Життєпис

Повний життєпис із частини I «Полум’яний старець», с. 25–121. Свідчення й настанови цієї частини подано в окремих розділах «Свідчення» та «Духовні настанови».

В ньому був дух Православ'я, у всьому чистий як кришталь...

Високопреосвященніший Іриней, митрополит Дніпропетровський і Павлоградський

Дитячі та юнацькі роки Леонтія Грицана

Джерело: с. 25–27. Повний розділ.

На Рівненщині в Здолбунівському районі знаходиться село Нова Мощаниця. Тут народився, довгий час жив, помер і був похований добре відомий і шанований у західних областях України старець Серафим (Грицан). Народ з любов’ю називав цього праведника отцем Леонтієм, батюшкою, старцем, хоча він і не був священником. Так будемо називати його і ми, шануючи народну пам’ять. Ця людина присвятила своє життя служінню Богу, віддавши всі сили на те, щоб запалювати в серцях людей іскорки істинної віри. У його душі ніколи не згасало полум’я батьківської любові до ближнього. Від цього полум’я запалало багато подібних вогників, які зігрівають наше життя й досі. Засуджений єпископ, перебуваючи разом із отцем Леонтієм у в’язниці, недарма постриг його в чернецтво ім’ям Серафим, адже воно в перекладі з єврейської означає «палаючий».

Село Нова Мощаниця розкинулося на невисоких пагорбах. З південно-західного боку, за кілометр

Від нього, вздовж берегу невеличкої річечки, проходить дорога Рівне — Здолбунів — Мізоч — Кременець — Почаїв. Від автобусної зупинки «Нова Мощаниця», через луг і річечку вздовж великого яру, зарослого кущами, тягнеться стежка в село. Тут 25 серпня 1899 р. у селянській родині Герасима і Марії Грицан народився четвертий дитина, якого назвали Леонтієм. Всього дітей було шестеро: Феодора, Стефан, Євфросинія, Леонтій, Євгенія і Дмитро. Родина біднувала. Трьох гектарів землі, якою володіла родина Грицан, явно не вистачало, щоб жити в достатку.

Через бідність старший син Стефан при першій же нагоді поїхав за кордон (в США) на заробітки. Дочок — Євгенія, Євфросинія та Феодора — видали заміж. Леонтій і Дмитро допомагали батькам вести господарство. Молодший син Дмитро пережив усіх братів і сестер. Він-то в основному й переказав досить скудну інформацію про дитячі та юнацькі роки свого брата Леонтія.

Родина Грицан нічим не відрізнялася від оточуючих. Як і в багатьох родинах, тут панувала щира і непохитна віра в Бога. Дітей починали навчати молитися вже тоді, коли вони ледь вимовляли свої перші слова. Мати часто говорила, що Бог усе бачить, чує і знає, що Господь радіє слухняним та добрим і гнівається, якщо хтось робить щось погане. У такій атмосфері й зростав Леонтій.

Зі спогадів матері відомо, що в дитинстві у Леонтія була катаракта обох очей. Вона і дав ускладнення, оскільки в старості отець Леонтій розглядав предмети, підносячи їх дуже близько до очей. До школи Леонтій Грицан не ходив. У підлітковому віці він пас худобу, допомагав батькові сіяти та прибирати хліб. За характером це був спокійний, мовчазний і уважний хлопець, який любив усамітнення та молитву.

У 1919 р., коли Леонтію виповнилося 22 роки, він відправився до Почаївської Лаври, щоб помолитися, і пробув у святій обителі кілька тижнів. Наступного року повторилося те саме. Кожне нове паломництво ставало все тривалішим. У 1933 р., коли старшого брата не було вдома, Дмитро одружився. Повернувшись, Леонтій підійшов до нього з Євангелієм у руках і сказав: «Моя частка маєтку нехай залишається тобі, а я йду проповідувати Слово Боже». Від цього часу починається нова сторінка в житті Леонтія Грицана — служіння Богові та людям до останніх днів життя.

Босий проповідник

Джерело: с. 27–30. Повний розділ.

З 1918 по 1939 рр. західні області України (Ровенська, Волинська, Тернопільська та Львівська) були під владою Польщі. Тут переважно і проходила проповідницька діяльність отця Леонтія. У 1930-х рр. жителі Рівненщини побачили незвичайного мандрівника: у старенькому полотняному плащі, потертій обуві, а іноді й зовсім без неї, без головного убору та з дерев’яним хрестом-посохом у руці. Це був Леонтій Грицан. Він був середнього зросту, широкоплечий, овальне обличчя обрамляла окладиста борода. Високий лоб, виразні, злегка примружені сіро-блакитні очі та добродушна усмішка справляли враження розумної, проникливої, спокійної та надзвичайно доброї людини.

Старожили ще пам’ятають, як, будучи молодим, отець Леонтій при зустрічі з людьми дув у маленьку трубочку і тільки після цього починав проповідь. Коли його запитували, чому він ходить босий і трубить, мандрівник відповідав: «Мене Господь послав паси овець, а вівці розбіглися. Тому я розутий, бігаю і кличу, щоб хоч одну-дві повернути в отару».

І взимку, і влітку Леонтій носив одяг із полотна і ніколи не одягав головного убору. На плечі у нього завжди була сумка, а в руці посох із хрестиком зверху. У сумці знаходилися Святе Євангеліє, дерев’яний хрест із Розп’яттям, ікони та невеличка трубочка, якою він, як «трубним голосом», закликав людей до покаяння. Між цими святинями — невелика картина Страшного Суду і дзвіночок.

Отець Леонтій ходив із міста в місто, із села в село, не затримуючись на одному місці довше двох-трьох днів, і всюди закликав людей до покаяння. Проповідуючи взимку, отець Леонтій нагортав купу снігу, ставав на неї босими ногами і довго говорив із людьми. Часто це відбувалося на базарних площах, де збиралося багато людей.

Одні дивувалися та прислухалися до його слів, інші відверталися, треті ображали. Влади не раз відсилали батюшку до церкви, кажучи: «Іди в храм — там і проповідуй». На це мандрівник відповідав: «Тих, хто в церкві, навчить священник. Мені ж потрібно говорити з тими, хто в неї не ходить». Часто над ним сміялися євреї. Вони штовхали отця Леонтія та закидали його грудками бруду.

На свято Хрещення Господнього після освячення води в ріці отець Леонтій роздягався до пояса і занурювався. Після цього, накинувши на плечі плащ, довго стояв босими ногами на льоду і проповідував, поки люди не розходилися. Він дуже рідко згадував вголос про батьківський дім, про батьків, братів і сестер. Не чули від отця Леонтія й про яких-небудь духовних наставників, які б благословляли або надихали його на проповідь. Але одна обставина проливає світло на те, хто був його натхненником. Якось під час проповіді він стояв босий на снігу. Одна жінка хотіла підкласти йому під ноги свою хустку, а він, зупинивши її, сказав: «Не турбуйтеся! Хто мене послав, Той і зігріває!»

Одного разу один з послідовників запитав отця Леонтія: «Отче, як мені діяти, коли люди просять у мене благословення?» На це старець відповів: «Колись і в мене люди почали просити благословення. Тоді я спитав у священника, як мені поводитися в таких випадках? Він помолився і відповів, що я повинен благословляти людей іменним перстоскладенням, не як священник, а немов батько рідних дітей, складаючи пальці, як для хресного знамення, і тричі хрестячи того, хто просить благословення. Так я й благословляю. Іди і ти до священника — нехай він тебе навчить». Ця подія з життя отця Леонтія підтверджує той факт, що він розпочав свою проповідницьку діяльність після благословення його на цей подвиг православним священником. Люди часто бачили, як отець Леонтій з особливою благоговійністю брав благословення у настоятелів храмів, просячи їхніх молитов.

Незважаючи на те, що в західних областях того часу різними шляхами намагалися впровадити унію та католицизм, у своїх проповідях отець Леонтій завжди закликав строго дотримуватися Православної віри. Він часто проповідував біля храмів, у будинках віруючих, на базарних площах, у малих і великих містах, таких як Рівне, Львів, Дубно, Кременец, Почаїв, Корець, Гоща, Великі Межирічі, Березне та інших. Він бував також у Познані та інших містах Польщі. У деяких місцях влада брала його під варту як порушника громадського порядку. Про арешт, як правило, повідомляли брату Дмитру. Той приїжджав, домовлявся з владою, «брав на поруки» і привозив брата додому. Але ненадовго, бо отець Леонтій знову йшов проповідувати.

Проповідь Слова Божого

Джерело: с. 30–37. Повний розділ.

Проповіді отця Леонтія були простими та зрозумілими. Хоча батюшка не навчався в школі, він умів писати і читати. Але оскільки у отця Леонтія була катаракта, з роками читати або писати ставало все складніше.

Проповідуючи, він точно цитував рядки зі Святого Письма. Слова його повчань торкалися сердець слухачів, і перше здивування при виді босого мандрівного проповідника незабаром змінювалося теплою прив’язаністю і любов’ю до нього.

Перше, на що звертаєш увагу, читаючи повчання старця Леонтія, — це простота викладу, ясність. Дух Православ’я, що жив у батюшці, «у всьому чистий як кришталь», знаходить вираження у простих, доступних кожному висловах.

Вислови старця Леонтія часто нагадують народні приказки: «Хрестом огороджуємося — ворогу протистоїмо», «Ліпше гарячі вуглі в роті носити, ніж священника осудити».

Народні прислів’я та приказки, короткі й точні, надзвичайно ясно виражаючи думку, народжуються десятиліттями. Одна й та сама думка виражається багатьма людьми, поки одного разу не знаходить свого найкращого вираження, яке й стає прислів’ям.

Старцю Леонтію від Бога був даний дар слова, вміння точно й ясно висловлювати свої думки, використовуючи повною мірою можливості народної розмовної мови.

На слухачів отця Леонтія людей чинить величезний вплив не тільки зміст його проповідей, а й доступна та водночас вражаюча форма викладу. Під час проповіді отця Леонтія, за спогадами очевидців, було так тихо, що було чути краплі за вікном.

Він мав справжній пророчий дар. Подібно пророкам Старого Завіту, він ходив із села в село, із міста в місто, благовіствуючи Слово Боже, — «словом жег серця людей». Його проповідь була універсальною — адресована всім і одночасно кожному з присутніх. Бачачи духовними очима душу кожної людини, старець Левентій давав відповідь на ті нагальні питання, що турбували людей, які приходили до нього. Після проповіді люди не розмовляли, вони певний час мовчали, намагаючись якомога довше зберегти благоговіння, відчуття страху Божого.

Старець Леонтій володів дивовижною пам’яттю: він прекрасно знав тексти Біблії, устав церковної служби. Його духовні діти й досі знають напам’ять не лише ранкові та вечірні молитви, а й Євангеліє, Псалтир, основні акафісти та канони.

Свої проповіді отець Леонтій завжди починав словом «Покайтеся». Говорив він з людьми простою мовою, інколи, за потреби, вживаючи церковнослов’янські слова. Проповідував відверто, безстрашно, невтомно — як перед тисячами, сотнями, десятками, так і перед одним чи двома слухачами. Ніщо не могло зупинити старця.

Слова отця Леонтія вражали всіх. Тих, хто жив за Заповідями Божими, він зміцнював і надихав, а тих, хто грішив, закликав до покаяння, обережно викриваючи їхні гріхи. Одного разу деякі люди попросили його відвідати їхній дім. Він погодився. Коли ж господарі запросили його до столу пити чай із цукром, мандрівник помітив, що цей цукор вкрадений, і попросив подати інший, зароблений чесною працею. Насправді, господар дому працював на цукровому заводі, де суворо заборонялося брати цукор додому. Цей випадок став для нього уроком на все життя.

Проповідуючи, батюшка часто говорив про важливість хресного знамення, адже з нього починається будь-яка молитва і будь-яка добра справа. Перш ніж почати повчання, отець Леонтій завжди тричі освячував себе хрестом. «Згідно з вченням Православної Церкви, — говорив він, — хреститися потрібно так: три головні пальці складати разом і рівно, в честь Святої Трійці, а два менших — притискати до долоні, що символізує дві природи Ісуса Христа — Божественну і людську. Торкаючись пальцями до чола, потрібно промовляти: “Во ім’я Отця”, — до живота: “...і Сина”, — до правого, а потім лівого плеча: “...і Святого Духа”. Опустивши руки і зробивши поясний поклон, необхідно промовити: “Амінь!”. При цьому отець Леонтій завжди наголошував на тому, що здійснювати хресне знамення потрібно не кваплячись, з благоговінням. Якщо людина хреститься недбало, тоді розум не має молитвенного настрою, і така молитва не приймається Богом. «Ось так, дорогі мої, — продовжував він повчання, — велике значення має хрест. Все потрібно хрестити. Хрестом огороджуємося — ворогу протистоїмо! Обов’язково потрібно носити хрест на грудях, не залишаючись без нього ні на хвилину».

Друге, до чого закликав у своїх проповідях отець Леонтій, — шанування святкових і недільних днів. Він часто повторював, що в такі дні треба бути на церковних богослужіннях. Сам він виконував те, чому навчав інших. Кожне церковне свято проводив у храмі Божому. Отець Леонтій наполегливо нагадував, що приходити до храму треба до початку богослужіння, а виходити з нього тільки після закінчення служби, приклавшись до хреста. Якщо служаться молебні та панахиди, їх не слід залишати. Батюшка навчав, що все життя християнина повинні супроводжувати церковні Таїнства, особливо Сповідь і Причастя. «Кому Церква не мати, тому Бог не Батько!» — часто повторював старець Леонтій. «Як кораблем припливаємо до тихої пристані, так через Церкву отримуємо вічне спасіння».

Третім предметом його проповідей була молитва та дотримання встановлених Церквою постів. Старець любив повторювати слова святителя Іоанна Златоуста: «Піст і молитва, — говорив він, — це два крила. Птах за допомогою крил устремлюється вгору, а людина через піст і молитву зноситься до духовної досконалості. Молитва ранкова і вечірня, перед початком будь-якої справи і після неї, до і після прийняття їжі, подяка Богу за будь-яке благодіяння повинні стати обов’язковими в житті християнина.

Молитвою перемагається все». Більш досвідченим духовно батюшка радив читати Псалтир, канони, акафісти, робити більше поклонів. Особливу важливість він надавав молитві за померлих. Навчав подавати за померлих милостиню і здійснювати панахиди. Отець Леонтій завжди утримувався від скоромної їжі у пісні дні. На першому і Страсному тижнях Великого посту обов’язково постив у Почаївській, Києво-Печерській Лаврах або в якому-небудь іншому монастирі.

Батюшка строго засуджував шлюб без церковного вінчання і вихваляв целомудрість та чистоту. Стареньким і хворим рекомендував частіше сповідатися. До священників ставився з благоговінням. Не лише в церкві, але й на вулиці при зустрічі зі священником завжди брав благословення. Отець Леонтій навчав шанувати священнослужителів, слухатися їх, у всьому питати благословення. Він не розділяв священників на хороших і поганих, бо «усі вони служителі Божі та звершувачі Таїн Христових, а отже, обговорювати і осуджувати їх — великий гріх». Перед початком будь-якої, навіть невеликої справи батюшка радив просити у Бога благословення, перекреслившись і промовивши: «Господи, благослови!»

У своїх проповідях отець Леонтій наполегливо переконував не пити багато вина та інших спиртних напоїв. Курців він просив кинути курити, пояснюючи, що за тютюновим димом вони не побачать Бога.

Одного разу двоє друзів із села Бокшин Корецького району — Ромчук Микола Федорович та його товариш Євменій — прийшли до села Дивень, щоб послухати проповіді мандрівника Леонтія. У кімнаті, де проповідував батюшка, було багато народу. Закінчивши повчання, він підійшов саме до Євменія і сказав: «А ти, Євмене, кинь курити! Якщо не кинеш куріння, то за димом Бога не побачиш і згориш». Ранком друзі поверталися додому. По дорозі Євменій дістав з кишені тютюн і почав скручувати цигарку. Микола нагадав йому про слова батюшки, але той продовжував робити своє. Не витримавши, Микола вирвав з рук друга мішечок з тютюном і кинули його далеко в сніг... Пройшли роки. Євменій як і раніше продовжував курити. Жив він один, бо дружина померла. І ось одного разу люди побачили, що з вікон і дверей його будинку йде дим. Односельці не встигли врятувати Євменія. Коли вони вибили двері, то виявили на ліжку його обгоріле тіло.

Отець Леонтій завжди строго засуджував куріння і не приймав жодних виправдань у цьому питанні. Одного разу під час війни біля Корецького монастиря до старця Леонтія підійшли двоє чоловіків і стали просити благословення на дорогу, сказавши, що їх забирають на фронт. Одного з них отець Леонтій благословив іконкою Святої Трійці, як благословляють батьки своїх дітей, і при цьому сказав: «Іди. Там тобі буде дуже важко, але ти все переживеш і повернешся додому». Другого чоловіка батюшка не благословив, пояснивши, що не може цього зробити через те, що той курить. Війна закінчилася. Перший чоловік повернувся додому, переживши багато труднощів і небезпек. Після цього деякий час він навіть був старостою в церкві. А ось його друг загинув на фронті.

У своїх проповідях отець Леонтій завжди навчав утримуватися в розмовах, не сваритися, не клястися, нікого не засуджувати. Старець попереджав, щоб не займалися знахарством і всіляко уникали його як ідолопоклонства. Він застерігав, щоб не йшли в сектантство, не впадали в спокусу і нічого не вигадували від себе.

До всього цього потрібно додати постійні заклики отця Леонтія до милосердя, неосудження, любові до Бога і ближнього. Його проповіді не були присвячені якійсь одній темі. Вони були багаті за змістом і прості для розуміння.

Духовний образ старця

Джерело: с. 37–43. Повний розділ.

[Окрім проповідника Слова Божого, люди бачили в отці Леонтії відданого та безкорисливого трудівника на ниві Христовій, який не дбав про власне благополуччя. Він не мав нічого свого, крім старого одягу — того, в який був одягнений — і палиці в руках. Усе, що отримував від людей як милостиню, одразу ж роздавав.

Старець завжди закликав людей до щирої молитви і ніколи не схвалював молитв на показ. Він сам ніколи не молився на показ. Ніхто не бачив, щоб він звертався до Бога вголос або піднімав під час молитви руки до неба, або багато разів схилявся, або робив щось ще подібне. Якщо отець Леонтій перебував у церкві, то стояв і слухав богослужіння, як і всі присутні. Перебуваючи у чиємусь домі під час читання ранкових або вечірніх молитов, він разом з усіма молився мовчки. Після вечірньої молитви, коли всі вже відпочивали, батюшка любив проводити час на вулиці наодинці. Він довго прогулювався у дворі, у саду, на дорозі. Можна припустити, що саме в ці хвилини творилася сокровенна молитва старця.

Пізніше, перебуваючи у в'язниці, старець писав про молитву своїм духовним дітям: «Дорогі діточки, Господь не хоче, щоб ви багато молилися, але молитва душевна, від усього серця, Йому до вподоби. Тому, дорогі діточки, розмірковуйте над цим повчанням — не як-небудь, п'яте через десяте, а раз на день, або більше, у чистому місці».

Отець Леонтій завжди був спокійний духом. Він ніколи не поспішав, не поспішав, не кричав, не сперечався, не сердився. Не чули, щоб отець Леонтій голосно сміявся. Кожне його слово було сказане по суті, для назидання ближніх. Батюшка ніколи ні перед ким і ні перед чим не виявляв боягузтва, хоча його життя не раз було під загрозою. Дуже часто він передбачав наперед, що з ним повинно статися і чим усе закінчиться. Будь-які події в житті отець Леонтій сприймав спокійно.

За великі труди на ниві Господній старець був наділений даром прозорливості. Це підтверджують численні незвичайні випадки, зафіксовані зі слів очевидців. Макрина Прокопіївна Гупалюк згадувала про отця Леонтія таке: «Якось, йдучи лісовою дорогою, я загубила рукавичку з чотками. Мені її було дуже шкода, і я розповіла про це батюшці. Він по-батьківськи усміхнувся і сказав, що моя рукавичка лежить на тому самому місці, де я її впустила, і що наступного разу, проходячи тією ж дорогою, я обов'язково її знайду. Через два місяці слова отця Леонтія здійснилися, і я справді знайшла свою рукавичку на тій же лісовій дорозі.

Одного разу, коли ми пішки ходили до Києва, під час розмови з людьми у отця Леонтія обличчя раптом стало просвітлене, як безхмарне небо. Сталося це в Києво-Печерській Лаврі біля криниць святих Антонія і Феодосія. Але найголовнішим і вражаючим для мене був той момент, коли я побачила батюшку під час проповіді в вогняному стовпі. Це сталося в селі Дивень Корецького району. У кімнаті тоді нас було більше двадцяти людей. Отець Леонтій голосно говорив про кінець цього світу і Страшний Суд. Піднявши руку вгору, він стояв, оточений яскравим вогнем. Ми всі дуже злякалися, впали на землю і плакали. Коли проповідь закінчилася, батюшка почав нас заспокоювати.

Ніхто не помічав, щоб мандрівник Леонтій коли-небудь хворів, лежав у гарячці, звертався до лікаря або приймав ліки. Він ніколи не скаржився на недомагання, хоча взимку завжди ходив у легкому одязі, часто проповідував, стоячи босоніж на снігу, купався в крижаній воді.

Господь наділив отця Леонтія дуже рідкісним даром — бачити людську душу з її чеснотами та вадами. Батюшка, немов вправний лікар, дбайливо, з любов’ю допомагав людям, які приходили до нього, позбуватися гріховних нахилів. Нерідко така допомога супроводжувалася й чудесними зціленнями від тілесних хвороб. Спогадів очевидців про такі чудеса дуже багато. Одне з них — розповідь Марії Платонівни Гриневич.

«Наша родина складалася з семи осіб: батько, мати та п'ятеро дітей. Я тоді відвідувала другий клас, а сестричка Таня — перший, решта дітей були дошкільного віку. Через те, що грошей на утримання сім'ї не вистачало, батько поїхав працювати на Північ. Мама також щодня ходила на роботу, а нас виховувала бабуся, яку ми дуже любили. У неї були часті напади ниркової хвороби. Одного разу вона захворіла так сильно, що після нападу вже не вставала з ліжка. Ми стали благати маму, щоб вона відпустила нас до отця Леонтія просити за бабусю, бо були впевнені — якщо батюшка помолиться, наша бабуся обов'язково одужає. Мама спочатку боялася відпускати нас одних, але, побачивши, що бабуся справді помирає, все ж відпустила. Зі сльозами вона посадила нас на поїзд. З Божої за допомогою ми дісталися до села, хоча спочатку трохи заблукали. Наближаючись до келії отця Леонтія, побачили, що батюшка сам вийшов нам назустріч. Плачучи, ми впали до ніг батюшці, а він підняв нас і став розпитувати. Розповівши, що наша бабуся помирає, ми просили його помолитися за неї. У відповідь батюшка сказав, що їй уже настав час переселитися в вічність, але ми ще більше плакали і просили його молитв. Тоді отець Леонтій пригорнув нас до себе, витер сльози і промовив: «Не плачте, мої дітки, у цю неділю ваша бабуся сама своїми ногами піде до церкви». Ми дуже зраділи. Після цього отець Леонтій нагодував нас, дав настанови і благословив у дорогу. А коли ми приїхали додому, то бабуся вже сиділа на ліжку. З кожним днем їй ставало все краще і краще, і в неділю вона справді пішла до церкви. Після цього випадку бабуся прожила ще вісім років.

Отець Леонтій уникав виразів: «Я вас закликаю! Я хочу, щоб ви…» Замість цього він говорив: «Не я вам кажу, а Господь (при цих словах він завжди посилався на рядки зі Святого Письма). Я маленький, але що Господь посилає мені, те і я говорю вам. Я перший з усіх хвалюся тільки гріхами. Я гірший за всіх». У листах батюшки часто зустрічаються подібні вислови: «А зовуся я й найменший з усіх і гірший за всіх. Ти чув, щоб я хвалився? Ні ж. А хвалюся я лише гріхами і тим, що гірший за всіх».

Якщо отець Леонтій хотів зробити комусь зауваження або дати пораду, то докоряв неправильний вчинок обережно, щоб не образити людину і не зашкодити йому. Наприклад, в одній родині було дві доньки — дванадцятирічна Аня та старша Антоніна. Так сталося, що Тоня, ще не будучи заміжньою, завагітніла. Боячись ганьби, вона приховувала від усіх своє становище, наміряючись якимось способом позбутися дитини. Ніхто з членів родини навіть не підозрював, що відбувається з дівчиною. І коли отець Леонтій прийшов у цей дім, він відчув всю серйозність ситуації. Щоб утримати Антоніну від страшного гріха, батюшка серед інших розмов як би мимохідь у її присутності звернувся до молодшої, Ані, з настановами. Він говорив 12-річній дівчинці про те, що якщо в неї колись з'явиться дитина, то вона ні за яких обставин не повинна навіть думати, щоб від неї позбутися. Ця розмова справила дуже сильне враження на старшу сестру, і вона відмовилася від свого страшного наміру. Незабаром сім’я раділа поповненню. Боячись відштовхнути людину від Церкви, отець Леонтій особливо дбайливо ставився до тих, хто робив перші кроки в духовному житті. У селі Андрусіїв Гощанського району жив один багатий чоловік. Його звали Платон. До колективізації він мав землю та добре господарство. Одного разу Платон запросив до себе в дім отця Леонтія та кількох чоловіків, які його супроводжували. Під час проповіді Платон сидів у кріслі, закинувши ногу на ногу і схрестивши руки на грудях. У цій позі він виглядав дуже пишно і гордовито. Через деякий час господар вийшов із кімнати, а в цей момент за порадою батюшки на його місце сів один із присутніх чоловіків, спеціально закинувши ногу на ногу і схрестивши руки. Коли Платон повернувся, то почув, як отець Леонтій докоряє цього чоловіка за те, що сидіти в такому положенні дуже непристойно. Йому стало соромно за свою поведінку, але водночас він відчув вдячність за те, що батюшка не докоряв йому перед усіма. Після цього випадку Платон не тільки ніколи більше не сідав так перед людьми, але й з часом став одним із найближчих духовних дітей отця Леонтія. Він настільки полюбив Бога, що обміняв земне багатство на духовне багатство. За непокору атеїстичній ідеології у нього відібрали все: землю, худобу, житло, викорчували великий сад. Дожив Платон своє життя в маленькому хліву.

«Великий монах буде»

Джерело: с. 43–48. Повний розділ.

Зі спогадів митрополита Іринея (Середнього)

З дитячих років я пам’ятаю, як отець Леонтій нерідко проповідував у нашій сільській церкві. Настоятель Хрестовоздвиженської церкви отець Павло Кужель ставився до старця Леонтія з глибокою повагою й шаною. Коли до села приходив старець, жителі одразу збиралися в храмі, заповнюючи його до відмови. На запричасному вірші старець Леонтій тихо заходив до вівтаря, при цьому зробивши три поклони та поцілувавши ікону на вхідних дверях.

Там він брав у священника благословення на проповідь. Поки отець Павел дробив Агнця для причастя, отець Леонтій виходив на проповідь. Вийшовши з вівтаря, ставав збоку солеї, благословляв себе хресним знаменням і, тримаючись за хоругву, починав проповідь. Усі уважно слухали. Слова пронизували глибоко душу, багато хто починав плакати.

Слова отця Леонтія мали величезний вплив на людей. Він говорив просто і доступно. Старець навчав дотримуватися Заповідей Божих, з повагою ставитися до священників, сповідатися, причащатися, дотримуватися постів, відвідувати храм Божий і не виходити з нього до кінця богослужіння. Отець Леонтій часто говорив, що коли людина приходить до церкви до її відкриття і стоїть біля дверей, чекаючи відкриття храму, в цей момент на нього рясно сходить Божа благодать. Пам’ятаю, ми з сестричкою дуже вірили в це і завжди намагалися прибігти до церкви до її відкриття.

Увійшовши до нашої сільської церкви, люди прикладалися до ікон і ставали кожен на своєму місці. Жінки при цьому завжди розташовувалися в лівій половині храму і утворювали сестринство, а з правого боку знаходилися чоловіки, які складали братство. У нашому храмі був такий звичай — після вінчання батюшка направляв молодого чоловіка в праву частину храму до «братчиків», а дружину в ліву — до «сестриць». Там одразу ж відкладали великі (метрові) воскові свічки, які підписували іменами молодят.

Свічку дружини клали в лівій частині церкви, а свічку чоловіка — у правій. Так кожен житель села автоматично ставав членом сестринства або братства. Ці свічки роздавали присутнім на богослужінні для того, щоб вони запалювали їх під час читання Євангелія та співу Херувимської пісні.

Під час проповіді отець Леонтій по черзі звертався до чоловіків і жінок, злегка повертаючись то в бік братства, то в бік сестринства. Він делікатно, і водночас дуже точно виявляв гріхи кожного з них. У ті моменти, коли пробуджена від слів старця совість починала викривати, у людей на очах з’являлися сльози каяття. А отець Леонтій все говорив і говорив...

Коли старець Леонтій проповідував, у пориві натхнення він іноді піднімав праву руку і, вказуючи пальцем у небо, нагадував присутнім, що всі ми діти Божі і що завжди треба боятися образити Бога своїми вчинками.

Після закінчення проповіді з вівтаря виходив священник і починав причащати. Коли служба закінчувалася, хтось обов’язково запрошував отця Леонтія до себе додому, і до вечора в цей дім збиралося велике число людей. Все це відбувалося таємно, оскільки отця Леонтія переслідували пластини.

Багато разів отець Леонтій приходив і в наш двір. Ми жили за селом, на хуторі, де було всього чотири хатки. Як правило, хтось один залишався на варті біля будинку, щоб у разі наближення міліції встигнути попередити старця, а інші (близько сотні людей) слухали натхненні проповіді отця Леонтія.

Пригадується один прихід старця в наш дім. Я тоді ще був дитиною, але образ старця Леонтія моя пам’ять зберігає донині. Разом з ним до нас прийшло ще кілька людей. Пообідавши, отець Леонтій ліг відпочити, а ми, діти, з цікавістю поглядали на нього. Старець спав нерухомо і, очевидно, дуже міцно. Зате ввечері він був бадьорий і до пізньої ночі навчав людей. На всю велику кімнату у нас горіла одна керосинова лампа, яку прикручували так, щоб навколо був напівморок. Тоді з вулиці здавалося, що в будинку темно, і ніхто не міг припустити, що в цей момент там ллється гаряча проповідь старця.

Бували випадки, коли люди так голосно плакали, слухаючи проповіді отця Леонтія, що через це не було чути слів старця. Потім старець їх заспокоював. Дуже багато, у тому числі і ми з сестричкою, бачили, як пізньої ночі від обличчя отця Леонтія виходило якесь незвичайне сяйво. Під час проповіді люди багато разів помічали, як його обличчя було особливо освітленим. Батюшка проповідував настільки сильно, вражаюче і водночас зрозуміло, що його слова проникали в самі глибини людської душі.

Пізно вночі слухачі розходилися по домах, а отець Леонтій лягав трохи відпочити. Рано вранці він уже збирався в дорогу, ніколи не затримуючись довго на одному місці. Мама завжди була дуже вдячна йому за відвідини. Якось, прощаючись із отцем Леонтієм, вона привела мене і брата Стефана під благословення.

— Благословіть, батюшка, старшого сина Стефана в майбутньому прийняти чернецтво, — сказала вона, — він дуже хворобливий, худий і мало їсть. А от цей молодший, Ваня, нехай одружується і нас у старості доглядає. Він у нас здоровенький, міцненький і добре їсть.

Після слів матері отець Леонтій притиснув мою голову до себе і, поплескуючи по ній долонею, сказав:

— Так, батьків догляне. Обов'язково догляне. І стане монахом. Який великий монах буде! Який великий монах! А от цей нехай одружується, — вказав старець на Стефана.

Мама дуже розхвилювалася, вважаючи, що батюшка через поганий зір все переплутав. Вона намагалася поправити отця Леонтія, сказавши, що монахом стане старший син, а молодший нехай одружується. Але батюшка знову похлопав мене по голові і повторив: «Який великий монах буде! Який великий монах!» Збуджена мати не наважилася більше перечити старцю.

Відтоді минули роки. Наша мама давно забула про це, як вона тоді вважала, непорозуміння. І тільки коли мій старший брат Стефан одружився і став священником, а я прийняв чернецтво, мама згадала про це пророцтво старця Леонтія і розповіла нам.

Тяжкі роки війни

Джерело: с. 48–58. Повний розділ.

У ___ р. на Західну Україну прийшла радянська влада. Про цей атеїстичний час отець Леонтій пізніше писав із ув’язнення: «Багато тепер таких людей, які не сподіваються на Господа і на інше, вічне життя. Багато спокушаються і відпадають від віри. Багато кажуть, щоб ніхто нікому не вірив, жодним проповідникам. Але Божі люди сподіваються на Божу милість. Хто з Богом, той не йде проти Нього...

Ще буде деяким багато випробувань віри. Нехай Господь зміцнить нас! Майте надію і шукайте передусім Царства Божого і правди Його, а все інше додасться».

Старець передбачав, що радянська влада зникне, як бульбашка на воді...

Свою проповідницьку діяльність отець Леонтій не припинив і при новій владі. Він так само мандрував з міста в місто, з села в село, з дому в дім. У цей період від нього не раз чули пророчі слова: «За ваше відступлення від віри, за порушення Божих заповідей, свят і постів іде Божий гнів на землю, велика біда, лихо, кровопролиття, голод, хвороби, розлука з близькими людьми, руйнування міст, сіл і святих храмів. По всій землі пройдуть меч і вогонь і будуть великі зміни». Люди слухали батюшку, але значення його словам не надавали. Вірили словам отця Леонтія лише одиниці, багато ж просто насміхалися. Але незабаром почалася війна і тоді люди зрозуміли, про що їх попереджав батюшка.

Перед війною старець часто зупинявся біля будинків євреїв або на сходинках їхніх магазинів і закликав до покаяння. Євреям це не подобалося. Не раз вони підговарювали дітей, щоб ті дражнили отця Леонтія, ображали його і засипали комками снігу та бруду. Та й самі євреї завжди гнали старця, дорікали йому, збивали зі сходинок так, що він падав на землю. Але старець їх дуже жалів, знаючи, яким випробуванням вони будуть піддані. Уже на початку 1940-х років тисячі євреїв були розстріляні.

Один єврей дуже шанував отця Леонтія. Одного разу старець дав йому просфору з хрестиком, і він вирішив її зберегти. Загорнувши подарунок у папір, єврей поклав цей згорток на полицю в своєму будинку. Пройшов час. Коли під час війни в цей дім прийшли німці, господар показав їм подаровану просфору. Німці подивилися і схвально промовили: «Гут! Гут!» Вони пішли, не заподіявши єврею ніякого зла. Так, завдяки подарунку і молитвам отця Леонтія, ця людина залишилася живою і згодом поїхала до Палестини. З-за кордону він писав своїм знайомим, щоб вони подякували від його імені старцю за порятунок життя.

За польської влади на західних землях України почався національно-визвольний рух за відродження незалежної України, в якому брала активну участь молодь. Посилено проводилася агітація за участь в Українській повстанській армії (УПА). Складали списки добровольців з особистим підписом кожного. Тоді отець Леонтій переконував: «Нікуди не записуйтесь і не ставте свого підпису. Взявши меч — від меча й загине».

До війни тих, хто слухав батюшку, було відносно небагато. Але прийшов 1941 рік, а разом із ним і всі біди, які несе війна. Тоді-то люди й почали шукати допомоги та втіхи. У багатьох селах старця, слова якого були одночасно допомогою та втіхою, тепер зустрічали з великою радістю. Старця слухали всі — і православні, і католики, і євреї, віруючі та невіруючі. Люди, які раніше сміялися з нього, почали прислуховуватися до його слів з більшою увагою.

Відомо багато свідчень прояву дару прозорливості отця Леонтія в роки Великої Вітчизняної війни. Наведемо деякі з них.

Під час війни одній благочестивій жінці з фронту надійшло повідомлення, що її чоловік загинув. Поплакавши його, вона в першу ж неділю взяла хліб і понесла його до церкви, щоб відслужити панахиду. По дорозі зустрілася з отцем Леонтієм. Старець спитав, куди вона йде. Коли вона розповіла про своє горе, батюшка сказав: «Ні, твій чоловік не загинув. Невдовзі ти отримаєш від нього лист». У той час вона не повірила отцю Леонтію, але через кілька тижнів справді отримала від чоловіка лист, у якому повідомлялося, що він живий і здоровий. З війни її чоловік повернувся додому живим.

Тяжкими були роки Великої Вітчизняної війни: голод, холод і різноманітні хвороби забирали тисячі життів людей. Майже всі чоловіки з кожної родини йшли на захист Батьківщини. Залишалися матері з дітьми та старики. У містах і селах того часу з уст в уста передавалися повчання, історії та навіть легенди про старця Леонтія, про його молитвенну допомогу всім, хто до нього звертався. Він безстрашно з’являвся в селах, де була епідемія тифу, несучи святі ікони та хоругви. У сільських храмах служили молебні за нужденних. Багато людей просили старця зайти до їхнього дому, благословити родину.

* * *

Ще одне спогад пов’язаний із подією, що відбулася 4 грудня 1942 р. Віра Лешицька, мешканка села Медведівка Березнівського району, запросила до свого дому старця Леонтія. Дім був розташований на околиці села. Рано вранці, прощаючись із господарями, старець раптово сказав: «У вас за лісом є село Озерці...» І сумно додав: «Ох, Озерці, Озерці, як вони постраждають». Цю фразу старець повторив тричі.

Господарі намагалися зрозуміти значення слів старця Леонтія. Через два тижні, 16 грудня 1942 р., відповідь прийшла сама собою. Під час наступу німецьких військ українські партизани вбили одного з важливих чиновників німецької армії. Внаслідок цього було віддано наказ повністю знищити найближче село — ним виявились Озерці. Під час карательної експедиції село було спалене дотла, а мешканців села у кількості 365 осіб зігнали в яр. Їх змусили самим собі копати могилу. Багатьох з них закопали живцем і ще довго був чутний їхній стогін.

Через роки на цьому місці був зведений пам'ятний обеліск загиблим.

* * *

Відоме також інше пророцтво старця Леонтія. Випадок стався у січні 1944 р., під час відступу німецьких військ. Незадовго до цього в будинку Мельник Н. І., мешканки села Велика Совпа, ночував старець Леонтій. За вечерею старець сказав: «Є дві Совпи. Одна Совпа залишиться неушкодженою, а інша постраждає».

Минуло буквально кілька днів, і село Мала Совпа було повністю спалене німцями.

* * *

З оповідань Анни Панчук, жительки села Курозвани Гощанського району Рівненської області, відомий випадок про дар прозорливості, молитвенне заступництво старця Леонтія за їхню родину.

У 1943 р. місцевий священник, домовившись зі старцем Леонтієм, вирішив поставити в центрі села хрест, щоб оберігав село від хвороб і голоду.

Хресний хід із хоругвами рухався від храму до призначеного місця. З Гощі, на чолі зі старцем Леонтієм з іконами в руках, хресним ходом також ішло кілька людей. Мати Анни взяла її та молодшу дочку Марію на освячення хреста. Тоді Анні було вісім чи дев’ять років, але цей випадок вона добре запам’ятала. Священник освятив хрест, встановлений на видному місці. Для всіх парафіян жінки з ближніх будинків приготували скромну трапезу. Багато жителів села почали підходити до старця і просити його відвідати їхній дім. Всі вірили, що якщо старець переступить поріг їхнього дому, справи налагодяться і все у них буде добре. Зі слів мами Анна дізналася, що саме в цей час вона в думках всім серцем бажала, щоб отець Леонтій відвідав їхній дім. Але оскільки в домі не було ні крихти хліба, вона не наважувалася запросити дорогого гостя до себе.

Повільно вони поверталися з мамою додому. Несподівано назустріч вибіг сусід і повідомив, що бачив, як до її дому прямував старець Леонтій. Мама, схвильована і радісна, кинулася до дому, а діти слідом за нею. Переступивши поріг дому, вони побачили старця Леонтія, який молився перед іконами. На столі лежала велика кругла булка хліба. Старець Леонтій повернувся до мами і, благословивши, сказав: «Ось, хлібушок. Будеш годувати дітей» — і тихо вийшов з дому. Маленька Анна на все життя запам’ятала його добрі очі і ласкавий голос.

«У наступні роки, за молитвами старця, Господь посилав нашій родині і хліб, і до хліба», — з вдячністю згадує Анна.

** *

Мешканець цього ж села Петро Миронюк також свідчить про один випадок, що стався у 1944 р. Тоді його та його друга Йосипа Закотюка викликали до військкомату і вручили повістку на фронт. Якраз у той час у їхньому селі був старець Леонтій. Дружина Петра запропонувала їм піти до старця і попросити його молитви та благословення перед відправленням на фронт. Так вони й зробили. Старець перебував у домі раби Божої Ксенії, біля самого храму. Людей того дня зібралося багато, і всі вони хотіли поговорити з ним. Одні заходили до дому, інші виходили. Нарешті, підійшла черга Петра з Йосипом. Зайшовши до старця, вони розповіли йому про все і попросили помолитися. Старець Леонтій їх благословив, дав молитву до Божої Матері і порадив читати її якомога частіше.

«Цією молитвою ми молилися по кілька разів на день протягом всього перебування на фронті. Завдяки заступництву Цариці Небесної ми повернулися додому живими. Хоч були такі випадки, коли, здавалося, дивилися смерті в очі. Ця молитва досі зберігається в нашій родині:

“Богородице, Владичице, всього світу Помічнице, закрий, захисти Своєю Ризою, Пеленою, святою молитвою від усякого зла, нечистого духа, злої людини, ворожого нашестя, ворожої кулі. Амінь”.

* * *

Період від початку війни до смерті старця Леонтія Грицана ознаменований багатьма важливими подіями в його житті. З цього часу зміст його проповідей весь час збагачувався. Якщо до війни батько проводив переважно бесіди церковно-морального характеру, то тепер він розкривав багато інших нагальних проблем. У важкі роки війни отець Леонтій підбадьорював людей, часто повторюючи: «Страшне, сильне і численне військо прийшло на нашу землю. Але воно все зникне, в Росії, і залишиться. А до нас знову росіяни повернуться. Вони переможуть. І жити буде ще добре, але недовго».

* * *

Слова і дії старця Леонтія часто мали пророчий сенс. Про дар прозорливості старця дізнавалось все більше людей.

Цікавий випадок розповіла жителька міста Корець Рівненської області Кречмаровська Людмила Макарівна:

«У дитинстві я жила в селі Користь Корецького району. Добре пам’ятаю один випадок, що стався під час війни. Німці наступали чорним обозом. Наше село було розташоване на трасі, тому через нього багато разів проходив отець Леонтій. У цей страшний час мандрівник знову з’явився у нас. Сільські жителі відразу оточили його, розпитуючи, що буде з нашим бідним народом і яка доля чекає німців. Отець Леонтій сказав, щоб йому дали новенький горщик і віник. Зібралося багато людей, і всі з цікавістю чекали, що ж буде далі. Мандрівник узяв горщик, кинув його об асфальт, довго топтав ногами, поки осколки не перетворилися на пісок. Потім взяв віник і швидко, з великим розмахом, почав місити на захід. Після цього старець став на коліна, нахилився і здув залишки піску знову на захід. Люди з полегшенням зітхнули, зрозумівши, що німецькі війська будуть вигнані з нашої землі. Через кілька місяців німці вже були під Москвою. Пам’ятаю, мій покійний дідусь, сумніваючись, тоді сказав: «Слова, сказані отцем Леонтієм, напевно, не збудуться. Хто їх зможе вигнати? Наші війська, такі бідні та голодні, ні за що не зможуть перемогти добре озброєних німців». Але старець Леонтій усе знав наперед».

* * *

Дідусь Давид з села Симонів Гощанського району розповідав, як у 1942 р. він разом із групою богомольців-паломників, якою керував отець Леонтій, прямував до Почаєва. Вони вийшли за село і розташувалися біля стогу сіна. Недалеко росли якісь кущі, біля яких було сміттєзвалище.

Коли майже всі паломники заснули, отець Леонтій підійшов до кущів і посохом підкинув вгору кілька банок, а потім почав бити черепки та осколки, які лежали на землі. Бачивші це, одразу не надали діям старця особливого значення. Зранку вони зрозуміли сенс того, що зробив отець Леонтій. На світанку кілька німецьких літаків пролітали над селом. Один із них скинув кілька бомб, зруйнувавши частину села. Центром духовно-просвітницької діяльності отця Леонтія в цей нелегкий час був Почаєво-Липенський чоловічий скит. Він знаходився неподалік від села Липки Гощанського району Рівненської області. Починався монастир із храму, який був побудований у двадцяті роки ігуменом Почаївської Лаври, згодом архімандритом Іаковом. Стояв цей храм за півкілометра від села на березі струмка, вдали від мирської метушні. Він був семикупольний, хрестоподібний, вміщував велику кількість людей. Під вівтарем знаходився колодязь з живою джерельною водою. З вівтарної частини храму до нього вела сходи. Через спеціально влаштовану металеву трубу вода витікала на луг, де росли розкішні верби. Тут було чудове місце для відпочинку втомленого путника. Спочатку в храмі молився тільки сам архимандрит Яків і кілька його родичів. Коли скит почав відвідувати отець Леонтій, до нього почали сходитися віруючі з навколишніх сіл і міст. Богослужіння здійснювалися тут у недільні та святкові дні. З кожним разом до монастирського храму приходило все більше і більше вірян. Через якийсь час храм уже не міг вмістити всіх молильників, тому деякі були змушені стояти на паперті.

Співати та читати на службі запрошували всіх, кому це вдавалося. У перервах і після богослужіння виголошувалися проповіді. Часто їх говорив отець Леонтій.

Після закінчення служби у Почаївсько-Липенському скиту завжди був спільний обід. Недалеко від храму під тінню дерев стояли довгі дерев’яні столи, за якими проходили такі трапези. Люди приносили хліб, рибу, яйця, овочі та фрукти — усе, крім м’ясних продуктів. Іноді тисячі людей із духовною радістю ділили цю трапезу. Пообідавши, усі відпочивали, співали псалми, ставили різні запитання отцю Леонтію. Матері цікавилися синами, дружини — чоловіками, діти — батьками: чи повернуться вони з фронту? У когось хвороба долала, у когось діти не слухалися, у третього — сімейні чвари. І кожного батюшка намагався втішити та дати корисну пораду. Ніхто від нього не йшов без духовної допомоги.

Масові паломництва

Джерело: с. 58–61. Повний розділ.

На початку 1940-х рр. отець Леонтій почав організовувати масові паломництва до Почаївської та Києво-Печерської Лавр, Корецького та Дерманського монастирів, на Козацькі могили та інші святині. У них брали участь по кілька тисяч людей. Зазвичай такі подорожі він приурочував до якогось великого церковного свята. Старець неодноразово говорив, що паломництво до святині — це духовний подвиг, головною метою якого була сповідь і причастя в монастирях. Перед причастям всі постили, тому в дорогу брали лише пісну їжу.

Зазвичай паломники йшли головною дорогою: Рівне — Дубно — Кременець — Почаїв. Протяжність шляху становила понад 150 кілометрів. В один бік дорога займала чотири-п’ять днів, а іноді й довше. Очолював паломницькі шляхи отець Леонтій, який ішов попереду з палицею. Рухалися спокійно, з зупинками, заходячи у всі храми, що траплялися на шляху. У них служили молебні за недужих. Їжею на всю дорогу кожен запасався вдома і ніс її в котомці.

Очевидці пам’ятають, як на початку 1940-х років п’ятеро людей на чолі з отцем Леонтієм їхали до Почаєва на свято Вознесіння Господнього. Їх шлях до Почаєва пролягав через Корець і Рівне. Біля міста Рівне, неподалік повороту на село Городище, паломникам зустрілася німецька армійська транспортна колона. Німці просувалися на схід, зайнявши трасу на кілька кілометрів. Йдучи узбіччям, паломники зі страхом дивилися на цю процесію. Отець Леонтій тоді тихенько сказав: «Бачите, яка сила йде на схід? Вона вся там і залишиться. І так само, як рухається туди, так незабаром буде йти і назад».

*ж* *

Відомий випадок, який стався незадовго до початку війни. Під час чергового паломництва до Почаєва міліція затримала отця Леонтія в Гощі. Мандрівника взяли під варту, але коли настав час допиту, виявилося, що в камері його немає. Наздогнавши паломників, стражі порядку виявили, що отець Леонтій, ніби нічого не сталося, веде народ далі. Його знову заарештували і посадили в автомобіль, щоб відвезти назад. Але автомобіль не завівся. Його намагалися ремонтувати, навіть завели, але як тільки в салон сів старець Леонтій, двигун знову заглох. Це повторилося кілька разів. Нарешті було прийнято рішення відпустити отця Леонтія. Після цього машина спокійно завелася і стражі порядку пішли.

* * *

Якось мандрівник Леонтій і з ним ще п’ятеро людей прийшли до Києво-Печерської Лаври поклонитися мощам святих угодників Божих. Після вечірньої служби батюшка благословив прочан іти ночувати в сад. Наступного дня ввечері прочани знову спитали мандрівника Леонтія, куди їм йти на нічліг. Він відповів, щоб йшли туди ж, де ночували вчора, бо в монастирських коридорах залишатися не можна — може арештувати міліція. Речі прочан залишилися в коридорі, і вони пішли за ними. Присівши ненадовго відпочити, вони заснули. А вночі справді нагрянула міліція та заарештувала всіх, хто перебував у коридорі. Так отець Леонтій часто передбачав небезпеки, що загрожували йому та оточуючим, і завжди намагався захистити людей від наближаючоїся біди.

Випробування віри

Джерело: с. 61–65. Повний розділ.

В А Китаю діяльність отця Леонтія викликала інтерес до нього з боку місцевих органів влади. Гарячим залізом вони хотіли спалити добре насіння віри та любові до Бога і Христової Церкви, посіяне в християнські душі проповіддю старця. Але жодні погрози і заборони не могли завадити людям приходити до батюшки зі своїми проблемами за порадою та допомогою. Слава про дивовижного прозорливого старця поширювалася неймовірно швидко. Звичайно, це не радувало атеїстичні влади, які всіма силами вели боротьбу з вродженою релігійністю та високою духовністю слов’янського народу. Кропітка і продумана робота проводилася серед духовенства і вірян. Щоб відвернути людей від старця Леонтія, потрібно було знищити його високий авторитет. З цією метою спецслужби навмисне поширювали серед людей ганебну клятву, що Леонтій Грицан у молодості був злодієм і конокрадом. Більше того, всіх, хто спілкувався з отим Леонтієм, стали називати «леонтіївцями».

Для більшої переконливості підключилася і так звана 5-та гілка влади — засоби масової інформації, що справляли значний вплив на громадську думку.

Старець Леонтій усе своє життя відвідував церковні богослужіння, сповідався і причащався, знав напам’ять багато церковних молитов. Цього ж навчав і інших. У проповідях він закликав зберігати Православ’я і неодноразово застерігав людей від переходу в сектантство. Духовні чада отця Леонтія добре знали свого наставника і розуміли, що всі провокаційні чутки про нього не мають підстав і поширюються лише з однією метою — викорінити інтерес людей до проповідей старця.

Були й такі люди, які, почувши хоча б одне повчання, сказане старцем, розмірковували просто й без ускладнень. Якщо старець навчає любити Бога і ближніх, зберігати православну віру, відвідувати храм Божий — хіба він у той самий час може бути сектантом і нав’язувати хибні вчення? Більшість людей не вірили поширюваній наклепі. Вони розуміли, що добра вода тече лише з хорошого джерела.

Але були й ті, хто не знав старця близько, не спілкувався з ним, і, відповідно, мав слабке уявлення про життя та подвиги батюшки. Саме вони й вірили фальшивим чуткам про отця Леонтія.

Сам же проповідник смиренно приймав усе, що надсилало йому життя. Усіх випробувань він приймав як з рук Божих. Хибні звинувачення, чутки, приниження старець переносив терпляче і ніколи не відчайдував. Так переносити труднощі можуть лише люди, які всією душею люблять Бога. Пізніше отець Леонтій писав із в’язниці:

«Господи, благослови! Пошли радість діткам...

Господь милосердний і довготерпеливий. Чим довше Він терпить наші гріхи, а ми не каємося, тим більше буде покарання.

Тепер деякі люди кажуть, що вони не знаходять ніякої святості. Дорогі, улюблені у Христі! А хіба всім відкривається святость? Хіба всі удостоєні бачити святість? Ми не гідні бачити святість і таємницю душі людини. Христос ходив по землі, і Його теж ловили усілякі люди, глузували, спокушалися і казали: “Ми Його знаємо”. Так і тепер у наш час є такі люди. А Йов — яким він був багатим? А Авраам? Але вони-то осяялись».

* * *

Все більше людей приходили до старця Леонтія, слідували за ним до святих місць. Більшість із них полюбили старця, коли випробували на собі його молитвову допомогу. Всі вони були різні: багаті й бідні, молоді та літні, але їх об'єднувала любов до Бога, відданість Православній Церкві та довіра, яку кожен відчував до старця Леонтія. Владі не подобалося така дружба та згуртованість православних віруючих, тому вони вели продуману та цілеспрямовану боротьбу проти отця Леонтія та всіх, хто був з ним, нерідко використовуючи найрізноманітніші методи.

Багатьох віруючих, у тому числі й самого батюшку, не раз арештовували, судили та відправляли до таборів далекої Мордовії, заслали на примусові роботи в Клесівські кар'єри. На тих, хто залишався на свободі, полювали, як на звірів. Піймавши, їм стригли волосся і бороди, привозили на спеціально влаштовані в клубах і будинках культури багатолюдні збори та принижували перед усіма, звинувачуючи в сектантстві. Їх виставляли на сценах, ніби опудала, і говорили: «Подивіться, люди, це члени секти леонтієвців. Вони не йдуть у колгосп, не хочуть працювати, живуть чужою працею. Це тунеядці! Що з ними робитимемо?» У відповідь із залу лунали крики заздалегідь підготовлених людей: «На Колиму їх! У Сибір! До білих ведмедів!» — «Так і зробимо, — відповідали співробітники КГБ, і, звертаючись до віруючих, продовжували. — Чули, що ви заслужили? Що заслужили, те й отримали!»

До Сибіру відправляли тих, хто, на думку влади, був найбільш небезпечний. Віруючі, яких все ж залишили вдома під наглядом КДБ і постійною критикою преси, жили скромно й непомітно. Паломництва до святих місць стало неможливим. Духовні діти отця Леонтія тепер збиралися у чиємусь будинку по кілька осіб. На такі зустрічі запрошували лише тих, кого добре знали, оскільки в той час було багато людей, які працювали на КДБ. Вони впроваджувалися у різні шари суспільства, зокрема й серед віруючих людей. Їхнє завдання полягало не лише в тому, щоб постійно тримати «органи» в курсі всіх подій, а й у тому, щоб скомпрометувати праведні справи та вчинки старця Леонтія і його духовних дітей в очах людей.

Які тільки чутки не розпускали про отця Леонтія та його духовних дітей. Але, не зважаючи на всі труднощі, духовні діти отця Леонтія продовжували регулярно відвідувати храми й молитися, а також за можливості залучати інших людей до Православної віри. В умовах гонінь богоборчої влади це був справжній подвиг.

Паломництва й арешт старця

Джерело: с. 65–79. Повний розділ.

У неділю, 19 березня 1944 р., після молебню про мандрівних старець Леонтій організував хресний хід із Почаєво-Липенського чоловічого скиту до Почаївської Лаври. Паломницька група складалася з понад шістсот прочан — п’ятисот чоловіків і близько сотні жінок. Був початок весни. Паломництво ускладнювалося тим, що шлях проходив ґрунтовими дорогами. З Почаєво-Липенського скиту через село Красносілля вони вийшли на головну дорогу і тримали курс у напрямку міста Рівне. Через два дні прибули до села Тинне, яке в цей час було звільнене від німецьких загарбників радянськими військами Першого Українського фронту. На його території було розташовано багато військової техніки та військового начальства на чолі з маршалом (можливо, це був маршал Жуков). Коли він побачив паломницьку групу, то дуже здивувався і спитав: «Що це за народ?» Хтось йому сказав, що цих людей веде старець Леонтій. Маршал попросив запросити до нього старця. Вся група перебувала в тривожному очікуванні його рішення. Тоді всюди зі старцем Леонтієм по волі Божій доводилося бувати Михайлу Гнесюку, який і розповів про ті події. До маршала вони пішли разом. Той сидів за столом і ставив старцю питання:

— Це ти ведеш народ?

— Бог їх веде.

— Куди ви йдете?

— У Почаїв, Богу молитися, — відповів старець.

Маршал подивився на карту, де було позначено, що Почаїв під німцями, і гучним голосом спитав:

— Ви що, до німців йдете?

— Ваші військові ще вчора Почаїв звільнили.

Маршал одразу ж зателефонував у Кременець, щоб переконатися в достовірності слів старця. Йому відповіли:

— Так, ми вчора взяли Почаїв.

Почувши відповідь, маршал суворо зробив їм догану за те, що вже другий день йому не повідомляли новин з фронту. Потім він звернувся до старця Леонтію:

— Якщо ви краще за мене знаєте, що на фронті твориться, будь ласка, йдіть і моліться. Але раджу вам у цьому селі на нічліг не зупинятися, бо тут багато військових. Далі йдіть розкидано, щоб німецькі літаки вас не бомбардували.

Старець відповів:

— Ми до Почаєва не побачимо жодного літака.

Так і сталося.

Прибулих у Кременець паломників привітно зустріло військове начальство:

— Бачили ви німецькі літаки? Усі в один голос відповіли: — Ні! — Тоді щасливо дістаньтеся до Почаєва, — побажали військові їм у відповідь.

Ще дорогою старець Леонтій говорив: «Коли прийдемо в Почаїв, випаде багато снігу». Так усе й сталося. Коли паломники опинилися в огорожі Почаївської Лаври, за проханням старця Леонтія накотили купу снігу. Старець зняв взуття, босими ногами став на сніг і виголосив зворушливу проповідь. Після проповіді братія Почаївської Лаври розподілила всіх паломників по корпусах. Цілий тиждень богомольці старанно молилися, а наприкінці тижня причастилися. Потім прийшло військове начальство з проханням усім повертатися по домівках.

На початку 1944 р. старець Леонтій неодноразово організовував ходи віруючих до святих місць. Одна з них відбулася в травні. Почалося вона з Почаївської Лаври і прямувала до Києва. Паломники несли двосторонню ікону: з одного боку «Непалима Купина», а з іншого — «Вознесіння Господа Ісуса Христа». Під час паломництва вони заходили у всі церкви та монастирі, які зустрічалися по дорозі. Усю дорогу співали пасхальні ірмоси. Ці процесії несли людям радість, любов і надію на майбутнє мирне життя. Люди зустрічали паломників і з благоговінням прикладалися до ікон. У багатьох селах була епідемія тифу, про що свідчили написи «Тиф» на чорних прапорах при в'їзді. Неодноразово їх зупиняли представники місцевої влади, змушували розійтися і повернутися за місцем проживання. Але, незважаючи на все, старець Леонтій з паломниками заходили до храмів і проповідували Слово Боже.

Від Корелецького монастиря група паломників вирушила до Києва. По дорозі люди з благоговінням зустрічали ікону та прикладалися до неї. При виїзді з Новограда-Волинського, де знаходилися переповнені пораненими корпуси військової частини, хресний хід зупинився. Солдати, побачивши процесію, почали прикладатися до ікони. Коли зібралося багато військових, старець Леонтій взяв із собою мандрівника Василя та Михайла Гнесюка, піднявся на підвищене місце і виголосив проповідь. Після закінчення проповіді всі рушили далі в напрямку Києва. Поранені солдати ставали на коліна, щоб над ними пронесли ікону.

Коли прийшли у село Нова Романівка, до них під’їхала машина з особливого відділу. Паломників з іконою змусили повернутися назад, а старця Леонтія забрали до Житомира і відпустили.

тільки через тиждень. На зворотному шляху, по прибутті в Новоград-Волинський біля військової частини солдати вдруге підходили і прикладалися до ікони. Підійшов до них поранений офіцер і спитав: «Де ж старець? Ми його цієї ночі бачили уві сні. Не пустили вас до Києва цього разу, поїдете іншим разом, а все-таки у Києві ви будете. Прийде час, коли ми всі приєднаємося до вас. Я хочу провести вас через місто, а там будь-що буде. Нехай роблять те, що хочуть». У супроводі того офіцера всі паломники безперешкодно пройшли через місто.

Група паломників з іконою спочатку повернулася у Корецький монастир, а звідти у Почаєво-Липенський скит, де її і залишили.

Із Почаєво-Липенського скиту старець Леонтій, Михайло та ще кілька паломників вирушили по селах із проповіддю про покаяння, спасіння та твердому стоянні в Православній вірі.

Свято преподобного Онуфрія відзначили в селі Городище. Після літургії місцеві жителі запросили старця Леонтія з подорожуючими на трапезу. По дорозі, плачучи та ридаючи, їх зустрів молодий юнак. Старець Леонтій спитав, чому він плаче, на що юнак відповів питанням: «Чи не вб’ють мене?» Справа в тому, що в той час був указ: якщо хтось ховався від фронту і його знаходили, вбивали на місці.

Старець відповів: «Кинь курити й пити, молись, дотримуйся постів — тоді не вб’ють».

Все це юнак виконав і дивом залишився живим.

З Городища мандрівники вирушили по сусідніх селах, де зупинялися з проповіддю, а потім повернулися до Почаєво-Липенського скиту.

На престольне свято, у день пам'яті пророка Іллі, молилися в селі Бочаниця Гощанського району. День був пісний. Наприкінці служби люди почали приносити на церковне подвір'я для трапези м'ясну їжу. По закінченні богослужіння йшли хресним ходом навколо храму. Після третього разу раптово з'явилася хмара і пішов такий дощ, що всі присутні промокли до нитки. Молебень як слід і не закінчили, а їжу дощ зовсім розмив. Люди так і розійшлися по своїх домівках.

Старець Леонтій настановив: «Не можна порушувати піст середи і п'ятниці».

Незадовго до цього свята один юнак із села Сапожин — Микола Фурманюк, — який часто ходив зі старцем Леонтієм, попросився додому. Старець його відпустив, але попередив: «Іди, але дивись, знайде чорна хмара на тебе і нічого не побачиш».

Минув час. Одного разу Микола з хлопцями орав город і знайшов невелику трофейну міну. Хлопці розійшлися, а Микола почав її розкручувати, доки вона не вибухнула. Осколки поранили очі і покалічили руку. Відтоді і до кінця свого життя він нічого не бачив. Так справдилося пророцтво старця. При зустрічі з отцем Леонтієм після того, що трапилося, Микола плакав і просив пробачення, що не послухався старця. Старець відповів: «Молися, і Господь дарує тобі духовні очі».

Усе своє подальше життя Миколай проводив у пості та молитві. Згодом Господь нагородив його даром прозорливості.

З села Бочаниця старець Леонтій вирушив у село Симонов до місця, де була спалена німцями церква — від неї залишився лише фундамент. Місцеві жителі, дізнавшись про його прихід, зібралися і дуже сумували про те, що не мають храму. Старець Леонтій взяв три цеглини, поклав на фундамент і сказав: «Не плачте, дорогі, ви матимете церкву таку, як мали». З часом його слова здійснилися. Зараз у цьому селі така сама церква, яка була до спалення.

Незважаючи на наклеп, який влада піднімала проти нього, розповіді про старця Леонтія як про прозорливого наставника та керівника у духовному житті передавалися з уст в уста не тільки в Рівненській області, а й далеко за її межами. У ті важкі часи, коли війна забирала тисячі людських життів, його молитви та заспокійливі слова були єдиною втіхою. За його настановами до Бога приходили та знаходили надію тисячі людей. Так урочисто, з відчуттям великої духовної радості зустрічали старця в селах Рівненщини — Крилові, Сапожині, Самострилях, Стовпині. І всюди з уст старця лунала проповідь Слова Божого.

У серпні 1944 р. старець Леонтій знову організував хресну ходу до Почаївської Лаври, у якій брали участь численні віряни.

Попереду з посохом ішов отець Леонтій, який очолював паломників. Рухалися повільно, зупиняючись, по дорозі заходили в усі церкви, що траплялися їм на шляху. У храмах зазвичай служили молебні або панахиди. Часи були воєнні, їжі не було. Люди підсмажували на рослинній олії сухарики з житнього хліба. По дорозі розмочували їх у воді, додавали щіпку цукру, і сухарики здавалися дуже смачними. Дві тижні трималися на цих сухариках. По дорозі до Почаєва місцеві жителі пригощали їх помідорами, огірками, різними фруктами. Паломники всю дорогу молилися. Ночували де доводилося, у різних селах. Заходили до джерела святої праведної Анни в селі Онишківці, а також на Божу гору, розташовану недалеко від Почаївської Лаври. Піднімалися на неї ланцюжком по одному, так що перші вже були на вершині гори, а останні все ще біля підніжжя, біля дерев’яного хреста. На нічліг усі розташовувалися біля джерела Божої Матері. Погода тоді була теплою. Всю ніч співали псалми, молилися. Незважаючи на горе та біди війни, на серці у всіх була радість і величезна надія на Боже милосердя, на заступництво Божої Матері. По дорозі приєднувалися люди, тож до кінця паломництва чисельність групи становила близько трьох тисяч осіб. У Почаївській Лаврі всіх без винятку приймали на ночівлю. Улаштовувалися хто де міг: у коридорах корпусів, на підлозі, у самому храмі. Підлога була дерев’яна, тому холодно не було. У пам’яті прочан це паломництво залишило радість на все життя. Помолившись і причастившись у Почаївській Лаврі, багато хто повертався назад. Старець Леонтій, Михайло і ще кілька паломників залишилися у Почаєві до свята Усікновення глави Іоанна Предтечі. До 1950 р. у Почаївській Лаврі всіх паломників дуже тепло приймали, поважали і любили. У 1950 р. паломництва були заборонені.

Коли старець Леонтій, Михайло та інші паломники поверталися назад, то вперше зайшли до Белевського монастиря на свято Різдва Пресвятої Богородиці. Свято пройшло урочисто. Незважаючи на те, що була війна, зібралося багато народу і духовенства. На другий день, вклоняючись іконі «Стягнення загиблих», вирушили у бік Почаєво-Липенського скиту.

По дорозі в неділю зайшли помолитися до храму села Мнишин. Після богослужіння, перед тим як розходитися по домівках, завели розмову про те, де будуть молитися на свято Покрови Пресвятої Богородиці. До свята залишалося більше двох тижнів. Хлопець, що йшов з ними, Гордей, запропонував піти до села Світанок, колишній Блудів. Але старець Леонтій сказав: «Туди не підемо, там не буде богослужіння». Гордею сказав, щоб він після Покрови Пресвятої Богородиці пішов до Корцякого монастиря помолитися, додавши, що коли буде повертатися назад через це село, одна жінка запросить його до свого дому. Але заходити до неї не потрібно. Нехай тупне ногою і суворо скаже: «Не різь корову на Покрову і не вези до Рівного продавати м’ясо!»

Настав свято Покрови Пресвятої Богородиці. Гордей ще до світанку прийшов у храм села Світанок, щоб переконатися, чи відбудеться богослужіння. Як тільки підійшов до храму, побачив, як староста закриває його і каже: «У нас сьогодні службу скасували, бо цієї ночі партизани перерізали стовпи телефонного зв’язку від нашого села до Межирич. Священик і люди втекли, боячись, що буде облава». Так мандрівник Гордей переконався в правдивості пророцтва старця Леонтія.

За порадою старця Гордей пішов у Корецький монастир. По дорозі назад у селі Світанок до нього справді підійшла жінка і почала запрошувати його до дому. Але він вчинив так, як порадив йому старець Леонтій. Після сказаних слів він повернувся від неї і пішов. А сам подумав: «Тут чи? Ця жінка чи ні?» Оглянувся і побачив, як жінка наздоганяла його і крізь сльози казала: «Звідки ви дізналися, що я так вчинила?» Гордей відповів, що так передбачив старець Леонтій.

Восени 1944 р. старець Леонтій з групою паломників обійшов багато церков. Усюди його приймали привітно. Все частіше про старця Леонтія говорили не тільки як про наставника, а й як про молитвенника, зцілювача людських душ. Як тільки люди дізнавалися, що до них іде старець Леонтій, то за короткий час збиралося майже ціле село з розпитуваннями, скаргами та проханнями про допомогу в цей нелегкий воєнний час. Старець Леонтій усіх вислуховував, давав духовні настанови, за всіх молився. Якщо хтось був тяжко хворий і не міг підвестися з ліжка, то запрошували старця додому, щоб він помолився за хворого. За його молитвами Господь творив чудеса, піднімаючи з ліжка хвороби людей, які вже втратили надію на одужання.

Настав Різдвяний піст. У неділю зібралися йти в Почаївсько-Липенський скит через село Бокшин. На зворотньому шляху їм назустріч вийшли три сестри. Вони зі сльозами просили відвідати їхній дім. Прохання поважали. Старша сестра зранку готувалася їхати на млин у село Користь, як наказав їй батько.

Старець Леонтій її просив: «Аня, не їдь, батько не смолив».

Але дівчина не повірила і все ж поїхала, хоча дорога була погана і мерзла. Вона ледве встигла доїхати до млина, як назустріч вийшов її батько із сусідом, кажучи: «Аня, навіщо ти приїхала? Я не змолов». Тоді вона зі сльозами розповіла, що у них ночував старець Леонтій, який радив їй не їхати.

Повернувшись додому, батько, незважаючи на те, що був невіруючим, підійшов до старця Леонтія і сказав: «Благословенний отець, будьте у нас, скільки хочете». Сестри були дуже здивовані тим, що сталося. У неділю вони пішли із старцем у Почаївський-Липенський скит помолитися. Відстань від Бокшина до Липок — близько десяти кілометрів. Вечором, прощаючись зі старцем, вони запитали: «Як нам молитися за нашого брата? Він на фронті і від нього довго немає звісток».

Старець відповів: «Повернетеся додому, на столі буде лежати від нього лист». Справді, коли прийшли додому, на столі лежав лист. Прізвище цих сестер Ромчук. Батька їх звали Федором. Свідком цих подій був Михайло Гнесюк, який супроводжував отця Леонтія у всіх його паломництвах. Будучи богобійним і жертовним, він із щирою любов’ю виконував усі доручення та прохання старця, за що старець любив його як свого сина.

У 1945 р. старець Леонтій і ще четверо людей,

В тому числі і Михайло, всі Різдвяні свята проводили в селі Бугрин Гощанського району. Усім, хто бажав приєднатися до них, старець Леонтій сказав, щоб збиралися на Хрещення. Свято Різдва Христового пройшло спокійно. На Новий рік Ємельян Єремчук зібрав близько двадцяти осіб, які прийшли раніше вказаного часу. Вони попрямували до будинку дідуся Кирила Козярчука. Старець Леонтій, дізнавшись, що Ємельян веде людей раніше вказаного часу, занепокоївся.

Увійшовши в дім, люди почали викладати на стіл продукти, які принесли з собою: хліб, яйця тощо. Незабаром повз дім Кирила проїжджали десять підвод солдатів. Один солдат захотів покурити і зайшов до Кирила. Побачивши в домі стільки людей, він повідомив про це інших. Через деякий час солдати вломилися в дім і почали ВИГАНЯТИ на вулицю роздягненими всіх, хто там перебував, подумавши, що це партизани. Чоловіків заарештували, посадили у віз і повезли в районний центр Гощу. Жінок усіх розігнали. Старець Леонтій і Михайло опинилися в одному возі. Була вечірня пора. Не доїжджаючи до Гощі, старець тихенько сказав Михайлу: «Не сумуй. Завтра нас відпустять». Увечері всіх привезли до Гощі і залишили при черговому відділенні МІЛІЦІЇ.

Хтось порадив начальнику відділення, щоб він запитав у старця Леонтія про війну. Прийшовши до старця, начальник поставив запитання:

— Коли закінчиться війна?

— У 1945 році, навесні, — відповів старець. — За ким перемога?

— За вами.

Начальник зрадів і сказав:

— Побудьте тут до ранку, а вранці я вас відпущу.

Старця Леонтія і Михайла відпустили. Усіх інших затримали. Таким важким був 1945 рік.

Новорічне богослужіння старець Леонтій і Михайло провели в районному центрі Гоща, у церкві Архистратига Михаїла. З Гощі вони вирушили в село Горбаков, де проживав Кирило Козярук. Саме свято Хрещення провели у селі Бугрин Гощанського району. Тут Михайлу запало в душу таке висловлювання старця: «Будь-яку справу треба доводити до кінця».

Із села Бугрин вони направилися на богослужіння у село Подліски, по завершенні якого був відправлений молебень. Тут вони провели певний час. Вдень і ввечері всім, хто приходив, говорили проповідь.

У останню ніч у дім, де вони перебували, раптово увірвалися бандерівці і хотіли кудись забрати Михайла та старця Леонтія. Але господиня зі сльозами благала, щоб до її гостей не чіплялися. Один із бандерівців пішов їй назустріч, а двоє — ні в яку. Але перший наполіг на своєму рішенні, і вони були змушені підкоритися. Коли йшли з дому, пригрозили: «До ранку щоб вашого духу тут не було!»

Наступного ранку, коли ще було темно, старець Леонтій і Михайло вийшли з села. І якраз вчасно. Незабаром його оточили радянські військові в пошуках партизан. Тих двох бандерівців, які не хотіли відпускати батюшку, одразу вбили, а третій, який заступився за паломників, залишився живий, хоча і відсидів у в'язниці десять років.

Старець Леонтій, Михайло та ще кілька людей із села Подлиски прийшли знову до дідуся Кирила в село Горбаков. По дорозі одна жінка запропонувала їм булку хліба, але супроводжуючі старця відмовилися взяти. Вони думали, що раз у дідуся Кирила є млин, то й хліб буде. Добиралися весь день, тому були дуже втомлені та голодні. Під час вечері дізналися, що хліб закінчився. Старець Леонтій сказав: «Навіщо відмовлялися від хліба? Бог заздалегідь вам усе посилав».

У дідуся Кирила провели деякий час у бесіді з людьми, які хотіли побачити старця та поговорити з ним. Бесіди були довгими, незвичайними і, здавалося, останніми. Усі люди ніби передчували, що старця скоро з ними не буде, і поспішали запитати про свої життєві проблеми. Отець Леонтій готувався до тюремного ув’язнення.

На свято Стрітення Господнього старець Леонтій, Михайло та ще кілька паломників вирушили до церкви села Мнишин на богослужіння. День пройшов добре. На ніч їх запросила до себе додому жінка з цього села, яка ходила до Єрусалиму. Люди, дізнавшись про перебування старця Леонтія з паломниками, зібралися послухати Слово Боже. Повчання тривало далеко за північ.

Наступного дня на світанку будинок оточили радянські військові. Вони вломилися до будинку і дуже жорстоко обійшлися з усіма. Оголосивши, що всі заарештовані, наказали збиратися і під конвоєм повели до Гощі.

По дорозі старець Леонтій запитав у Михайла:

— Що ж буде? — Напевно, не пустять, — відповів Михайло. — Мене-то не пустять, а тебе ще пустять.

Так все і трапилося. По прибутті до міліцейського відділку старця Леонтія одразу закрили в підвалі, а Михайла, як і було передбачено, на наступний день відпустили. Це сталося 21 лютого 1945 р. За «антирадянську діяльність» старець Леонтій був заарештований.

Перше ув’язнення

Джерело: с. 79–86. Повний розділ.

[чи можливо забути і викреслити з пам’яті ті випробування, які довелося перенести Російській Православній Церкві в період безбожного, що розпочався у 1920-х рр., «червоного терору»?

Багато хто страждав за віру в Христа у двадцятому столітті. Протягом 70 років золото очищувалося в горнилі найважчих випробувань. Цей період став часом безпрецедентних переслідувань віри, перевершуючи навіть переслідування перших століть християнства. Російська православна церква була наповнена численними мучениками, які зберігали чистоту і силу православної віри навіть у найжорстокіші дні.

Кров за віру в Христа у двадцятому столітті текла бурхливим струмком. Жорстокість, яку проявили до духовенства і віруючих, неможливо описати. Їх жорстоко катували, топили в льодовиках і колодязях, кидали у вогонь, отруювали, закопували живцем, топили у вбиральніх, пиляли дворуким пилками, розпинали на хрестах, вісили, здирали шкіру живцем, арештовували і відправляли до таборів і заслань. Ця доля не уникла уваги отця Леонтія.

21 лютого 1945 р., після арешту за «антирадянську діяльність» старця Леонтія повезли в Рівненську тюрму № 1, де тримали більше року.

Під час підготовки до виходу цієї книги були вивчені матеріали архівних справ Рівненського УСБУ щодо Грицана Леонтія. Підсудний Грицан звинувачувався в тому, що вів бродяжницький спосіб життя, бував у різних селах Рівненської області, підтримував зв’язок з антирадянськими елементами, що ухилялися від призову до Радянської Армії, і разом з ними організовував хресні ходи. Також проводив антирадянську агітацію серед населення. (п. 17, 1)

У протоколах допитів від 25.05.1944 р. підсудний Грицан Л.Г. давав наступні свідчення: «Протягом усього часу я жив у селі Нова Мощаниця Рівненської області та займався сільським господарством. Оскільки у мене боліли очі, я почав відвідувати церкву та молитися Богу, щоб Господь подарував мені зцілення і покращилося моє зір. Відвідував Почаївський та Корецький монастирі, де в мене є знайомі. Окрім монастирів бував у церквах міста Рівне та найближчих сіл Рівненської області, де також знайомий із священниками цих церков. Деякому Ємельяну наснився сон, щоб він жертвував кошти на ікону. Ось він замовив ікону в Почаївській Лаврі та запропонував нам слідувати до Михайлівського монастиря міста Києва. Ігумен Почаївської Лаври видав нам документи (п. 17, 2), які давали право слідувати з іконами по території України. У Почаєві зібралося 50 осіб, а в Кореці близько 100 паломників. Всі разом під керівництвом Козярчука Кирила прямували до Києва. По дорозі заходили до Ярунської церкви, Новоград-Волинської, церкви села Стара Романівка (п. 17, 3). Під час хресних ходів проповідували людям, щоб вони мали любов один до одного, щоб був мир і не було у нас ворогів. Про те, щоб супроводжувати ікону, ніхто ні в Почаївській Лаврі, ні в Корецькому монастирі нас не примушував. Добровільно йшли й інші паломники» (п. 17, 4).

У протоколах допитів зазначено, що серед осіб, які брали участь у хресних ходах, були ті, хто ухилявся від несення служби в рядах Радянської Армії, двоє колишніх німецьких поліцейських, а також один агент німецьких каральних органів з числа українського населення (п. 17, 5).

19 квітня 1944 р. відбулося закрите судове засідання Військового трибуналу міста Рівне у справі Грицана Л. Г.

Під час суду підсудний заявив, що ухилятися від призову до лав Радянської Армії він ніколи і нікого не закликав, а також не знав про те, ким є учасники хресних ходів, тому винним себе не визнав (п. 17, 6). «Винним себе не визнаю, тому даю суду свідчення. Проповідницьку діяльність почав з 1937 р. Увесь цей час я ходив по церквах, що знаходяться на території Західної України. Перебуваючи в різних селах Рівненської області, я закликав людей молитися Богу та організовував хресні ходи до Почаївської Лаври та до інших святинь. Нікого ухилятися від призову до Радянської Армії я не закликав, але в цих групах учасниками були й ті, хто ховався від призову до Радянської Армії» (п. 17, 7).

У всіх протоколах допитів був підпис «Грицан».

Останні слова Грицана Л. на суді: «Я прошу мене суворо не судити» (п. 17, 8).

Суд визнав Грицана Л.Г. винним у вчиненні злочинів за статтями 33, 34 КК УРСР та засудив до заслання на 5 років у віддалені місця СРСР (п. 17, 9).

Старець відбував покарання в Казахській РСР (Талди-Курганська область, Гвардійський район, радгосп № 2, ділянка № 3).

Як і багато інших світильників віри, на яких Господь поклав відповідальний і важкий хрест духовництва, отець Леонтій не зламався під тяжкістю випробувань. Старець, незважаючи на складні та суворі умови табірного життя, небезпеку отримати ще один термін за продовження «антирадянської попівської агітації», не залишав і підтримував своїх чад. З далекого Казахстану старець регулярно надсилав листи своїм духовним дітям. Вони несли радість, надію, зміцнювали людей в Православній вірі. Листи переписувалися і передавалися з рук в руки. Люди цінували кожне слово дорогого наставника.

У зв’язку з хворобою очей він не міг сам писати листи, тому завжди просив когось це зробити під його диктовку (п. 17, 10).

Чим ці листи так надихали людей під час страшних атеїстичних гонінь? Які слова міг підібрати старець Леонтій, що багато хто віддавав перевагу цим простим рядкам замість читання чудових літературних творів? А може, справа не в самих словах, а в тому, що вони несуть людині? Листи отця Леонтія містили повчання про віру, любов, турботу, доброту, смирення. Ось як він писав своїм духовним «діточкам»:

«Мої дорогі, улюблені діточки, всі, хто мене знає! Не падайте духом, а будьте задоволені усім. Хто щиро, сердечно любить Господа, той не піде проти Нього. Дякуйте, дорогі мої дітки, за все Бога. Хочете — вірте, хочете — ні, а все проходить, і земний квіт в’яне. Ви не вірите, але самі побачите і повірите, та вже буде пізно. Дорогі дітки, дівчатка! Якщо ви не задоволені тим, що вам дано такий хрест, то не ображайтеся на мене, бо не від мене це залежить. Так, дорогі, якби нам Господь не посилав випробувань і все йшло б до кращого, нехай тоді на цьому і закінчується. Якщо ми говоримо, що у нас біда, нехай і на тому закінчується. Адже біду ще й не бачили, та й не приведи Господи побачити ту, яка ще буде.

Мої дорогі дітки, цінуйте ці кілька слів. Кого Господь любить, тому й посилає різні випробування і скорботи. А ми весь час нарікаємо».

* * *

«Мої дорогі дітоньки! В Євангелії написано: “Я лагідний і смиренний серцем”. Що ми варті без лагідності та без благодаті Божої? Не буде у нас лагідності, не буде й благодаті від Господа. Ось, дорогі дітки, який шлях показав нам Господь, постраждавши за нас грішних на хресті. А ми зовсім не хочемо потерпіти. Прохання й камінь пробиває. Ніколи не можна відчайдувати. Що маєте, те Богу угодно, а що не маєте — те неугодно Йому. А що Богу не угодно, це вже противне Його волі.

Якщо любите Бога, не йдіть проти Нього, вчиняючи не за Божою, а за своєю волею».

* * *

«Кожна людина бачить очима. Господь сказав: Блаженні, що не бачили, але повірили. Отже, дорогі, улюблені у Христі діточки, всі читайте цей лист із страхом і не відкидайте його. Шлях у Царство Небесне один, іншого шляху немає. Якою б не була людина, але якщо вона віддаляється зі свого дому, її тягне назад додому. А чи ж ми в цьому (земному) домі будемо вічно? Ні! Господь сказав: Дім Мій на Небесах».

Листи отця Леонтія з ув'язнення були простими, але в цих рядках була така глибина, така духовна любов, смирення і чистота, що рідко хто не відчував захоплення і повагу, читаючи їх. У листах і проповідях отець Леонтій вільно цитував рядки зі Святого Письма і дуже детально описував випадки з життя святих угодників Божих. Своїми проповідями він відповідав на питання, що хвилювали людей. Ось деякі з них:

«Бог пише чорнилами, які ніколи не марають. Він говорить Язиком, який ніколи не помиляється. Керує Рукою, яка ніколи не тремтить».

«Віра — мати терпіння, мати мужності, сила молитви...».

«Старайтесь більшу частину часу роздумувати про Небесне. Тому що є два шляхи — один вузький, тернистий, а інший — солодкий. Хто неправильно подвизається, той не увінчається. Якщо хто дотримується всіх церковних правил, а нутро не чисте — це Богові не до вподоби. Знайте, що вінці заслужуються терпінням. Хто витримає до кінця, той одержить вінця. Господь говорить: Хто не буде, як дитя, не ввійде в Царство Боже».

Друге і третє ув’язнення старця Леонтія

Джерело: с. 86–97. Повний розділ.

У 1950 р. отець Леонтій повернувся з заслання і одразу продовжив свою проповідницьку діяльність. Люди шанували його як прозорливого старця. Пережене випробування не зламало його, а, навпаки, загартувало, ще більше зміцнивши у вірі. Отець Леонтій обійшов багато сіл, де проповідував раніше, переконуючи вірних твердо стояти «на камені віри». Це мало свої наслідки. Проти батюшки велася постійна посилена пропаганда. Багато зусиль безбожна влада витратила для того, щоб очорнити старця в очах народу, але натхненні проповіді отця Леонтія й надалі збирали безліч людей. Прості люди тягнулися до батюшки, душею відчуваючи в його словах істину. Недарма кажуть: «Народна слава — Божа слава». Оскільки за старцем безперервно стежили, його місіонерська, проповідницька діяльність була виявлена і зафіксована місцевими владами у селах Рівненської області (п. 17, 11). Ось неповна географія проповідництва старця: — село Іванівка Корецького р-ну — літо 1952 р.; — село Почанки Острозького р-ну — осінь 1953 р.;

— село Почанки Острозького р-ну — травень 1954 р.;

— село Мала Совпа Міжиріцького р-ну — лютий 1954 р.;

— село Дивень Міжиріцького р-ну — березень 1954 р.;

Отець Леонтій у своїх проповідях ніколи не налаштовував людей проти влади, хоча вони за посіяні в душах і серцях людей зерна любові до Бога всяко переслідували старця. Він часто повторював слова Євангелія: Віддавайте кесареве кесареві, а Боже Богу (Мт. 22:21), однак сміливо закликав людей, не зважаючи на небезпеку, не відступати від Бога і Його святих заповідей.

В результаті 4 червня 1954 р. старець Леонтій був заарештований співробітниками Управління КГБ у Рівненській області у селі Здолбиця Здолбунівського району (п. 17, 12). Йому було пред'явлено обвинувачення в організації антирадянського релігійного формування ІПЦ (Істинної Православної Церкви), систематичному відвідуванні монастирів та населених пунктів Рівненської та інших областей Західної України, у виступах із проповідями, веденні антирадянської діяльності, наклепницьких вигадках, спрямованих проти радянської дійсності та колгоспного ладу (п. 17, 13).

З червня до жовтня 1954 р. старець перебував у внутрішній тюрмі УКГБ Рівненської області в місті Рівне (п. 17, 14). Увесь цей час проводились допити та очні ставки. Якщо в першому досудовому затриманні на протоколах допитів старець Леонтій ставив свій підпис («Грицан»), то в другому замість підпису ув’язненого слідством ставилася відмітка «неписемний».

У протоколах допитів архівних справ зазначено, що старець Леонтій стверджував, що він був. У тих селах, які називають свідки, про Бога говорив, закликав ходити до церкви та каятися, але у веденні антирадянської діяльності себе винним не визнав (п. 17, 15).

25 вересня 1954 р. було складено обвинувачувальний висновок щодо старця Леонтія. У висновку зазначалося, що з 1936 р. старець Леонтій є учасником ІПЦ (тоді як у матеріалах за попереднім судимостями про належність Грицана Л.Г. до ІПЦ нічого не говорилося). З 1950 р. він нібито очолив це формування на території Рівненської області, проводив антирадянську діяльність та нелегальні збори учасників ІПЦ, тобто в злочинах, передбачених статтями 54—10, ч. 2 та 54—11 КК УРСР п. 29). Справа була направлена до Рівненського обласного суду (п. 17, 16).

13—14 жовтня 1954 р. відбулося відкрите судове засідання, під час якого свідки давали свідчення про те, що Грицан виголошував проповіді такого змісту:

- щоб люди ходили до церкви, щоб молилися Богу, вірили в Закон Божий (п. 17, 17);

- щоб люди не вступали в колгосп, тому що це гріх (п. 17, 18).

Крім того, деякими свідками були надані свідчення про те, що всі називають старця Леонтія батьком, святим чоловіком, тому, ймовірно, він організатор ІПЦ (п. 17, 19).

Із показань суду обвинуваченого Грицана Леонтія Герасимовича: «Я нічого поганого не робив, тільки молився Богу за всіх і за Вас зокрема. Що таке колгосп, я зовсім не знав і не знаю. Я говорив, щоб люди молилися Богу і любили один одного, щоб підкорялися владі, оскільки всяка влада дана Богом, а проти радянської влади я нічого не говорив. Відвідував всіх: і тих, хто в колгоспі брав участь, і тих, хто не брав. Я кажу правду» (про те, що Грицан Л. Г. є учасником ІПЦ або організатором ІПЦ, у своїх показаннях підсудний не згадував) (п. 17, 20).

У той же день старцеві Леонтію було винесено вирок. Судова колегія у кримінальних справах засудила Грицана Л. Г. на підставі ст. ст. 54—10, ч. 2 та 54—11 КК УРСР до позбавлення волі строком на 10 років у виправно-трудовому таборі з конфіскацією всього майна (п. 17, 21).

Другий термін старець Леонтій відбував у селищі Явасс Дубравлага МВС Мордовської РСР. Але Богу було угодно, щоб це ув’язнення батюшки тривало всього півтора року. Завдяки амністії, отця Леонтія відповідно до Указу Президії

Верховної Ради СРСР від 03.09.1955 р. 7 січня 1956 р. звільнили достроково.

І знову переживший гоніння мандрівник продовжив проповідь Слова Божого. Ні в'язниці та табори, ні жорстокі допити та побиття, ні суворе табірне життя не змогли замкнути вуста «палаючого мандрівника». У своїх листах він писав: «Хочуть, щоб ми стояли на колінах! Не бійтеся нічого, все лякають». Як тільки батюшка виходив на волю, його проповіді знову починали звучати в містах і селах Західної України. Але найголовніше, що викликало підозру як у представників радянської влади, так і з боку уповноваженого з питань Російської Православної Церкви, — це велике скупчення людей навколо старця Леонтія в його рідному селі, а також нескінченна кількість листів та грошових переказів на ім’я старця. Люди з усіх кінців колишнього Радянського Союзу писали старцю, просячи молитвенну допомогу у своїх скорботах, хворобах і проблемах. І за молитвами старця Господь посилав людям Свою невимовну милість.

У зв’язку з цим уповноважений у справах Російської Православної Церкви П. Дубовик у грудні 1957 р. просив завідувача Мизоцької райконтори подати відомості про переводи Грицану Л. Г. (п. 21). Стежили за кожним кроком старця.

21 лютого 1958 р. старця Леонтія знову притягли до відповідальності за ст. 54—10, ч. 2 КК УРСР. Слідство висунуло проти нього такі звинувачення: повернувшись у січні до Рівненської області, Грицан Л. Г. знову очолив антирадянське церковне формування (ІПЦ); вів бродяжницький спосіб життя, видавав себе за пророка Іллю; виступав з антирадянськими проповідями, закликав людей не працювати в колгоспах, радянських установах, не ставити підписи на радянських документах; шляхом поширення провокаційних, так званих «святих листів» впливав на дітей шкільного віку (п. 17, 22). Проводила свою роботу радянська влада і через засоби масової інформації. У квітні 1958 р. у рівненській газеті «Червоний прапор» вийшла стаття певного Тищенка під назвою «Що приховується під назвою “Істинно-православна церква”, або сектою “Леонтіївців”». У ній йшлося про реакційну, антирадянську сутність діяльності Леонтія Грицана та його послідовників. Ця стаття була новою спробою очорнити старця.

У протоколах допитів архівних справ вчителів місцевої школи та інших матеріалах слідства вказано, що діти, які живуть по сусідству зі старцем Леонтієм, а також на прилеглих вулицях, носять хрестики, самі перехрещуються, проходячи повз церкву, у піст не беруть участі у художній самодіяльності. До появи Грицана Л. Г. подібних фактів не спостерігалося (п. 17, 23).

Одне зі свідчень у протоколі допиту жителя села Нова Мощаниця, що підтверджує настанови старця Леонтія про Бога та про храм: «Я вважаю, що Грицан дізнався про те, що я не ходжу до церкви, і хотів змусити мене молитися Богу, щоб я не курив і не пив горілку, тому що це

гріх перед Богом. А хто не вірить у Бога, той скоро буде Страшний суд і всі загинуть.

Взагалі я помічав, що Грицан спілкується з молоддю, зокрема зі школярами, які часто заходять до нього, і він дає їм подарунки. При цьому говорить, щоб вони ходили до церкви, вірили в Бога» (п. 17, 24).

У протоколах допитів є також кілька відповідей старця Леонтія на питання про його приналежність до ІПЦ: «Я до ІПЦ не прилягаю. Я простий християнин. Живу на кошти, які мені дають люди під час відвідування святих місць. У людей я грошей не прошу. Вони дають мені їх самі, щоб я за них молився. Пророком Ілією я ніколи себе не називав (п. 17, 25).

З п'ятирічного віку зір у мене був слабкий. На обох очах було катаракта, через що я іноді зовсім нічого не бачив. Після смерті батьків, коли мені було приблизно 28—30 років, я змінив свій спосіб життя і став мандрувати. Мій батько казав, щоб я ходив до церкви і молився Богу, тоді в мене перестануть боліти очі (п. 17,26).

З раннього віку і до теперішнього часу я вважаю себе православним християнином (п. 17, 27).

Спочатку проживав у своєї сестри Євгенії, а потім восени 1957 р. перейшов до брата. На роботу не влаштовувався, оскільки мав слабке здоров'я (п. 17, 28).

У суді від 14 жовтня 1954 р. я не говорив, що належу до ІПЦ. Чому у суді записано, що я належу до цієї організації, я не знаю (п. 17, 29)».

Але владі вже було байдуже, що говорить і як відповідає старець на пред'явлене обвинувачення. Питання про його ізоляцію було вирішене.

21 квітня 1958 р. відбулося закрите судове засідання у справі Грицана Л. Г. Судова колегія у кримінальних справах винесла вирок: відповідно до ст. 54—10, ч. 2, 54—11 КК УРСР засудити підсудного до 10 років позбавлення волі з відбуттям покарання у трудовій колонії, обмеженням волі за ст. 29 у правах на 5 років. Відповідно до ст. 33 КК УРСР відправити Грицана Л. Г. за межі України (п. 17, 30).

У зв’язку з вироком уповноважений з питань Руської Православної Церкви П. Дубовик у повідомленні московському та київському керівництву з радістю відзначав, що арешт Грицана Л.Г. позитивно вплинув на його послідовників, які вже беруть участь у виборах, вступають до колгоспу (п. 25).

Своє третє ув’язнення до 13 жовтня 1958 р. старець відбував у ІТЛ Мордовської РСР у селищі Явас. Потім, за розпорядженням ГУІТК МВС СРСР №7/10—0371 від 01.10.1958 р., старця Леонгія направили у ІТЛ Озерний м. Тайшет Іркутської області. У Дубравлаг старець повернувся через рік і шість місяців — 18 квітня 1960 р. (п. 19).

На підставі Постанови УКГБ при РМ УРСР Рівненської області його етапували 28 травня 1960 р. до тюрми №1 м. Рівне на очні ставки.

У Дубравлагу МВС Мордовської РСР старець Леонтій прибув 20 листопада 1960 р. (п. 19).

10 липня 1960 р. Судова колегія з кримінальних справ Рівненського обласного суду відповідно до ст. 26 КК УРСР визначила Грицана Л. Г. вважати особливо небезпечним злочинцем (п. 17, 31) (займався антирадянською діяльністю, проводив антирадянську агітацію, зберігав та поширював літературу антирадянського змісту, тричі був засуджений) (п. 17, 32).

Духовні діти не забували свого наставника. Вони регулярно надсилали батюшці листи та посилки, багато хто приїжджав до нього на побачення, а деякі навіть відбували покарання в тому ж таборі. Основна частина збережених листів старця Леонтія була надіслана з його третього ув’язнення:

* * *

«Вітаю вас. Христос посеред нас, утішає і діток, і нас. Зберігайте радість про Господа — і будете збережені. Дітки, зберігайте любов і мир у своїй родині. Якщо щось робимо або куди йдемо, потрібно брати у Бога благословення, говорячи: “Господи, благослови!”. Красиво хрестимося, бо цьому радіють ангели. Як вночі дізнатися, котра година? А коли людина вночі прокидається, тоді й є її час бадьорствувати, звичайно, по силі. Дуже не люблять спокуси, хто молиться до першої чи другої години ночі».

* * *

«Любіть Церкву, нашу Матір, бо сказано: кому Церква не мати, тому Бог не Отець. Дорогі, улюблені! Ми перебуваємо в життєвому морі. Ной від потопу врятувався в ковчезі, а наше спасіння — Свята Церква... Треба ходити до церкви без будь-якої ліні, з трепетом. Молячись там, ми повинні думати, що прощаємо всім, хто нас чимось образив. Тоді наша молитва буде прийнята Богом. А якщо не бажаємо прощати людям образи, то нам до спасіння далеко».

* * *

«Добре, що цей піст проводимо на пісній їжі, очікуємо Воскресіння Христового, радості... Ще піст духовний ми повинні зберігати: не лихословити, не клястися, не гніватися на ближнього... У піст — не ображати, нікому зла не чинити, дивитися по-християнськи на свого ворога. Хто буде так чинити, Господь збереже таких людей. Ось так, дорогі! Молитва, піст і милостиня звільняють від смерті. Це драбина до Бога. Головне — стримуйтеся у словах. Не гнівайтесь і не осуджуйте ближнього, прощайте один одному, а Господь нас простить. Не ображайте один одного, не гадайте, не чаклуйте, не ходіть до знахарів... Ще вам повторюю: не клястіться, мирно живіть, бо час короткий. Амінь».

* * *

«Господь сказав залишити мирське. Дуже шануйте неділю, на базар не ходіть. На базар у неділю ходимо — душу в пекло вводимо. Хто терпить від своїх родичів, отримає велику нагороду».

* * *

«З Богом скрізь добре — і серед своїх, і серед чужих людей. Хто має більше любові, тому прощаються більше гріхів. І Христос закликає до любові, і Бог є Любов».

Усе це були не просто гарні слова. Перебуваючи в таборі, отцю Леонтію вдавалося зберігати душевний спокій. Навіть у цих нелюдських умовах він не нарікав, не жалів себе, не злився і не відчаювався. Страждання ще більше очищували його душу і укріпляли віру. Через старість і неміч батюшка не брав участі в табірних роботах. До його обов’язків входило прибирання всередині барака та біля нього, заготовка води та дров. До наглядачів і тюремного начальства отець Леонтій ставився шанобливо, завжди дотримувався табірного режиму та порядку. Багато хто дивувався його лагідності й смиренності та сумнівався в справедливості винесеного йому вироку. Всім, хто приїжджав відвідати старця, безперешкодно дозволялися зустрічі з ним.

З розповідей самого старця Леонтія стало відомо, що під час третього ув’язнення він прийняв чернецтво з ім’ям Серафим на честь Серафима Саровського від якогось ув’язненого єпископа.

Задовго до звільнення батюшка говорив: «Мені треба бути на Батьківщині і готуватися до відходу». Тепер це був уже досвідчений і загартований стражданнями монах — отець Серафим. Своє чернецтво отець Леонтій не розголошував, виконуючи монаші обіти таємно, тому багато хто й надалі називали його отцем Леонтієм. Але для Бога і для Церкви він тепер був отцем Серафимом.

Після відбуття терміну покарання старець Леонтій був звільнений з ІТЛ 22 лютого 1968 р.

Останні роки життя

Джерело: с. 97–101. Повний розділ.

У 1968 р., після десятирічного ув’язнення

у мордовських таборах, отець Леонтій повернувся до батьківського дому фізично виснаженим, немічним старцем. Довгі роки ув’язнення підірвали сили та здоров’я отця Леонтія, тому він більше не міг мандрувати. Брат Дмитрій з радістю прийняв його: зробив для нього келію у коморі, де поставив столик, залізне ліжко, довгу дерев’яну лаву та кілька стільців. У кутку прилаштували невелику піч, а біля неї встановили дерев’яний лежак. Тут і поселився батюшка.

З першого ж дня до отця Леонтія почали приїжджати люди зі своїми скорботами і немочами. Старця відвідували вдень і вночі, що надмірно виснажувало як його самого, так і його брата. До того ж такі часті візити викликали підозру і заздрість у деяких односельчан. Представники влади продовжували пильно стежити за старцем. Відвідувачі зупинялися у племінниці отця Леонтія, яка жила на околиці села. Навіть тепер, незважаючи на поважний вік і слабке здоров’я, отець Леонтій не дозволяв собі розслабитися. Щоночі о другій годині він встав на молитву, а о третій йшов до племінниці, де наставляв і втішав усіх, хто звертався до нього за допомогою. Додому батюшка повертався на світанку, трохи відпочивав, після чого молився, а потім підкріплював тіло скромною, нехитрою їжею. Протягом дня отець Леонтій приймав відвідувачів, які йшли до нього за порадою та духовною допомогою. Ввечері після вечері знову молитва, недовгий сон і далі все йшло своїм чередом. Постійні відвідування людей, які потребували допомоги, змушували його проводити ночі без сну, а дні без відпочинку.

Після останнього ув'язнення батюшка більше не ходив босим по снігу. Тепер він одягався і взувався тепло та охайно — носив хороше пальто і капелюх, а іноді — скуфейку. З села старець відлучався рідко, хіба що на деякі престольні свята в околишні церкви. Свій сільський храм він відвідував постійно, часто сповідався і причащався Святих Христових Таїн у місцевого священника Макарія Корнійчука. Отець Макарій з повагою ставився до старця Леонтія. Він знав про його важке життя, про хрест скорбот, принижень і гонінь, що випав йому, цінував його невпинну турботу © ЛЮДЯХ.

Заключення своє отець Леонтій ніколи не називав тюрмою, а лише «школою». «Коли був у школі, — говорив старець, згадуючи про тюрму, — то навчався терпінню, смиренності, лагідності та багатьом іншим чеснотам».

Духовні діти намагалися залишити батюшці щось у подарунок. Вони дарували ікони, книги, щось із одягу, продукти, гроші — хто що міг. Отець Леонтій усе приймав, але згодом роздавав потребуючим.

Все більше і більше людей приходило до старця за порадою та допомогою: і літніх, і середнього віку, — а особливо любила його молодь і школярі.

Пройшли роки... Державними органами визнано той факт, що всі репресовані священнослужителі не тільки є жертвами політичних репресій, але й понесли великий духовний подвиг. Ті, кого вчора оголошували ворогами Батьківщини та народу, сьогодні реабілітовані. Багатьох Свята Церква канонізувала і прославила в лику святих за несення тяжкого Хреста, стояння у вірі Православній.

У зв'язку з початком реабілітації, 18 квітня 1990 р. до Рівненського обласного суду прокуратурою області було внесено протест за справою Грицана Л. Г.

на винесений вирок від 19.04.1944 р., який був задоволений (п. 17, 33).

Були переглянуті також кримінальні справи Леонтія Грицана за судимостями від 13—14.10.1954 р. та 22.04.1958 р. 16 травня 1990 р. до прокуратури Рівненської області були направлені висновки про перегляд кримінальних справ. Виписка з Висновку по справі П-5329: «У матеріалах архівно-слідчої справи Грицана Л. Г. відсутній склад злочину ч. 2, ст. 54—11 КК УРСР. Під час проведення попереднього слідства по справі були допущені грубі порушення кримінально-процесуційного кодексу (п. 17, 34).

Диспозиція ст. 54—10 ч. 2 КК УСРР передбачає таку пропаганду, яка спрямована на заклик до повалення, підриву або ослаблення Радянської влади чи до вчинення контрреволюційних злочинів, виготовлення або зберігання літератури аналогічного змісту. І на попередньому слідстві, і в судовому засіданні не виявлено доказів, що підтверджують вину Грицана Л.Г. Свідки не давали показань, що чули про те, що він говорив не вступати до колгоспу, нібито говорили інші люди. Крім того, свідки стверджували, що на попередньому слідстві вони показань не давали, а протокол допиту їх змусили підписати насильно» (п. 17, 35).

Довідки про реабілітацію № 464 від 22.05.1990 р., №13-43748-90 від 12.09.1991 р. надіслані рідному братові Леонтія Грицана, Дмитрові (п. 17, 36, 37).

18 років, проведених отцем Леонтієм у в’язницях, засланнях і таборах за Православну віру, є найвищим духовним подвигом цього дивного старця.

«Послух спасає»

Джерело: с. 101–105. Повний розділ.

Зі спогадів митрополита Іринея (Середнього)

У 1968 р. після закінчення Ленінградської Духовної Академії мене залишили там для роботи. Через два роки Священний Синод прийняв рішення направити мене на кілька років до Японії. Наприкінці 1970 р. я приїхав додому, щоб порадитися з батьками і прийняти остаточне рішення щодо цієї поїздки. Мама запропонувала мені поїхати до отця Леонтія й запитати його поради. Старець у той час уже повернувся з третього ув’язнення і жив у своєму рідному селі в будинку молодшого брата.

Я відправився до місця проживання старця Леонтія. Доїхавши автобусом до зупинки Нова Мощаниця, вийшов і ще три кілометри йшов пішки по засніженій стежині. Дібравшись до потрібного будинку, я пояснив мешканцям, що хотів би побачитися зі старцем. Хоч ми були незнайомі, у дім мене впустили відразу. Сівши на дерев’яну лавку, я став чекати. Вийшла якась жінка і пояснила, що отець Леонтій зараз відпочиває, і мені доведеться почекати, поки він прокинеться. Не встигла вона договорити, як у сусідній кімнаті задзвонив дзвіночок. «Це батюшка прокинувся, — пояснила жінка. — Піду, дізнаюся: може, він Вас прийме». Раптом відчинилися двері, і старець сам вийшов із кімнати. Білосніжна сивина обрамляла його оживлене обличчя, а трохи схилені очі радісно дивились прямо на мене.

Отче поспішно підійшов до нас і, з цікавістю розглядаючи мене, став радісно вигукувати; «ОЙ! Хто до нас приїхав! Кличте швидше всіх сюди! Усі, хто є в домі, збирайтеся швидше! Подивіться, хто до нас приїхав! Яка ж це радість! А що він нам привіз? Ви тільки подивіться, яку святиню він привіз! А знаєте, де він був? Там, де Господь Своїми ніжками ходив! Він же привіз нам благословення з Гробу Господнього, іконочки привіз! Швидше всі сюди!» — але всі вже й так давно зібралися і з подивом дивилися на те, що відбувається. А отець Леонтій радісно продовжував: «А де ж він ще був? Там, де удел Божої Матері, Її Свята Гора! І звідти теж іконочки привіз! ОЙ, яка ж це радість!» Я став поспішно діставати привезені з Єрусалиму та з Афону ікони і викладати їх на стіл. Отець Леонтій брав кожну з них, цілував і передавав іншим. Присутні робили те ж саме. Приклавшись до всіх іконок, батюшка продовжував говорити: «А куди поїде він? Далеко-далеко на схід, де сонечко сходить! Ой, як далеко! Яке високе послухання! Від послуху відмовлятися не можна, його потрібно виконувати. Послухання рятує! Завжди слухайся Церкви! Якщо Церква посилає — значить, так треба. Ще багато поїздиш: і через океан, і назад, дуже багато будеш подорожувати».

Обернувшись до домочадців, старець продовжував: «Ну що ж ви стоїте? Носіть борщ, накривайте на стіл! Такого гостя потрібно гарненько пригостити!» Усі навколо забігали, а отець Леонтій тим часом знову повернувся і, розглядаючи мій одяг, каже: «Яке красиве пальто. А шапка-то яка!..» Знявши з моєї голови шапку з штучного хутра, яка за формою нагадувала солдатську пілотку, батюшка покрутив її в руках і, як би ненароком, відвернув краї. Головний убір від цього став глибоким, як скуф’я. Старець надів його на себе і, повернувшись, вигукнув: «Дивіться всі, яка красива шапка!» Потім він поспішно надів її мені на голову і продовжив: «Яка краса! Ну і шапка! А як блищить! Уся в каменях!» Після цього отець Леонтій знову взяв мою шапку в руки і, тричі перехрестившись, віддав мені.

Потім ми обідали. Я так нічого і не спитав у батюшки, адже він і без запитань роз’яснив усе, що мене хвилювало. Ось тільки ніяк не міг зрозуміти, чому він так захоплювався моєю шапкою.

Попрощавшись з отцем Леонтієм, я повернувся додому і незабаром поїхав до Ленінграда. Це була моя остання і дуже пам’ятна зустріч із праведним старцем, бо через рік він помер. На все життя збереглися в моїй пам’яті настанови батюшки, особливо його слова про послух. Я ніколи не відмовлявся від доручень, які покладала на мене Церква, завжди пам’ятаючи, що

«послух рятує». У найважчі моменти життя я з дерзненням просив у Бога допомоги, адже у всьому виконував не свою, а Божу волю. Жодного разу Господь не залишив мене без Своєї турботи та підтримки. А ще, коли мені буває дуже важко, я завжди відправляю панахиду на могилах померлих архієреїв і поминаю спочилих, у тому числі й отця Серафима, якого всі називали старцем Леонтієм. Після такої молитви на душі стає легше, а неприємності проходять.

Що ж стосується тієї історії з шапкою, про яку я розповів, то незабаром після останньої зустрічі з отцем Леонтієм мені стало зрозуміло, чому батюшка так захоплювався моїм головним убором. Повернувшись до Ленінграда, я служив Літургію разом із митрополитом Микодимом у Олександро-Невській Лаврі. Перед початком служби священники почали запитувати у мене, кого буде нагороджувати митрополит? Я не мав про це найменшого уявлення, тому не міг відповісти на їхні питання. При цьому нагорода очікувалася не одна, а цілих три: митра, хрест з прикрасами та палиця. Всі були в здивуванні: трьох осіб будуть нагороджувати, а ніхто нічого не знає. А коли під час служби владиці Микодиму принесли чин, усі вирішили, що ще й четвертого батюшку рукоположать у протоієреї. На Літургії якраз були присутні четверо. священника, ось і всі подумали, що кожен із них отримає нагороду. Але, на загальне здивування, у потрібний момент владика сказав, щоб я один став біля престолу. Він прочитав молитву про возведення мене в сан архімандрита і відразу нагородив палицею, хрестом з прикрасами і митрою. У той момент, коли митрополит взяв у руки митру, що переливається різними каменями, і промовив: «Аксіос!» — я згадав пророчі слова отця Леонтія про мою надзвичайно красиву шапку.

«Не бий архієрея!»

Джерело: с. 105–107. Повний розділ.

Зі спогадів митрополита Макарія (Свистуна)

У своєму житті мені пощастило не тільки чути про старця Леонтія, але й спілкуватися з ним. Були важкі п'ятдесяті роки. Ми з мамою та її батьками проживали в Києві на Подолі. На другому поверсі нашого будинку знаходилася церква на честь святого мученика Іоанна Воїна. Моя мати любила людей і приймала кожного, хто просився переночувати. Пригадуються її радісні клопоти, пов'язані з приїздом старця Леонтія. Мати говорила мені, що це велика людина, яка дуже близька до Бога, за його молитвами Господь захищає людей від усякого зла.

Приїжджаючи до Києва, старець Леонтій щоразу приходив до нас переночувати. Він ніколи не приїжджав один, і мати з радістю приймала всіх як найдорожчих гостей. У мене залишилася світла пам’ять про старця Леонтія, який приносив у дім радість, мир, якусь особливу благодать. Мені було добре, коли старець Леонтій ночував у нас. Я згадую ті дні з особливим трепетом і радістю.

Пригадується один випадок відвідування старцем нашого дому. Прийшовши зі школи, я почав бешкетувати і не слухатися матір. Мати розсердилася і хотіла мене вдарити. Отець Леонтій, який був свідком того, що сталося, несподівано сказав:

— Не бий архієрея!

— А що, він буде архієреєм? — здивовано запитала мати.

— Якщо буде до вподоби Богу, то буде, — відповів старець.

Минали роки. Коли мене рукоположили в архієрейський сан, я згадав слова старця Леонтія.

У моєї матері були великі неприємності після відвідин старця. Її не раз викликали до КГБ: погрожували, ображали, залякували. Мати поверталася додому в сльозах і говорила, що гоніння на Божих людей було і буде, атеїстична влада хоче знищити нашу віру і нашу Церкву.

Отець Леонтій справді був великим старцем. Це була незвичайна людина, яка в важкі роки гонінь на Церкву не тільки змогла зберегти віру та любов до Бога, але й донести її до людей у всій її чистоті та повноті. Я не пам’ятаю, щоб старець Леонтій говорив щось негативне про церковну ієрархію. Він завжди проявляв турботу про те, щоб люди ходили до храму, поважали церковне священноначаліє, були активними членами Святої Православної Церкви.

Боротьба проти Православної Церкви велась дуже продумано, особливо на Західній Україні.

Використовувалося все можливе та неможливе проти вірних дітей Церкви, які зберегли віру.

Слід прийняти той факт, що щодо кожної людини, якою б вона не була, існує дуже багато різноманітних суджень: як позитивних, так і негативних. Завжди потрібно підходити з розсудливістю до такого роду думок. Перш за все, потрібно пам’ятати, що велась відкрита війна проти Православної Церкви. Спецслужби та широка мережа агентури використовували всі засоби, щоб очорнити кожну благочестиву людину, яка захищала свою віру та Церкву. Вважаю, що негативні думки та чутки, які поширювалися через особливі структури влади, були викликані безбожною силою, метою якої було знищити світлу пам’ять про старця Леонтія.

Кінець земного шляху

Джерело: с. 107–116. Повний розділ.

Восени 1972 р. сили почали залишати старця Леонтія, у нього з’явилася задишка. Батюшка з трудом пересувався, але продовжував відвідувати храм. У своїх настановах він тепер був дуже короткий, ніби підводив підсумок усьому своєму життю: «Правильно ставтеся до хресного знамення; слухайтеся Церкви; стійте у вірі, як на камені; нікого не бійтеся і нічого не бійтеся; терпіть; зберігайте те, що вам сказано раніше, і будете збережені». Старець реально оцінював свій стан і готувався до смерті. Він намагався підготувати й духовних дітей до майбутньої розлуки. На питання духовних чад: «На кого Ви нас залишите?», отець Леонтій відповідав: «На Божу Матір. А старенького такого з вами вже не буде».

У сімдесяті роки до прозорливого старця йшов такий великий потік людей, що радянська влада, яка вважала його своїм ідеологічним ворогом, не могла цього не помітити.

У 1973 р. на Різдво Христове батюшка сказав близьким, що Ангел Господній повідомив його про швидку кончину. Місцевий священник отець Макарій звершив над ним таїнство Соборування. На свято Хрещення Господнього старець востаннє відвідав храм, сповідався і причастився. У всіх присутніх у храмі отець Леонтій попросив вибачення і сказав, що наступне свято Хрещення Господнього вони будуть відзначати без нього.

Через день, у неділю він уже не міг йти до церкви. Близькі з трудом посадили батюшку на стілець, щоб він міг помолитися, а самі пішли на службу до храму. Прийшовши додому, вони побачили, що отець Леонтій все ще продовжує молитися.

У середу 24 січня (11 січня за старим стилем) отець Макарій уже вдома причастив старця Леонтія Святих Христових Таїн. О п’ятій годині вечора того ж дня зі словами: «Тримайтеся, чому навчено» — відійшов до Господа великий молитвенник, наставник і втішитель людських душ старець Леонтій Грицан.

Вість про кончину старця швидко облетіла не тільки прилеглі області, а й далекі міста, в яких жили ті, хто любив праведника і шанував його своїм духовним батьком. Навіть за кордоном передали по радіо, що відійшов до Бога відомий проповідник Західної України, який довгі роки перебував у в’язницях за Православну віру. У четвер духовні діти батюшки ще могли дістатися до Нової Мощаниці. А от у п’ятницю всі автобуси були зняті з цього напрямку. Навіть поїзд був скасований, щоб завадити бажаючим попрощатися з отцем Леонтієм. Але нічого не змогло зупинити людей. Багато йшли пішки. Душевний біль через розлуку з улюбленим наставником заглушував втому і змушував їх долати шлях до дому покійного старця, долаючи будь-які труднощі.

У одного підполковника з Москви був хворий син, якому не допомагало ніяке лікування. Довгий час хлопчик не міг ходити, І В ОДИН МИТЬ він одужав, коли батьки привезли його до старця Леонтія. Через кілька років цей підполковник разом з родиною вирішив знову відвідати дідуся Леонтія (так вони називали батюшку). Підійшовши машиною до села Нова Мощаниця, москвичі побачили, що на дорозі стоїть багато автомобілів і міліція нікого не пропускає. На питання підполковника охоронці порядку відповіли, що помер старець Леонтій, і до села прямує велика кількість людей, яких наказано не пропускати. Тоді підполковник показав свої документи і сказав, щоб всіх, хто чекає, пропустили. Міліціонери не наважилися ослухатися.

Двоє діб тіло старця Леонтія перебувало у келії, де він провів останні роки свого життя. Все більше і більше людей прибувало, щоб попрощатися з духовним батьком, який присвятив своє життя служінню Богу та простому народу. У житті кожного з них батюшка залишив щось добре — те, що не має ціни, що не купиш за будь-які багатства світу. Він залишив по собі свою віру та любов.

У п’ятницю о шістнадцятій годині духовні діти старця підняли труну з тілом і повільним ходом понесли до місцевого храму. За труною йшли люди з запаленими свічками в руках. Біля церковних воріт похоронну процесію зустрів священник. Були відслужені вечірні численні служби, після яких потрібно було зачинити храм на замок, залишивши там тіло старця до ранку. Такий наказ був отриманий заздалегідь. Але духовні діти отця Леонтія категорично відмовилися залишити на ніч церкву, незважаючи на будь-які загрози з боку влади. До одинадцятої години ночі їх намагалися вигнати з храму, але розійшлися небагато. Решту зачинено на замок. Впродовж усієї ночі біля труни отця Серафима читали Псалтир. Духовні діти батюшки накривали себе й аналой з книгою хусткою, щоб у вікна не було видно світла запаленої свічки.

У суботу о шостій годині ранку розпочалося богослужіння. Народ весь час прибував. Група чоловіків оточила труну батюшки щільним кільцем, щоб стримувати натиск тих, хто ще не встиг попрощатися зі старцем. Не всі бажаючі змогли увійти до храму через велике скупчення людей. Після прощальної промови приходського священника похоронна процесія вирушила в бік цвинтаря. На похованні було близько трьох тисяч осіб. Представники радянської влади строго контролювали похорони відомого православного старця. Жоден священнослужитель, крім місцевого батюшки, не міг брати в них участь, оскільки це загрожувало позбавленням реєстрації.

О дванадцятій годині дня на місцевому цвинтарі тіло старця-монаха поховали неподалік сільського храму. Один з тих чоловіків, які були удостоєні опускати труну в могилу, розповів, що мандрівник Леонтій дуже давно передбачив йому цю подію. Ось що розповів Василь Григорович Пацюк:

«У війну отець Леонтій йшов через село Іванівку до Межиричів. Моя мама запросила його до хати, щоб він благословив дітей. Я разом з сусідським хлопчиком Всеволодом сховався в коноплі, бо боявся, що батюшка нас насварить за те, що ми перед тим таємно курили товчене листя вишні. Мама почала кликати мене, але я не виходив з укриття. Тоді отець Леонтій сказав їй: «Нічого, він ще буде мене в могилу опускати». Минали роки. У 1973 р., дізнавшись про кончину старця, я поспішив дістатися до Нової Мощаниці. Протиснувшись під час поховання ближче до гробу, стояв разом з усіма, прощаючись з великим старцем. Несподівано мені довірили опускати тіло в могилу, незважаючи на те, що навколо стояло багато інших чоловіків. На дні великої ями було викладено основу з цегли для гробу, на яку ми встановили дерев’яний гріб з тілом отця Леонтія. Люди одразу почали накривати його зверху скатертинами, рушниками та мішковиною. Потім були покладені грубі дубові дошки і знову мішковина. Так через тридцять років здійснилися пророчі слова старця Леонтія.

На могилі поставили дерев'яний хрест. Після поховання був поминальний обід, який, через велику кількість людей, тривав до темряви. У наступні дні люди продовжували їздити на могилку отця Леонтія. Вони заходили в церкву, а потім йшли на цвинтар. Представники влади виставили охорону, яка цілими днями чергувала біля могилки старця, не допускаючи людей прикладатися до хреста та могильної насипи. Тому багато хто чекали ночі і під покровом темряви, коли охорони не було, слізно прощалися з духовним батьком на його могилі.

Згодом духовні діти отця Леонтія подбали про те, щоб обнести місце поховання свого наставника огорожею. І після праведної кончини старець не залишав своїм молитвенним предстоятелем перед Богом тих, хто приходив до нього на могилку.

Влада й після смерті старця Леонтія не заспокоїлась. Ретельне спостереження тривало. Надто багато він посіяв у душах людей доброго насіння.

17 квітня 1973 р. благочинний Корецького району Антонюк Я. написав рапорт архієпископу Волинському і Рівненському Даміану (Марчуку): «Цим повідомляю Вашому високопреосвященству, що на території Корецького району є так звані “леонтійці”. Їхня кількість невелика. Було виявлено, що всі вони постійно відвідують богослужіння, сповідаються, причащаються Святих Таїн Христових, відвідують монастирі. На даний час на території Корецького району кількість леонтійців не збільшується й якоїсь особливої системи в їхньому вченні не існує» (п. 23).

У вересні 1977 р. з’явився один із документів, що дає оцінку діяльності леонтієвців. Уповноважений з питань релігії в Рівненській області Є. Сулима на п’яти сторінках інформував керівництво в Москві та Києві про діяльність представників ІПЦ (леонтієвців) на території області. Після кількісної, а також історичної характеристики руху леонтієвців уповноважений констатував, що у зв’язку зі смертю Леонтія Грицана активність його послідовників ослабла. Особливо помітним це було в 60—70-х рр. Крім того, сам уповноважений заявив, що використання назви ІПЦ щодо леонтієвців було помилковим, оскільки ніякого відношення до Істинно-Православної Церкви вони не мали. Відмінність послідовників Леонтія Грицана від інших православних полягала у більш суворому дотриманні правил Православної Церкви. Навіть активні леонтіївці після повернення з тюрем, за словами уповноваженого, залишали мандрівний спосіб життя, працювали в колгоспах, постійно відвідували православні богослужіння, брали участь у виборах. «З вищезазначеного, — писав уповноважений, — можна зробити такі висновки: на даний час “вчення” і приклад Леонтія Грицана втратили силу, оскільки більшість його послідовників втратили свої приклади релігійного фанатизму, залишившись простими віруючими. Таким чином, віруючі, яких зараховують до послідовників Леонтія Грицана або до ІПЦ, насправді є православними віруючими, оскільки визнають діючу Православну Церкву, Екзарха України, Патріарха та рішення Синоду» (п. 24).

18 травня 2001 р. за благословенням Предстоятеля Української Православної Церкви Блаженнішого Митрополита Київського і всієї України Володимира у Миколаївському жіночому монастирі в селі Городок Рівненської єпархії відбулося розширене засідання Синодальної Богословської комісії УПЦ, на якому, зокрема, обговорювалося питання про діяльність Леонтія Грицана та його послідовників. У роботі Богословської комісії, окрім її членів, брали участь архієреї, ректори духовних навчальних закладів, намісники, настоятелі та настоятельки монастирів, єпархіальні та монастирські духовники УПЦ. Комісія особливо відзначила, що Грицан Леонтій Герасимович своє служіння в Церкві присвятив відродженню істинно-християнського способу життя мирян, духовенства та чернецтва на Волині. Зокрема було зазначено: «Відродження духовного життя, на думку Леонтія Грицана, полягало в ретельному дотриманні церковних канонів, звичаїв та безумовному виконанні Євангельських Заповідей».

Богословська комісія також застерегла: «Необхідно попередити тих, хто називає в Бозі спочилого приснопам’ятного раба Божого Леонтія “Богом” або “пророком”, що цей гріх підлягає анафемі. У зв’язку з тим, що Леонтій не канонізований, називати його святим угодником Божим передчасно».

Було рекомендовано правлячим архієреям Рівненської області проводити роз’яснювальну роботу серед парафіян єпархії, а також заборонити деяким послідовникам Леонтія проповідувати, благословляти людей хресним знаменням або покладати руку на голову (п. 31).

Дослідницьку роботу в цьому напрямі у 2008 р. у статті «Мандрівний проповідник Леонтій Грицан і його послідовники» провів кандидат історичних наук, аспірант Волинського національного університету імені Лесі Українки Борщевич В. Т. Вивчивши архівні дані про діяльність старця Леонтія, він підсумував:

«Діяльність Леонтія Грицана та його послідовників на Рівненщині становила окрему сторінку релігійного життя. Послідовники течії діяли в межах православної традиції, оновивши форму мандрівного проповідництва. Основна частина не виходила за межі ортодоксального віровчення» (п. 20).

«За плодами їхніми пізнаєте їх…» (Мт. 7:16)

Джерело: с. 116–121. Повний розділ.

В умовах радянського часу молодому поколінню духовних дітей старця Леонтія було дуже важко втілювати в життя Заповіді Божі. Але поради та настанови батюшки зміцнювали віру в їхніх недосвідчених серцях. Духовним зором старець бачив сили й можливості кожної людини, що приходила до нього, тому багатьох благословляв вступати до духовних училищ і семінарій. У той час зробити це було дуже складно. Але, незважаючи на труднощі та перешкоди, які спеціально створювали представники влади, щоб не допустити поповнення штату священнослужителів молодими кадрами, за молитвами старця все ж вступали до духовних навчальних закладів. Частина з них сьогодні є заслуженими та дуже шанованими архієреями й протопресвітерами Української Православної Церкви.

У сімдесяті роки настала «брежнєвська відлига», яка вплинула й на життя Церкви. У багатьох місцях почали відкриватися храми, що спричинило великий дефіцит священнослужителів. З духовних навчальних закладів України на той момент діяла лише Одеська духовна семінарія, яка, природно, не могла задовольнити величезну потребу Церкви в духовенстві. До єпархіальних управлінь щодня йшли делегації віруючих із проханням виділити священика для їхнього приходу. Уповноважені з питань релігії дозволили архієреям рукопокладати в священний сан лише штатних псаломщиків і дияконів, яких при храмах того часу практично не було, оскільки раніше ті ж уповноважені цього не допускали.

Щоб знайти вихід із ситуації, яка склалася, благочинні навипередки шукали підходящих кандидатів, вводили їх до штату, а потім рукополагали. Але де взяти по-справжньому гідних людей? До храму тоді ходили практично одні старі люди. Молодь надавала перевагу світським закладам. Навіть багато дітей священнослужителів, бачачи, якому тиску зазнають їхні батьки, воліли триматися від Церкви подалі.

Слідуючи настановам старця Леонтія, у цій складній ситуації саме духовні чада отця Леонтія проявили стійкість у вірі, любов до Бога і ближніх. Саме вони, яких радянська преса настійно звинувачувала в сектантстві, не злякалися сповідувати віру Христову. Місцеві приходські священники давали їм чудові характеристики. Але була одна серйозна проблема. Уповноважений із справ РПЦ поставив одне важлива умова: допускати до служіння всіх, крім «леонтіївців».

Словам благочинного уповноважений не довіряв, тому кожен кандидат повинен був їхати до нього на очну ставку. При цьому вимагалося, щоб він був молодий, гладко виголений, у краватці та не був присутній на жодній із фотографій зі старцем Леонтієм (у чернецтві отцем Серафімом). У повноважного було безліч таких знімків, і при появі кожного нового кандидата в священники він уважно їх розглядав у надії, що той потрапиться. За такою перевіркою слідувала розмова на різні теми: про читання сучасних книг, газет і журналів, про те, що відбувається у світі, хто є генеральним секретарем КПРС. Майбутній священник мусив відповісти на ці та на інші подібні питання. Після такого іспиту представник влади вирішував: дати чи не дати дозвіл на його рукоположення.

Благочинний заздалегідь готував тих, кого відправляв на зустріч із уповноваженим. Обговоривши всі можливі на очній ставці питання, він застерігав: «Дивись, не підведи. Бачиш страждання Церкви? Скільки порожніх храмів! А скільки делегацій із плачем стоять і в єпархії, і у мене! Якщо не використаємо цей момент, то візьмемо великий гріх на душу». І духовні діти старця Леонтія не підводили. Коли перші десять осіб не тільки витримали екзамен, але й надалі стали добрими пастирями, які твердо дотримувалися канонічних правил Православної Церкви, такі перевірки були скасовані. Таким чином, протягом десяти років сотні храмів Рівненщини та Волині були заповнені священниками.

І досі проповіді та повчання старця Леонтія передаються з уст в уста, а копії листів — з рук у руки. Розповіді про дива, які відбувалися за молитвами цього праведника як за його життя, так і після відходу в інший світ, чули не лише жителі Рівненщини, а й інших прилеглих областей. До того ж, список цих чудес постійно поповнюється, адже все нові й нові люди відчувають на собі благодатну допомогу старця Леонтія.

Думка про те, що подвиг стояння у вірі старця, неухильне дотримання канонів Православної Церкви, палаюча любов до Бога та людей досі деякі продовжують називати сектантством, викликає жах.

Ворог роду людському, що почав у 1917 р. безжальну богоборчу війну, лише змінив свою тактику і до сих пір продовжує йти до своєї мети. 70-річний період безбожжя триває й досі.

Очі, затемнені брудною й липкою наклепом на отця Леонтія, прозрівають лише у тих, хто по-євангельськи погляне на плоди подвигів старця і оцінить їх.

За плодами їх пізнаєте їх... (Мт. 7:16). А ці плоди — сотні священнослужителів і церковних служителів, сотні ченців, висока духовність простих віруючих людей Рівненщини та інших областей України.

Хто в Україні не знає про село Іванівка Корецького району, в яке особливо часто поспішав проповідувати старець? Лише одне це село подарувало нашій Матері-Церкві 130 священників.

Скільки невтомної праці поклав старець, щоб зберегти Православну віру у найскладніший для Церкви час. Не тільки зберегти, а й примножити і передати новому поколінню.

Як неможливо сховати під спустом палаючий світильник, так неможливо не побачити і не оцінити духовні подвиги цього дивного старця, а також стерти народну пам’ять про нього, про його служіння Богові та людям до останнього дня його життя.

Щороку, 24 січня, в день смерті старця Леонтія, а також у півріччя (24 серпня), до його могилки приїжджають тисячі паломників. У храмі села Нова Мощаниця в ці дні служаться заупокійні богослужіння, а на могилі старця — панахида. Сорок років минуло з дня смерті старця Леонтія, і весь цей час до його могилки не припинявся нескінченний потік людей, що потребують його молитвенної допомоги. Кожен із цих людей полюбив старця, зігрівшись душею біля вогню дарованої йому Богом любові і дізнавшись на власному досвіді благодатну допомогу його молитви.