулося. Серцеві напади змусили мене звернутися до лікарні. Після медичного обстеження лікар попередив мене про ризик інфаркту та запропонував стаціонарне лікування. Я відмовився, але лише ненадовго. Наступного дня після серцевого нападу мене забрали до лікарні. Стан здоров’я погіршувався з кожним днем. Два тижні мені робили що тільки могли, але з ліжка я піднятися не міг. Лікарі поставили діагноз: гостре порушення мозкового кровообігу. Надії на одужання як у лікарів, так і у мене не було ніякої. Одного разу я згадав про отця Леонтія і став постійно просити його допомоги: «Отче Леонтію, допоможи мені. Ти багатьом допомагав, допоможи і мені. Дуже тебе прошу, не залиш мене без надії». Ці слова я повторював щодня: вранці, вдень, ввечері, вночі.
З районної лікарні мене направили в обласну. І знову лікування, лікування. Я знесилів до того, що без сторонньої допомоги не міг ступити й двох кроків. Але надія на допомогу старця Леонтія ніколи мене не залишала. І ось сталося диво. Через тиждень моє здоров’я стало швидко покращуватися, а ще через деякий час я відчув себе зовсім здоровим. Моїм одужанням дивувалися всі: і лікарі, і близькі. І було чому: людина, яка не могла пройти й двох кроків, раптом радісно біжить на третій поверх лікарні. Але у Бога можливо все.
Так за молитвами старця Леонтія Господь мене зцілив. Я дуже вдячний Богу за те, що Він посилає на землю старців, пастирів, за молитвами яких сходить Його милосердя на людський рід.
Ієрей Леонід Демчук с. Плужне Ізяславського р-ну Хмельницької обл.
У молодості я хворіла на виразку шлунка. Лікування було безуспішним. У 1944 р. вперше відвідала Почаїв. Тоді там перебував старець Леонтій. Усі йшли до нього за благословенням підійшла і я. На серці була тривога через мучливу хворобу. Благословляючи мене, старець сказав: «Потрібно постити по середах і п’ятницях». З того дня я почала постити і сама не помітила, як хвороба пройшла.
З часом у мене дуже збільшилася Щитовидна залоза. Пам’ятаючи про чудесне зцілення, я знову пішла до отця Леонтія з проханням помолитися за моє здоров’я. Він доторкнувся до мого горла, і хвороба також пройшла.
Через деякий час я знову захворіла. Одна моя нога покрилася ранами від стопи до коліна. Я навіть не могла ступити на землю, тому сиділа на печі, прикладаючи до ран різні ліки. Але таке лікування не допомагало. Так я мучилася від свята Воздвиження Чесного Хреста Господнього до дня пам'яті святої великомучениці Варвари. Тато сварив мене за те, що я не йду до лікарів, і казав, що потім можуть і ногу обрізати. А я весь час думала, як би мені побачити отця Леонтія.
Старець тоді знаходився в селі Дивень Корецького району. Я вирішила написати і передати йому лист. У ньому повідомляла, що дуже хотіла б його побачити, але через хворобу ноги стала калікою і, мабуть, вже ніколи не доведеться зійтися. Жінки передали йому лист, і він надіслав мені таку відповідь: «Вітаю тебе зі здоров’ячком, якщо Богу буде угодно, то на Різдво підеш у Почаїв, де буде тобі радість».
Цей лист я зберегла. Через тиждень після того, як я його отримала, моя нога почала заживати, залишилися лише рубці від ран. За таку Божу милість до мене, грішної, я, за порадою мами, поїхала подякувати отцеві Леонтію за його святі молитви. При зустрічі сказала йому, що тепер уже поїду в Почаїв. Але старець відповів, що у мене не вийде поїхати. Так і сталося. Коли я приїхала додому, моя мама дуже захворіла, і мені довелося залишитися біля неї. Незабаром я була змушена знову відправитися до отця Леонтія просити вже за маму. Старець сказав: «Твоя мама вже старенька, а я маленький». Ці слова означали, що мамі пора переселятися в інший світ, а він не в змозі зупинити смерть. Я почала гірко плакати і просити за маму. Тоді батюшка взяв мене за плече і сказав: «Не плач, їдь додому, твоя мати буде здорова». Відтоді моя мама почала поправлятися і дожила до глибокої старості.
Схимонахиня Афанасія (Пальчевська)
Схимонахиня Захарія (Бізюк)
До прийняття монашества я жила в селі Броди Острозького району Рівненської області. Про отця Леонтія я дізналася у 1950 р. Було це так.
У нашому селі жила бідна сім’я, де було п’ятеро дітей. У п’ятнадцятирічної дівчинки з цієї сім’ї, на ім’я Софія, віднялися ноги так, що вона зовсім не могла ходити. У районній лікарні не могли визначити причину хвороби, тому дівчину направили до Харкова. Там виявили захворювання хребта, і Софію поклали на лікування у спеціальне гіпсове ліжко, в якому вона пролежала цілий рік. Але хвороба не минала. Без жодної надії на одужання батьки забрали доньку додому.
Одного разу до них у дім зайшла незнайома жінка і, назвавши їхнє прізвище, спитала, чи тут живуть ці люди і чи є у них дівчинка, яка не може ходити через хворобу ніг. Їй відповіли, що все саме так. Тоді гість сказала: «Я вже тричі приходила до вас на хутір, але ніяк не могла вас знайти. Мене послав отець Леонтій і сказав, щоб Софія завтра йшла зі мною до Почаєва». Батьки в подиві нагадали, що їхня донька не може ходити. Жінка переночувала в цьому домі, а вранці сказала Софії: «Вставай, отець Леонтій сказав, щоб ти йшла зі мною до Почаєва». На подив усіх, дівчинка підвелася і почала ходити по дому. Здригнувся крик і плач. Подивитися на зцілення безнадійно хворої дівчинки прибігли сусіди. За донькою до Почаєва йшла вся родина. Мама йшла босоніж і плакала від радості. Весть про це зцілення швидко облетіла всі прилеглі села. Багато хто виходив подивитися, як Софія з батьками йде в Почаїв.
Повернувшись додому, дівчинка сказала, що всі, хто бажає побачити отця Леонтія, нехай йдуть до монастиря села Обиці. З усіх прилеглих сіл люди йшли до монастиря групами по 40—50 осіб. Вони хотіли побачити отця Леонтія і почути його повчання. Серед цих людей була і я. Тоді і сталася моя перша зустріч зі старцем. У майбутньому Яя стала свідком ще дуже багатьох чудес, що відбувалися за молитвами цього праведника.
Моя сестра важко хворіла — у неї був поліартрит. Сильний біль мучив її, а руки та ноги віднялися. Ми викликали лікаря. Під час огляду він колов тіло сестри голкою і, зрештою, сказав, що на одужання немає ніякої надії. Тоді я поїхала до старця Леонтія, розповіла йому про нашу біду і просила допомогти. Він відповів: «Чим же я допоможу? Я маленький. Очевидно, така воля Божа». Я почала плакати і просити, пояснюючи, що сестра сильно кричить від болю, і в домі через це неможливо перебувати.
Так і поїхала я тоді від отця Леонтія ні з чим. Страждання хворої тривали. Через три місяці я знову приїхала до старця і стала плакати, просячи допомогти сестрі. Цього разу батюшка відповів: «Я маленький. Але не плач. Добре, я помолюся». Після цих слів він передав хворій яблуко. Коли я, повернувшись додому, дала сестрі це яблуко, їй одразу стало легше. А через тиждень вона вже почала ходити і поступово зовсім одужала. Потім вона сама їздила до старця і дякувала його за зцілення. Отець Леонтій усміхався у відповідь і говорив: «Я маленький. Ти, Оля, мабуть, сама молилася, от Бог тебе й зцілив. А я маленький».
Якось я зустріла лікаря, який оглядав сестру під час хвороби. Дізнавшись, що сестра зовсім одужала, він дуже здивувався і сказав: «Її підняв Всевишній! У медичній практиці дуже рідко хто стає здоровим після такої хвороби».
Схимонахиня Захарія (Бізюк)
Монахиня Манефа (Калько)
У 1971 році мій батько, Федір Калько, повернувся з Кубані слабким здоров'ям. Отримавши благословення від матушки Херувими на проповідь Слова Божого, він, починаючи з шістдесятих років, більше десяти років трудився на Ниві Божій, пройшов майже всю Україну і дійшов до Кубані. Але роки йшли, здоров'я слабшало, і він змушений був повернутися на Батьківщину.
У кожної людини в пам'яті залишаються найсвітліші, радісні миті, пов'язані з нашими наставниками, за молитвами яких Господь посилає нам Свою милість.
Мені, грішній, хочеться розповісти про важкий для нашої родини час, який з Божою допомогою ми пережили за молитвами нашого духовного отця Леонтія Грицана. Одного разу я поїхала перевірити Михайла Гнесюка, який повернувся з Мордовських таборів. Після короткої духовної бесіди отець Михайло стурбовано сказав: «Швидше їдь, Маріє, додому!» Я дуже злякалася. Приїхавши додому, я застала свого батька майже на межі життя. Він тихо лежав посеред кімнати на розкладушці. Мати, побачивши мене, крізь сльози промовила: «Ми тебе чекаємо». Батько тихо додав: «Їдь до отця Леонтія, бо я вже буду відходити». Почувши такі слова, я негайно вирушила в дорогу. Прибувши в Мощаницю, я буквально побігла до племінниці старця Надії, у будинку якої жив отець Леонтій. Увійшовши в дім, почала гірко плакати, потім промовила:
— Отче Леонтію, мій батько дуже слабкий, він буде відходити.
— Не треба плакати. Якщо відходить, то там буде радіти, — заспокоїв старець.
Я ще сильніше заплакала:
— Отче Леонтію, нам дуже хочеться, щоб батько ще пожив.
— Моліться, — відповів старець і налив мені трохи вина.
Наприкінці духовний батько дав три яблука і порадив негайно соборувати та причастити батька.
Приехавши додому, я ввечері попросила місцевого священника, щоб він вранці соборував і причастив батька. Так усе й відбулося. За Божою милістю батько прожив ще шість років.
Це сталося на початку Пилипівського посту 1972 р. За молитвами старця Леонтія мій безнадійно хворий батько раптом почав одужувати і на свято Різдва Христового вже міг сам ходити. Це було справжнє чудо.
А після свята Хрещення Господнього старець Леонтій відійшов до Господа.
З розповідей мого батька стало відомо про розмову, що відбулася між старцем Леонтієм та моїм батьком. Це було наприкінці 60-х років. Старець Леонтій звернувся до мого батька: «Ой, Феденька, Феденька, щось буде, щось буде! Який страшний час настає! Господь уже забрав від нас любов і радість. Залишилися лише злоба та жадібність. У всіх всього мало. Буде, Феденька, велике розділення у народі. Ой, щось буде!» Поклав свою руку за голову батькові і додав: «Ой, Феденька, сімдесят сьомий рік важкий-важкий. Хтось його переживе?!»
Повернувшись додому, батько передав нам слова старця Леонтія, розмірковуючи вголос: «Може, війна буде, що так передбачив отець Леонтій?»
Але передбачення було зовсім про інше. У 1977 році спочив мій батько.
Монахиня Манефа (Калько)
Монахиня Іоанна (Бугайчук)
Багато людей можуть розповісти, як старець Леонтій, володіючи даром прозорливості, відповідав на питання, що їх хвилювали. Так сталося і з моєю мамою Євпраксією. У нашому селі часто ХОДИЛИ баптисти! і проповідували Євангеліє, тлумачачи його на свій розсуд. Бували вони і у моєї мами. Мама від природи була доброю людиною, тому завжди їх приймала і уважно слухала. Так повторилося кілька разів.
Одного разу до мами прийшла знайома жінка Єва. Побачивши сектантів, вона почала сварити маму і виганяти небажаних гостей з дому. «Не ви-! Штундизм — християнський рух протестантської спрямованості. Початок поширення штундизму серед корінного населення України прийнято відносити до 1859 року. У 1884 році більшість штундистських громад увійшла до Союзу руських баптистів Південної Росії. Незважаючи на припинення штундизму як самостійного течії, до сьогодні в окремих місцевостях штундистами називають представників баптистських церков.
«Проганяй їх, вони Слово Боже говорять!» — просила мама. Між ними виникла суперечка. У зв’язку з цим мама вирішила піти до Корцякого монастиря і порадитися зі старцем Леонтієм. Прийшовши до монастиря, вона побачила, що старець Леонтій став на снігову гірку босими ногами і почав говорити людям проповідь. Біля нього стояв маленький хлопчик, майбутній архідиякон Михайло. Свою проповідь старець почав словами: «От, люди! Є серед прийшлих ті, хто хоче знати про штунда». І як вигукне: «А нам треба Церкву триматися єдину, єдиної віри! Треба хреститися, до церкви ходити! Більше нам не потрібна жодна віра!»
Мою маму це приголомшило. Звідки старець міг знати, що саме це питання її хвилювало? Тепер залишалося лише виконувати мудру пораду.
Монахиня Іоанна (Бугайчук)
Хом’як Ніна с. Нова Мощаниця Здолбунівського р-ну Рівненської обл.
Мій батько хворів протягом семи років. У нього в сечовому міхурі виявили камінь розміром з гусине яйце і запропонували хірургічне втручання. Після операції здоров'я почало швидко покращуватися. Але батько почав виконувати важку фізичну роботу, внаслідок чого на місці шва почала виступати рідина. Одного разу ми з батьком поверталися з Почаєва і по дорозі зайшли в Корецький жіночий монастир. Під час богослужіння батькові стало тяжко на душі. Як він розповідав пізніше, тоді подумав: «Шов сочиться. Грошей немає. Діти не знають. Що я буду робити?» Подумавши, він вийшов під час служби у двір і облокотився на церковний паркан. Після закінчення богослужіння старець Леонтій вийшов на церковне подвір'я і почав читати проповідь. Зокрема розповів про одного чоловіка, який стояв на службі в храмі Божому і не думав, що його вилікує Господь. Не дочекшись кінця богослужіння, він вийшов у двір і подумав: «Шов сочиться. Грошей немає. Діти не знають. Що я буду робити?» Коли отець почув ці слова, зрозумів, що йдеться саме про нього. Він попросив людей пропустити його. Старець Леонтій звернувся до отця такими словами: «Це Ви, Григорій, так подумали? Покажіть, де Ваша рана». Провів рукою над швом і сказав: «Так це Ваша рана? Не треба виходити під час служби, треба стояти до кінця. Господь вилікує». Після слів, сказаних старцем, отцю стало легше. Шов незабаром затягнувся, немов і не сочився ніколи. Мій батько прожив ще двадцять чотири роки і помер від старості на сімдесят восьмому році ЖИТТЯ. Процюк Н. Г., с. Іванівка Корецького р-ну Рівненської обл.
У 1968 р. моїй доньці Хомяк Валентині виповнилося півтора року. Несподівано сталася біда — під час сну вона почала гавкати, як собака, стала слабкою, відмовлялася від їжі. Я дуже страждала, оскільки не мала грошей, щоб повезти її куди-небудь на лікування. Сільські жінки порадили звернутися до отця Леонтія. Я так і зробила. Прийшовши з дитиною до нього, я розповіла про свою велику біду, і батюшка почав молитися. Його молитва тривала близько двох годин. Потім він помазав святим маслом маленькі хрестики по всьому тілу немовляти. На прощання дав мені багато яблук, цукерок і три шматочки хліба від трьох різних буханець, при цьому сказав, щоб донька добре поїла. Ще він попросив мене носити хрестик і відвідувати церкву. Відтоді моя донька здорова. Зараз вона заміжня та має сина.
До кінця життя я буду вдячна отцю Леонтію за те, що він врятував мою дитину. Лікував він лише молитвою, нічого іншого я не бачила і не чула. Не зважаючи на мою бідність, ставився до мене дуже добре. У батюшці я побачила лише втілення добра і розуміння чужого горя.
Хом’як Ніна с. Нова Мощаниця Здолбунівського р-ну Рівненської обл.
Хом'як П. І., с. Нова Мощаниця Здолбунівського р-ну Рівненської обл.
Повернувшись із військової служби, я застав свою матір хворою. Її постійно мучив сильний зубний біль. Неодноразово вона зверталася до лікарів, виривала зуби, ходила до бабок-шептух, але нічого не допомагало.
Якось мама наказала мені піти до отця Леонтія з проханням навестити її. Коли я прийшов до священника, він спочатку розпитав мене, хто я такий і хто мої батьки, а потім сказав, що ввечері завітає до нас. Коли він прийшов, мама лежала на печі й гріла зуби. «Марійко, злазь з печі», — сказав отець Леонтій. Мама зійшла вниз. «А тепер, покажи мені свої зуби, які болять!» — звернувся він до неї. Мати розкрила рот, а батюшка, доторкнувшись до кожного з них пальцем, пообіцяв, що біль втихне. Посидів він ще трохи з нами і пішов додому.
Сталося це приблизно у сімдесятому році. Після цього випадку зуби у мами більше ніколи не боліли. Вона лише шкодувала, що під час хвороби марно їх виривала.
Одного разу ми з дружиною пізньої ночі поверталися додому від її батьків. Проходячи біля дому, де жив отець Леонтій, побачили надзвичайне сяйво, яке заливало весь двір. Я тоді не зрозумів, що до чого, бо віра моя була дуже слабкою, адже і в школі, і в армії нас вчили, що Бога немає. Тільки пізніше я усвідомив, що це була Божа сила.
Хом'як П. І., с. Нова Мощаниця Здолбунівського р-ну Рівненської обл.
Солімчук Є. М. с. Мала Совпа Корецького р-ну Рівненської обл.
У 1944 р. я разом з великою групою паломників, яку очолював отець Леонтій, була у Почаєві. Незважаючи на молодість, мене мучила хвороба щитовидної залози. Через це на шиї з’явилася велика шишка, яку я ховала від людей під хусткою.
У Почаєві ми ночували у дворі в одних господарів. Прийшов і отець Леонтій. До нього, як завжди, підходили люди й зверталися з різними проблемами. Серед них підійшла й дівчина років тридцяти, яка скаржилася на хворобу щитовидної залози і просила благословення лягти в лікарню на операцію. Отець Леонтій сказав їй: «Це буде дуже боляче. А ось я спершу Наді спробую зробити операцію — буде їй боляче чи ні?» Я сиділа далеко в куточку. Старець Леонтій взяв ніж із дерев’яною ручкою, підійшов до мене, розв’язав хустку і тупим боком ножа почав водити по шишці на шиї. При цьому він запитував: «Що, Надя, болить?» Мені було соромно, і я не знала, що відповісти. На цьому «жарт» батюшки закінчився, але чи був це жарт? Коли ми повернулися з паломництва додому, від моєї шишки не залишилося й сліду. Самі не знаю, коли і де вона зникла.
Незважаючи на те, що я багато разів чула від людей про зцілення через молитви старця Леонтія, «операція» з моєю щитоподібною залозою привабила до нього ще більше уваги. Ми з подружками намагалися частіше зустрічатися з батюшкою, адже кожного разу отримували від цих зустрічей щось корисне.
На початку 1950-х рр. почалося посилення репресій щодо Церкви. Старець Леонтій ходив по домівках своїх давніх знайомих, де збиралися люди, і своїми проповідями зміцнював їх «стояти у вірі, як на камені». Появи мандрівника не розголошувалися, щоб не видати його владі, адже за ним ретельно стежили.
Одного разу, коли отець Леонтій перебував у селі Дивень Корецького району Рівненської області, ми з подружкою прийшли його відвідати. Час був обідній, і нас запросили до столу. Старець Леонтій обідав разом з усіма. Наприкінці подали яблука. Батюшка взяв одне, подав мені і сказав:
«Їж, Надю, а то наступного року врожаю не буде». Я з’їла яблуко, а отець Леонтій подає мені ще одне і повторює ті ж слова. Коли я закінчила їсти друге, він взяв третє яблуко, розрізав його навпіл, а потім кожну половину ще на шість шматочків. Усього вийшло дванадцять часточок, і батюшка став одну за одною давати мені, щоб я їла. Після одинадцятого шматочка він розрізав останній ще навпіл і подав одну половину мені, а іншу з’їв сам. Цей випадок стався наприкінці 1952 р., а 11 лютого 1953 р. мене заарештували. Нас обвинувачували у тунеядстві і заслали до Сибіру, засудивши кожного до десяти років позбавлення волі. Але в таборі я пробула лише два роки і одинадцять з половиною місяців. Після закінчення цього строку була оголошена амністія, за якою нас і звільнили. Виходить, що у в’язниці я пробула рівно стільки, скільки з'їла тоді яблук... Романюк Н. 7. с. Симонов Гощанського р-ну Рівненської обл.
Ця подія сталася перед святом Різдва Христового. У той час отець Леонтій надіслав до нас свого брата Дмитра, який сказав, щоб моя сестра Анна терміново приїхала до старця. Але саме в ці дні вона поїхала до Києва на свято святої великомучениці Варвари. Я відповіла Дмитру, що якщо сестра не повернеться найближчим часом, то замість неї до отця Леонтія поїду я. Але, на загальне здивування, Анна того ж вечора приїхала додому. Вона розповіла, що уві сні їй явилася Божа Матір і покликала додому, тому вона повернулася раніше часу.
Коли сестра приїхала до старця Леонтія, він дав їй дві ікони і сказав: «Аня! Ці дві ікони — “Цар Слави” і “Молитва про Чашу” — візьми до своєї церкви». У той час церкви в нашому селі ще не було.
Пройшли роки. Коли архієпископ Іриней освячував новий храм, збудований у нашому селі, то, вказавши на ці дві ікони, сказав, що сам отець Леонтій ще за життя благословив їх у цей храм.
Солімчук Є. М. с. Мала Совпа Корецького р-ну Рівненської обл.
Ляшук-Біловус Л. М. с. Суйми Здолбунівського р-ну Рівненської обл.
Осі Леонтій дружив з моїм батьком, Матвієм Івановичем Ляшуком. Жили ми на хуторі Плевичі. Дітей у нашій родині було п’ятеро, я з них — наймолодша. Мама померла, коли мені виповнилося три роки. Батько страждав на хворобу ніг. Незважаючи на інвалідність, він був хорошим кравцем і шив всім людям з найближчих сіл.
У важкі та голодні п’ятдесяті роки мені було п’ять-шість років, але я до сих пір добре пам’ятаю той час. Коли нас відвідував отець Леонтій, це було свято. Він ніколи не приходив з порожніми руками. То привезе вермішель і скаже батькові: «Варіть, щоб діти не були голодні», то старшим сестрам на сукні тканину дасть. А нам, молодшим, завжди діставалися просфори з Почаєва і хрестики. Батюшка завжди вчив любити Бога і молитися.
Папа і отець Леонтій часто довго розмовляли про щось, а ми, діти, займаючись своїми справами, не звертали на них уваги. Одного разу, увійшовши в наш дім, батюшка сказав, що прийшов попрощатися. Тоді він говорив, що тепер довго не прийде, і що ця розлука триватиме багато років. Він також передбачив, що ще будуть закривати храми і руйнувати їх, але настане час, і люди почнуть відбудовувати церкви заново. «Тоді повірять у Бога навіть ті, хто не вірує зараз», — переконував отець Леонтій. Я пам’ятаю, що наш папа і батюшка В той день довго розмовляли. Потім вони поцілувалися, і отець Леонтій сказав: «Час прощатися. Поки ми тут говорили, вони вже дізналися, де я знаходжуся, а я не хочу, щоб ти через мене постраждав. Тому вони не повинні застати нас тут разом. Проведи мене, і ти переконаєшся, що я кажу правду». Ми бачили, як батюшка йшов стежкою на гору, як до нього підійшли ЛЮДИ і повели його. Я тоді своїм дитячим розумом не могла зрозуміти всього, що відбувається, та й тато не пояснив нам, куди повели отця Леонтія. Він тільки довго-довго плакав.
Пролетіли роки, і я стала дорослою. Одного разу ми з подругами пасли в лісі худобу. Сонце вже котилося до заходу, як раптом ми побачили, що по стежці йде старенький, весь білий і з палицею в руці. Це був отець Леонтій. Ми привіталися з ним і спитали, навіщо він іде в ліс на ніч глядіти? Після цього запропонували трохи провести його, бо нам його було шкода. Ми чули від людей, що за роки тюремних ув'язнень він зовсім осліп. На нашу пропозицію батюшка відповів, що у нього є паличка, яка і є його очима.
Люди розповідали, як отець Леонтій зціляв сліпих, і вони ставали зрячими. Я цьому не дуже вірила, поки сама не відчула на собі силу молитв старця. Довгий час я не могла зрозуміти, як ті, хто жив у Сибіру, Польщі, Білорусі, Америці, першими дізнавалися про кончину батюшки, тоді як його односельці-сусіди про це навіть не здогадувалися. На Різдво Христове отець Леонтій був у церкві і попросив у всіх прихожан вибачення, якщо когось чимось образив. На прощання він сказав, що наступне свято разом із усіма святкувати вже не буде. Тоді ніхто не думав, що батюшка говорить про смерть. Тато також був того дня у храмі, і старець попросив його завітати до нього додому, щоб поговорити. Це була їхня остання зустріч.
Отець Леонтій заздалегідь знав, коли помре, тому сам повідомив про свою кончину тим людям, які щиро його любили. На похорон багатьох людей зібралося стільки, що яблуку ніде було впасти. Але все одно всі охочі не змогли попрощатися, в тому числі і я, про що дуже шкодувала.
Батько розповідав мені, що за життя старець Леонтій попереджав про тяжкі часи, які незабаром настануть. Він говорив, що зараз усе є, а прийде час — і нічого не буде. Заводи і фабрики зупинять свою роботу. Я в це не вірила: хіба можливо зупинити такі гіганти-заводи? Отця Леонтія вже давно немає з нами, а всі його пророцтва здійснюються.
Не тільки за життя за молитвами батюшки звершувалися дива і зцілення хворих. Старець не залишає нас і після своєї праведної кончини. Я відчула це на власному досвіді.
У діагностичному центрі міста Рівне мені зробили знімок головного мозку. На ньому була виявлена пухлина. Лікар сказав відкрито, що операція неможлива, і порекомендував двічі на рік у зимово-осінні періоди відпочивати на курорті, не перебувати довго на сонці та не переутомлюватися. Він пообіцяв, що за дотримання всіх цих умов я ще трохи проживу. Виписалася я з лікарні і приїхала додому. З кожним днем сили залишали мене все більше. Я готувалася до смерті. У дитинстві ми росли без матері, і мені не хотілося, щоб сини також залишилися сиротами. Стала молити Бога про зцілення. Приходячи на могилку отця Леонтія, розповідала йому про свою біду і, схиляючи голову до самої землі, просила допомоги. Після цього я йшла до церкви і слізно молилася, вірячи, що Господь обов’язково мені допоможе.
Господь почув мої молитви: невдовзі я справді одужала. Ось уже багато років живу повноцінним життям: працюю, буваю на сонці, а на курорт так жодного разу і не їздила. Розумію, що це була велика Божа милість за молитвами старця Леонтія. Не можу підібрати слів, щоб виразити подяку та вдячність дорогому старцеві Леонтію.
Ляшук-Біловус Л. М.
с. Суйми Здолбунівського р-ну Рівненської обл.
Смікало Ф.Д., с. Самостріли, Корецький р-н, Рівненська обл.
У жовтні 1984 року я раптово захворіла. Лікувалась довго, але результату не було. У мене боліло серце, відмовляли руки і ноги, кілька днів тремтіло все тіло. Тоді я не могла нічого їсти, а пила лише воду. Наступного дня після того, як мене виписали з лікарні, мені стало ще гірше. Але Господь милостивий. Був мороз. Я перебувала у людей в селі Колодязне. Одного разу, помолившись вночі, я подумала, що щасливі ті люди, які бачили і знали отця Леонтія і за його святими молитвами могли отримати зцілення. Мені ж, грішній, хоч би побувати на його могилі. З цією думкою я заснула, але якась сила змусила мене прокинутися. Відкривши очі, я побачила, що переді мною сидить на лавці старець і, спершись на посох, дивиться на мене і на моє ліжко. Я розгубилася і почала себе перевіряти: сон це чи видіння. Перерахувала в кімнаті ікони, доторкнулася до свого ліжка, подивилася на штори (в кімнаті було світло, бо горіла лампадка). Нарешті я переконалася, що це не сон, а видіння. При цьому я не відчувала жодного страху. Це тривало близько десяти хвилин. Досі шкодую, що тоді не заговорила зі старцем. Я почала кликати господиню дому. За дверима почулися кроки. Коли вона увійшла до кімнати, я знову поглянула на те місце, де сидів старенький, але його там вже не було.
Після цього видіння я поступово, але повністю одужала.
З того часу пройшло вже десять років. З Божою допомогою я повернулася на свою роботу, також виконую всі фізичні роботи по дому.
Герус А. Д.
Я, Міщук Галина Анатоліївна, народилася в 1952 р. в Якутії, де з 1947 р. перебували в засланні мої батьки. Перед арештом моя бабуся зустрічалася на Козацьких могилах з отцем Леонтієм. Під час цієї зустрічі він сказав їй: «Буде тобі дальня дорога прямо в Сибір. Але не переживай, відбудеш строк і все переживеш. Повернешся вже з дітьми в день Воскресіння Господнього, коли люди нестимуть додому освячену паску».
Так і сталося. Бабусю з моїм батьком, ще неодруженим, вислали в Сибір. Там тато одружився, народилася я і ще двоє дітей. Після десяти років заслання ми всі повернулися на батьківщину. Коли ми входили в село, люди йшли нам назустріч і несли в кошиках освячені паски. Ця Пасха залишилася у нашій пам’яті назавжди.
Коли я виросла і збиралася виходити заміж, то вирішила сама відвідати отця Леонтія, про якого так багато чула від своєї бабусі. Старець після довгих років ув’язнення тоді жив у своєму рідному селі. Я приїхала до нього разом зі своєю тіткою. При зустрічі батюшка кожну з нас назвав за іменем, повчав, як рятувати свою душу. Казав, що самотньому легше врятуватися, але комусь потрібно й землю наповнювати. Потім він сказав, що на руці десять пальчиків, але буває дуже боляче, якщо пошкодити хоч один з них. Проваджаючи нас додому, старець взяв хліб і дав тітці один шматок, а мені цілих десять, та ще й намазаних варенням. Тоді ми не зрозуміли, чому він так вчинив і навіщо говорив про пальці.
Минув час. Я вийшла заміж. Почали народжуватися діточки: перший, другий... п’ятий. Старший чотирнадцятирічний синочок помирає. Ой, як боляче! Народяться ще діти: шостий, сьомий... десятий. Тепер у мене десять діточок, як десять пальчиків на руках: п’ять хлопчиків і п’ять дівчаток. Ще ніхто з них не одружений і не заміжня, але всі мають у достатку хліб і до хліба. Все стало на свої місця — я зрозуміла, чому старець тоді говорив про пальці і навіщо дав цілих десять шматочків хліба. І про хворий пальчик стало зрозуміло, адже й сьогодні материнське серце болить за померлого сина.
За молитвами старця Господь послав ще одну милість для нашої родини. У одного з наймолодших дітей, Івана, від народження на руці було коричневе маленьке плямочка з чорними гострими волосинками. Дитина росла, плямочка збільшувалася, перетворюючись на пухлину. Коли йому виповнився рік, я звернулася до лікарів. Вони порадили зробити операцію. Нас поклали в лікарню, але через кілька днів сказали, що операцію робити не будуть. З болем у серці я повернулася додому. Через деякий час люди їхали на могилку до старця.
Леонтію. Поїхала з ними і моя мама. На могилі вона помолилася за спокій душі старця Леонтія, висловивши в молитві й свій сум через хворобу Вані. В той же день вона повернулася додому. А вранці, прокинувшись, ми побачили, що пухлини на ручці Вані вже не було. Міщук Г.А., м. Рівне
Житель села Самостріли Корецкого р-ну Смикало Данило вирішив поїхати на базар у місто Корець, щоб купити валянки. День випав якраз на свято Введення у храм Пресвятої Богородиці. Нічого не купивши, Данило повертався додому. По дорозі він зустрів отця Леонтія, який йшов із Корецкого монастиря з богослужіння.
— Батюшка, сідайте, підвеземо, — покликав Данило старця.
Отець Леонтій присів на підводу обличчям назад, звісивши ноги.
— Вам там дуже незручно, пересідайте, будь ласка, наперед, — порадив господар.
— Данило, мені тут краще сидіти, ніж тобі валянки на свято Введення Пресвятої Богородиці купувати, — відповів отець Леонтій.
Данило замовк. Проїхавши ще трохи шляху, отець Леонтій зійшов із підводи і пішов своєю дорогою. Данило мовчки поїхав своєю, на все життя отримавши повчання про порушення свят.
Смікало Ф.Д., с. Самостріли, Корецький р-н, Рівненська обл.
Михалюк В. І. с. Березівка Корецького р-ну Рівненської обл.
З давніх часів люди ставили на перехрестях доріг великі хрести — «фігури», для захисту сіл від сил зла. «Хрест — хранитель всього Всесвіту». Люди як могли, так і прикрашали хрест: хто стрічку вішав, хто вінок з квітів. Ось я й подумав: «Куплю на хрест ікони». Сказано — зроблено. Купив ікони і заніс їх додому. Наступного дня при зустрічі старець Леонтій говорить мені: «Потрібно, потрібно на фігуру іконки купувати. Це добра справа». Я був приголомшений, адже про купівлю ікон нікому не говорив.
У житті нашої родини стався ще один випадок, пов'язаний зі старцем Леонтієм. У нас з дружиною була донька. Ми її дуже любили, просто душі не чаяли. Так довгі роки жили спокійно і щасливо. Одного разу моя мати пішла пішки в Почаївську Лавру помолитися і зустріла там старця Леонтія. Старець, нічого не кажучи, дав матері свічку і вінок. Мати у великому здивуванні взяла все це і, помолившись у Лаврі, повернулася додому.
Минув тиждень. Раптово вмирає наша улюблена донька. Тільки тоді ми зрозуміли, що означали свічка і вінок старця. Цю свічку ми поклали в руку померлої доньки, а вінок наділи на її голівку, бо донечка наша була дівицею.
Справді, старець Леонтій був і великим молитвенником, і прозорливцем, і цілителем людських недуг.
Михалюк В. І. с. Березівка Корецького р-ну Рівненської обл.
Бобер Є. І., с. Козлин Рівненського р-ну Рівненської обл.
Одного разу в повоєнні роки ми йшли з отцем Леонтієм до нашого дому. Дім знаходився поблизу лісу на околиці села Козлин. Йшли невеликою стежкою недалеко від міста Рівне. Раптом старець Леонтій промовив: «На цьому місці буде велике і красиве село. А в цьому селі буде церква». Через роки слова старця здійснилися. Нині — це село Новоукраїнка і в селі справді гарна церква.
У нашому домі проживали чотири сім’ї. Кожна сім’я займала одну кімнату. Увійшовши до дому, отець Леонтій сказав: «Скільки я ходжу, ніколи не бачив, щоб у домі так мирно жили чотири сім’ї».
У першій кімнаті перебували мати з маленьким синочком Миколою. Зайшовши в кімнату, старець Леонтій перехрестився на ікони, привітався і, дивлячись на маленького хлопчика, сказав: «Зараз він маленький. Але в цьому селі буде побудована церква, і він буде в ній співати».
В іншій кімнаті жила моя мама Василиса з нами (нас було п’ятеро). Батько до того часу упокоївся. Моя сестра Надія, якій було дев’ятнадцять років, дуже хворіла. Постійні напади серцевого болю сильно підірвали її здоров’я. Від хвороби вона була тоненька, наче травинка. Лікарі сказали мамі, що її донька доживає останні дні. Мама звернулася до отця Леонтія: «Отче, помоліться, дуже хвора моя донька. Лікарі сказали, що вона доживає останні дні». Старець Леонтій підійшов до хворої, помолився, благословив і сказав: «Нічого, нічого, вона ще житиме». Потім подивився на маму, яка сиділа на ліжку, і сказав: «А ти вже готуйся. Тобі вже скоро». Після сказаних слів Надії з кожним днем ставало все легше. Наступного ранку вона піднялася з ліжка, сіла на нього і сказала: «Я хочу їсти. Дайте мені щось поїсти». Завдяки молитвам старця Леонтія вона дожила до сімдесяти п’яти років. Заміж не виходила.
Ця подія сталася навесні, а восени раптово захворіла на рак моя мама і спочила.
У третій кімнаті жила сім’я з кількох осіб. Жінка звернулася до старця Леонтія: «Зайдіть у мою кімнату, сядьте на ліжко». Старець Леонтій подивився на ліжко, на якому лежала ціла гора подушок, і сказав: «О, тут сідати не можна», — і швидко вийшов із кімнати. Син цієї жінки був у бандерівцях, і люди зрозуміли, що старець Леонтій своїми духовними очима це бачив.
Час був важкий. Люди з навколишніх сіл Козлин, Котов та інших, дізнавшись, що старець Леонтій зупинився в нашому домі, поспішали, щоб його побачити, почути його проповіді, попросити святих молитов.
Кожний прихід старця приносив людям тихе умиротворення, спокій та невимовну радість про Господа.
Бобер Є. І., с. Козлин Рівненського р-ну Рівненської обл.
Зінаїда Нечипорук с. Стовпин Корецького р-ну Рівненської обл.
У 50-х роках мою маму, Бондар Анну, турбували часті напади головного болю. Мама смиренно все переносила і нікому про це не розповідала. Одного разу в один із літніх днів вона жала серп жито. Несподівано на дорозі в полотняному одязі, босий, з непокритою головою і згортком у руках з'явився сивий старенький. Рівняючись, він звернувся до мами:
— Що, Анно, болить голова?
— Боляче, — відповіла мама.
— Не переживай, не буде, не буде боліти.
Він поклав їй на голову свою руку і, ніби нічого не сталося, пішов далі. Мама була в подиві. Звідки цей старенький міг знати про її головні болі? Але ще більшим було її здивування, коли незабаром хвороба залишила її назавжди.
Наступного дня мама запитала у людей, хто був цей дивний старенький у їхньому селі. Ім, як стало відомо пізніше, виявився старець Леонтій Грицан.
Зінаїда Нечипорук с. Стовпин Корецького р-ну Рівненської обл.
Косінський Г. Ф. с. Щекічин Корецького р-ну Рівненської обл.
Оце тепер дорога стала могилкою старця Леонтія для багатьох тисяч людей, які з вдячністю та великою повагою щороку приїжджають у село Нова Мощаниця, щоб вшанувати його світлу пам’ять, попросити молитвенної допомоги старця.
Агафія Авксентіївна, жителька села Щекічин, з вдячністю згадує про молитвене передбачення старця для родини. Подія відбулася в 1944 р. Агафія разом зі своєю сусідкою Оленою пішли в Почаївсько-Липенський скит на богослужіння. Якраз у цей час у святій обителі перебував старець Леонтій. Після закінчення служби вони підійшли до старця за благословенням. Старець її благословив, дав просфору і наказав обійти з просфорою свій будинок і всі господарські будівлі, додавши, що чекає її велика скорбота.
Прийшовши додому, Аграфія обійшла з просфорою лише свій будинок. Незабаром їхню родину дійсно відвідала скорбота. За два тижні до свята Різдва Христового їхав облавою радянських воїнів на підводах із села Межиричі в село Щекічин Корецького району. На в'їзді в село їх чекала засідка українських партизанів. Зав'язалася боротьба. Частина радянських воїнів була вбита. Решта живих солдатів повернулися в Межиричі по допомогу. Повторно оточивши село, вони почали палити всі будинки, думаючи, що в селі розташувалися партизани. Зайшовши в будинок Аграфії, солдати перевернули ліжка, застелені соломою, шукаючи, чи не ховався хто. Підпалили солому і швидко втекли геть. Аграфія знаходилася у дворі. Вона з жахом очікувала, що ось-ось почне горіти будинок. Минали хвилини, але будинок не загорявся. Убігши в будинок, вона побачила лише попіл від соломи. Тільки тепер вона згадала просфору старця Леонтія та пророцтво про майбутні скорботи.
Косінський Г. Ф. с. Щекічин Корецького р-ну Рівненської обл.
Приступлюк К. Р. с. Городище Корецького р-ну Рівненської обл.
У 1968 р. захворіла моя мама, Кондратюк Лідія Несторівна: у неї виявили запалення хребта. З цією хворобою ми якось мирилися. Але в червні 1970 р. у мами почалася сильна блювота, і вона почала танути просто на очах. Ми звернулися за медичною допомогою до Рівненської обласної клінічної лікарні. Після обстеження УЗД лікарі встановили діагноз — дивертикул стравоходу. Я показала це заключення хірургу, який давав направлення, і запитала, що буде з моєю мамою, чи зможе вона жити з такою хворобою. Лікар відповів: «Буде жити, поки живеться» — і призначив лікування. На жаль, лікування нічого не дало. Мамі ставало погано навіть від шматка хліба чи ковтка води. Тому ми знову звернулися до лікарні. Лікуючий хірург Боровий після обстеження повідомив мені, що в стравоході виявлено велику опухлина і необхідне хірургічне втручання: замість її власного стравоходу поставити капроновий. Почувши це, мама дуже злякалася, але на операцію не погодилася.
Я була в розпачі і не знала, чим допомогти матері. Все сталося промислом Божим. Якось я розповіла про свою біду одній знайомій, яка порадила звернутися до старця Леонтія. Так ми і зробили. Ввечері наступного дня зустрілися зі старцем. Старець виголошував проповідь людям, як правильно класти хрестове знамення, жити за заповідями Божими. Слова старця дуже запали нам у душу.
Після проповіді люди почали підходити до старця за благословенням на дорозі. Кожен мав якісь скорботи і ділився ними зі своїм духовним отцем. Я дуже хвилювалася, хоча вважала себе православною християнкою, завжди відвідувала церкву. При цьому всім істотою відчула, що переді мною великий молитовник, наставник. Я сказала старцеві:
— У мене дуже хвора мама (про лікарню навіть не згадала).
— А чому ж вона хвора? Відведи її з лікарні і нехай все їсть. А те, що вона лежить у лікарні, не має значення. Більше лежати не буде, — чула я у відповідь.
Я спочатку здивувалася, звідки незнайома людина знала, що мама лежить у лікарні. Адже я нікому нічого не розповідала. Але серцем одразу повірила словам старця.
Маму виписали з лікарні за умови, що вона незабаром продовжить лікування. Молитовним предстательство старця Господь звершив диво. По поверненні додому у мами припинилася блювота. А через деякий час хвороба пройшла, наче ніколи і не турбувала. Прожила вона ще, по милості Божій, більше чотирнадцяти років.
З впевненістю можу сказати, що старець Леонтій був зцілювачем душ людських, наставником, учителем, батьком.
Приступлюк К. Р. с. Городище Корецького р-ну Рівненської обл.
Пастух Г. В. с. Застав'я Корецького р-ну Рівненської обл.
Ще з раннього дитинства я не раз бачила старця Леонтія. Найбільш пам'ятними і навіть пророчими були зустрічі з духовним батьком, що сталися у 1952 році.
В одного погожого літнього дня я разом з двома жінками пасла стадо корів. Пасовище знаходилось приблизно за три кілометри від села. Раптом почала надходити чорна хмара, піднявся сильний вітер і пішов зливовий дощ.
У стаді знаходилася тільна корова, і саме в цей час вона почала телитися. Ми дуже злякалися, але не розгубилися. Одна жінка побігла відганяти корів, а інша — в село за допомогою. Через короткий час корова отелилася. Я накрила маленького теляти рогожем і обняла, ніби дитину. Злива все не припинялася. Раптом я побачила, як з боку Гощі до мене наближається чоловік у довгому чорному одязі. Коли він підійшов ближче, я впізнала в ньому старця Леонтія. Рівно підійшовши до мене, він сказав: «Ось, ти прийматимеш пологи». Перш ніж продовжити свій шлях, старець помолився, і буря зливою припинилися.
Слова старця були пророчими. Я закінчила Рівненське медичне училище і тридцять вісім років пропрацювала акушеркою в селі Великі Межирічі. За молитвами старця в моїй практиці не було жодного смертельного випадку.
У пам’яті залишилася й друга зустріч зі старцем Леонтієм. Одного разу я чистила мак, а старець саме проходив через наш двір. Побачивши мене, він сказав:
— Галино, я навчую тебе однієї молитви. Будеш молитися і будеш під Покровом Божої Матері.
— Я не запам’ятаю, треба записати, — відповіла я.
— Ні, не треба, — погладив мене по голові старець. Ти і так запам’ятаєш.
Живильною водою з його вуст полилися слова молитви:
«Богородице, Владичице, всього світу помічнице, закрий, захисти Своєю Ризою, Пеленкою, молитвою святою від усякого зла, нечистого духа, злого чоловіка, ворожого нашестя, ворожих куль. Амінь».
Слова молитви, як і сказав старець Леонтій, я запам’ятала з першого разу. У різних життєвих ситуаціях ця молитва давала мені силу і впевненість, бо моєю захисницею і покровителькою була сама Мати Божа.
Пастух Г. В. с. Застав'я Корецького р-ну Рівненської обл.
Розповідь про Агафію Тарарук і повернення її брата з полону
Цей випадок трапився в 1944 році з моєю бабусею Тарарук Агафією, уродженкою села Броди Острозького району Рівненської області.
У той час всю її родину турбувало одне важливе питання. Ще на початку війни її рідний брат Олександр потрапив до німців у полон і відбував ув'язнення в Німеччині в концтаборі, про що повідомили сім'ю. Бабуся протягом багатьох років не переставала надсилати до концтабору посилочки на ім'я брата у вигляді маленького пиріжка, в який ховала шматочок сала. Такий був дозволений пайок для ув'язнених. Відповідей ніяких не приходило, і бабуся не знала, чи отримує брат посилку, чи ні, але все ж безперестанно надсилала, оскільки була впевнена, що якщо брата немає в ЖИВИХ, то може хтось інший, хто потребує, підкріпиться. Одного разу через село Оженин проходила група паломників з іконою Божої Матері. Бабуся також приєдналася до них. Сусіди порадили бабусі звернутися до старця Леонтія, який був серед паломників, і спитати про брата. Бабуся підійшла до старця і розповіла йому про свою скорботу, на що старець відповів: «Моліться, живий і неушкоджений». Закінчилася війна. Один із небагатьох повернувся з полону брат, розповідаючи про жахи, пережиті ним. Безперестанна молитва і віра в Бога підкріплювали його душевні сили, а регулярно надсилані пиріжки підкріплювали і сили тілесні. Одиниці залишилися в живих. За розповідями брата, особливо важко було тим, хто курив, оскільки їхня залежність змушувала обмінювати скудну їжу на махорку. Цей випадок, пов’язаний з ім’ям дивного старця, був лише один у нашій родині. Але він назавжди залишився в пам’яті, запалав гарячею любов’ю до цього молитовника, доброго пастиря, який вчив прикладом свого святого життя. Він залишив гарячу любов, тепле душевне спогадання, величезну повагу і молитовну пам’ять про себе. Усю нашу родину старець Леонтій привів і зміцнив у вірі в Бога, чудесним чином показавши силу МОЛИТВИ. Барабаш І. С., м. Львів
Бояр Г. І., с. Садове Гощанського р-ну Рівненської обл.
Хочеться розповісти про один випадок, свідком якого, за Божою милістю, став я сам. Сталося це півтора роки до смерті старця Леонтія. Тоді я приїхав до старця, щоб допомогти йому у будівництві печі в невеликій коморі, яку виділив для старця його брат Дмитро. Час від часу приходив отець Леонтій, оглядав мою роботу, підказував, дякував. Одного разу до комори під’їхала машина, і з неї вийшли дві жінки та чоловік з хлопчиком приблизно шести років на руках. Зайшовши до кімнати, вони привіталися зі старцем, і жінка зі сльозами почала розповідати про те, що їх єдиний син від народження не ходить. Так Бог дав, що вони зустрілися в Москві з певною Макриною, яка порадила їм звернутися за допомогою до старця.
Вислухавши, отець Леонтій несподівано звернувся до хлопчика: «Йди-но, йди-но сюди!»
Сталося те, чого ніхто не міг очікувати. Хлопчик вискочив з рук батька і побіг до старця Леонтія. Отець Леонтій узяв його за руку і сказав: «Підемо на вулицю до машини! Побачимо машину!» Вони разом вийшли у двір.
Батьки були настільки приголомшені, що навіть не могли зрушити з місця. Лише через кілька хвилин вони почали плакати. Неможливо словами описати їхню радість. Старець тримав їхнього сина за руку і щось показував йому у дворі. Хлопчик радісно сміявся і впевнено йшов за старцем. Побувши ще деякий час біля старця, вони почали збиратися у зворотну дорогу. А хлопчик усе бігав по двору, не відходячи ні на крок від старця Леонтія.
Батьки ще раз подякували старцю Леонтію за зцілення сина. На прощання він сказав батькові хлопчика: «Ти ще приїдеш до мене».
Як їх звати, я не запам’ятав, пам’ятаю лише те, що вони з Москви і що чоловік був великим начальником.
Але на цьому моя розповідь не закінчується. Коли спочив отець Леонтій, з Мізоча в село до старця міліція два дні не пропускала жодної машини. Люди з усіх кінців країни їхали попрощатися зі старцем Леонтієм, висловити йому свою любов і вдячність. Якраз у цей час, через півтора року після зцілення сина, їхав той самий начальник з дружиною та сином знову побачитися з отцем Леонтієм. У Мізочі їх зупинила міліція. Начальник пояснив, що їде в село Нова Мощаниця до старця Леонтія. Міліціонери відповіли, що старець недавно спочив і що туди наказано не пропускати жодної машини. Начальник вийшов з машини, показав документи і сказав негайно пропустити весь транспорт у село Нова Мощаниця.
Збулися слова старця Леонтія. Приїхав до нього начальник, і подякувати, і попрощатися.
Бояр Г. І., с. Садове Гощанського р-ну Рівненської обл.