Монах Серафим (Леонтій Грицан)
Матеріали з книги «Исповедники православной веры на Ровенщине» для майбутнього сайту
Повні тексти відповідних розділів, свідчень, настанов і надрукованих уривків листів. Українською мовою.
Джерело: Павла (Заїка), монахиня. Исповедники православной веры на Ровенщине. Київ: Дніпропетровська єпархія УПЦ, 2014. 496 с., [20] арк. іл.
Це зібрання матеріалів із наданої книги. Висловлювання оповідачів, спогади, оцінки подій і цитати з архівних матеріалів збережено як зміст джерела. Редакторські пояснення позначено окремо. Назви церковних посад, установ і населених пунктів передають контекст видання 2014 року.
До добірки включено весь розділ «Полум’яний старець» від його початку до останньої настанови на с. 172, вступні матеріали книги, 18 повних пов’язаних розділів із життєпису архідиякона Михаїла, повне свідчення монахині Павли, післямову, авторське слово, бібліографію та реєстр зображень. Пов’язані розділи збережено цілком, щоб не розривати розповіді про спільні події. Їхні назви й сторінки наведено нижче.
Листи у книзі переважно подано уривками. Тут відтворено весь надрукований обсяг цих уривків; відсутніх у книзі початків, закінчень, дат або адресатів не додано. Вони залишені й на своєму місці у життєписі та повторені в окремому блоці «Листи та листування» для зручності роботи над сайтом.
Нумерація «с.» стосується друкованих сторінок книги. Якщо два розділи починаються й закінчуються на одній сторінці, зазначені діапазони перетинаються. I–VII — римські номери ілюстрованої вкладки після с. 256. Перший наданий файл — 4-5.pdf.
Порядок блоків
1. Вступні матеріали книги.
2. Життєпис монаха Серафима — старця Леонтія.
3. Листи та листування.
4. Свідчення про молитовну допомогу та прозорливість.
5. Духовні настанови.
6. Спогади та згадки в життєписі архідиякона Михаїла.
7. Додаткове свідчення, післямова й авторське слово.
8. Документи з ілюстрованої вкладки.
9. Фотографії: де знайти й де розмістити на сайті.
10. Джерела та редакторські примітки.
1. Вступні матеріали книги
Джерело: с. 4–22. Повністю збережено вступне слово, обидві передмови, історичну довідку й розділ «Божі люди» — спільний контекст книги.
ББК 86.372 П12
П12
Павла (Заїка), монахиня. Сповідники православної віри на Рівненщині. — К. : Дніпропетровська єпархія УПЦ, 2014. — 496 с., [20] арк. іл.
Життя людей, які не зрадили Церкву Христову в тяжкі роки богоборчої влади, — яскравий для всіх нас приклад живої віри й святості.
Ця книга розповідає про життя і духовні подвиги трьох людей Рівненщини. Їх об’єднували віра в Бога й непохитна відданість Святій Православній Церкві Христовій. Кожен із них до кінця ніс свій хрест і не зламався під тиском атеїстичної влади.
Книгу написано на підставі документів Державного архіву Рівненської області, архіву Управління СБУ в Рівненській області, архівних матеріалів Федеральної служби виконання покарань Росії в Республіці Мордовія, а також спогадів очевидців.
ББК 86.372
© Монахиня Павла (Заїка)
Вступне слово
У наш час, коли Свята Православна Церква здобула свободу, коли у світі міцніє єдність православних, відроджуються монастирі, будуються нові храми, молодь знаходить шлях до Бога, а в духовних школах вивчають богослов’я, історію та богослужіння, дуже важливо для нашого спасіння глибше пізнати життя подвижників християнського благочестя. Під час найжорстокіших гонінь вони не лише вистояли, а й сміливо, без страху захищали рідну Церкву та православну віру. Їхнє свідчення й жива проповідь справляли сильне враження. А страждання, яких вони зазнали в таборах і в’язницях, переконливо свідчать про міцність їхньої віри та вірність Христові.
Серед них — прості, але добре знані старці: Леонтій Грицан (1899—1973), архідиякон Михайло Гнесюк (1924—2009), схимонахиня Херувима (Наумова) (1887—1968) та багато інших, про яких іще будуть написані книги.
Нехай їхній подвиг допоможе нам берегти православну віру й любити Святу Церкву так, як любили її вони — наші рідні й близькі наставники.
+ Володимир
Митрополит Київський і всієї України, Предстоятель Української Православної Церкви
Передмова
Православна Церква дала світові безліч святих угодників Божих. Сучасній людині важко осягнути їхні вчинки самим розумом, але кожне віруюче серце мимоволі захоплюється ними.
У ХХ столітті Православна Церква пережила тяжкі випробування. За сімдесят років цілеспрямованих гонінь атеїстична влада знищила більшу частину того, що віряни творили протягом століть. Радянська влада всіма силами намагалася викорінити віру в Бога. Але ні погрози, ні тортури, ні голод, ні ув’язнення, ні навіть жорстока смерть не можуть змусити людину, яка щиро вірить, зректися Господа.
Коли голос Церкви не міг лунати з амвона, він лунав з уст мандрівних проповідників. Церква в усій своїй повноті — у Таїнствах, проповіді та в конкретних людях — ніколи не полишала Божого народу завдяки живим носіям її передання. Такими людьми на Рівненщині були старець Леонтій Грицан, архідиякон Михайло Гнесюк і схимонахиня Херувима (Наумова).
Передання Церкви завжди втілювалося в конкретних людях. Апостол Павло говорив: «Тож благаю вас: будьте моїми наслідувачами, як і я — Христовим» (1 Кор. 4:16). Через святих Господь виявляє Свою турботу про Церкву. І архієреї, і священники, і ченці, і прості віряни наслідують їхнє життя та переймають їхній дух.
Рівненщина завжди була близька моєму серцю завдяки щирим православним людям, які пам’ятають і шанують своїх наставників та подвижників віри й моляться за них.
Головна мета цієї книги — донести до читача свідчення очевидців про цих подвижників християнського благочестя.
Сподіваюся, що ця книга допоможе кожному читачеві на шляху до спасіння.
+ Іриней
митрополит Дніпропетровський і Павлоградський
Передмова
Мені не довелося знати старця Леонтія особисто, але я знаю багатьох вірян і священнослужителів, які шанують його як людину святого життя. Вони віддані Православній Церкві й у багатьох життєвих обставинах є її опорою. Тому я вважаю, що ті, хто називає шанувальників отця Леонтія сектантами або єретиками, помиляються.
Вірю, що настане час, коли Господь Сам усе владнає й розв’яже це питання. Адже Він сказав: «За їхніми плодами пізнаєте їх» (Мт. 7:16). А плоди шанувальників старця Леонтія добрі й корисні для Церкви.
+ Варфоломій
архієпископ Рівненський і Острозький
Історична довідка з історії україни у хх столітті*
ХХ століття — одне з найскладніших в історії України: дві світові війни, дві революції, що докорінно змінили суспільний лад, кривава громадянська війна. Сусідні держави, керуючись імперськими амбіціями, не раз перекроювали карту України силою зброї. Це не просто відомості з підручника історії, а дійсність, у якій жили багато тисяч людей.
Фактичні дані про територіальну належність України в першій половині ХХ століття
У листопаді 1918 року виникла Західноукраїнська Народна Республіка зі столицею у Львові.
У липні 1919 року її територію окупувала Польща.
1920 року було укладено мирний договір, за яким Західна Україна відійшла Польщі.
У липні 1939 року в Москві було підписано пакт Молотова—Ріббентропа, згідно з яким
* Історичну довідку підготовлено за виданням: Шкаровский М. В. Русская Православная Церковь в 20 веке. М.: Изд-во «Лепта», 2010.
Історична довідка
територію Польщі поділили між Росією та Німеччиною.
У вересні 1939 року радянська армія увійшла на територію Західної України.
У листопаді 1939 року Верховна Рада УРСР ухвалила закон про входження Західної України до складу УРСР.
Православна Церква в Західній Україні у першій половині ХХ століття
У 1921–1939 роках польська влада проводила політику дискримінації Православної Церкви в Західній Україні. Сотні храмів було закрито на тій підставі, що в ХІХ столітті царський уряд повернув їх з унії до православ’я. Широко пропагувалися католицизм та унія. У 1923 році Вселенський (Константинопольський) Патріарх надав Польській Православній Церкві автокефалію, але Московський Патріархат так і не визнав її. Щоб поглибити розрив між Руською та Польською Православними Церквами, в українських православних парафіях, які перейшли до Польської Автокефальної Церкви, церковнослов’янську мову замінили українською. Це викликало протест багатьох священників та архієреїв.
Навесні 1940 року Московська патріархія почала впорядковувати церковне життя Західної України відповідно до радянського законодавства. У жовтні 1939 року на колишній польській території було оголошено про націоналізацію церковного майна, закрито всі духовні навчальні заклади, припинено викладання Закону Божого в школах. Активізувався «Союз войовничих безбожників», великим накладом виходив журнал «Безбожник». Священнослужителів звинувачували у шпигунстві й висилали до Сибіру. У міру того як Церква чинила дедалі більший опір, посилювалися й репресії проти її служителів. Почалися примусова колективізація та переслідування інтелігенції.
Православна Церква в Західній Україні опинилася між молотом і ковадлом: із заходу їй загрожували католицизм та унія, зі сходу — терор і репресії радянської влади. За цих обставин релігійне життя почало слабшати, а з ним занепадали моральність і норми суспільного життя. Постало питання про саме збереження православної віри в Західній Україні.
Історія свідчить: коли релігійне й моральне життя народу занепадало, Бог посилав йому Своїх обранців. У різні часи, особливо тяжкі для Православної Церкви, Господь дарував людям світильників християнської віри. Своєю гарячою любов’ю та вірою вони зігрівали й підтримували серця православних християн. Багатьох із них переслідували, осуджували сучасники, вони зазнавали наклепів, насмішок і докорів. Лише після праведної кончини цих Божих угодників людям відкривалося їхнє святе життя.
У 1933 році на Рівненщині, Волині й Тернопільщині вперше пролунала проповідь Слова Божого з уст старця Леонтія.
Ця книга — данина поваги й світлій пам’яті подвигу та страждань визначного проповідника й захисника православної віри.
Так нехай світить ваше світло перед людьми, щоб вони бачили ваші добрі діла й прославляли Отця вашого Небесного.
(Мт. 5:16)
Божі люди
Кожна людина потрапляла в обставини, коли потребувала духовної підтримки, допомоги й розуміння. У народі кажуть: «Бог Сам не з’явиться, а людину пошле». У Старому Завіті людей, яких Господь посилав для напоумлення, допомоги й підтримки, називали пророками, а в Новому — старцями.
Треба щиро молитися, щоб Господь дав нам зустріти таких людей, відкрити їм своє серце, перейнятися їхнім життям і дослухатися до духовних порад. В основі послуху старцеві лежить свідома довіра. Саме вона, силою Святого Духа, єднає душу старця з душами його духовних чад.
Церковне передання зберегло історію юнака-розбійника, який відійшов від Церкви. Апостол Іоанн Богослов повернув його на праведний шлях. «Є ще надія на життя, — сказав апостол юнакові. — Я відповім за тебе перед Христом і, якщо треба, понесу твою смерть, як Господь поніс нашу. За твою душу я віддам свою». Так старець виявляє любов і смирення перед духовною слабкістю свого чада. Це нагадує ставлення Христа до людства: Він узяв на Себе наші немочі й поніс наші хвороби (Мт. 8:17). Саме на цьому згодом ґрунтувалася практика духовної сповіді у старецтві.
У давніх грецьких і руських церковних збірниках такі взаємини духовника й чада відобразилися навіть у словах відпущення гріхів на сповіді: «На моїй шиї твої гріхи, чадо. І нехай Христос Бог не спитає з тебе за них...» У любові, як відомо, легше страждати самому, ніж дивитися на страждання близької людини. «Ось я взяв на себе твою тяжкість, тягар і борг, — звертається преподобний Варсонофій до свого чада, — і ось ти став новою людиною, невинною та чистою. Віднині зберігай цю чистоту».
«Любов — це служіння», — писав святий Миколай Сербський. Люди, яких Господь кликав до пророчого служіння, насамперед жили любов’ю. Пророки були причетні до Божої любові до людини. Вони страждали, коли люди через непослух заповідям відкидали цю любов. «Прости їм їхній гріх, — молився Мойсей за Ізраїль, — а якщо ні, то зітри й мене з Твоєї книги». Така жертовна любов властива й новозавітним пророкам-старцям: «Я ношу на своєму тілі рани Господа Ісуса» (Гал. 6:17). Ці рани — наші гріхи.
У Новому Завіті вперше називає себе старцем апостол любові Іоанн Богослов: «Старець — вибраній пані та її дітям, яких я люблю» (2 Ін. 1:1). Так він починає два свої послання, що увійшли до новозавітного канону. Звісно, повчальних листів було значно більше. Вони звернені до людей, яких апостол Іоанн привів до Христа. Старець-апостол допомагає їм іти вузьким шляхом боротьби з пристрастями, яким і сам іде разом із Христом: «Бо в чому Сам постраждав, бувши спокушуваним, у тому може допомогти й тим, хто зазнає спокуси» (Євр. 2:18).
Старецтво як явище церковного життя виникло не відразу. Воно поступово сформувалося всередині Церкви як її внутрішня опора — живе передання, що зберігає досвід життя у Христі. Коли Церква почала набувати визнаного становища в державі, з’явилася небезпека, що люди сприйматимуть її лише як суспільну установу. Тоді Церква явила світові свій скарб — старецтво. Воно нагадує про внутрішнє життя людини, про те, що Церква — це сім’я і єдиною належною основою стосунків у ній є любов. Старці продовжували пророче служіння в нових умовах життя Церкви.
Слово «старець» має багато значень: духовний отець, пастир, наставник, духовний лікар. Кожне з них розкриває глибину служіння, яке в давній Церкві називали пророчим.
Старецтво означає старшинство, але не за віком, а за духовним досвідом. Цей глибокий внутрішній досвід людина здобуває в боротьбі зі своїми пристрастями. Вирішальне значення тут мають не роки, а ревність. «Обираючи старця, зважай не на те, скільки йому років, а на його духовне знання й досвід», — говорить преподобний Ісая в одному з оповідань «Давнього Патерика».
У книзі «Пастир» Єрма (II ст.) пророк постає людиною, якій відкрито Божу волю щодо окремої особи, суспільства чи Церкви. Тому «він проповідує не тоді, коли йому заманеться, а коли відчуває, що цього вимагає Святий Дух, Який ним керує». Ці люди, маючи дари Святого Духа, залишалися простими й доступними, бо жили за Господнім прикладом. Їхні дари виявлялися в чудотворенні, прозорливості та великій любові. Це вважалося природним і нікого не дивувало. Апостол Павло називає ознаками такого служіння повчання, напоумлення та втіху (1 Кор. 14:1–3).
Пророків не оточував ореол таємничості й непередбачуваності, який сьогодні часто приписують старцям. «Любов дарує пророчий дар», — писав про старців Феофан Затворник. Це були люди, на яких хотілося рівнятися і яким довіряли. У відповідь на цю довіру Господь наділяв Своїх рабів дарами, які допомагали першим християнам жити внутрішнім, осмисленим і уважним духовним життям.
Старецтво стало внутрішньою опорою чернечої громади. Воно виникло разом із чернецтвом як духовне керівництво. У стосунках між духовним отцем і його чадом з’явилося дещо нове — послух. Сьогодні цьому слову в церковному середовищі надають різних значень.
Перший і головний дар старців — дар духовного отцівства. Його особливість у тому, що душа, дух і навіть тіло людини знаходять у старця прихисток і зцілення. Можливо, тому старця з любов’ю називають батюшкою незалежно від того, чи має він священний сан. Зв’язок між ним і його духовним чадом буває глибшим за кровну спорідненість. «Шануйте своїх духовних отців навіть більше, ніж тілесних, — говорить Іоанн Ліствичник. — Одні народжують вас тілом для смерті, а інші духом — для вічного життя». Духовний отець знає нашу душу краще за нас самих і дбає про наше щастя більше, ніж ми. «Ми страждали, народжуючи тебе покаянням, породили тебе великим терпінням, сильним болем і щоденними сльозами, хоча ти нічого про це не знав. Іди сюди, чадо моє, я приведу тебе до Бога», — пише преподобний Симеон Новий Богослов своєму духовному синові. У послуху старцеві дух християнської любові був важливіший за букву статуту.
Іноді хочеться просто чекати від старців чудес і знамень, ніби все зміниться само собою, ніби після того, як ми нарешті знайшли старця, всі проблеми зникнуть. Але, як писав преподобний Іоанн Касіан Римлянин, «чудеса викликають подив, та мало сприяють святому життю». Найвища святість і досконалість — не в чудесах, а в чистоті любові.
Служіння старців стало духовним джерелом, до якого люди зверталися й звертаються, виходячи з темряви оман до світла розсудливості. До простого ченця Антонія Великого приходив славетний богослов, святий Афанасій Александрійський. Він відкривав йому серце на сповіді й водночас звіряв складні догматичні формулювання Символу віри з тим духом, який жив у святому Антонії.
Послух старцеві мав іще одну важливу особливість. Сьогодні ми звикли вважати, що духовник неодмінно має бути священником. Давні наставники, однак, відмовлялися від сану, бо він давав можливість владарювати над послушником. А старецтво — це передусім служіння: «Ми — ваші раби заради Ісуса» (2 Кор. 4:5). Церковній владі підкоряються всі члени Церкви, але влада старця нікого не примушує. У послуху важливо придивлятися до життя старця, вслухатися в його настанови й приймати благодать, яку Бог дарує за смирення перед обраним раз і назавжди наставником.
«Будьте моїми наслідувачами, як і я — Христовим» (1 Кор. 11:1). Тут зрозуміла логіка:
прагнучи бути схожими на старця, ми через нього прагнемо уподібнитися Христові. У кожній думці, почутті й переживанні починаємо відчувати присутність іншого життя, яке сповнює наше життя новою радістю та змістом. Немає певної межі, дійшовши до якої, людина могла б заспокоїтися. В авви Дорофея є промовистий приклад. Один послушник прийшов подвизатися до старця-пустельника. Поживши з ним деякий час, він почув: «Ти вже досяг моєї міри, іди до такого-то старця». Згодом і наступний старець сказав йому те саме...
Настанови старця — це не просто проповідь священника, а життя з Богом біля ніг духовного отця. «Вони не говорять від себе, — пише преподобний Іоанн Пророк, — у них говорить Бог, як Йому завгодно: іноді приховано, іноді явно». Тут бачимо таке саме ставлення, яке мали до пророків у давній Церкві: звертаючись до старця, людина звертається до Бога.
Старець — це насамперед майстер сповіді в лікарні людських душ, тобто в Церкві. Йому дано зцілювати спочатку душу, а потім і тіло. У давній Церкві ченця називали «терапевтом», що грецькою означає «лікар». Його тонке й точне мистецтво духовного хірурга полягає в умінні відділяти думки від пристрастей. Інакше кажучи, він допомагає людині думати, відчувати й діяти. Розсудливий погляд на речі вбачає Божу волю в її незбагненності. Старець — людина, яка знає вихід і якій відкрита Божа воля. У цьому полягає властивий старцям дар розсуду й розрізнення духів (1 Кор. 12:10).
Старець добре знає себе і немов крізь себе бачить кожну людину. Таке швидке розуміння її душевного стану може здатися їй чимось надприродним. Притаманний старецтву дар прозорливості — це не передбачення майбутнього, а відкрите Богом духовне бачення душі, усіх її недуг і зовнішніх обставин нашого життя. За кожним словом старця стоїть багаторічний досвід боротьби.
Першим духівником на Русі заведено вважати преподобного Антонія Печерського. Саме від нього бере початок традиція руського старецтва. Руське духівництво з часом набуває своєрідних, цілком особливих рис. Передусім руський духівник був незаперечним моральним взірцем не лише для замкненої церковної громади, а й для всіх верств руського суспільства. «А отця свого духовного шануй більше за тілесного і в усьому слухайся його, — сказано в давньому руському Номоканоні, — бо як душа більша за тіло, так і духовний отець більший за тілесного».
Старці не створювали «церкви» всередині Церкви. Вони допомагали людям глибше воцерковитися, серцем почути голос Руської Церкви, заглушений пристрастями. Вони не протиставляли святості Церкви власну особисту святість. Із житія преподобного
Сергія Радонезького відомий випадок із селянином, який прийшов поглянути на старця, знаного на всій Русі. Але він так і не впізнав його в убогій рясі, доки поява князя та його земний уклін перед убогим ченцем не розвіяли сумнівів.
Найяскравіші представники цієї традиції — оптинські старці та преподобний Серафим Саровський. У постаті руського старця знайшов живе практичне втілення досвід внутрішнього діяння східних отців, суворий аскетичний дух подвижників. Головний наголос тут робиться не на приниженні людської природи, а на розкритті й розвитку здатності любити.
Що суворіше старці ставилися до себе, то поблажливішими були до ближніх. «Будьте милосердними, — говорив преподобний Серафим Саровський, — вдавайтеся до милосердя і в словах, і в ділах, і в думках, бо милосердя — це життя душі». «Христос воскрес, радосте моя!» — так преподобний зустрічав кожного, хто приходив до нього по розраду. Преподобний часто говорив, що сенс життя і подвигу християнина — стяжання Святого Духа. А головна ознака присутності благодаті Святого Духа в людині — любов. Сповнений любові, Серафим Саровський не так наставляв, як утішав, зігрівав ласкою і теплом зболені душі. Усі біди й радощі Батьківщини старець вміщував у своєму серці. Він саджав кожну людину перед собою на пеньочок, а сам ставав перед нею навколішки, як перед Христом, Якому служив.
Преподобний Амвросій не просто вислуховував людину і давав їй поради як психолог. Він любив саму людину і всіх тих, хто дорогий цій людині, і все те, що їй дороге. Преподобний Варсонофій Оптинський був суворий і вимогливий, але люди любили його не менше. Перед смертю він говорив: «Так, велика благодать дається старечості — це дар розсудливості. Це є найбільший дар, даний Богом людині. У них крім фізичних очей є ще й очі духовні, перед якими відкривається душа людська. Перш ніж людина подумає, вони бачать її духовними очима, навіть бачать причину виникнення цієї думки».
Старечість є особливим видом святості, а тому може бути притаманною кожному. На початку ХХ ст. Російська Церква явила світу всю різноманітність цього дару. Духовно досвідченими старцями були ігумен Нікон (Воробйов), священномученик митрополит Веніамін Петроградський, священик Олексій Мєчев, блаженна Матрона Московська... У свободі, непередбачуваності та різноманітності полягає спасенна місія пророчого служіння. Адже в Церкві, як писав святитель Іоанн Златоуст, все взаємодоповнює одне одного: «Як у тілі дух усе оточує і повідомляє єдність різноманіттю тілесних членів, так і тут». Під час гонінь на Церкву, коли духовенство не могло з повною свободою проголошувати Слово Боже в храмах, його проголошували старці в єдиному Дусі з Церквою.
Денис Таргонський
2. Життєпис монаха Серафима — старця Леонтія
Повний життєпис із частини I «Полум’яний старець», с. 25–121. Свідчення й настанови цієї частини повністю продовжено у блоках 4 і 5.
В ньому був дух Православ'я, у всьому чистий як кришталь...
Високопреосвященніший Іриней, митрополит Дніпропетровський і Павлоградський
2.1. Дитячі та юнацькі роки Леонтія Грицана
Джерело: с. 25–27. Повний розділ.
На Рівненщині в Здолбунівському районі знаходиться село Нова Мощаниця. Тут народився, довгий час жив, помер і був похований добре відомий і шанований у західних областях України старець Серафим (Грицан). Народ з любов’ю називав цього праведника отцем Леонтієм, батюшкою, старцем, хоча він і не був священником. Так будемо називати його і ми, шануючи народну пам’ять. Ця людина присвятила своє життя служінню Богу, віддавши всі сили на те, щоб запалювати в серцях людей іскорки істинної віри. У його душі ніколи не згасало полум’я батьківської любові до ближнього. Від цього полум’я запалало багато подібних вогників, які зігрівають наше життя й досі. Засуджений єпископ, перебуваючи разом із отцем Леонтієм у в’язниці, недарма постриг його в чернецтво ім’ям Серафим, адже воно в перекладі з єврейської означає «палаючий».
Село Нова Мощаниця розкинулося на невисоких пагорбах. З південно-західного боку, за кілометр
Від нього, вздовж берегу невеличкої річечки, проходить дорога Рівне — Здолбунів — Мізоч — Кременець — Почаїв. Від автобусної зупинки «Нова Мощаниця», через луг і річечку вздовж великого яру, зарослого кущами, тягнеться стежка в село. Тут 25 серпня 1899 р. у селянській родині Герасима і Марії Грицан народився четвертий дитина, якого назвали Леонтієм. Всього дітей було шестеро: Феодора, Стефан, Євфросинія, Леонтій, Євгенія і Дмитро. Родина біднувала. Трьох гектарів землі, якою володіла родина Грицан, явно не вистачало, щоб жити в достатку.
Через бідність старший син Стефан при першій же нагоді поїхав за кордон (в США) на заробітки. Дочок — Євгенія, Євфросинія та Феодора — видали заміж. Леонтій і Дмитро допомагали батькам вести господарство. Молодший син Дмитро пережив усіх братів і сестер. Він-то в основному й переказав досить скудну інформацію про дитячі та юнацькі роки свого брата Леонтія.
Родина Грицан нічим не відрізнялася від оточуючих. Як і в багатьох родинах, тут панувала щира і непохитна віра в Бога. Дітей починали навчати молитися вже тоді, коли вони ледь вимовляли свої перші слова. Мати часто говорила, що Бог усе бачить, чує і знає, що Господь радіє слухняним та добрим і гнівається, якщо хтось робить щось погане. У такій атмосфері й зростав Леонтій.
Зі спогадів матері відомо, що в дитинстві у Леонтія була катаракта обох очей. Вона і дав ускладнення, оскільки в старості отець Леонтій розглядав предмети, підносячи їх дуже близько до очей. До школи Леонтій Грицан не ходив. У підлітковому віці він пас худобу, допомагав батькові сіяти та прибирати хліб. За характером це був спокійний, мовчазний і уважний хлопець, який любив усамітнення та молитву.
У 1919 р., коли Леонтію виповнилося 22 роки, він відправився до Почаївської Лаври, щоб помолитися, і пробув у святій обителі кілька тижнів. Наступного року повторилося те саме. Кожне нове паломництво ставало все тривалішим. У 1933 р., коли старшого брата не було вдома, Дмитро одружився. Повернувшись, Леонтій підійшов до нього з Євангелієм у руках і сказав: «Моя частка маєтку нехай залишається тобі, а я йду проповідувати Слово Боже». Від цього часу починається нова сторінка в житті Леонтія Грицана — служіння Богові та людям до останніх днів життя.
2.2. Босий проповідник
Джерело: с. 27–30. Повний розділ.
З 1918 по 1939 рр. західні області України (Ровенська, Волинська, Тернопільська та Львівська) були під владою Польщі. Тут переважно і проходила проповідницька діяльність отця Леонтія. У 1930-х рр. жителі Рівненщини побачили незвичайного мандрівника: у старенькому полотняному плащі, потертій обуві, а іноді й зовсім без неї, без головного убору та з дерев’яним хрестом-посохом у руці. Це був Леонтій Грицан. Він був середнього зросту, широкоплечий, овальне обличчя обрамляла окладиста борода. Високий лоб, виразні, злегка примружені сіро-блакитні очі та добродушна усмішка справляли враження розумної, проникливої, спокійної та надзвичайно доброї людини.
Старожили ще пам’ятають, як, будучи молодим, отець Леонтій при зустрічі з людьми дув у маленьку трубочку і тільки після цього починав проповідь. Коли його запитували, чому він ходить босий і трубить, мандрівник відповідав: «Мене Господь послав паси овець, а вівці розбіглися. Тому я розутий, бігаю і кличу, щоб хоч одну-дві повернути в отару».
І взимку, і влітку Леонтій носив одяг із полотна і ніколи не одягав головного убору. На плечі у нього завжди була сумка, а в руці посох із хрестиком зверху. У сумці знаходилися Святе Євангеліє, дерев’яний хрест із Розп’яттям, ікони та невеличка трубочка, якою він, як «трубним голосом», закликав людей до покаяння. Між цими святинями — невелика картина Страшного Суду і дзвіночок.
Отець Леонтій ходив із міста в місто, із села в село, не затримуючись на одному місці довше двох-трьох днів, і всюди закликав людей до покаяння. Проповідуючи взимку, отець Леонтій нагортав купу снігу, ставав на неї босими ногами і довго говорив із людьми. Часто це відбувалося на базарних площах, де збиралося багато людей.
Одні дивувалися та прислухалися до його слів, інші відверталися, треті ображали. Влади не раз відсилали батюшку до церкви, кажучи: «Іди в храм — там і проповідуй». На це мандрівник відповідав: «Тих, хто в церкві, навчить священник. Мені ж потрібно говорити з тими, хто в неї не ходить». Часто над ним сміялися євреї. Вони штовхали отця Леонтія та закидали його грудками бруду.
На свято Хрещення Господнього після освячення води в ріці отець Леонтій роздягався до пояса і занурювався. Після цього, накинувши на плечі плащ, довго стояв босими ногами на льоду і проповідував, поки люди не розходилися. Він дуже рідко згадував вголос про батьківський дім, про батьків, братів і сестер. Не чули від отця Леонтія й про яких-небудь духовних наставників, які б благословляли або надихали його на проповідь. Але одна обставина проливає світло на те, хто був його натхненником. Якось під час проповіді він стояв босий на снігу. Одна жінка хотіла підкласти йому під ноги свою хустку, а він, зупинивши її, сказав: «Не турбуйтеся! Хто мене послав, Той і зігріває!»
Одного разу один з послідовників запитав отця Леонтія: «Отче, як мені діяти, коли люди просять у мене благословення?» На це старець відповів: «Колись і в мене люди почали просити благословення. Тоді я спитав у священника, як мені поводитися в таких випадках? Він помолився і відповів, що я повинен благословляти людей іменним перстоскладенням, не як священник, а немов батько рідних дітей, складаючи пальці, як для хресного знамення, і тричі хрестячи того, хто просить благословення. Так я й благословляю. Іди і ти до священника — нехай він тебе навчить». Ця подія з життя отця Леонтія підтверджує той факт, що він розпочав свою проповідницьку діяльність після благословення його на цей подвиг православним священником. Люди часто бачили, як отець Леонтій з особливою благоговійністю брав благословення у настоятелів храмів, просячи їхніх молитов.
Незважаючи на те, що в західних областях того часу різними шляхами намагалися впровадити унію та католицизм, у своїх проповідях отець Леонтій завжди закликав строго дотримуватися Православної віри. Він часто проповідував біля храмів, у будинках віруючих, на базарних площах, у малих і великих містах, таких як Рівне, Львів, Дубно, Кременец, Почаїв, Корець, Гоща, Великі Межирічі, Березне та інших. Він бував також у Познані та інших містах Польщі. У деяких місцях влада брала його під варту як порушника громадського порядку. Про арешт, як правило, повідомляли брату Дмитру. Той приїжджав, домовлявся з владою, «брав на поруки» і привозив брата додому. Але ненадовго, бо отець Леонтій знову йшов проповідувати.
2.3. Проповідь Слова Божого
Джерело: с. 30–37. Повний розділ.
Проповіді отця Леонтія були простими та зрозумілими. Хоча батюшка не навчався в школі, він умів писати і читати. Але оскільки у отця Леонтія була катаракта, з роками читати або писати ставало все складніше.
Проповідуючи, він точно цитував рядки зі Святого Письма. Слова його повчань торкалися сердець слухачів, і перше здивування при виді босого мандрівного проповідника незабаром змінювалося теплою прив’язаністю і любов’ю до нього.
Перше, на що звертаєш увагу, читаючи повчання старця Леонтія, — це простота викладу, ясність. Дух Православ’я, що жив у батюшці, «у всьому чистий як кришталь», знаходить вираження у простих, доступних кожному висловах.
Вислови старця Леонтія часто нагадують народні приказки: «Хрестом огороджуємося — ворогу протистоїмо», «Ліпше гарячі вуглі в роті носити, ніж священника осудити».
Народні прислів’я та приказки, короткі й точні, надзвичайно ясно виражаючи думку, народжуються десятиліттями. Одна й та сама думка виражається багатьма людьми, поки одного разу не знаходить свого найкращого вираження, яке й стає прислів’ям.
Старцю Леонтію від Бога був даний дар слова, вміння точно й ясно висловлювати свої думки, використовуючи повною мірою можливості народної розмовної мови.
На слухачів отця Леонтія людей чинить величезний вплив не тільки зміст його проповідей, а й доступна та водночас вражаюча форма викладу. Під час проповіді отця Леонтія, за спогадами очевидців, було так тихо, що було чути краплі за вікном.
Він мав справжній пророчий дар. Подібно пророкам Старого Завіту, він ходив із села в село, із міста в місто, благовіствуючи Слово Боже, — «словом жег серця людей». Його проповідь була універсальною — адресована всім і одночасно кожному з присутніх. Бачачи духовними очима душу кожної людини, старець Левентій давав відповідь на ті нагальні питання, що турбували людей, які приходили до нього. Після проповіді люди не розмовляли, вони певний час мовчали, намагаючись якомога довше зберегти благоговіння, відчуття страху Божого.
Старець Леонтій володів дивовижною пам’яттю: він прекрасно знав тексти Біблії, устав церковної служби. Його духовні діти й досі знають напам’ять не лише ранкові та вечірні молитви, а й Євангеліє, Псалтир, основні акафісти та канони.
Свої проповіді отець Леонтій завжди починав словом «Покайтеся». Говорив він з людьми простою мовою, інколи, за потреби, вживаючи церковнослов’янські слова. Проповідував відверто, безстрашно, невтомно — як перед тисячами, сотнями, десятками, так і перед одним чи двома слухачами. Ніщо не могло зупинити старця.
Слова отця Леонтія вражали всіх. Тих, хто жив за Заповідями Божими, він зміцнював і надихав, а тих, хто грішив, закликав до покаяння, обережно викриваючи їхні гріхи. Одного разу деякі люди попросили його відвідати їхній дім. Він погодився. Коли ж господарі запросили його до столу пити чай із цукром, мандрівник помітив, що цей цукор вкрадений, і попросив подати інший, зароблений чесною працею. Насправді, господар дому працював на цукровому заводі, де суворо заборонялося брати цукор додому. Цей випадок став для нього уроком на все життя.
Проповідуючи, батюшка часто говорив про важливість хресного знамення, адже з нього починається будь-яка молитва і будь-яка добра справа. Перш ніж почати повчання, отець Леонтій завжди тричі освячував себе хрестом. «Згідно з вченням Православної Церкви, — говорив він, — хреститися потрібно так: три головні пальці складати разом і рівно, в честь Святої Трійці, а два менших — притискати до долоні, що символізує дві природи Ісуса Христа — Божественну і людську. Торкаючись пальцями до чола, потрібно промовляти: “Во ім’я Отця”, — до живота: “...і Сина”, — до правого, а потім лівого плеча: “...і Святого Духа”. Опустивши руки і зробивши поясний поклон, необхідно промовити: “Амінь!”. При цьому отець Леонтій завжди наголошував на тому, що здійснювати хресне знамення потрібно не кваплячись, з благоговінням. Якщо людина хреститься недбало, тоді розум не має молитвенного настрою, і така молитва не приймається Богом. «Ось так, дорогі мої, — продовжував він повчання, — велике значення має хрест. Все потрібно хрестити. Хрестом огороджуємося — ворогу протистоїмо! Обов’язково потрібно носити хрест на грудях, не залишаючись без нього ні на хвилину».
Друге, до чого закликав у своїх проповідях отець Леонтій, — шанування святкових і недільних днів. Він часто повторював, що в такі дні треба бути на церковних богослужіннях. Сам він виконував те, чому навчав інших. Кожне церковне свято проводив у храмі Божому. Отець Леонтій наполегливо нагадував, що приходити до храму треба до початку богослужіння, а виходити з нього тільки після закінчення служби, приклавшись до хреста. Якщо служаться молебні та панахиди, їх не слід залишати. Батюшка навчав, що все життя християнина повинні супроводжувати церковні Таїнства, особливо Сповідь і Причастя. «Кому Церква не мати, тому Бог не Батько!» — часто повторював старець Леонтій. «Як кораблем припливаємо до тихої пристані, так через Церкву отримуємо вічне спасіння».
Третім предметом його проповідей була молитва та дотримання встановлених Церквою постів. Старець любив повторювати слова святителя Іоанна Златоуста: «Піст і молитва, — говорив він, — це два крила. Птах за допомогою крил устремлюється вгору, а людина через піст і молитву зноситься до духовної досконалості. Молитва ранкова і вечірня, перед початком будь-якої справи і після неї, до і після прийняття їжі, подяка Богу за будь-яке благодіяння повинні стати обов’язковими в житті християнина.
Молитвою перемагається все». Більш досвідченим духовно батюшка радив читати Псалтир, канони, акафісти, робити більше поклонів. Особливу важливість він надавав молитві за померлих. Навчав подавати за померлих милостиню і здійснювати панахиди. Отець Леонтій завжди утримувався від скоромної їжі у пісні дні. На першому і Страсному тижнях Великого посту обов’язково постив у Почаївській, Києво-Печерській Лаврах або в якому-небудь іншому монастирі.
Батюшка строго засуджував шлюб без церковного вінчання і вихваляв целомудрість та чистоту. Стареньким і хворим рекомендував частіше сповідатися. До священників ставився з благоговінням. Не лише в церкві, але й на вулиці при зустрічі зі священником завжди брав благословення. Отець Леонтій навчав шанувати священнослужителів, слухатися їх, у всьому питати благословення. Він не розділяв священників на хороших і поганих, бо «усі вони служителі Божі та звершувачі Таїн Христових, а отже, обговорювати і осуджувати їх — великий гріх». Перед початком будь-якої, навіть невеликої справи батюшка радив просити у Бога благословення, перекреслившись і промовивши: «Господи, благослови!»
У своїх проповідях отець Леонтій наполегливо переконував не пити багато вина та інших спиртних напоїв. Курців він просив кинути курити, пояснюючи, що за тютюновим димом вони не побачать Бога.
Одного разу двоє друзів із села Бокшин Корецького району — Ромчук Микола Федорович та його товариш Євменій — прийшли до села Дивень, щоб послухати проповіді мандрівника Леонтія. У кімнаті, де проповідував батюшка, було багато народу. Закінчивши повчання, він підійшов саме до Євменія і сказав: «А ти, Євмене, кинь курити! Якщо не кинеш куріння, то за димом Бога не побачиш і згориш». Ранком друзі поверталися додому. По дорозі Євменій дістав з кишені тютюн і почав скручувати цигарку. Микола нагадав йому про слова батюшки, але той продовжував робити своє. Не витримавши, Микола вирвав з рук друга мішечок з тютюном і кинули його далеко в сніг... Пройшли роки. Євменій як і раніше продовжував курити. Жив він один, бо дружина померла. І ось одного разу люди побачили, що з вікон і дверей його будинку йде дим. Односельці не встигли врятувати Євменія. Коли вони вибили двері, то виявили на ліжку його обгоріле тіло.
Отець Леонтій завжди строго засуджував куріння і не приймав жодних виправдань у цьому питанні. Одного разу під час війни біля Корецького монастиря до старця Леонтія підійшли двоє чоловіків і стали просити благословення на дорогу, сказавши, що їх забирають на фронт. Одного з них отець Леонтій благословив іконкою Святої Трійці, як благословляють батьки своїх дітей, і при цьому сказав: «Іди. Там тобі буде дуже важко, але ти все переживеш і повернешся додому». Другого чоловіка батюшка не благословив, пояснивши, що не може цього зробити через те, що той курить. Війна закінчилася. Перший чоловік повернувся додому, переживши багато труднощів і небезпек. Після цього деякий час він навіть був старостою в церкві. А ось його друг загинув на фронті.
У своїх проповідях отець Леонтій завжди навчав утримуватися в розмовах, не сваритися, не клястися, нікого не засуджувати. Старець попереджав, щоб не займалися знахарством і всіляко уникали його як ідолопоклонства. Він застерігав, щоб не йшли в сектантство, не впадали в спокусу і нічого не вигадували від себе.
До всього цього потрібно додати постійні заклики отця Леонтія до милосердя, неосудження, любові до Бога і ближнього. Його проповіді не були присвячені якійсь одній темі. Вони були багаті за змістом і прості для розуміння.
2.4. Духовний образ старця
Джерело: с. 37–43. Повний розділ.
[Окрім проповідника Слова Божого, люди бачили в отці Леонтії відданого та безкорисливого трудівника на ниві Христовій, який не дбав про власне благополуччя. Він не мав нічого свого, крім старого одягу — того, в який був одягнений — і палиці в руках. Усе, що отримував від людей як милостиню, одразу ж роздавав.
Старець завжди закликав людей до щирої молитви і ніколи не схвалював молитв на показ. Він сам ніколи не молився на показ. Ніхто не бачив, щоб він звертався до Бога вголос або піднімав під час молитви руки до неба, або багато разів схилявся, або робив щось ще подібне. Якщо отець Леонтій перебував у церкві, то стояв і слухав богослужіння, як і всі присутні. Перебуваючи у чиємусь домі під час читання ранкових або вечірніх молитов, він разом з усіма молився мовчки. Після вечірньої молитви, коли всі вже відпочивали, батюшка любив проводити час на вулиці наодинці. Він довго прогулювався у дворі, у саду, на дорозі. Можна припустити, що саме в ці хвилини творилася сокровенна молитва старця.
Пізніше, перебуваючи у в'язниці, старець писав про молитву своїм духовним дітям: «Дорогі діточки, Господь не хоче, щоб ви багато молилися, але молитва душевна, від усього серця, Йому до вподоби. Тому, дорогі діточки, розмірковуйте над цим повчанням — не як-небудь, п'яте через десяте, а раз на день, або більше, у чистому місці».
Отець Леонтій завжди був спокійний духом. Він ніколи не поспішав, не поспішав, не кричав, не сперечався, не сердився. Не чули, щоб отець Леонтій голосно сміявся. Кожне його слово було сказане по суті, для назидання ближніх. Батюшка ніколи ні перед ким і ні перед чим не виявляв боягузтва, хоча його життя не раз було під загрозою. Дуже часто він передбачав наперед, що з ним повинно статися і чим усе закінчиться. Будь-які події в житті отець Леонтій сприймав спокійно.
За великі труди на ниві Господній старець був наділений даром прозорливості. Це підтверджують численні незвичайні випадки, зафіксовані зі слів очевидців. Макрина Прокопіївна Гупалюк згадувала про отця Леонтія таке: «Якось, йдучи лісовою дорогою, я загубила рукавичку з чотками. Мені її було дуже шкода, і я розповіла про це батюшці. Він по-батьківськи усміхнувся і сказав, що моя рукавичка лежить на тому самому місці, де я її впустила, і що наступного разу, проходячи тією ж дорогою, я обов'язково її знайду. Через два місяці слова отця Леонтія здійснилися, і я справді знайшла свою рукавичку на тій же лісовій дорозі.
Одного разу, коли ми пішки ходили до Києва, під час розмови з людьми у отця Леонтія обличчя раптом стало просвітлене, як безхмарне небо. Сталося це в Києво-Печерській Лаврі біля криниць святих Антонія і Феодосія. Але найголовнішим і вражаючим для мене був той момент, коли я побачила батюшку під час проповіді в вогняному стовпі. Це сталося в селі Дивень Корецького району. У кімнаті тоді нас було більше двадцяти людей. Отець Леонтій голосно говорив про кінець цього світу і Страшний Суд. Піднявши руку вгору, він стояв, оточений яскравим вогнем. Ми всі дуже злякалися, впали на землю і плакали. Коли проповідь закінчилася, батюшка почав нас заспокоювати.
Ніхто не помічав, щоб мандрівник Леонтій коли-небудь хворів, лежав у гарячці, звертався до лікаря або приймав ліки. Він ніколи не скаржився на недомагання, хоча взимку завжди ходив у легкому одязі, часто проповідував, стоячи босоніж на снігу, купався в крижаній воді.
Господь наділив отця Леонтія дуже рідкісним даром — бачити людську душу з її чеснотами та вадами. Батюшка, немов вправний лікар, дбайливо, з любов’ю допомагав людям, які приходили до нього, позбуватися гріховних нахилів. Нерідко така допомога супроводжувалася й чудесними зціленнями від тілесних хвороб. Спогадів очевидців про такі чудеса дуже багато. Одне з них — розповідь Марії Платонівни Гриневич.
«Наша родина складалася з семи осіб: батько, мати та п'ятеро дітей. Я тоді відвідувала другий клас, а сестричка Таня — перший, решта дітей були дошкільного віку. Через те, що грошей на утримання сім'ї не вистачало, батько поїхав працювати на Північ. Мама також щодня ходила на роботу, а нас виховувала бабуся, яку ми дуже любили. У неї були часті напади ниркової хвороби. Одного разу вона захворіла так сильно, що після нападу вже не вставала з ліжка. Ми стали благати маму, щоб вона відпустила нас до отця Леонтія просити за бабусю, бо були впевнені — якщо батюшка помолиться, наша бабуся обов'язково одужає. Мама спочатку боялася відпускати нас одних, але, побачивши, що бабуся справді помирає, все ж відпустила. Зі сльозами вона посадила нас на поїзд. З Божої за допомогою ми дісталися до села, хоча спочатку трохи заблукали. Наближаючись до келії отця Леонтія, побачили, що батюшка сам вийшов нам назустріч. Плачучи, ми впали до ніг батюшці, а він підняв нас і став розпитувати. Розповівши, що наша бабуся помирає, ми просили його помолитися за неї. У відповідь батюшка сказав, що їй уже настав час переселитися в вічність, але ми ще більше плакали і просили його молитв. Тоді отець Леонтій пригорнув нас до себе, витер сльози і промовив: «Не плачте, мої дітки, у цю неділю ваша бабуся сама своїми ногами піде до церкви». Ми дуже зраділи. Після цього отець Леонтій нагодував нас, дав настанови і благословив у дорогу. А коли ми приїхали додому, то бабуся вже сиділа на ліжку. З кожним днем їй ставало все краще і краще, і в неділю вона справді пішла до церкви. Після цього випадку бабуся прожила ще вісім років.
Отець Леонтій уникав виразів: «Я вас закликаю! Я хочу, щоб ви…» Замість цього він говорив: «Не я вам кажу, а Господь (при цих словах він завжди посилався на рядки зі Святого Письма). Я маленький, але що Господь посилає мені, те і я говорю вам. Я перший з усіх хвалюся тільки гріхами. Я гірший за всіх». У листах батюшки часто зустрічаються подібні вислови: «А зовуся я й найменший з усіх і гірший за всіх. Ти чув, щоб я хвалився? Ні ж. А хвалюся я лише гріхами і тим, що гірший за всіх».
Якщо отець Леонтій хотів зробити комусь зауваження або дати пораду, то докоряв неправильний вчинок обережно, щоб не образити людину і не зашкодити йому. Наприклад, в одній родині було дві доньки — дванадцятирічна Аня та старша Антоніна. Так сталося, що Тоня, ще не будучи заміжньою, завагітніла. Боячись ганьби, вона приховувала від усіх своє становище, наміряючись якимось способом позбутися дитини. Ніхто з членів родини навіть не підозрював, що відбувається з дівчиною. І коли отець Леонтій прийшов у цей дім, він відчув всю серйозність ситуації. Щоб утримати Антоніну від страшного гріха, батюшка серед інших розмов як би мимохідь у її присутності звернувся до молодшої, Ані, з настановами. Він говорив 12-річній дівчинці про те, що якщо в неї колись з'явиться дитина, то вона ні за яких обставин не повинна навіть думати, щоб від неї позбутися. Ця розмова справила дуже сильне враження на старшу сестру, і вона відмовилася від свого страшного наміру. Незабаром сім’я раділа поповненню. Боячись відштовхнути людину від Церкви, отець Леонтій особливо дбайливо ставився до тих, хто робив перші кроки в духовному житті. У селі Андрусіїв Гощанського району жив один багатий чоловік. Його звали Платон. До колективізації він мав землю та добре господарство. Одного разу Платон запросив до себе в дім отця Леонтія та кількох чоловіків, які його супроводжували. Під час проповіді Платон сидів у кріслі, закинувши ногу на ногу і схрестивши руки на грудях. У цій позі він виглядав дуже пишно і гордовито. Через деякий час господар вийшов із кімнати, а в цей момент за порадою батюшки на його місце сів один із присутніх чоловіків, спеціально закинувши ногу на ногу і схрестивши руки. Коли Платон повернувся, то почув, як отець Леонтій докоряє цього чоловіка за те, що сидіти в такому положенні дуже непристойно. Йому стало соромно за свою поведінку, але водночас він відчув вдячність за те, що батюшка не докоряв йому перед усіма. Після цього випадку Платон не тільки ніколи більше не сідав так перед людьми, але й з часом став одним із найближчих духовних дітей отця Леонтія. Він настільки полюбив Бога, що обміняв земне багатство на духовне багатство. За непокору атеїстичній ідеології у нього відібрали все: землю, худобу, житло, викорчували великий сад. Дожив Платон своє життя в маленькому хліву.
2.5. «Великий монах буде»
Джерело: с. 43–48. Повний розділ.
Зі спогадів митрополита Іринея (Середнього)
З дитячих років я пам’ятаю, як отець Леонтій нерідко проповідував у нашій сільській церкві. Настоятель Хрестовоздвиженської церкви отець Павло Кужель ставився до старця Леонтія з глибокою повагою й шаною. Коли до села приходив старець, жителі одразу збиралися в храмі, заповнюючи його до відмови. На запричасному вірші старець Леонтій тихо заходив до вівтаря, при цьому зробивши три поклони та поцілувавши ікону на вхідних дверях.
Там він брав у священника благословення на проповідь. Поки отець Павел дробив Агнця для причастя, отець Леонтій виходив на проповідь. Вийшовши з вівтаря, ставав збоку солеї, благословляв себе хресним знаменням і, тримаючись за хоругву, починав проповідь. Усі уважно слухали. Слова пронизували глибоко душу, багато хто починав плакати.
Слова отця Леонтія мали величезний вплив на людей. Він говорив просто і доступно. Старець навчав дотримуватися Заповідей Божих, з повагою ставитися до священників, сповідатися, причащатися, дотримуватися постів, відвідувати храм Божий і не виходити з нього до кінця богослужіння. Отець Леонтій часто говорив, що коли людина приходить до церкви до її відкриття і стоїть біля дверей, чекаючи відкриття храму, в цей момент на нього рясно сходить Божа благодать. Пам’ятаю, ми з сестричкою дуже вірили в це і завжди намагалися прибігти до церкви до її відкриття.
Увійшовши до нашої сільської церкви, люди прикладалися до ікон і ставали кожен на своєму місці. Жінки при цьому завжди розташовувалися в лівій половині храму і утворювали сестринство, а з правого боку знаходилися чоловіки, які складали братство. У нашому храмі був такий звичай — після вінчання батюшка направляв молодого чоловіка в праву частину храму до «братчиків», а дружину в ліву — до «сестриць». Там одразу ж відкладали великі (метрові) воскові свічки, які підписували іменами молодят.
Свічку дружини клали в лівій частині церкви, а свічку чоловіка — у правій. Так кожен житель села автоматично ставав членом сестринства або братства. Ці свічки роздавали присутнім на богослужінні для того, щоб вони запалювали їх під час читання Євангелія та співу Херувимської пісні.
Під час проповіді отець Леонтій по черзі звертався до чоловіків і жінок, злегка повертаючись то в бік братства, то в бік сестринства. Він делікатно, і водночас дуже точно виявляв гріхи кожного з них. У ті моменти, коли пробуджена від слів старця совість починала викривати, у людей на очах з’являлися сльози каяття. А отець Леонтій все говорив і говорив...
Коли старець Леонтій проповідував, у пориві натхнення він іноді піднімав праву руку і, вказуючи пальцем у небо, нагадував присутнім, що всі ми діти Божі і що завжди треба боятися образити Бога своїми вчинками.
Після закінчення проповіді з вівтаря виходив священник і починав причащати. Коли служба закінчувалася, хтось обов’язково запрошував отця Леонтія до себе додому, і до вечора в цей дім збиралося велике число людей. Все це відбувалося таємно, оскільки отця Леонтія переслідували пластини.
Багато разів отець Леонтій приходив і в наш двір. Ми жили за селом, на хуторі, де було всього чотири хатки. Як правило, хтось один залишався на варті біля будинку, щоб у разі наближення міліції встигнути попередити старця, а інші (близько сотні людей) слухали натхненні проповіді отця Леонтія.
Пригадується один прихід старця в наш дім. Я тоді ще був дитиною, але образ старця Леонтія моя пам’ять зберігає донині. Разом з ним до нас прийшло ще кілька людей. Пообідавши, отець Леонтій ліг відпочити, а ми, діти, з цікавістю поглядали на нього. Старець спав нерухомо і, очевидно, дуже міцно. Зате ввечері він був бадьорий і до пізньої ночі навчав людей. На всю велику кімнату у нас горіла одна керосинова лампа, яку прикручували так, щоб навколо був напівморок. Тоді з вулиці здавалося, що в будинку темно, і ніхто не міг припустити, що в цей момент там ллється гаряча проповідь старця.
Бували випадки, коли люди так голосно плакали, слухаючи проповіді отця Леонтія, що через це не було чути слів старця. Потім старець їх заспокоював. Дуже багато, у тому числі і ми з сестричкою, бачили, як пізньої ночі від обличчя отця Леонтія виходило якесь незвичайне сяйво. Під час проповіді люди багато разів помічали, як його обличчя було особливо освітленим. Батюшка проповідував настільки сильно, вражаюче і водночас зрозуміло, що його слова проникали в самі глибини людської душі.
Пізно вночі слухачі розходилися по домах, а отець Леонтій лягав трохи відпочити. Рано вранці він уже збирався в дорогу, ніколи не затримуючись довго на одному місці. Мама завжди була дуже вдячна йому за відвідини. Якось, прощаючись із отцем Леонтієм, вона привела мене і брата Стефана під благословення.
— Благословіть, батюшка, старшого сина Стефана в майбутньому прийняти чернецтво, — сказала вона, — він дуже хворобливий, худий і мало їсть. А от цей молодший, Ваня, нехай одружується і нас у старості доглядає. Він у нас здоровенький, міцненький і добре їсть.
Після слів матері отець Леонтій притиснув мою голову до себе і, поплескуючи по ній долонею, сказав:
— Так, батьків догляне. Обов'язково догляне. І стане монахом. Який великий монах буде! Який великий монах! А от цей нехай одружується, — вказав старець на Стефана.
Мама дуже розхвилювалася, вважаючи, що батюшка через поганий зір все переплутав. Вона намагалася поправити отця Леонтія, сказавши, що монахом стане старший син, а молодший нехай одружується. Але батюшка знову похлопав мене по голові і повторив: «Який великий монах буде! Який великий монах!» Збуджена мати не наважилася більше перечити старцю.
Відтоді минули роки. Наша мама давно забула про це, як вона тоді вважала, непорозуміння. І тільки коли мій старший брат Стефан одружився і став священником, а я прийняв чернецтво, мама згадала про це пророцтво старця Леонтія і розповіла нам.
2.6. Тяжкі роки війни
Джерело: с. 48–58. Повний розділ.
У ___ р. на Західну Україну прийшла радянська влада. Про цей атеїстичний час отець Леонтій пізніше писав із ув’язнення: «Багато тепер таких людей, які не сподіваються на Господа і на інше, вічне життя. Багато спокушаються і відпадають від віри. Багато кажуть, щоб ніхто нікому не вірив, жодним проповідникам. Але Божі люди сподіваються на Божу милість. Хто з Богом, той не йде проти Нього...
Ще буде деяким багато випробувань віри. Нехай Господь зміцнить нас! Майте надію і шукайте передусім Царства Божого і правди Його, а все інше додасться».
Старець передбачав, що радянська влада зникне, як бульбашка на воді...
Свою проповідницьку діяльність отець Леонтій не припинив і при новій владі. Він так само мандрував з міста в місто, з села в село, з дому в дім. У цей період від нього не раз чули пророчі слова: «За ваше відступлення від віри, за порушення Божих заповідей, свят і постів іде Божий гнів на землю, велика біда, лихо, кровопролиття, голод, хвороби, розлука з близькими людьми, руйнування міст, сіл і святих храмів. По всій землі пройдуть меч і вогонь і будуть великі зміни». Люди слухали батюшку, але значення його словам не надавали. Вірили словам отця Леонтія лише одиниці, багато ж просто насміхалися. Але незабаром почалася війна і тоді люди зрозуміли, про що їх попереджав батюшка.
Перед війною старець часто зупинявся біля будинків євреїв або на сходинках їхніх магазинів і закликав до покаяння. Євреям це не подобалося. Не раз вони підговарювали дітей, щоб ті дражнили отця Леонтія, ображали його і засипали комками снігу та бруду. Та й самі євреї завжди гнали старця, дорікали йому, збивали зі сходинок так, що він падав на землю. Але старець їх дуже жалів, знаючи, яким випробуванням вони будуть піддані. Уже на початку 1940-х років тисячі євреїв були розстріляні.
Один єврей дуже шанував отця Леонтія. Одного разу старець дав йому просфору з хрестиком, і він вирішив її зберегти. Загорнувши подарунок у папір, єврей поклав цей згорток на полицю в своєму будинку. Пройшов час. Коли під час війни в цей дім прийшли німці, господар показав їм подаровану просфору. Німці подивилися і схвально промовили: «Гут! Гут!» Вони пішли, не заподіявши єврею ніякого зла. Так, завдяки подарунку і молитвам отця Леонтія, ця людина залишилася живою і згодом поїхала до Палестини. З-за кордону він писав своїм знайомим, щоб вони подякували від його імені старцю за порятунок життя.
За польської влади на західних землях України почався національно-визвольний рух за відродження незалежної України, в якому брала активну участь молодь. Посилено проводилася агітація за участь в Українській повстанській армії (УПА). Складали списки добровольців з особистим підписом кожного. Тоді отець Леонтій переконував: «Нікуди не записуйтесь і не ставте свого підпису. Взявши меч — від меча й загине».
До війни тих, хто слухав батюшку, було відносно небагато. Але прийшов 1941 рік, а разом із ним і всі біди, які несе війна. Тоді-то люди й почали шукати допомоги та втіхи. У багатьох селах старця, слова якого були одночасно допомогою та втіхою, тепер зустрічали з великою радістю. Старця слухали всі — і православні, і католики, і євреї, віруючі та невіруючі. Люди, які раніше сміялися з нього, почали прислуховуватися до його слів з більшою увагою.
Відомо багато свідчень прояву дару прозорливості отця Леонтія в роки Великої Вітчизняної війни. Наведемо деякі з них.
Під час війни одній благочестивій жінці з фронту надійшло повідомлення, що її чоловік загинув. Поплакавши його, вона в першу ж неділю взяла хліб і понесла його до церкви, щоб відслужити панахиду. По дорозі зустрілася з отцем Леонтієм. Старець спитав, куди вона йде. Коли вона розповіла про своє горе, батюшка сказав: «Ні, твій чоловік не загинув. Невдовзі ти отримаєш від нього лист». У той час вона не повірила отцю Леонтію, але через кілька тижнів справді отримала від чоловіка лист, у якому повідомлялося, що він живий і здоровий. З війни її чоловік повернувся додому живим.
Тяжкими були роки Великої Вітчизняної війни: голод, холод і різноманітні хвороби забирали тисячі життів людей. Майже всі чоловіки з кожної родини йшли на захист Батьківщини. Залишалися матері з дітьми та старики. У містах і селах того часу з уст в уста передавалися повчання, історії та навіть легенди про старця Леонтія, про його молитвенну допомогу всім, хто до нього звертався. Він безстрашно з’являвся в селах, де була епідемія тифу, несучи святі ікони та хоругви. У сільських храмах служили молебні за нужденних. Багато людей просили старця зайти до їхнього дому, благословити родину.
* * *
Ще одне спогад пов’язаний із подією, що відбулася 4 грудня 1942 р. Віра Лешицька, мешканка села Медведівка Березнівського району, запросила до свого дому старця Леонтія. Дім був розташований на околиці села. Рано вранці, прощаючись із господарями, старець раптово сказав: «У вас за лісом є село Озерці...» І сумно додав: «Ох, Озерці, Озерці, як вони постраждають». Цю фразу старець повторив тричі.
Господарі намагалися зрозуміти значення слів старця Леонтія. Через два тижні, 16 грудня 1942 р., відповідь прийшла сама собою. Під час наступу німецьких військ українські партизани вбили одного з важливих чиновників німецької армії. Внаслідок цього було віддано наказ повністю знищити найближче село — ним виявились Озерці. Під час карательної експедиції село було спалене дотла, а мешканців села у кількості 365 осіб зігнали в яр. Їх змусили самим собі копати могилу. Багатьох з них закопали живцем і ще довго був чутний їхній стогін.
Через роки на цьому місці був зведений пам'ятний обеліск загиблим.
* * *
Відоме також інше пророцтво старця Леонтія. Випадок стався у січні 1944 р., під час відступу німецьких військ. Незадовго до цього в будинку Мельник Н. І., мешканки села Велика Совпа, ночував старець Леонтій. За вечерею старець сказав: «Є дві Совпи. Одна Совпа залишиться неушкодженою, а інша постраждає».
Минуло буквально кілька днів, і село Мала Совпа було повністю спалене німцями.
* * *
З оповідань Анни Панчук, жительки села Курозвани Гощанського району Рівненської області, відомий випадок про дар прозорливості, молитвенне заступництво старця Леонтія за їхню родину.
У 1943 р. місцевий священник, домовившись зі старцем Леонтієм, вирішив поставити в центрі села хрест, щоб оберігав село від хвороб і голоду.
Хресний хід із хоругвами рухався від храму до призначеного місця. З Гощі, на чолі зі старцем Леонтієм з іконами в руках, хресним ходом також ішло кілька людей. Мати Анни взяла її та молодшу дочку Марію на освячення хреста. Тоді Анні було вісім чи дев’ять років, але цей випадок вона добре запам’ятала. Священник освятив хрест, встановлений на видному місці. Для всіх парафіян жінки з ближніх будинків приготували скромну трапезу. Багато жителів села почали підходити до старця і просити його відвідати їхній дім. Всі вірили, що якщо старець переступить поріг їхнього дому, справи налагодяться і все у них буде добре. Зі слів мами Анна дізналася, що саме в цей час вона в думках всім серцем бажала, щоб отець Леонтій відвідав їхній дім. Але оскільки в домі не було ні крихти хліба, вона не наважувалася запросити дорогого гостя до себе.
Повільно вони поверталися з мамою додому. Несподівано назустріч вибіг сусід і повідомив, що бачив, як до її дому прямував старець Леонтій. Мама, схвильована і радісна, кинулася до дому, а діти слідом за нею. Переступивши поріг дому, вони побачили старця Леонтія, який молився перед іконами. На столі лежала велика кругла булка хліба. Старець Леонтій повернувся до мами і, благословивши, сказав: «Ось, хлібушок. Будеш годувати дітей» — і тихо вийшов з дому. Маленька Анна на все життя запам’ятала його добрі очі і ласкавий голос.
«У наступні роки, за молитвами старця, Господь посилав нашій родині і хліб, і до хліба», — з вдячністю згадує Анна.
** *
Мешканець цього ж села Петро Миронюк також свідчить про один випадок, що стався у 1944 р. Тоді його та його друга Йосипа Закотюка викликали до військкомату і вручили повістку на фронт. Якраз у той час у їхньому селі був старець Леонтій. Дружина Петра запропонувала їм піти до старця і попросити його молитви та благословення перед відправленням на фронт. Так вони й зробили. Старець перебував у домі раби Божої Ксенії, біля самого храму. Людей того дня зібралося багато, і всі вони хотіли поговорити з ним. Одні заходили до дому, інші виходили. Нарешті, підійшла черга Петра з Йосипом. Зайшовши до старця, вони розповіли йому про все і попросили помолитися. Старець Леонтій їх благословив, дав молитву до Божої Матері і порадив читати її якомога частіше.
«Цією молитвою ми молилися по кілька разів на день протягом всього перебування на фронті. Завдяки заступництву Цариці Небесної ми повернулися додому живими. Хоч були такі випадки, коли, здавалося, дивилися смерті в очі. Ця молитва досі зберігається в нашій родині:
“Богородице, Владичице, всього світу Помічнице, закрий, захисти Своєю Ризою, Пеленою, святою молитвою від усякого зла, нечистого духа, злої людини, ворожого нашестя, ворожої кулі. Амінь”.
* * *
Період від початку війни до смерті старця Леонтія Грицана ознаменований багатьма важливими подіями в його житті. З цього часу зміст його проповідей весь час збагачувався. Якщо до війни батько проводив переважно бесіди церковно-морального характеру, то тепер він розкривав багато інших нагальних проблем. У важкі роки війни отець Леонтій підбадьорював людей, часто повторюючи: «Страшне, сильне і численне військо прийшло на нашу землю. Але воно все зникне, в Росії, і залишиться. А до нас знову росіяни повернуться. Вони переможуть. І жити буде ще добре, але недовго».
* * *
Слова і дії старця Леонтія часто мали пророчий сенс. Про дар прозорливості старця дізнавалось все більше людей.
Цікавий випадок розповіла жителька міста Корець Рівненської області Кречмаровська Людмила Макарівна:
«У дитинстві я жила в селі Користь Корецького району. Добре пам’ятаю один випадок, що стався під час війни. Німці наступали чорним обозом. Наше село було розташоване на трасі, тому через нього багато разів проходив отець Леонтій. У цей страшний час мандрівник знову з’явився у нас. Сільські жителі відразу оточили його, розпитуючи, що буде з нашим бідним народом і яка доля чекає німців. Отець Леонтій сказав, щоб йому дали новенький горщик і віник. Зібралося багато людей, і всі з цікавістю чекали, що ж буде далі. Мандрівник узяв горщик, кинув його об асфальт, довго топтав ногами, поки осколки не перетворилися на пісок. Потім взяв віник і швидко, з великим розмахом, почав місити на захід. Після цього старець став на коліна, нахилився і здув залишки піску знову на захід. Люди з полегшенням зітхнули, зрозумівши, що німецькі війська будуть вигнані з нашої землі. Через кілька місяців німці вже були під Москвою. Пам’ятаю, мій покійний дідусь, сумніваючись, тоді сказав: «Слова, сказані отцем Леонтієм, напевно, не збудуться. Хто їх зможе вигнати? Наші війська, такі бідні та голодні, ні за що не зможуть перемогти добре озброєних німців». Але старець Леонтій усе знав наперед».
* * *
Дідусь Давид з села Симонів Гощанського району розповідав, як у 1942 р. він разом із групою богомольців-паломників, якою керував отець Леонтій, прямував до Почаєва. Вони вийшли за село і розташувалися біля стогу сіна. Недалеко росли якісь кущі, біля яких було сміттєзвалище.
Коли майже всі паломники заснули, отець Леонтій підійшов до кущів і посохом підкинув вгору кілька банок, а потім почав бити черепки та осколки, які лежали на землі. Бачивші це, одразу не надали діям старця особливого значення. Зранку вони зрозуміли сенс того, що зробив отець Леонтій. На світанку кілька німецьких літаків пролітали над селом. Один із них скинув кілька бомб, зруйнувавши частину села. Центром духовно-просвітницької діяльності отця Леонтія в цей нелегкий час був Почаєво-Липенський чоловічий скит. Він знаходився неподалік від села Липки Гощанського району Рівненської області. Починався монастир із храму, який був побудований у двадцяті роки ігуменом Почаївської Лаври, згодом архімандритом Іаковом. Стояв цей храм за півкілометра від села на березі струмка, вдали від мирської метушні. Він був семикупольний, хрестоподібний, вміщував велику кількість людей. Під вівтарем знаходився колодязь з живою джерельною водою. З вівтарної частини храму до нього вела сходи. Через спеціально влаштовану металеву трубу вода витікала на луг, де росли розкішні верби. Тут було чудове місце для відпочинку втомленого путника. Спочатку в храмі молився тільки сам архимандрит Яків і кілька його родичів. Коли скит почав відвідувати отець Леонтій, до нього почали сходитися віруючі з навколишніх сіл і міст. Богослужіння здійснювалися тут у недільні та святкові дні. З кожним разом до монастирського храму приходило все більше і більше вірян. Через якийсь час храм уже не міг вмістити всіх молильників, тому деякі були змушені стояти на паперті.
Співати та читати на службі запрошували всіх, кому це вдавалося. У перервах і після богослужіння виголошувалися проповіді. Часто їх говорив отець Леонтій.
Після закінчення служби у Почаївсько-Липенському скиту завжди був спільний обід. Недалеко від храму під тінню дерев стояли довгі дерев’яні столи, за якими проходили такі трапези. Люди приносили хліб, рибу, яйця, овочі та фрукти — усе, крім м’ясних продуктів. Іноді тисячі людей із духовною радістю ділили цю трапезу. Пообідавши, усі відпочивали, співали псалми, ставили різні запитання отцю Леонтію. Матері цікавилися синами, дружини — чоловіками, діти — батьками: чи повернуться вони з фронту? У когось хвороба долала, у когось діти не слухалися, у третього — сімейні чвари. І кожного батюшка намагався втішити та дати корисну пораду. Ніхто від нього не йшов без духовної допомоги.
2.7. Масові паломництва
Джерело: с. 58–61. Повний розділ.
На початку 1940-х рр. отець Леонтій почав організовувати масові паломництва до Почаївської та Києво-Печерської Лавр, Корецького та Дерманського монастирів, на Козацькі могили та інші святині. У них брали участь по кілька тисяч людей. Зазвичай такі подорожі він приурочував до якогось великого церковного свята. Старець неодноразово говорив, що паломництво до святині — це духовний подвиг, головною метою якого була сповідь і причастя в монастирях. Перед причастям всі постили, тому в дорогу брали лише пісну їжу.
Зазвичай паломники йшли головною дорогою: Рівне — Дубно — Кременець — Почаїв. Протяжність шляху становила понад 150 кілометрів. В один бік дорога займала чотири-п’ять днів, а іноді й довше. Очолював паломницькі шляхи отець Леонтій, який ішов попереду з палицею. Рухалися спокійно, з зупинками, заходячи у всі храми, що траплялися на шляху. У них служили молебні за недужих. Їжею на всю дорогу кожен запасався вдома і ніс її в котомці.
Очевидці пам’ятають, як на початку 1940-х років п’ятеро людей на чолі з отцем Леонтієм їхали до Почаєва на свято Вознесіння Господнього. Їх шлях до Почаєва пролягав через Корець і Рівне. Біля міста Рівне, неподалік повороту на село Городище, паломникам зустрілася німецька армійська транспортна колона. Німці просувалися на схід, зайнявши трасу на кілька кілометрів. Йдучи узбіччям, паломники зі страхом дивилися на цю процесію. Отець Леонтій тоді тихенько сказав: «Бачите, яка сила йде на схід? Вона вся там і залишиться. І так само, як рухається туди, так незабаром буде йти і назад».
*ж* *
Відомий випадок, який стався незадовго до початку війни. Під час чергового паломництва до Почаєва міліція затримала отця Леонтія в Гощі. Мандрівника взяли під варту, але коли настав час допиту, виявилося, що в камері його немає. Наздогнавши паломників, стражі порядку виявили, що отець Леонтій, ніби нічого не сталося, веде народ далі. Його знову заарештували і посадили в автомобіль, щоб відвезти назад. Але автомобіль не завівся. Його намагалися ремонтувати, навіть завели, але як тільки в салон сів старець Леонтій, двигун знову заглох. Це повторилося кілька разів. Нарешті було прийнято рішення відпустити отця Леонтія. Після цього машина спокійно завелася і стражі порядку пішли.
* * *
Якось мандрівник Леонтій і з ним ще п’ятеро людей прийшли до Києво-Печерської Лаври поклонитися мощам святих угодників Божих. Після вечірньої служби батюшка благословив прочан іти ночувати в сад. Наступного дня ввечері прочани знову спитали мандрівника Леонтія, куди їм йти на нічліг. Він відповів, щоб йшли туди ж, де ночували вчора, бо в монастирських коридорах залишатися не можна — може арештувати міліція. Речі прочан залишилися в коридорі, і вони пішли за ними. Присівши ненадовго відпочити, вони заснули. А вночі справді нагрянула міліція та заарештувала всіх, хто перебував у коридорі. Так отець Леонтій часто передбачав небезпеки, що загрожували йому та оточуючим, і завжди намагався захистити людей від наближаючоїся біди.
2.8. Випробування віри
Джерело: с. 61–65. Повний розділ.
В А Китаю діяльність отця Леонтія викликала інтерес до нього з боку місцевих органів влади. Гарячим залізом вони хотіли спалити добре насіння віри та любові до Бога і Христової Церкви, посіяне в християнські душі проповіддю старця. Але жодні погрози і заборони не могли завадити людям приходити до батюшки зі своїми проблемами за порадою та допомогою. Слава про дивовижного прозорливого старця поширювалася неймовірно швидко. Звичайно, це не радувало атеїстичні влади, які всіма силами вели боротьбу з вродженою релігійністю та високою духовністю слов’янського народу. Кропітка і продумана робота проводилася серед духовенства і вірян. Щоб відвернути людей від старця Леонтія, потрібно було знищити його високий авторитет. З цією метою спецслужби навмисне поширювали серед людей ганебну клятву, що Леонтій Грицан у молодості був злодієм і конокрадом. Більше того, всіх, хто спілкувався з отим Леонтієм, стали називати «леонтіївцями».
Для більшої переконливості підключилася і так звана 5-та гілка влади — засоби масової інформації, що справляли значний вплив на громадську думку.
Старець Леонтій усе своє життя відвідував церковні богослужіння, сповідався і причащався, знав напам’ять багато церковних молитов. Цього ж навчав і інших. У проповідях він закликав зберігати Православ’я і неодноразово застерігав людей від переходу в сектантство. Духовні чада отця Леонтія добре знали свого наставника і розуміли, що всі провокаційні чутки про нього не мають підстав і поширюються лише з однією метою — викорінити інтерес людей до проповідей старця.
Були й такі люди, які, почувши хоча б одне повчання, сказане старцем, розмірковували просто й без ускладнень. Якщо старець навчає любити Бога і ближніх, зберігати православну віру, відвідувати храм Божий — хіба він у той самий час може бути сектантом і нав’язувати хибні вчення? Більшість людей не вірили поширюваній наклепі. Вони розуміли, що добра вода тече лише з хорошого джерела.
Але були й ті, хто не знав старця близько, не спілкувався з ним, і, відповідно, мав слабке уявлення про життя та подвиги батюшки. Саме вони й вірили фальшивим чуткам про отця Леонтія.
Сам же проповідник смиренно приймав усе, що надсилало йому життя. Усіх випробувань він приймав як з рук Божих. Хибні звинувачення, чутки, приниження старець переносив терпляче і ніколи не відчайдував. Так переносити труднощі можуть лише люди, які всією душею люблять Бога. Пізніше отець Леонтій писав із в’язниці:
«Господи, благослови! Пошли радість діткам...
Господь милосердний і довготерпеливий. Чим довше Він терпить наші гріхи, а ми не каємося, тим більше буде покарання.
Тепер деякі люди кажуть, що вони не знаходять ніякої святості. Дорогі, улюблені у Христі! А хіба всім відкривається святость? Хіба всі удостоєні бачити святість? Ми не гідні бачити святість і таємницю душі людини. Христос ходив по землі, і Його теж ловили усілякі люди, глузували, спокушалися і казали: “Ми Його знаємо”. Так і тепер у наш час є такі люди. А Йов — яким він був багатим? А Авраам? Але вони-то осяялись».
* * *
Все більше людей приходили до старця Леонтія, слідували за ним до святих місць. Більшість із них полюбили старця, коли випробували на собі його молитвову допомогу. Всі вони були різні: багаті й бідні, молоді та літні, але їх об'єднувала любов до Бога, відданість Православній Церкві та довіра, яку кожен відчував до старця Леонтія. Владі не подобалося така дружба та згуртованість православних віруючих, тому вони вели продуману та цілеспрямовану боротьбу проти отця Леонтія та всіх, хто був з ним, нерідко використовуючи найрізноманітніші методи.
Багатьох віруючих, у тому числі й самого батюшку, не раз арештовували, судили та відправляли до таборів далекої Мордовії, заслали на примусові роботи в Клесівські кар'єри. На тих, хто залишався на свободі, полювали, як на звірів. Піймавши, їм стригли волосся і бороди, привозили на спеціально влаштовані в клубах і будинках культури багатолюдні збори та принижували перед усіма, звинувачуючи в сектантстві. Їх виставляли на сценах, ніби опудала, і говорили: «Подивіться, люди, це члени секти леонтієвців. Вони не йдуть у колгосп, не хочуть працювати, живуть чужою працею. Це тунеядці! Що з ними робитимемо?» У відповідь із залу лунали крики заздалегідь підготовлених людей: «На Колиму їх! У Сибір! До білих ведмедів!» — «Так і зробимо, — відповідали співробітники КГБ, і, звертаючись до віруючих, продовжували. — Чули, що ви заслужили? Що заслужили, те й отримали!»
До Сибіру відправляли тих, хто, на думку влади, був найбільш небезпечний. Віруючі, яких все ж залишили вдома під наглядом КДБ і постійною критикою преси, жили скромно й непомітно. Паломництва до святих місць стало неможливим. Духовні діти отця Леонтія тепер збиралися у чиємусь будинку по кілька осіб. На такі зустрічі запрошували лише тих, кого добре знали, оскільки в той час було багато людей, які працювали на КДБ. Вони впроваджувалися у різні шари суспільства, зокрема й серед віруючих людей. Їхнє завдання полягало не лише в тому, щоб постійно тримати «органи» в курсі всіх подій, а й у тому, щоб скомпрометувати праведні справи та вчинки старця Леонтія і його духовних дітей в очах людей.
Які тільки чутки не розпускали про отця Леонтія та його духовних дітей. Але, не зважаючи на всі труднощі, духовні діти отця Леонтія продовжували регулярно відвідувати храми й молитися, а також за можливості залучати інших людей до Православної віри. В умовах гонінь богоборчої влади це був справжній подвиг.
2.9. Паломництва й арешт старця
Джерело: с. 65–79. Повний розділ.
У неділю, 19 березня 1944 р., після молебню про мандрівних старець Леонтій організував хресний хід із Почаєво-Липенського чоловічого скиту до Почаївської Лаври. Паломницька група складалася з понад шістсот прочан — п’ятисот чоловіків і близько сотні жінок. Був початок весни. Паломництво ускладнювалося тим, що шлях проходив ґрунтовими дорогами. З Почаєво-Липенського скиту через село Красносілля вони вийшли на головну дорогу і тримали курс у напрямку міста Рівне. Через два дні прибули до села Тинне, яке в цей час було звільнене від німецьких загарбників радянськими військами Першого Українського фронту. На його території було розташовано багато військової техніки та військового начальства на чолі з маршалом (можливо, це був маршал Жуков). Коли він побачив паломницьку групу, то дуже здивувався і спитав: «Що це за народ?» Хтось йому сказав, що цих людей веде старець Леонтій. Маршал попросив запросити до нього старця. Вся група перебувала в тривожному очікуванні його рішення. Тоді всюди зі старцем Леонтієм по волі Божій доводилося бувати Михайлу Гнесюку, який і розповів про ті події. До маршала вони пішли разом. Той сидів за столом і ставив старцю питання:
— Це ти ведеш народ?
— Бог їх веде.
— Куди ви йдете?
— У Почаїв, Богу молитися, — відповів старець.
Маршал подивився на карту, де було позначено, що Почаїв під німцями, і гучним голосом спитав:
— Ви що, до німців йдете?
— Ваші військові ще вчора Почаїв звільнили.
Маршал одразу ж зателефонував у Кременець, щоб переконатися в достовірності слів старця. Йому відповіли:
— Так, ми вчора взяли Почаїв.
Почувши відповідь, маршал суворо зробив їм догану за те, що вже другий день йому не повідомляли новин з фронту. Потім він звернувся до старця Леонтію:
— Якщо ви краще за мене знаєте, що на фронті твориться, будь ласка, йдіть і моліться. Але раджу вам у цьому селі на нічліг не зупинятися, бо тут багато військових. Далі йдіть розкидано, щоб німецькі літаки вас не бомбардували.
Старець відповів:
— Ми до Почаєва не побачимо жодного літака.
Так і сталося.
Прибулих у Кременець паломників привітно зустріло військове начальство:
— Бачили ви німецькі літаки? Усі в один голос відповіли: — Ні! — Тоді щасливо дістаньтеся до Почаєва, — побажали військові їм у відповідь.
Ще дорогою старець Леонтій говорив: «Коли прийдемо в Почаїв, випаде багато снігу». Так усе й сталося. Коли паломники опинилися в огорожі Почаївської Лаври, за проханням старця Леонтія накотили купу снігу. Старець зняв взуття, босими ногами став на сніг і виголосив зворушливу проповідь. Після проповіді братія Почаївської Лаври розподілила всіх паломників по корпусах. Цілий тиждень богомольці старанно молилися, а наприкінці тижня причастилися. Потім прийшло військове начальство з проханням усім повертатися по домівках.
На початку 1944 р. старець Леонтій неодноразово організовував ходи віруючих до святих місць. Одна з них відбулася в травні. Почалося вона з Почаївської Лаври і прямувала до Києва. Паломники несли двосторонню ікону: з одного боку «Непалима Купина», а з іншого — «Вознесіння Господа Ісуса Христа». Під час паломництва вони заходили у всі церкви та монастирі, які зустрічалися по дорозі. Усю дорогу співали пасхальні ірмоси. Ці процесії несли людям радість, любов і надію на майбутнє мирне життя. Люди зустрічали паломників і з благоговінням прикладалися до ікон. У багатьох селах була епідемія тифу, про що свідчили написи «Тиф» на чорних прапорах при в'їзді. Неодноразово їх зупиняли представники місцевої влади, змушували розійтися і повернутися за місцем проживання. Але, незважаючи на все, старець Леонтій з паломниками заходили до храмів і проповідували Слово Боже.
Від Корелецького монастиря група паломників вирушила до Києва. По дорозі люди з благоговінням зустрічали ікону та прикладалися до неї. При виїзді з Новограда-Волинського, де знаходилися переповнені пораненими корпуси військової частини, хресний хід зупинився. Солдати, побачивши процесію, почали прикладатися до ікони. Коли зібралося багато військових, старець Леонтій взяв із собою мандрівника Василя та Михайла Гнесюка, піднявся на підвищене місце і виголосив проповідь. Після закінчення проповіді всі рушили далі в напрямку Києва. Поранені солдати ставали на коліна, щоб над ними пронесли ікону.
Коли прийшли у село Нова Романівка, до них під’їхала машина з особливого відділу. Паломників з іконою змусили повернутися назад, а старця Леонтія забрали до Житомира і відпустили.
тільки через тиждень. На зворотному шляху, по прибутті в Новоград-Волинський біля військової частини солдати вдруге підходили і прикладалися до ікони. Підійшов до них поранений офіцер і спитав: «Де ж старець? Ми його цієї ночі бачили уві сні. Не пустили вас до Києва цього разу, поїдете іншим разом, а все-таки у Києві ви будете. Прийде час, коли ми всі приєднаємося до вас. Я хочу провести вас через місто, а там будь-що буде. Нехай роблять те, що хочуть». У супроводі того офіцера всі паломники безперешкодно пройшли через місто.
Група паломників з іконою спочатку повернулася у Корецький монастир, а звідти у Почаєво-Липенський скит, де її і залишили.
Із Почаєво-Липенського скиту старець Леонтій, Михайло та ще кілька паломників вирушили по селах із проповіддю про покаяння, спасіння та твердому стоянні в Православній вірі.
Свято преподобного Онуфрія відзначили в селі Городище. Після літургії місцеві жителі запросили старця Леонтія з подорожуючими на трапезу. По дорозі, плачучи та ридаючи, їх зустрів молодий юнак. Старець Леонтій спитав, чому він плаче, на що юнак відповів питанням: «Чи не вб’ють мене?» Справа в тому, що в той час був указ: якщо хтось ховався від фронту і його знаходили, вбивали на місці.
Старець відповів: «Кинь курити й пити, молись, дотримуйся постів — тоді не вб’ють».
Все це юнак виконав і дивом залишився живим.
З Городища мандрівники вирушили по сусідніх селах, де зупинялися з проповіддю, а потім повернулися до Почаєво-Липенського скиту.
На престольне свято, у день пам'яті пророка Іллі, молилися в селі Бочаниця Гощанського району. День був пісний. Наприкінці служби люди почали приносити на церковне подвір'я для трапези м'ясну їжу. По закінченні богослужіння йшли хресним ходом навколо храму. Після третього разу раптово з'явилася хмара і пішов такий дощ, що всі присутні промокли до нитки. Молебень як слід і не закінчили, а їжу дощ зовсім розмив. Люди так і розійшлися по своїх домівках.
Старець Леонтій настановив: «Не можна порушувати піст середи і п'ятниці».
Незадовго до цього свята один юнак із села Сапожин — Микола Фурманюк, — який часто ходив зі старцем Леонтієм, попросився додому. Старець його відпустив, але попередив: «Іди, але дивись, знайде чорна хмара на тебе і нічого не побачиш».
Минув час. Одного разу Микола з хлопцями орав город і знайшов невелику трофейну міну. Хлопці розійшлися, а Микола почав її розкручувати, доки вона не вибухнула. Осколки поранили очі і покалічили руку. Відтоді і до кінця свого життя він нічого не бачив. Так справдилося пророцтво старця. При зустрічі з отцем Леонтієм після того, що трапилося, Микола плакав і просив пробачення, що не послухався старця. Старець відповів: «Молися, і Господь дарує тобі духовні очі».
Усе своє подальше життя Миколай проводив у пості та молитві. Згодом Господь нагородив його даром прозорливості.
З села Бочаниця старець Леонтій вирушив у село Симонов до місця, де була спалена німцями церква — від неї залишився лише фундамент. Місцеві жителі, дізнавшись про його прихід, зібралися і дуже сумували про те, що не мають храму. Старець Леонтій взяв три цеглини, поклав на фундамент і сказав: «Не плачте, дорогі, ви матимете церкву таку, як мали». З часом його слова здійснилися. Зараз у цьому селі така сама церква, яка була до спалення.
Незважаючи на наклеп, який влада піднімала проти нього, розповіді про старця Леонтія як про прозорливого наставника та керівника у духовному житті передавалися з уст в уста не тільки в Рівненській області, а й далеко за її межами. У ті важкі часи, коли війна забирала тисячі людських життів, його молитви та заспокійливі слова були єдиною втіхою. За його настановами до Бога приходили та знаходили надію тисячі людей. Так урочисто, з відчуттям великої духовної радості зустрічали старця в селах Рівненщини — Крилові, Сапожині, Самострилях, Стовпині. І всюди з уст старця лунала проповідь Слова Божого.
У серпні 1944 р. старець Леонтій знову організував хресну ходу до Почаївської Лаври, у якій брали участь численні віряни.
Попереду з посохом ішов отець Леонтій, який очолював паломників. Рухалися повільно, зупиняючись, по дорозі заходили в усі церкви, що траплялися їм на шляху. У храмах зазвичай служили молебні або панахиди. Часи були воєнні, їжі не було. Люди підсмажували на рослинній олії сухарики з житнього хліба. По дорозі розмочували їх у воді, додавали щіпку цукру, і сухарики здавалися дуже смачними. Дві тижні трималися на цих сухариках. По дорозі до Почаєва місцеві жителі пригощали їх помідорами, огірками, різними фруктами. Паломники всю дорогу молилися. Ночували де доводилося, у різних селах. Заходили до джерела святої праведної Анни в селі Онишківці, а також на Божу гору, розташовану недалеко від Почаївської Лаври. Піднімалися на неї ланцюжком по одному, так що перші вже були на вершині гори, а останні все ще біля підніжжя, біля дерев’яного хреста. На нічліг усі розташовувалися біля джерела Божої Матері. Погода тоді була теплою. Всю ніч співали псалми, молилися. Незважаючи на горе та біди війни, на серці у всіх була радість і величезна надія на Боже милосердя, на заступництво Божої Матері. По дорозі приєднувалися люди, тож до кінця паломництва чисельність групи становила близько трьох тисяч осіб. У Почаївській Лаврі всіх без винятку приймали на ночівлю. Улаштовувалися хто де міг: у коридорах корпусів, на підлозі, у самому храмі. Підлога була дерев’яна, тому холодно не було. У пам’яті прочан це паломництво залишило радість на все життя. Помолившись і причастившись у Почаївській Лаврі, багато хто повертався назад. Старець Леонтій, Михайло і ще кілька паломників залишилися у Почаєві до свята Усікновення глави Іоанна Предтечі. До 1950 р. у Почаївській Лаврі всіх паломників дуже тепло приймали, поважали і любили. У 1950 р. паломництва були заборонені.
Коли старець Леонтій, Михайло та інші паломники поверталися назад, то вперше зайшли до Белевського монастиря на свято Різдва Пресвятої Богородиці. Свято пройшло урочисто. Незважаючи на те, що була війна, зібралося багато народу і духовенства. На другий день, вклоняючись іконі «Стягнення загиблих», вирушили у бік Почаєво-Липенського скиту.
По дорозі в неділю зайшли помолитися до храму села Мнишин. Після богослужіння, перед тим як розходитися по домівках, завели розмову про те, де будуть молитися на свято Покрови Пресвятої Богородиці. До свята залишалося більше двох тижнів. Хлопець, що йшов з ними, Гордей, запропонував піти до села Світанок, колишній Блудів. Але старець Леонтій сказав: «Туди не підемо, там не буде богослужіння». Гордею сказав, щоб він після Покрови Пресвятої Богородиці пішов до Корцякого монастиря помолитися, додавши, що коли буде повертатися назад через це село, одна жінка запросить його до свого дому. Але заходити до неї не потрібно. Нехай тупне ногою і суворо скаже: «Не різь корову на Покрову і не вези до Рівного продавати м’ясо!»
Настав свято Покрови Пресвятої Богородиці. Гордей ще до світанку прийшов у храм села Світанок, щоб переконатися, чи відбудеться богослужіння. Як тільки підійшов до храму, побачив, як староста закриває його і каже: «У нас сьогодні службу скасували, бо цієї ночі партизани перерізали стовпи телефонного зв’язку від нашого села до Межирич. Священик і люди втекли, боячись, що буде облава». Так мандрівник Гордей переконався в правдивості пророцтва старця Леонтія.
За порадою старця Гордей пішов у Корецький монастир. По дорозі назад у селі Світанок до нього справді підійшла жінка і почала запрошувати його до дому. Але він вчинив так, як порадив йому старець Леонтій. Після сказаних слів він повернувся від неї і пішов. А сам подумав: «Тут чи? Ця жінка чи ні?» Оглянувся і побачив, як жінка наздоганяла його і крізь сльози казала: «Звідки ви дізналися, що я так вчинила?» Гордей відповів, що так передбачив старець Леонтій.
Восени 1944 р. старець Леонтій з групою паломників обійшов багато церков. Усюди його приймали привітно. Все частіше про старця Леонтія говорили не тільки як про наставника, а й як про молитвенника, зцілювача людських душ. Як тільки люди дізнавалися, що до них іде старець Леонтій, то за короткий час збиралося майже ціле село з розпитуваннями, скаргами та проханнями про допомогу в цей нелегкий воєнний час. Старець Леонтій усіх вислуховував, давав духовні настанови, за всіх молився. Якщо хтось був тяжко хворий і не міг підвестися з ліжка, то запрошували старця додому, щоб він помолився за хворого. За його молитвами Господь творив чудеса, піднімаючи з ліжка хвороби людей, які вже втратили надію на одужання.
Настав Різдвяний піст. У неділю зібралися йти в Почаївсько-Липенський скит через село Бокшин. На зворотньому шляху їм назустріч вийшли три сестри. Вони зі сльозами просили відвідати їхній дім. Прохання поважали. Старша сестра зранку готувалася їхати на млин у село Користь, як наказав їй батько.
Старець Леонтій її просив: «Аня, не їдь, батько не смолив».
Але дівчина не повірила і все ж поїхала, хоча дорога була погана і мерзла. Вона ледве встигла доїхати до млина, як назустріч вийшов її батько із сусідом, кажучи: «Аня, навіщо ти приїхала? Я не змолов». Тоді вона зі сльозами розповіла, що у них ночував старець Леонтій, який радив їй не їхати.
Повернувшись додому, батько, незважаючи на те, що був невіруючим, підійшов до старця Леонтія і сказав: «Благословенний отець, будьте у нас, скільки хочете». Сестри були дуже здивовані тим, що сталося. У неділю вони пішли із старцем у Почаївський-Липенський скит помолитися. Відстань від Бокшина до Липок — близько десяти кілометрів. Вечором, прощаючись зі старцем, вони запитали: «Як нам молитися за нашого брата? Він на фронті і від нього довго немає звісток».
Старець відповів: «Повернетеся додому, на столі буде лежати від нього лист». Справді, коли прийшли додому, на столі лежав лист. Прізвище цих сестер Ромчук. Батька їх звали Федором. Свідком цих подій був Михайло Гнесюк, який супроводжував отця Леонтія у всіх його паломництвах. Будучи богобійним і жертовним, він із щирою любов’ю виконував усі доручення та прохання старця, за що старець любив його як свого сина.
У 1945 р. старець Леонтій і ще четверо людей,
В тому числі і Михайло, всі Різдвяні свята проводили в селі Бугрин Гощанського району. Усім, хто бажав приєднатися до них, старець Леонтій сказав, щоб збиралися на Хрещення. Свято Різдва Христового пройшло спокійно. На Новий рік Ємельян Єремчук зібрав близько двадцяти осіб, які прийшли раніше вказаного часу. Вони попрямували до будинку дідуся Кирила Козярчука. Старець Леонтій, дізнавшись, що Ємельян веде людей раніше вказаного часу, занепокоївся.
Увійшовши в дім, люди почали викладати на стіл продукти, які принесли з собою: хліб, яйця тощо. Незабаром повз дім Кирила проїжджали десять підвод солдатів. Один солдат захотів покурити і зайшов до Кирила. Побачивши в домі стільки людей, він повідомив про це інших. Через деякий час солдати вломилися в дім і почали ВИГАНЯТИ на вулицю роздягненими всіх, хто там перебував, подумавши, що це партизани. Чоловіків заарештували, посадили у віз і повезли в районний центр Гощу. Жінок усіх розігнали. Старець Леонтій і Михайло опинилися в одному возі. Була вечірня пора. Не доїжджаючи до Гощі, старець тихенько сказав Михайлу: «Не сумуй. Завтра нас відпустять». Увечері всіх привезли до Гощі і залишили при черговому відділенні МІЛІЦІЇ.
Хтось порадив начальнику відділення, щоб він запитав у старця Леонтія про війну. Прийшовши до старця, начальник поставив запитання:
— Коли закінчиться війна?
— У 1945 році, навесні, — відповів старець. — За ким перемога?
— За вами.
Начальник зрадів і сказав:
— Побудьте тут до ранку, а вранці я вас відпущу.
Старця Леонтія і Михайла відпустили. Усіх інших затримали. Таким важким був 1945 рік.
Новорічне богослужіння старець Леонтій і Михайло провели в районному центрі Гоща, у церкві Архистратига Михаїла. З Гощі вони вирушили в село Горбаков, де проживав Кирило Козярук. Саме свято Хрещення провели у селі Бугрин Гощанського району. Тут Михайлу запало в душу таке висловлювання старця: «Будь-яку справу треба доводити до кінця».
Із села Бугрин вони направилися на богослужіння у село Подліски, по завершенні якого був відправлений молебень. Тут вони провели певний час. Вдень і ввечері всім, хто приходив, говорили проповідь.
У останню ніч у дім, де вони перебували, раптово увірвалися бандерівці і хотіли кудись забрати Михайла та старця Леонтія. Але господиня зі сльозами благала, щоб до її гостей не чіплялися. Один із бандерівців пішов їй назустріч, а двоє — ні в яку. Але перший наполіг на своєму рішенні, і вони були змушені підкоритися. Коли йшли з дому, пригрозили: «До ранку щоб вашого духу тут не було!»
Наступного ранку, коли ще було темно, старець Леонтій і Михайло вийшли з села. І якраз вчасно. Незабаром його оточили радянські військові в пошуках партизан. Тих двох бандерівців, які не хотіли відпускати батюшку, одразу вбили, а третій, який заступився за паломників, залишився живий, хоча і відсидів у в'язниці десять років.
Старець Леонтій, Михайло та ще кілька людей із села Подлиски прийшли знову до дідуся Кирила в село Горбаков. По дорозі одна жінка запропонувала їм булку хліба, але супроводжуючі старця відмовилися взяти. Вони думали, що раз у дідуся Кирила є млин, то й хліб буде. Добиралися весь день, тому були дуже втомлені та голодні. Під час вечері дізналися, що хліб закінчився. Старець Леонтій сказав: «Навіщо відмовлялися від хліба? Бог заздалегідь вам усе посилав».
У дідуся Кирила провели деякий час у бесіді з людьми, які хотіли побачити старця та поговорити з ним. Бесіди були довгими, незвичайними і, здавалося, останніми. Усі люди ніби передчували, що старця скоро з ними не буде, і поспішали запитати про свої життєві проблеми. Отець Леонтій готувався до тюремного ув’язнення.
На свято Стрітення Господнього старець Леонтій, Михайло та ще кілька паломників вирушили до церкви села Мнишин на богослужіння. День пройшов добре. На ніч їх запросила до себе додому жінка з цього села, яка ходила до Єрусалиму. Люди, дізнавшись про перебування старця Леонтія з паломниками, зібралися послухати Слово Боже. Повчання тривало далеко за північ.
Наступного дня на світанку будинок оточили радянські військові. Вони вломилися до будинку і дуже жорстоко обійшлися з усіма. Оголосивши, що всі заарештовані, наказали збиратися і під конвоєм повели до Гощі.
По дорозі старець Леонтій запитав у Михайла:
— Що ж буде? — Напевно, не пустять, — відповів Михайло. — Мене-то не пустять, а тебе ще пустять.
Так все і трапилося. По прибутті до міліцейського відділку старця Леонтія одразу закрили в підвалі, а Михайла, як і було передбачено, на наступний день відпустили. Це сталося 21 лютого 1945 р. За «антирадянську діяльність» старець Леонтій був заарештований.
2.10. Перше ув’язнення
Джерело: с. 79–86. Повний розділ.
[чи можливо забути і викреслити з пам’яті ті випробування, які довелося перенести Російській Православній Церкві в період безбожного, що розпочався у 1920-х рр., «червоного терору»?
Багато хто страждав за віру в Христа у двадцятому столітті. Протягом 70 років золото очищувалося в горнилі найважчих випробувань. Цей період став часом безпрецедентних переслідувань віри, перевершуючи навіть переслідування перших століть християнства. Російська православна церква була наповнена численними мучениками, які зберігали чистоту і силу православної віри навіть у найжорстокіші дні.
Кров за віру в Христа у двадцятому столітті текла бурхливим струмком. Жорстокість, яку проявили до духовенства і віруючих, неможливо описати. Їх жорстоко катували, топили в льодовиках і колодязях, кидали у вогонь, отруювали, закопували живцем, топили у вбиральніх, пиляли дворуким пилками, розпинали на хрестах, вісили, здирали шкіру живцем, арештовували і відправляли до таборів і заслань. Ця доля не уникла уваги отця Леонтія.
21 лютого 1945 р., після арешту за «антирадянську діяльність» старця Леонтія повезли в Рівненську тюрму № 1, де тримали більше року.
Під час підготовки до виходу цієї книги були вивчені матеріали архівних справ Рівненського УСБУ щодо Грицана Леонтія. Підсудний Грицан звинувачувався в тому, що вів бродяжницький спосіб життя, бував у різних селах Рівненської області, підтримував зв’язок з антирадянськими елементами, що ухилялися від призову до Радянської Армії, і разом з ними організовував хресні ходи. Також проводив антирадянську агітацію серед населення. (п. 17, 1)
У протоколах допитів від 25.05.1944 р. підсудний Грицан Л.Г. давав наступні свідчення: «Протягом усього часу я жив у селі Нова Мощаниця Рівненської області та займався сільським господарством. Оскільки у мене боліли очі, я почав відвідувати церкву та молитися Богу, щоб Господь подарував мені зцілення і покращилося моє зір. Відвідував Почаївський та Корецький монастирі, де в мене є знайомі. Окрім монастирів бував у церквах міста Рівне та найближчих сіл Рівненської області, де також знайомий із священниками цих церков. Деякому Ємельяну наснився сон, щоб він жертвував кошти на ікону. Ось він замовив ікону в Почаївській Лаврі та запропонував нам слідувати до Михайлівського монастиря міста Києва. Ігумен Почаївської Лаври видав нам документи (п. 17, 2), які давали право слідувати з іконами по території України. У Почаєві зібралося 50 осіб, а в Кореці близько 100 паломників. Всі разом під керівництвом Козярчука Кирила прямували до Києва. По дорозі заходили до Ярунської церкви, Новоград-Волинської, церкви села Стара Романівка (п. 17, 3). Під час хресних ходів проповідували людям, щоб вони мали любов один до одного, щоб був мир і не було у нас ворогів. Про те, щоб супроводжувати ікону, ніхто ні в Почаївській Лаврі, ні в Корецькому монастирі нас не примушував. Добровільно йшли й інші паломники» (п. 17, 4).
У протоколах допитів зазначено, що серед осіб, які брали участь у хресних ходах, були ті, хто ухилявся від несення служби в рядах Радянської Армії, двоє колишніх німецьких поліцейських, а також один агент німецьких каральних органів з числа українського населення (п. 17, 5).
19 квітня 1944 р. відбулося закрите судове засідання Військового трибуналу міста Рівне у справі Грицана Л. Г.
Під час суду підсудний заявив, що ухилятися від призову до лав Радянської Армії він ніколи і нікого не закликав, а також не знав про те, ким є учасники хресних ходів, тому винним себе не визнав (п. 17, 6). «Винним себе не визнаю, тому даю суду свідчення. Проповідницьку діяльність почав з 1937 р. Увесь цей час я ходив по церквах, що знаходяться на території Західної України. Перебуваючи в різних селах Рівненської області, я закликав людей молитися Богу та організовував хресні ходи до Почаївської Лаври та до інших святинь. Нікого ухилятися від призову до Радянської Армії я не закликав, але в цих групах учасниками були й ті, хто ховався від призову до Радянської Армії» (п. 17, 7).
У всіх протоколах допитів був підпис «Грицан».
Останні слова Грицана Л. на суді: «Я прошу мене суворо не судити» (п. 17, 8).
Суд визнав Грицана Л.Г. винним у вчиненні злочинів за статтями 33, 34 КК УРСР та засудив до заслання на 5 років у віддалені місця СРСР (п. 17, 9).
Старець відбував покарання в Казахській РСР (Талди-Курганська область, Гвардійський район, радгосп № 2, ділянка № 3).
Як і багато інших світильників віри, на яких Господь поклав відповідальний і важкий хрест духовництва, отець Леонтій не зламався під тяжкістю випробувань. Старець, незважаючи на складні та суворі умови табірного життя, небезпеку отримати ще один термін за продовження «антирадянської попівської агітації», не залишав і підтримував своїх чад. З далекого Казахстану старець регулярно надсилав листи своїм духовним дітям. Вони несли радість, надію, зміцнювали людей в Православній вірі. Листи переписувалися і передавалися з рук в руки. Люди цінували кожне слово дорогого наставника.
У зв’язку з хворобою очей він не міг сам писати листи, тому завжди просив когось це зробити під його диктовку (п. 17, 10).
Чим ці листи так надихали людей під час страшних атеїстичних гонінь? Які слова міг підібрати старець Леонтій, що багато хто віддавав перевагу цим простим рядкам замість читання чудових літературних творів? А може, справа не в самих словах, а в тому, що вони несуть людині? Листи отця Леонтія містили повчання про віру, любов, турботу, доброту, смирення. Ось як він писав своїм духовним «діточкам»:
«Мої дорогі, улюблені діточки, всі, хто мене знає! Не падайте духом, а будьте задоволені усім. Хто щиро, сердечно любить Господа, той не піде проти Нього. Дякуйте, дорогі мої дітки, за все Бога. Хочете — вірте, хочете — ні, а все проходить, і земний квіт в’яне. Ви не вірите, але самі побачите і повірите, та вже буде пізно. Дорогі дітки, дівчатка! Якщо ви не задоволені тим, що вам дано такий хрест, то не ображайтеся на мене, бо не від мене це залежить. Так, дорогі, якби нам Господь не посилав випробувань і все йшло б до кращого, нехай тоді на цьому і закінчується. Якщо ми говоримо, що у нас біда, нехай і на тому закінчується. Адже біду ще й не бачили, та й не приведи Господи побачити ту, яка ще буде.
Мої дорогі дітки, цінуйте ці кілька слів. Кого Господь любить, тому й посилає різні випробування і скорботи. А ми весь час нарікаємо».
* * *
«Мої дорогі дітоньки! В Євангелії написано: “Я лагідний і смиренний серцем”. Що ми варті без лагідності та без благодаті Божої? Не буде у нас лагідності, не буде й благодаті від Господа. Ось, дорогі дітки, який шлях показав нам Господь, постраждавши за нас грішних на хресті. А ми зовсім не хочемо потерпіти. Прохання й камінь пробиває. Ніколи не можна відчайдувати. Що маєте, те Богу угодно, а що не маєте — те неугодно Йому. А що Богу не угодно, це вже противне Його волі.
Якщо любите Бога, не йдіть проти Нього, вчиняючи не за Божою, а за своєю волею».
* * *
«Кожна людина бачить очима. Господь сказав: Блаженні, що не бачили, але повірили. Отже, дорогі, улюблені у Христі діточки, всі читайте цей лист із страхом і не відкидайте його. Шлях у Царство Небесне один, іншого шляху немає. Якою б не була людина, але якщо вона віддаляється зі свого дому, її тягне назад додому. А чи ж ми в цьому (земному) домі будемо вічно? Ні! Господь сказав: Дім Мій на Небесах».
Листи отця Леонтія з ув'язнення були простими, але в цих рядках була така глибина, така духовна любов, смирення і чистота, що рідко хто не відчував захоплення і повагу, читаючи їх. У листах і проповідях отець Леонтій вільно цитував рядки зі Святого Письма і дуже детально описував випадки з життя святих угодників Божих. Своїми проповідями він відповідав на питання, що хвилювали людей. Ось деякі з них:
«Бог пише чорнилами, які ніколи не марають. Він говорить Язиком, який ніколи не помиляється. Керує Рукою, яка ніколи не тремтить».
«Віра — мати терпіння, мати мужності, сила молитви...».
«Старайтесь більшу частину часу роздумувати про Небесне. Тому що є два шляхи — один вузький, тернистий, а інший — солодкий. Хто неправильно подвизається, той не увінчається. Якщо хто дотримується всіх церковних правил, а нутро не чисте — це Богові не до вподоби. Знайте, що вінці заслужуються терпінням. Хто витримає до кінця, той одержить вінця. Господь говорить: Хто не буде, як дитя, не ввійде в Царство Боже».
2.11. Друге і третє ув’язнення старця Леонтія
Джерело: с. 86–97. Повний розділ.
У 1950 р. отець Леонтій повернувся з заслання і одразу продовжив свою проповідницьку діяльність. Люди шанували його як прозорливого старця. Пережене випробування не зламало його, а, навпаки, загартувало, ще більше зміцнивши у вірі. Отець Леонтій обійшов багато сіл, де проповідував раніше, переконуючи вірних твердо стояти «на камені віри». Це мало свої наслідки. Проти батюшки велася постійна посилена пропаганда. Багато зусиль безбожна влада витратила для того, щоб очорнити старця в очах народу, але натхненні проповіді отця Леонтія й надалі збирали безліч людей. Прості люди тягнулися до батюшки, душею відчуваючи в його словах істину. Недарма кажуть: «Народна слава — Божа слава». Оскільки за старцем безперервно стежили, його місіонерська, проповідницька діяльність була виявлена і зафіксована місцевими владами у селах Рівненської області (п. 17, 11). Ось неповна географія проповідництва старця: — село Іванівка Корецького р-ну — літо 1952 р.; — село Почанки Острозького р-ну — осінь 1953 р.;
— село Почанки Острозького р-ну — травень 1954 р.;
— село Мала Совпа Міжиріцького р-ну — лютий 1954 р.;
— село Дивень Міжиріцького р-ну — березень 1954 р.;
Отець Леонтій у своїх проповідях ніколи не налаштовував людей проти влади, хоча вони за посіяні в душах і серцях людей зерна любові до Бога всяко переслідували старця. Він часто повторював слова Євангелія: Віддавайте кесареве кесареві, а Боже Богу (Мт. 22:21), однак сміливо закликав людей, не зважаючи на небезпеку, не відступати від Бога і Його святих заповідей.
В результаті 4 червня 1954 р. старець Леонтій був заарештований співробітниками Управління КГБ у Рівненській області у селі Здолбиця Здолбунівського району (п. 17, 12). Йому було пред'явлено обвинувачення в організації антирадянського релігійного формування ІПЦ (Істинної Православної Церкви), систематичному відвідуванні монастирів та населених пунктів Рівненської та інших областей Західної України, у виступах із проповідями, веденні антирадянської діяльності, наклепницьких вигадках, спрямованих проти радянської дійсності та колгоспного ладу (п. 17, 13).
З червня до жовтня 1954 р. старець перебував у внутрішній тюрмі УКГБ Рівненської області в місті Рівне (п. 17, 14). Увесь цей час проводились допити та очні ставки. Якщо в першому досудовому затриманні на протоколах допитів старець Леонтій ставив свій підпис («Грицан»), то в другому замість підпису ув’язненого слідством ставилася відмітка «неписемний».
У протоколах допитів архівних справ зазначено, що старець Леонтій стверджував, що він був. У тих селах, які називають свідки, про Бога говорив, закликав ходити до церкви та каятися, але у веденні антирадянської діяльності себе винним не визнав (п. 17, 15).
25 вересня 1954 р. було складено обвинувачувальний висновок щодо старця Леонтія. У висновку зазначалося, що з 1936 р. старець Леонтій є учасником ІПЦ (тоді як у матеріалах за попереднім судимостями про належність Грицана Л.Г. до ІПЦ нічого не говорилося). З 1950 р. він нібито очолив це формування на території Рівненської області, проводив антирадянську діяльність та нелегальні збори учасників ІПЦ, тобто в злочинах, передбачених статтями 54—10, ч. 2 та 54—11 КК УРСР п. 29). Справа була направлена до Рівненського обласного суду (п. 17, 16).
13—14 жовтня 1954 р. відбулося відкрите судове засідання, під час якого свідки давали свідчення про те, що Грицан виголошував проповіді такого змісту:
- щоб люди ходили до церкви, щоб молилися Богу, вірили в Закон Божий (п. 17, 17);
- щоб люди не вступали в колгосп, тому що це гріх (п. 17, 18).
Крім того, деякими свідками були надані свідчення про те, що всі називають старця Леонтія батьком, святим чоловіком, тому, ймовірно, він організатор ІПЦ (п. 17, 19).
Із показань суду обвинуваченого Грицана Леонтія Герасимовича: «Я нічого поганого не робив, тільки молився Богу за всіх і за Вас зокрема. Що таке колгосп, я зовсім не знав і не знаю. Я говорив, щоб люди молилися Богу і любили один одного, щоб підкорялися владі, оскільки всяка влада дана Богом, а проти радянської влади я нічого не говорив. Відвідував всіх: і тих, хто в колгоспі брав участь, і тих, хто не брав. Я кажу правду» (про те, що Грицан Л. Г. є учасником ІПЦ або організатором ІПЦ, у своїх показаннях підсудний не згадував) (п. 17, 20).
У той же день старцеві Леонтію було винесено вирок. Судова колегія у кримінальних справах засудила Грицана Л. Г. на підставі ст. ст. 54—10, ч. 2 та 54—11 КК УРСР до позбавлення волі строком на 10 років у виправно-трудовому таборі з конфіскацією всього майна (п. 17, 21).
Другий термін старець Леонтій відбував у селищі Явасс Дубравлага МВС Мордовської РСР. Але Богу було угодно, щоб це ув’язнення батюшки тривало всього півтора року. Завдяки амністії, отця Леонтія відповідно до Указу Президії
Верховної Ради СРСР від 03.09.1955 р. 7 січня 1956 р. звільнили достроково.
І знову переживший гоніння мандрівник продовжив проповідь Слова Божого. Ні в'язниці та табори, ні жорстокі допити та побиття, ні суворе табірне життя не змогли замкнути вуста «палаючого мандрівника». У своїх листах він писав: «Хочуть, щоб ми стояли на колінах! Не бійтеся нічого, все лякають». Як тільки батюшка виходив на волю, його проповіді знову починали звучати в містах і селах Західної України. Але найголовніше, що викликало підозру як у представників радянської влади, так і з боку уповноваженого з питань Російської Православної Церкви, — це велике скупчення людей навколо старця Леонтія в його рідному селі, а також нескінченна кількість листів та грошових переказів на ім’я старця. Люди з усіх кінців колишнього Радянського Союзу писали старцю, просячи молитвенну допомогу у своїх скорботах, хворобах і проблемах. І за молитвами старця Господь посилав людям Свою невимовну милість.
У зв’язку з цим уповноважений у справах Російської Православної Церкви П. Дубовик у грудні 1957 р. просив завідувача Мизоцької райконтори подати відомості про переводи Грицану Л. Г. (п. 21). Стежили за кожним кроком старця.
21 лютого 1958 р. старця Леонтія знову притягли до відповідальності за ст. 54—10, ч. 2 КК УРСР. Слідство висунуло проти нього такі звинувачення: повернувшись у січні до Рівненської області, Грицан Л. Г. знову очолив антирадянське церковне формування (ІПЦ); вів бродяжницький спосіб життя, видавав себе за пророка Іллю; виступав з антирадянськими проповідями, закликав людей не працювати в колгоспах, радянських установах, не ставити підписи на радянських документах; шляхом поширення провокаційних, так званих «святих листів» впливав на дітей шкільного віку (п. 17, 22). Проводила свою роботу радянська влада і через засоби масової інформації. У квітні 1958 р. у рівненській газеті «Червоний прапор» вийшла стаття певного Тищенка під назвою «Що приховується під назвою “Істинно-православна церква”, або сектою “Леонтіївців”». У ній йшлося про реакційну, антирадянську сутність діяльності Леонтія Грицана та його послідовників. Ця стаття була новою спробою очорнити старця.
У протоколах допитів архівних справ вчителів місцевої школи та інших матеріалах слідства вказано, що діти, які живуть по сусідству зі старцем Леонтієм, а також на прилеглих вулицях, носять хрестики, самі перехрещуються, проходячи повз церкву, у піст не беруть участі у художній самодіяльності. До появи Грицана Л. Г. подібних фактів не спостерігалося (п. 17, 23).
Одне зі свідчень у протоколі допиту жителя села Нова Мощаниця, що підтверджує настанови старця Леонтія про Бога та про храм: «Я вважаю, що Грицан дізнався про те, що я не ходжу до церкви, і хотів змусити мене молитися Богу, щоб я не курив і не пив горілку, тому що це
гріх перед Богом. А хто не вірить у Бога, той скоро буде Страшний суд і всі загинуть.
Взагалі я помічав, що Грицан спілкується з молоддю, зокрема зі школярами, які часто заходять до нього, і він дає їм подарунки. При цьому говорить, щоб вони ходили до церкви, вірили в Бога» (п. 17, 24).
У протоколах допитів є також кілька відповідей старця Леонтія на питання про його приналежність до ІПЦ: «Я до ІПЦ не прилягаю. Я простий християнин. Живу на кошти, які мені дають люди під час відвідування святих місць. У людей я грошей не прошу. Вони дають мені їх самі, щоб я за них молився. Пророком Ілією я ніколи себе не називав (п. 17, 25).
З п'ятирічного віку зір у мене був слабкий. На обох очах було катаракта, через що я іноді зовсім нічого не бачив. Після смерті батьків, коли мені було приблизно 28—30 років, я змінив свій спосіб життя і став мандрувати. Мій батько казав, щоб я ходив до церкви і молився Богу, тоді в мене перестануть боліти очі (п. 17,26).
З раннього віку і до теперішнього часу я вважаю себе православним християнином (п. 17, 27).
Спочатку проживав у своєї сестри Євгенії, а потім восени 1957 р. перейшов до брата. На роботу не влаштовувався, оскільки мав слабке здоров'я (п. 17, 28).
У суді від 14 жовтня 1954 р. я не говорив, що належу до ІПЦ. Чому у суді записано, що я належу до цієї організації, я не знаю (п. 17, 29)».
Але владі вже було байдуже, що говорить і як відповідає старець на пред'явлене обвинувачення. Питання про його ізоляцію було вирішене.
21 квітня 1958 р. відбулося закрите судове засідання у справі Грицана Л. Г. Судова колегія у кримінальних справах винесла вирок: відповідно до ст. 54—10, ч. 2, 54—11 КК УРСР засудити підсудного до 10 років позбавлення волі з відбуттям покарання у трудовій колонії, обмеженням волі за ст. 29 у правах на 5 років. Відповідно до ст. 33 КК УРСР відправити Грицана Л. Г. за межі України (п. 17, 30).
У зв’язку з вироком уповноважений з питань Руської Православної Церкви П. Дубовик у повідомленні московському та київському керівництву з радістю відзначав, що арешт Грицана Л.Г. позитивно вплинув на його послідовників, які вже беруть участь у виборах, вступають до колгоспу (п. 25).
Своє третє ув’язнення до 13 жовтня 1958 р. старець відбував у ІТЛ Мордовської РСР у селищі Явас. Потім, за розпорядженням ГУІТК МВС СРСР №7/10—0371 від 01.10.1958 р., старця Леонгія направили у ІТЛ Озерний м. Тайшет Іркутської області. У Дубравлаг старець повернувся через рік і шість місяців — 18 квітня 1960 р. (п. 19).
На підставі Постанови УКГБ при РМ УРСР Рівненської області його етапували 28 травня 1960 р. до тюрми №1 м. Рівне на очні ставки.
У Дубравлагу МВС Мордовської РСР старець Леонтій прибув 20 листопада 1960 р. (п. 19).
10 липня 1960 р. Судова колегія з кримінальних справ Рівненського обласного суду відповідно до ст. 26 КК УРСР визначила Грицана Л. Г. вважати особливо небезпечним злочинцем (п. 17, 31) (займався антирадянською діяльністю, проводив антирадянську агітацію, зберігав та поширював літературу антирадянського змісту, тричі був засуджений) (п. 17, 32).
Духовні діти не забували свого наставника. Вони регулярно надсилали батюшці листи та посилки, багато хто приїжджав до нього на побачення, а деякі навіть відбували покарання в тому ж таборі. Основна частина збережених листів старця Леонтія була надіслана з його третього ув’язнення:
* * *
«Вітаю вас. Христос посеред нас, утішає і діток, і нас. Зберігайте радість про Господа — і будете збережені. Дітки, зберігайте любов і мир у своїй родині. Якщо щось робимо або куди йдемо, потрібно брати у Бога благословення, говорячи: “Господи, благослови!”. Красиво хрестимося, бо цьому радіють ангели. Як вночі дізнатися, котра година? А коли людина вночі прокидається, тоді й є її час бадьорствувати, звичайно, по силі. Дуже не люблять спокуси, хто молиться до першої чи другої години ночі».
* * *
«Любіть Церкву, нашу Матір, бо сказано: кому Церква не мати, тому Бог не Отець. Дорогі, улюблені! Ми перебуваємо в життєвому морі. Ной від потопу врятувався в ковчезі, а наше спасіння — Свята Церква... Треба ходити до церкви без будь-якої ліні, з трепетом. Молячись там, ми повинні думати, що прощаємо всім, хто нас чимось образив. Тоді наша молитва буде прийнята Богом. А якщо не бажаємо прощати людям образи, то нам до спасіння далеко».
* * *
«Добре, що цей піст проводимо на пісній їжі, очікуємо Воскресіння Христового, радості... Ще піст духовний ми повинні зберігати: не лихословити, не клястися, не гніватися на ближнього... У піст — не ображати, нікому зла не чинити, дивитися по-християнськи на свого ворога. Хто буде так чинити, Господь збереже таких людей. Ось так, дорогі! Молитва, піст і милостиня звільняють від смерті. Це драбина до Бога. Головне — стримуйтеся у словах. Не гнівайтесь і не осуджуйте ближнього, прощайте один одному, а Господь нас простить. Не ображайте один одного, не гадайте, не чаклуйте, не ходіть до знахарів... Ще вам повторюю: не клястіться, мирно живіть, бо час короткий. Амінь».
* * *
«Господь сказав залишити мирське. Дуже шануйте неділю, на базар не ходіть. На базар у неділю ходимо — душу в пекло вводимо. Хто терпить від своїх родичів, отримає велику нагороду».
* * *
«З Богом скрізь добре — і серед своїх, і серед чужих людей. Хто має більше любові, тому прощаються більше гріхів. І Христос закликає до любові, і Бог є Любов».
Усе це були не просто гарні слова. Перебуваючи в таборі, отцю Леонтію вдавалося зберігати душевний спокій. Навіть у цих нелюдських умовах він не нарікав, не жалів себе, не злився і не відчаювався. Страждання ще більше очищували його душу і укріпляли віру. Через старість і неміч батюшка не брав участі в табірних роботах. До його обов’язків входило прибирання всередині барака та біля нього, заготовка води та дров. До наглядачів і тюремного начальства отець Леонтій ставився шанобливо, завжди дотримувався табірного режиму та порядку. Багато хто дивувався його лагідності й смиренності та сумнівався в справедливості винесеного йому вироку. Всім, хто приїжджав відвідати старця, безперешкодно дозволялися зустрічі з ним.
З розповідей самого старця Леонтія стало відомо, що під час третього ув’язнення він прийняв чернецтво з ім’ям Серафим на честь Серафима Саровського від якогось ув’язненого єпископа.
Задовго до звільнення батюшка говорив: «Мені треба бути на Батьківщині і готуватися до відходу». Тепер це був уже досвідчений і загартований стражданнями монах — отець Серафим. Своє чернецтво отець Леонтій не розголошував, виконуючи монаші обіти таємно, тому багато хто й надалі називали його отцем Леонтієм. Але для Бога і для Церкви він тепер був отцем Серафимом.
Після відбуття терміну покарання старець Леонтій був звільнений з ІТЛ 22 лютого 1968 р.
2.12. Останні роки життя
Джерело: с. 97–101. Повний розділ.
У 1968 р., після десятирічного ув’язнення
у мордовських таборах, отець Леонтій повернувся до батьківського дому фізично виснаженим, немічним старцем. Довгі роки ув’язнення підірвали сили та здоров’я отця Леонтія, тому він більше не міг мандрувати. Брат Дмитрій з радістю прийняв його: зробив для нього келію у коморі, де поставив столик, залізне ліжко, довгу дерев’яну лаву та кілька стільців. У кутку прилаштували невелику піч, а біля неї встановили дерев’яний лежак. Тут і поселився батюшка.
З першого ж дня до отця Леонтія почали приїжджати люди зі своїми скорботами і немочами. Старця відвідували вдень і вночі, що надмірно виснажувало як його самого, так і його брата. До того ж такі часті візити викликали підозру і заздрість у деяких односельчан. Представники влади продовжували пильно стежити за старцем. Відвідувачі зупинялися у племінниці отця Леонтія, яка жила на околиці села. Навіть тепер, незважаючи на поважний вік і слабке здоров’я, отець Леонтій не дозволяв собі розслабитися. Щоночі о другій годині він встав на молитву, а о третій йшов до племінниці, де наставляв і втішав усіх, хто звертався до нього за допомогою. Додому батюшка повертався на світанку, трохи відпочивав, після чого молився, а потім підкріплював тіло скромною, нехитрою їжею. Протягом дня отець Леонтій приймав відвідувачів, які йшли до нього за порадою та духовною допомогою. Ввечері після вечері знову молитва, недовгий сон і далі все йшло своїм чередом. Постійні відвідування людей, які потребували допомоги, змушували його проводити ночі без сну, а дні без відпочинку.
Після останнього ув'язнення батюшка більше не ходив босим по снігу. Тепер він одягався і взувався тепло та охайно — носив хороше пальто і капелюх, а іноді — скуфейку. З села старець відлучався рідко, хіба що на деякі престольні свята в околишні церкви. Свій сільський храм він відвідував постійно, часто сповідався і причащався Святих Христових Таїн у місцевого священника Макарія Корнійчука. Отець Макарій з повагою ставився до старця Леонтія. Він знав про його важке життя, про хрест скорбот, принижень і гонінь, що випав йому, цінував його невпинну турботу © ЛЮДЯХ.
Заключення своє отець Леонтій ніколи не називав тюрмою, а лише «школою». «Коли був у школі, — говорив старець, згадуючи про тюрму, — то навчався терпінню, смиренності, лагідності та багатьом іншим чеснотам».
Духовні діти намагалися залишити батюшці щось у подарунок. Вони дарували ікони, книги, щось із одягу, продукти, гроші — хто що міг. Отець Леонтій усе приймав, але згодом роздавав потребуючим.
Все більше і більше людей приходило до старця за порадою та допомогою: і літніх, і середнього віку, — а особливо любила його молодь і школярі.
Пройшли роки... Державними органами визнано той факт, що всі репресовані священнослужителі не тільки є жертвами політичних репресій, але й понесли великий духовний подвиг. Ті, кого вчора оголошували ворогами Батьківщини та народу, сьогодні реабілітовані. Багатьох Свята Церква канонізувала і прославила в лику святих за несення тяжкого Хреста, стояння у вірі Православній.
У зв'язку з початком реабілітації, 18 квітня 1990 р. до Рівненського обласного суду прокуратурою області було внесено протест за справою Грицана Л. Г.
на винесений вирок від 19.04.1944 р., який був задоволений (п. 17, 33).
Були переглянуті також кримінальні справи Леонтія Грицана за судимостями від 13—14.10.1954 р. та 22.04.1958 р. 16 травня 1990 р. до прокуратури Рівненської області були направлені висновки про перегляд кримінальних справ. Виписка з Висновку по справі П-5329: «У матеріалах архівно-слідчої справи Грицана Л. Г. відсутній склад злочину ч. 2, ст. 54—11 КК УРСР. Під час проведення попереднього слідства по справі були допущені грубі порушення кримінально-процесуційного кодексу (п. 17, 34).
Диспозиція ст. 54—10 ч. 2 КК УСРР передбачає таку пропаганду, яка спрямована на заклик до повалення, підриву або ослаблення Радянської влади чи до вчинення контрреволюційних злочинів, виготовлення або зберігання літератури аналогічного змісту. І на попередньому слідстві, і в судовому засіданні не виявлено доказів, що підтверджують вину Грицана Л.Г. Свідки не давали показань, що чули про те, що він говорив не вступати до колгоспу, нібито говорили інші люди. Крім того, свідки стверджували, що на попередньому слідстві вони показань не давали, а протокол допиту їх змусили підписати насильно» (п. 17, 35).
Довідки про реабілітацію № 464 від 22.05.1990 р., №13-43748-90 від 12.09.1991 р. надіслані рідному братові Леонтія Грицана, Дмитрові (п. 17, 36, 37).
18 років, проведених отцем Леонтієм у в’язницях, засланнях і таборах за Православну віру, є найвищим духовним подвигом цього дивного старця.
2.13. «Послух спасає»
Джерело: с. 101–105. Повний розділ.
Зі спогадів митрополита Іринея (Середнього)
У 1968 р. після закінчення Ленінградської Духовної Академії мене залишили там для роботи. Через два роки Священний Синод прийняв рішення направити мене на кілька років до Японії. Наприкінці 1970 р. я приїхав додому, щоб порадитися з батьками і прийняти остаточне рішення щодо цієї поїздки. Мама запропонувала мені поїхати до отця Леонтія й запитати його поради. Старець у той час уже повернувся з третього ув’язнення і жив у своєму рідному селі в будинку молодшого брата.
Я відправився до місця проживання старця Леонтія. Доїхавши автобусом до зупинки Нова Мощаниця, вийшов і ще три кілометри йшов пішки по засніженій стежині. Дібравшись до потрібного будинку, я пояснив мешканцям, що хотів би побачитися зі старцем. Хоч ми були незнайомі, у дім мене впустили відразу. Сівши на дерев’яну лавку, я став чекати. Вийшла якась жінка і пояснила, що отець Леонтій зараз відпочиває, і мені доведеться почекати, поки він прокинеться. Не встигла вона договорити, як у сусідній кімнаті задзвонив дзвіночок. «Це батюшка прокинувся, — пояснила жінка. — Піду, дізнаюся: може, він Вас прийме». Раптом відчинилися двері, і старець сам вийшов із кімнати. Білосніжна сивина обрамляла його оживлене обличчя, а трохи схилені очі радісно дивились прямо на мене.
Отче поспішно підійшов до нас і, з цікавістю розглядаючи мене, став радісно вигукувати; «ОЙ! Хто до нас приїхав! Кличте швидше всіх сюди! Усі, хто є в домі, збирайтеся швидше! Подивіться, хто до нас приїхав! Яка ж це радість! А що він нам привіз? Ви тільки подивіться, яку святиню він привіз! А знаєте, де він був? Там, де Господь Своїми ніжками ходив! Він же привіз нам благословення з Гробу Господнього, іконочки привіз! Швидше всі сюди!» — але всі вже й так давно зібралися і з подивом дивилися на те, що відбувається. А отець Леонтій радісно продовжував: «А де ж він ще був? Там, де удел Божої Матері, Її Свята Гора! І звідти теж іконочки привіз! ОЙ, яка ж це радість!» Я став поспішно діставати привезені з Єрусалиму та з Афону ікони і викладати їх на стіл. Отець Леонтій брав кожну з них, цілував і передавав іншим. Присутні робили те ж саме. Приклавшись до всіх іконок, батюшка продовжував говорити: «А куди поїде він? Далеко-далеко на схід, де сонечко сходить! Ой, як далеко! Яке високе послухання! Від послуху відмовлятися не можна, його потрібно виконувати. Послухання рятує! Завжди слухайся Церкви! Якщо Церква посилає — значить, так треба. Ще багато поїздиш: і через океан, і назад, дуже багато будеш подорожувати».
Обернувшись до домочадців, старець продовжував: «Ну що ж ви стоїте? Носіть борщ, накривайте на стіл! Такого гостя потрібно гарненько пригостити!» Усі навколо забігали, а отець Леонтій тим часом знову повернувся і, розглядаючи мій одяг, каже: «Яке красиве пальто. А шапка-то яка!..» Знявши з моєї голови шапку з штучного хутра, яка за формою нагадувала солдатську пілотку, батюшка покрутив її в руках і, як би ненароком, відвернув краї. Головний убір від цього став глибоким, як скуф’я. Старець надів його на себе і, повернувшись, вигукнув: «Дивіться всі, яка красива шапка!» Потім він поспішно надів її мені на голову і продовжив: «Яка краса! Ну і шапка! А як блищить! Уся в каменях!» Після цього отець Леонтій знову взяв мою шапку в руки і, тричі перехрестившись, віддав мені.
Потім ми обідали. Я так нічого і не спитав у батюшки, адже він і без запитань роз’яснив усе, що мене хвилювало. Ось тільки ніяк не міг зрозуміти, чому він так захоплювався моєю шапкою.
Попрощавшись з отцем Леонтієм, я повернувся додому і незабаром поїхав до Ленінграда. Це була моя остання і дуже пам’ятна зустріч із праведним старцем, бо через рік він помер. На все життя збереглися в моїй пам’яті настанови батюшки, особливо його слова про послух. Я ніколи не відмовлявся від доручень, які покладала на мене Церква, завжди пам’ятаючи, що
«послух рятує». У найважчі моменти життя я з дерзненням просив у Бога допомоги, адже у всьому виконував не свою, а Божу волю. Жодного разу Господь не залишив мене без Своєї турботи та підтримки. А ще, коли мені буває дуже важко, я завжди відправляю панахиду на могилах померлих архієреїв і поминаю спочилих, у тому числі й отця Серафима, якого всі називали старцем Леонтієм. Після такої молитви на душі стає легше, а неприємності проходять.
Що ж стосується тієї історії з шапкою, про яку я розповів, то незабаром після останньої зустрічі з отцем Леонтієм мені стало зрозуміло, чому батюшка так захоплювався моїм головним убором. Повернувшись до Ленінграда, я служив Літургію разом із митрополитом Микодимом у Олександро-Невській Лаврі. Перед початком служби священники почали запитувати у мене, кого буде нагороджувати митрополит? Я не мав про це найменшого уявлення, тому не міг відповісти на їхні питання. При цьому нагорода очікувалася не одна, а цілих три: митра, хрест з прикрасами та палиця. Всі були в здивуванні: трьох осіб будуть нагороджувати, а ніхто нічого не знає. А коли під час служби владиці Микодиму принесли чин, усі вирішили, що ще й четвертого батюшку рукоположать у протоієреї. На Літургії якраз були присутні четверо. священника, ось і всі подумали, що кожен із них отримає нагороду. Але, на загальне здивування, у потрібний момент владика сказав, щоб я один став біля престолу. Він прочитав молитву про возведення мене в сан архімандрита і відразу нагородив палицею, хрестом з прикрасами і митрою. У той момент, коли митрополит взяв у руки митру, що переливається різними каменями, і промовив: «Аксіос!» — я згадав пророчі слова отця Леонтія про мою надзвичайно красиву шапку.
2.14. «Не бий архієрея!»
Джерело: с. 105–107. Повний розділ.
Зі спогадів митрополита Макарія (Свистуна)
У своєму житті мені пощастило не тільки чути про старця Леонтія, але й спілкуватися з ним. Були важкі п'ятдесяті роки. Ми з мамою та її батьками проживали в Києві на Подолі. На другому поверсі нашого будинку знаходилася церква на честь святого мученика Іоанна Воїна. Моя мати любила людей і приймала кожного, хто просився переночувати. Пригадуються її радісні клопоти, пов'язані з приїздом старця Леонтія. Мати говорила мені, що це велика людина, яка дуже близька до Бога, за його молитвами Господь захищає людей від усякого зла.
Приїжджаючи до Києва, старець Леонтій щоразу приходив до нас переночувати. Він ніколи не приїжджав один, і мати з радістю приймала всіх як найдорожчих гостей. У мене залишилася світла пам’ять про старця Леонтія, який приносив у дім радість, мир, якусь особливу благодать. Мені було добре, коли старець Леонтій ночував у нас. Я згадую ті дні з особливим трепетом і радістю.
Пригадується один випадок відвідування старцем нашого дому. Прийшовши зі школи, я почав бешкетувати і не слухатися матір. Мати розсердилася і хотіла мене вдарити. Отець Леонтій, який був свідком того, що сталося, несподівано сказав:
— Не бий архієрея!
— А що, він буде архієреєм? — здивовано запитала мати.
— Якщо буде до вподоби Богу, то буде, — відповів старець.
Минали роки. Коли мене рукоположили в архієрейський сан, я згадав слова старця Леонтія.
У моєї матері були великі неприємності після відвідин старця. Її не раз викликали до КГБ: погрожували, ображали, залякували. Мати поверталася додому в сльозах і говорила, що гоніння на Божих людей було і буде, атеїстична влада хоче знищити нашу віру і нашу Церкву.
Отець Леонтій справді був великим старцем. Це була незвичайна людина, яка в важкі роки гонінь на Церкву не тільки змогла зберегти віру та любов до Бога, але й донести її до людей у всій її чистоті та повноті. Я не пам’ятаю, щоб старець Леонтій говорив щось негативне про церковну ієрархію. Він завжди проявляв турботу про те, щоб люди ходили до храму, поважали церковне священноначаліє, були активними членами Святої Православної Церкви.
Боротьба проти Православної Церкви велась дуже продумано, особливо на Західній Україні.
Використовувалося все можливе та неможливе проти вірних дітей Церкви, які зберегли віру.
Слід прийняти той факт, що щодо кожної людини, якою б вона не була, існує дуже багато різноманітних суджень: як позитивних, так і негативних. Завжди потрібно підходити з розсудливістю до такого роду думок. Перш за все, потрібно пам’ятати, що велась відкрита війна проти Православної Церкви. Спецслужби та широка мережа агентури використовували всі засоби, щоб очорнити кожну благочестиву людину, яка захищала свою віру та Церкву. Вважаю, що негативні думки та чутки, які поширювалися через особливі структури влади, були викликані безбожною силою, метою якої було знищити світлу пам’ять про старця Леонтія.
2.15. Кінець земного шляху
Джерело: с. 107–116. Повний розділ.
Восени 1972 р. сили почали залишати старця Леонтія, у нього з’явилася задишка. Батюшка з трудом пересувався, але продовжував відвідувати храм. У своїх настановах він тепер був дуже короткий, ніби підводив підсумок усьому своєму життю: «Правильно ставтеся до хресного знамення; слухайтеся Церкви; стійте у вірі, як на камені; нікого не бійтеся і нічого не бійтеся; терпіть; зберігайте те, що вам сказано раніше, і будете збережені». Старець реально оцінював свій стан і готувався до смерті. Він намагався підготувати й духовних дітей до майбутньої розлуки. На питання духовних чад: «На кого Ви нас залишите?», отець Леонтій відповідав: «На Божу Матір. А старенького такого з вами вже не буде».
У сімдесяті роки до прозорливого старця йшов такий великий потік людей, що радянська влада, яка вважала його своїм ідеологічним ворогом, не могла цього не помітити.
У 1973 р. на Різдво Христове батюшка сказав близьким, що Ангел Господній повідомив його про швидку кончину. Місцевий священник отець Макарій звершив над ним таїнство Соборування. На свято Хрещення Господнього старець востаннє відвідав храм, сповідався і причастився. У всіх присутніх у храмі отець Леонтій попросив вибачення і сказав, що наступне свято Хрещення Господнього вони будуть відзначати без нього.
Через день, у неділю він уже не міг йти до церкви. Близькі з трудом посадили батюшку на стілець, щоб він міг помолитися, а самі пішли на службу до храму. Прийшовши додому, вони побачили, що отець Леонтій все ще продовжує молитися.
У середу 24 січня (11 січня за старим стилем) отець Макарій уже вдома причастив старця Леонтія Святих Христових Таїн. О п’ятій годині вечора того ж дня зі словами: «Тримайтеся, чому навчено» — відійшов до Господа великий молитвенник, наставник і втішитель людських душ старець Леонтій Грицан.
Вість про кончину старця швидко облетіла не тільки прилеглі області, а й далекі міста, в яких жили ті, хто любив праведника і шанував його своїм духовним батьком. Навіть за кордоном передали по радіо, що відійшов до Бога відомий проповідник Західної України, який довгі роки перебував у в’язницях за Православну віру. У четвер духовні діти батюшки ще могли дістатися до Нової Мощаниці. А от у п’ятницю всі автобуси були зняті з цього напрямку. Навіть поїзд був скасований, щоб завадити бажаючим попрощатися з отцем Леонтієм. Але нічого не змогло зупинити людей. Багато йшли пішки. Душевний біль через розлуку з улюбленим наставником заглушував втому і змушував їх долати шлях до дому покійного старця, долаючи будь-які труднощі.
У одного підполковника з Москви був хворий син, якому не допомагало ніяке лікування. Довгий час хлопчик не міг ходити, І В ОДИН МИТЬ він одужав, коли батьки привезли його до старця Леонтія. Через кілька років цей підполковник разом з родиною вирішив знову відвідати дідуся Леонтія (так вони називали батюшку). Підійшовши машиною до села Нова Мощаниця, москвичі побачили, що на дорозі стоїть багато автомобілів і міліція нікого не пропускає. На питання підполковника охоронці порядку відповіли, що помер старець Леонтій, і до села прямує велика кількість людей, яких наказано не пропускати. Тоді підполковник показав свої документи і сказав, щоб всіх, хто чекає, пропустили. Міліціонери не наважилися ослухатися.
Двоє діб тіло старця Леонтія перебувало у келії, де він провів останні роки свого життя. Все більше і більше людей прибувало, щоб попрощатися з духовним батьком, який присвятив своє життя служінню Богу та простому народу. У житті кожного з них батюшка залишив щось добре — те, що не має ціни, що не купиш за будь-які багатства світу. Він залишив по собі свою віру та любов.
У п’ятницю о шістнадцятій годині духовні діти старця підняли труну з тілом і повільним ходом понесли до місцевого храму. За труною йшли люди з запаленими свічками в руках. Біля церковних воріт похоронну процесію зустрів священник. Були відслужені вечірні численні служби, після яких потрібно було зачинити храм на замок, залишивши там тіло старця до ранку. Такий наказ був отриманий заздалегідь. Але духовні діти отця Леонтія категорично відмовилися залишити на ніч церкву, незважаючи на будь-які загрози з боку влади. До одинадцятої години ночі їх намагалися вигнати з храму, але розійшлися небагато. Решту зачинено на замок. Впродовж усієї ночі біля труни отця Серафима читали Псалтир. Духовні діти батюшки накривали себе й аналой з книгою хусткою, щоб у вікна не було видно світла запаленої свічки.
У суботу о шостій годині ранку розпочалося богослужіння. Народ весь час прибував. Група чоловіків оточила труну батюшки щільним кільцем, щоб стримувати натиск тих, хто ще не встиг попрощатися зі старцем. Не всі бажаючі змогли увійти до храму через велике скупчення людей. Після прощальної промови приходського священника похоронна процесія вирушила в бік цвинтаря. На похованні було близько трьох тисяч осіб. Представники радянської влади строго контролювали похорони відомого православного старця. Жоден священнослужитель, крім місцевого батюшки, не міг брати в них участь, оскільки це загрожувало позбавленням реєстрації.
О дванадцятій годині дня на місцевому цвинтарі тіло старця-монаха поховали неподалік сільського храму. Один з тих чоловіків, які були удостоєні опускати труну в могилу, розповів, що мандрівник Леонтій дуже давно передбачив йому цю подію. Ось що розповів Василь Григорович Пацюк:
«У війну отець Леонтій йшов через село Іванівку до Межиричів. Моя мама запросила його до хати, щоб він благословив дітей. Я разом з сусідським хлопчиком Всеволодом сховався в коноплі, бо боявся, що батюшка нас насварить за те, що ми перед тим таємно курили товчене листя вишні. Мама почала кликати мене, але я не виходив з укриття. Тоді отець Леонтій сказав їй: «Нічого, він ще буде мене в могилу опускати». Минали роки. У 1973 р., дізнавшись про кончину старця, я поспішив дістатися до Нової Мощаниці. Протиснувшись під час поховання ближче до гробу, стояв разом з усіма, прощаючись з великим старцем. Несподівано мені довірили опускати тіло в могилу, незважаючи на те, що навколо стояло багато інших чоловіків. На дні великої ями було викладено основу з цегли для гробу, на яку ми встановили дерев’яний гріб з тілом отця Леонтія. Люди одразу почали накривати його зверху скатертинами, рушниками та мішковиною. Потім були покладені грубі дубові дошки і знову мішковина. Так через тридцять років здійснилися пророчі слова старця Леонтія.
На могилі поставили дерев'яний хрест. Після поховання був поминальний обід, який, через велику кількість людей, тривав до темряви. У наступні дні люди продовжували їздити на могилку отця Леонтія. Вони заходили в церкву, а потім йшли на цвинтар. Представники влади виставили охорону, яка цілими днями чергувала біля могилки старця, не допускаючи людей прикладатися до хреста та могильної насипи. Тому багато хто чекали ночі і під покровом темряви, коли охорони не було, слізно прощалися з духовним батьком на його могилі.
Згодом духовні діти отця Леонтія подбали про те, щоб обнести місце поховання свого наставника огорожею. І після праведної кончини старець не залишав своїм молитвенним предстоятелем перед Богом тих, хто приходив до нього на могилку.
Влада й після смерті старця Леонтія не заспокоїлась. Ретельне спостереження тривало. Надто багато він посіяв у душах людей доброго насіння.
17 квітня 1973 р. благочинний Корецького району Антонюк Я. написав рапорт архієпископу Волинському і Рівненському Даміану (Марчуку): «Цим повідомляю Вашому високопреосвященству, що на території Корецького району є так звані “леонтійці”. Їхня кількість невелика. Було виявлено, що всі вони постійно відвідують богослужіння, сповідаються, причащаються Святих Таїн Христових, відвідують монастирі. На даний час на території Корецького району кількість леонтійців не збільшується й якоїсь особливої системи в їхньому вченні не існує» (п. 23).
У вересні 1977 р. з’явився один із документів, що дає оцінку діяльності леонтієвців. Уповноважений з питань релігії в Рівненській області Є. Сулима на п’яти сторінках інформував керівництво в Москві та Києві про діяльність представників ІПЦ (леонтієвців) на території області. Після кількісної, а також історичної характеристики руху леонтієвців уповноважений констатував, що у зв’язку зі смертю Леонтія Грицана активність його послідовників ослабла. Особливо помітним це було в 60—70-х рр. Крім того, сам уповноважений заявив, що використання назви ІПЦ щодо леонтієвців було помилковим, оскільки ніякого відношення до Істинно-Православної Церкви вони не мали. Відмінність послідовників Леонтія Грицана від інших православних полягала у більш суворому дотриманні правил Православної Церкви. Навіть активні леонтіївці після повернення з тюрем, за словами уповноваженого, залишали мандрівний спосіб життя, працювали в колгоспах, постійно відвідували православні богослужіння, брали участь у виборах. «З вищезазначеного, — писав уповноважений, — можна зробити такі висновки: на даний час “вчення” і приклад Леонтія Грицана втратили силу, оскільки більшість його послідовників втратили свої приклади релігійного фанатизму, залишившись простими віруючими. Таким чином, віруючі, яких зараховують до послідовників Леонтія Грицана або до ІПЦ, насправді є православними віруючими, оскільки визнають діючу Православну Церкву, Екзарха України, Патріарха та рішення Синоду» (п. 24).
18 травня 2001 р. за благословенням Предстоятеля Української Православної Церкви Блаженнішого Митрополита Київського і всієї України Володимира у Миколаївському жіночому монастирі в селі Городок Рівненської єпархії відбулося розширене засідання Синодальної Богословської комісії УПЦ, на якому, зокрема, обговорювалося питання про діяльність Леонтія Грицана та його послідовників. У роботі Богословської комісії, окрім її членів, брали участь архієреї, ректори духовних навчальних закладів, намісники, настоятелі та настоятельки монастирів, єпархіальні та монастирські духовники УПЦ. Комісія особливо відзначила, що Грицан Леонтій Герасимович своє служіння в Церкві присвятив відродженню істинно-християнського способу життя мирян, духовенства та чернецтва на Волині. Зокрема було зазначено: «Відродження духовного життя, на думку Леонтія Грицана, полягало в ретельному дотриманні церковних канонів, звичаїв та безумовному виконанні Євангельських Заповідей».
Богословська комісія також застерегла: «Необхідно попередити тих, хто називає в Бозі спочилого приснопам’ятного раба Божого Леонтія “Богом” або “пророком”, що цей гріх підлягає анафемі. У зв’язку з тим, що Леонтій не канонізований, називати його святим угодником Божим передчасно».
Було рекомендовано правлячим архієреям Рівненської області проводити роз’яснювальну роботу серед парафіян єпархії, а також заборонити деяким послідовникам Леонтія проповідувати, благословляти людей хресним знаменням або покладати руку на голову (п. 31).
Дослідницьку роботу в цьому напрямі у 2008 р. у статті «Мандрівний проповідник Леонтій Грицан і його послідовники» провів кандидат історичних наук, аспірант Волинського національного університету імені Лесі Українки Борщевич В. Т. Вивчивши архівні дані про діяльність старця Леонтія, він підсумував:
«Діяльність Леонтія Грицана та його послідовників на Рівненщині становила окрему сторінку релігійного життя. Послідовники течії діяли в межах православної традиції, оновивши форму мандрівного проповідництва. Основна частина не виходила за межі ортодоксального віровчення» (п. 20).
2.16. «За плодами їхніми пізнаєте їх…» (Мт. 7:16)
Джерело: с. 116–121. Повний розділ.
В умовах радянського часу молодому поколінню духовних дітей старця Леонтія було дуже важко втілювати в життя Заповіді Божі. Але поради та настанови батюшки зміцнювали віру в їхніх недосвідчених серцях. Духовним зором старець бачив сили й можливості кожної людини, що приходила до нього, тому багатьох благословляв вступати до духовних училищ і семінарій. У той час зробити це було дуже складно. Але, незважаючи на труднощі та перешкоди, які спеціально створювали представники влади, щоб не допустити поповнення штату священнослужителів молодими кадрами, за молитвами старця все ж вступали до духовних навчальних закладів. Частина з них сьогодні є заслуженими та дуже шанованими архієреями й протопресвітерами Української Православної Церкви.
У сімдесяті роки настала «брежнєвська відлига», яка вплинула й на життя Церкви. У багатьох місцях почали відкриватися храми, що спричинило великий дефіцит священнослужителів. З духовних навчальних закладів України на той момент діяла лише Одеська духовна семінарія, яка, природно, не могла задовольнити величезну потребу Церкви в духовенстві. До єпархіальних управлінь щодня йшли делегації віруючих із проханням виділити священика для їхнього приходу. Уповноважені з питань релігії дозволили архієреям рукопокладати в священний сан лише штатних псаломщиків і дияконів, яких при храмах того часу практично не було, оскільки раніше ті ж уповноважені цього не допускали.
Щоб знайти вихід із ситуації, яка склалася, благочинні навипередки шукали підходящих кандидатів, вводили їх до штату, а потім рукополагали. Але де взяти по-справжньому гідних людей? До храму тоді ходили практично одні старі люди. Молодь надавала перевагу світським закладам. Навіть багато дітей священнослужителів, бачачи, якому тиску зазнають їхні батьки, воліли триматися від Церкви подалі.
Слідуючи настановам старця Леонтія, у цій складній ситуації саме духовні чада отця Леонтія проявили стійкість у вірі, любов до Бога і ближніх. Саме вони, яких радянська преса настійно звинувачувала в сектантстві, не злякалися сповідувати віру Христову. Місцеві приходські священники давали їм чудові характеристики. Але була одна серйозна проблема. Уповноважений із справ РПЦ поставив одне важлива умова: допускати до служіння всіх, крім «леонтіївців».
Словам благочинного уповноважений не довіряв, тому кожен кандидат повинен був їхати до нього на очну ставку. При цьому вимагалося, щоб він був молодий, гладко виголений, у краватці та не був присутній на жодній із фотографій зі старцем Леонтієм (у чернецтві отцем Серафімом). У повноважного було безліч таких знімків, і при появі кожного нового кандидата в священники він уважно їх розглядав у надії, що той потрапиться. За такою перевіркою слідувала розмова на різні теми: про читання сучасних книг, газет і журналів, про те, що відбувається у світі, хто є генеральним секретарем КПРС. Майбутній священник мусив відповісти на ці та на інші подібні питання. Після такого іспиту представник влади вирішував: дати чи не дати дозвіл на його рукоположення.
Благочинний заздалегідь готував тих, кого відправляв на зустріч із уповноваженим. Обговоривши всі можливі на очній ставці питання, він застерігав: «Дивись, не підведи. Бачиш страждання Церкви? Скільки порожніх храмів! А скільки делегацій із плачем стоять і в єпархії, і у мене! Якщо не використаємо цей момент, то візьмемо великий гріх на душу». І духовні діти старця Леонтія не підводили. Коли перші десять осіб не тільки витримали екзамен, але й надалі стали добрими пастирями, які твердо дотримувалися канонічних правил Православної Церкви, такі перевірки були скасовані. Таким чином, протягом десяти років сотні храмів Рівненщини та Волині були заповнені священниками.
І досі проповіді та повчання старця Леонтія передаються з уст в уста, а копії листів — з рук у руки. Розповіді про дива, які відбувалися за молитвами цього праведника як за його життя, так і після відходу в інший світ, чули не лише жителі Рівненщини, а й інших прилеглих областей. До того ж, список цих чудес постійно поповнюється, адже все нові й нові люди відчувають на собі благодатну допомогу старця Леонтія.
Думка про те, що подвиг стояння у вірі старця, неухильне дотримання канонів Православної Церкви, палаюча любов до Бога та людей досі деякі продовжують називати сектантством, викликає жах.
Ворог роду людському, що почав у 1917 р. безжальну богоборчу війну, лише змінив свою тактику і до сих пір продовжує йти до своєї мети. 70-річний період безбожжя триває й досі.
Очі, затемнені брудною й липкою наклепом на отця Леонтія, прозрівають лише у тих, хто по-євангельськи погляне на плоди подвигів старця і оцінить їх.
За плодами їх пізнаєте їх... (Мт. 7:16). А ці плоди — сотні священнослужителів і церковних служителів, сотні ченців, висока духовність простих віруючих людей Рівненщини та інших областей України.
Хто в Україні не знає про село Іванівка Корецького району, в яке особливо часто поспішав проповідувати старець? Лише одне це село подарувало нашій Матері-Церкві 130 священників.
Скільки невтомної праці поклав старець, щоб зберегти Православну віру у найскладніший для Церкви час. Не тільки зберегти, а й примножити і передати новому поколінню.
Як неможливо сховати під спустом палаючий світильник, так неможливо не побачити і не оцінити духовні подвиги цього дивного старця, а також стерти народну пам’ять про нього, про його служіння Богові та людям до останнього дня його життя.
Щороку, 24 січня, в день смерті старця Леонтія, а також у півріччя (24 серпня), до його могилки приїжджають тисячі паломників. У храмі села Нова Мощаниця в ці дні служаться заупокійні богослужіння, а на могилі старця — панахида. Сорок років минуло з дня смерті старця Леонтія, і весь цей час до його могилки не припинявся нескінченний потік людей, що потребують його молитвенної допомоги. Кожен із цих людей полюбив старця, зігрівшись душею біля вогню дарованої йому Богом любові і дізнавшись на власному досвіді благодатну допомогу його молитви.
3. Листи та листування
У цьому блоці повторено повний надрукований текст листових уривків і повідомлень про листування. Він також збережений у повних розділах життєпису. Дати й адресатів, яких видання не називає, не встановлено.
3.1. «Мої дорогі, улюблені діточки, всі, хто мене знає! Не падайте духом, а будьте задоволені ус…»
Джерело: с. 83–85. Уривок листа в повному обсязі, наведеному у книзі.
«Мої дорогі, улюблені діточки, всі, хто мене знає! Не падайте духом, а будьте задоволені усім. Хто щиро, сердечно любить Господа, той не піде проти Нього. Дякуйте, дорогі мої дітки, за все Бога. Хочете — вірте, хочете — ні, а все проходить, і земний квіт в’яне. Ви не вірите, але самі побачите і повірите, та вже буде пізно. Дорогі дітки, дівчатка! Якщо ви не задоволені тим, що вам дано такий хрест, то не ображайтеся на мене, бо не від мене це залежить. Так, дорогі, якби нам Господь не посилав випробувань і все йшло б до кращого, нехай тоді на цьому і закінчується. Якщо ми говоримо, що у нас біда, нехай і на тому закінчується. Адже біду ще й не бачили, та й не приведи Господи побачити ту, яка ще буде.
Мої дорогі дітки, цінуйте ці кілька слів. Кого Господь любить, тому й посилає різні випробування і скорботи. А ми весь час нарікаємо»
3.2. «Мої дорогі дітоньки! В Євангелії написано: “Я лагідний і смиренний серцем”…»
Джерело: с. 83–85. Уривок листа в повному обсязі, наведеному у книзі.
«Мої дорогі дітоньки! В Євангелії написано: “Я лагідний і смиренний серцем”. Що ми варті без лагідності та без благодаті Божої? Не буде у нас лагідності, не буде й благодаті від Господа. Ось, дорогі дітки, який шлях показав нам Господь, постраждавши за нас грішних на хресті. А ми зовсім не хочемо потерпіти. Прохання й камінь пробиває. Ніколи не можна відчайдувати. Що маєте, те Богу угодно, а що не маєте — те неугодно Йому. А що Богу не угодно, це вже противне Його волі.
Якщо любите Бога, не йдіть проти Нього, вчиняючи не за Божою, а за своєю волею»
3.3. «Кожна людина бачить очима…»
Джерело: с. 83–85. Уривок листа в повному обсязі, наведеному у книзі.
«Кожна людина бачить очима. Господь сказав: Блаженні, що не бачили, але повірили. Отже, дорогі, улюблені у Христі діточки, всі читайте цей лист із страхом і не відкидайте його. Шлях у Царство Небесне один, іншого шляху немає. Якою б не була людина, але якщо вона віддаляється зі свого дому, її тягне назад додому. А чи ж ми в цьому (земному) домі будемо вічно? Ні! Господь сказав: Дім Мій на Небесах»
3.4. «Вітаю вас…»
Джерело: с. 94–96. Уривок листа в повному обсязі, наведеному у книзі.
«Вітаю вас. Христос посеред нас, утішає і діток, і нас. Зберігайте радість про Господа — і будете збережені. Дітки, зберігайте любов і мир у своїй родині. Якщо щось робимо або куди йдемо, потрібно брати у Бога благословення, говорячи: “Господи, благослови!”. Красиво хрестимося, бо цьому радіють ангели. Як вночі дізнатися, котра година? А коли людина вночі прокидається, тоді й є її час бадьорствувати, звичайно, по силі. Дуже не люблять спокуси, хто молиться до першої чи другої години ночі»
3.5. «Любіть Церкву, нашу Матір, бо сказано: кому Церква не мати, тому Бог не Отець…»
Джерело: с. 94–96. Уривок листа в повному обсязі, наведеному у книзі.
«Любіть Церкву, нашу Матір, бо сказано: кому Церква не мати, тому Бог не Отець. Дорогі, улюблені! Ми перебуваємо в життєвому морі. Ной від потопу врятувався в ковчезі, а наше спасіння — Свята Церква... Треба ходити до церкви без будь-якої ліні, з трепетом. Молячись там, ми повинні думати, що прощаємо всім, хто нас чимось образив. Тоді наша молитва буде прийнята Богом. А якщо не бажаємо прощати людям образи, то нам до спасіння далеко»
3.6. «Добре, що цей піст проводимо на пісній їжі, очікуємо Воскресіння Христового, радості…»
Джерело: с. 94–96. Уривок листа в повному обсязі, наведеному у книзі.
«Добре, що цей піст проводимо на пісній їжі, очікуємо Воскресіння Христового, радості... Ще піст духовний ми повинні зберігати: не лихословити, не клястися, не гніватися на ближнього... У піст — не ображати, нікому зла не чинити, дивитися по-християнськи на свого ворога. Хто буде так чинити, Господь збереже таких людей. Ось так, дорогі! Молитва, піст і милостиня звільняють від смерті. Це драбина до Бога. Головне — стримуйтеся у словах. Не гнівайтесь і не осуджуйте ближнього, прощайте один одному, а Господь нас простить. Не ображайте один одного, не гадайте, не чаклуйте, не ходіть до знахарів... Ще вам повторюю: не клястіться, мирно живіть, бо час короткий. Амінь»
3.7. «Господь сказав залишити мирське…»
Джерело: с. 94–96. Уривок листа в повному обсязі, наведеному у книзі.
«Господь сказав залишити мирське. Дуже шануйте неділю, на базар не ходіть. На базар у неділю ходимо — душу в пекло вводимо. Хто терпить від своїх родичів, отримає велику нагороду»
3.8. «З Богом скрізь добре — і серед своїх, і серед чужих людей…»
Джерело: с. 94–96. Уривок листа в повному обсязі, наведеному у книзі.
«З Богом скрізь добре — і серед своїх, і серед чужих людей. Хто має більше любові, тому прощаються більше гріхів. І Христос закликає до любові, і Бог є Любов»
3.9. Короткі листові уривки та повідомлення про листування
Джерело: с. 41.
Отець Леонтій уникав виразів: «Я вас закликаю! Я хочу, щоб ви…» Замість цього він говорив: «Не я вам кажу, а Господь (при цих словах він завжди посилався на рядки зі Святого Письма). Я маленький, але що Господь посилає мені, те і я говорю вам. Я перший з усіх хвалюся тільки гріхами. Я гірший за всіх». У листах батюшки часто зустрічаються подібні вислови: «А зовуся я й найменший з усіх і гірший за всіх. Ти чув, щоб я хвалився? Ні ж. А хвалюся я лише гріхами і тим, що гірший за всіх».
Джерело: с. 90.
І знову переживший гоніння мандрівник продовжив проповідь Слова Божого. Ні в'язниці та табори, ні жорстокі допити та побиття, ні суворе табірне життя не змогли замкнути вуста «палаючого мандрівника». У своїх листах він писав: «Хочуть, щоб ми стояли на колінах! Не бійтеся нічого, все лякають». Як тільки батюшка виходив на волю, його проповіді знову починали звучати в містах і селах Західної України. Але найголовніше, що викликало підозру як у представників радянської влади, так і з боку уповноваженого з питань Російської Православної Церкви, — це велике скупчення людей навколо старця Леонтія в його рідному селі, а також нескінченна кількість листів та грошових переказів на ім’я старця. Люди з усіх кінців колишнього Радянського Союзу писали старцю, просячи молитвенну допомогу у своїх скорботах, хворобах і проблемах. І за молитвами старця Господь посилав людям Свою невимовну милість.
Джерело: с. 123.
З табору я повернулася з виразкою шлунка. Мучилася три роки і, зрештою, лягла в ліжко. Стікала кров’ю, лежала в ліжку без будь-якої надії на одужання. Мама написала листа до табору, де тоді знаходився отець Леонтій, і попросила його помолитися за моє здоров'я. У відповідь батюшка написав, що дуже шкодує мене і постарається допомогти. Після цього я швидко одужала і в подальшому ще не раз зустрічалася з ним.
Джерело: с. 128.
Через півтора року служби в армії мені дуже захотілося у відпустку. Я написав листа старцю Леонтію, який у той час перебував у в'язниці, про відпустку, сумуючи, що півтора року не мав змоги приступити до причастя. Отець Леонтій відповів: «Служи добре, слухайся начальства і отримаєш відпустку». Того ж дня я пішов до начальника штабу з проханням про відпустку. Начальник заспокоїв мене: «Скоро прийде один солдат з відпустки, і підеш ти». Так молитвами старця Леонтія я отримав відпустку.
Джерело: с. 132–133.
Старець тоді знаходився в селі Дивень Корецького району. Я вирішила написати і передати йому лист. У ньому повідомляла, що дуже хотіла б його побачити, але через хворобу ноги стала калікою і, мабуть, вже ніколи не доведеться зійтися. Жінки передали йому лист, і він надіслав мені таку відповідь: «Вітаю тебе зі здоров’ячком, якщо Богу буде угодно, то на Різдво підеш у Почаїв, де буде тобі радість».
Цей лист я зберегла. Через тиждень після того, як я його отримала, моя нога почала заживати, залишилися лише рубці від ран. За таку Божу милість до мене, грішної, я, за порадою мами, поїхала подякувати отцеві Леонтію за його святі молитви. При зустрічі сказала йому, що тепер уже поїду в Почаїв. Але старець відповів, що у мене не вийде поїхати. Так і сталося. Коли я приїхала додому, моя мама дуже захворіла, і мені довелося залишитися біля неї. Незабаром я була змушена знову відправитися до отця Леонтія просити вже за маму. Старець сказав: «Твоя мама вже старенька, а я маленький». Ці слова означали, що мамі пора переселятися в інший світ, а він не в змозі зупинити смерть. Я почала гірко плакати і просити за маму. Тоді батюшка взяв мене за плече і сказав: «Не плач, їдь додому, твоя мати буде здорова». Відтоді моя мама почала поправлятися і дожила до глибокої старості.
Джерело: с. 247.
У червні 1954 р. старець Леонтій надіслав Михайлу листа, у якому було написано, що якщо його не звільнять цього року, то обов’язково у 1956 році. Пророцтво збулося.
Джерело: с. 258.
Наступного дня Михайло сказав: «Підемо в інший бік, ще там просили, щоб прийшли». Поколядували й другий день. Десь на третій або четвертий день Михайло отримав листа від старця Леонтія, у якому говорилося, що його звільнили з тюрми. По дорозі додому старець хоче заїхати на свято Хрещення Господнього в Загорськ, щоб помолитися.
Джерело: с. 259.
У вівторок другого тижня Великого посту Леонілла з Саломією приїхали до Корця і зустрілися зі старцем Леонтієм. На прощання старець Леонтій сказав: «Там після Пасхи буде видно. Хоч і буде погано, але там все вийде на добре. Може, разом з Михайлом додому приїдете. Потрібно надіслати Михайлу телеграму». І почав диктувати: «Їде Саломія і Леонілла. Отець посилає».
Джерело: с. 294.
Після цього, нікого нічого не кажучи, Ірина встановила для себе триденний піст: зовсім нічого не їла і не пила, лише молилася, щоб до них у Львів приїхав старець Леонтій. Не минуло й кількох днів, як до Львова приїхали Кирило з Федором і привезли їй листа від старця Леонтія. Старець писав: «Ви просили, щоб я приїхав, і ось, посилаю замість себе». Так Бог творив чудеса за молитвами старця Леонтія.
3.10. Листи про паломництво і повернення із заслання
Джерело: с. 207–208. Повідомлення про листи у повному контексті.
У 1950 році старець Леонтій написав Михайлові з Казахстану листа з проханням здійснити паломництво на Козацькі могили. У листі він зазначив, що в ході має взяти участь сто людей. Так Господь усе й улаштував. На початку ходи було дев’яносто вісім паломників, але по дорозі приєдналися дві жінки, і чисельність процесії склала сто осіб. На Козацьких могилах тоді був скит Почаївської Лаври. Відслужили Літургію, у якій брало участь багато священиків. Служба ця була особлива, урочиста і остання.
Незабаром скит розігнали і організували на цьому місці птахоферму. У 1960-ті роки на Козацькі могили почали приїжджати з-за кордону екскурсії, тому там швидко навели порядок і організували музей.
У середині Великого посту 1950 р. був закритий Почаєво-Липенський скит. Настоятель Почаєво-Липенського скиту ігумен Іаков пішов у Почаївську Лавру. Незабаром Михайлові прийшов лист від старця Леонтія з проханням зустріти його перед Пасхою в Києво-Печерській Лаврі.
Відбувши строк з 1946 по 1950 рр., старець Леонтій із підірваним здоров’ям повертався додому. У Києво-Печерській Лаврі для зустрічі зі старцем зібралося десять осіб, у тому числі й Михайло. Вони пішки протягом восьми днів подолали відстань від Липок до Києва. Тут разом провели всі Пасхальні дні й потягом повернулися назад додому.
У 1950 р. Михайло з паломницькою групою (понад тисячу осіб) відвідав Почаївську Лавру. Після цього численні паломництва до Почаєва припинилися, охочі добиралися, як могли.
Рукописні зображення з архівної справи наведено в реєстрі ілюстрацій: 256-2.pdf, права сторінка, та 256-3.pdf, ліва сторінка. У книзі це окремі адресні, поминальні та інші записи; їх не слід видавати за повні листи.
4. Свідчення про молитовну допомогу та прозорливість
Джерело: с. 121–165. Повний розділ частини I. Підписи оповідачів збережено; підзаголовки додано для навігації.
4.1. Архімандрит Феодор (Мельничук)
Наша земля прикрашається деревами, квітами, наповнена ріками та морями. Так і духовно вона утверджується в Божому Законі, у Господніх настаннях і благочесті. У кожному періоді історії вона вінчається Божими посланцями, починаючи з пророків Старого Завіту і Нового — самого Ісуса Христа, а також сонмами святих.
У ХХ ст. Православній Церкві на Русі випали особливі випробування — безбожна влада знищувала на своєму шляху все святе. На захист Православ’я Бог посилав людям сповідників, які зуміли зберегти, захистити та донести до людей православну спадщину, незважаючи на безбожну владу цього світу.
Одним із таких сповідників Православ’я на Рівненщині був старець Леонтій з села Нова Мощаниця. За нелегку апостольську працю сповідання та утвердження Православної віри Господь увінчав старця даром прозорливості та втіхи душ людських.
За Божою милістю мені судилося тричі зустрічатися зі старцем Леонтієм.
Перша зустріч, пригадується, відбулася ще в шкільні роки в селі Нова Мощаниця у домі брата Дмитра. Того дня до старця приїхало багато людей зі своїми бідами, скорботами, запитаннями. Зустріч зі старцем можлива була лише таємно, у нічний час. Згадується моє дрімання та проповідь старця, як промінь світла серед темряви. По завершенні кожен із присутніх підходив до старця, запитував про своє, таємне. Я тоді попросив у старця Леонтія святі молитви, щоб мені краще оволодіти церковним співом і співати у церковному хорі, оскільки я не мав музичного слуху. Отець Леонтій схвалив моє бажання, сказавши: «Блаженні юнаки, що перемогли диявола». І додав, що дуже важливо славити Бога.
У моєму житті за молитвами старця відбулося наступне: уже в 1974 р. мені представилася можливість не тільки співати, а й бути регентом церковного хору спочатку в селі Великі Межиричі, а після служби в лавах Радянської армії — дванадцять років у селі Бугрин Гощанського району.
Друга зустріч відбулася через рік: я поїхав подякувати старцеві за його молитви та духовні наставлення.
Третій раз, у 1973 р., Бог удостоїв мене побувати на похоронах всім нам улюбленого старця Леонтія. Неможливо передати словами скорботу багатьох тисяч людей від такої великої втрати. Вони їхали звідусіль, щоб попрощатися з наставником, молитвенником нашої землі.
Скільки б часу не пройшло, не заросте народна стежка до могилки старця Леонтія. У важкий для нашої Церкви час він був світочем серед темряви, наставником, пастирем, люблячим батьком, істинним сповідником Православної віри.
Архімандрит Феодор (Мельничук)
4.2. Ігуменя Алевтина (Сірук)
У молодості я часто зустрічалася з отцем Леонтієм, а іноді навіть проводила у нього по кілька днів на послуху. Одного разу, коли я збиралася йти від батюшки додому (це було в м. Дубно), він став умовляти мене залишитися ще на пару днів. Я не погодилася і пообіцяла, що знову прийду на свято Петра і Павла. На це батюшка відповів, що я вже не прийду, а прийде мама з Теклею (нашою односельчанкою), і що ми з ним тепер не скоро побачимося.
У домашніх клопотах я забула про свою обіцянку, і на свято у Дубно справді пішли мама з Теклею. Провівши їх у дорогу, я згадала те, що казав отець Леонтій під час нашої останньої зустрічі. Незабаром і мене, і отця Леонтія забрали до в'язниці та заслали в табори. Зустрілися ми лише після звільнення з ув'язнення.
З табору я повернулася з виразкою шлунка. Мучилася три роки і, зрештою, лягла в ліжко. Стікала кров’ю, лежала в ліжку без будь-якої надії на одужання. Мама написала листа до табору, де тоді знаходився отець Леонтій, і попросила його помолитися за моє здоров'я. У відповідь батюшка написав, що дуже шкодує мене і постарається допомогти. Після цього я швидко одужала і в подальшому ще не раз зустрічалася з ним.
Скільки б часу не минуло, у моїй пам'яті знову і знову постає світлий образ старця Леонтія — наставника, молитвенника, люблячого батька, опікуна людських душ.
Отець Леонтій знав моє ім'я та імена інших дівчат, які приходили до нього. Одного разу він раптом запитав нас: «Як вас звати?» Ми здивовано назвали свої імена, а батюшка чомусь почав називати нас іншими іменами. Ми заперечили, виправивши його, а він не звернув на наші слова жодної уваги. Потім він запитав, чи є у мене батько. Я відповіла, що тато загинув на війні. Тоді отець Леонтій сказав: «Слухайте мене, і я буду вам батьком». Тоді ніхто з нас так і не зрозумів, чому батюшка називав нас іншими іменами. Минув час, ми всі пішли в монастир, прийняли монаший постриг і тепер справді носимо імена, які нам передбачив старець Леонтій.
Отцю Леонтію Господь відкрив день його кончини. Перед цим він багатьох людей просив прийти до нього, щоб попрощатися. Передали і мені, грішній, і ще одній дівчині, Ірині з нашого села, прохання отця Леонтія прийти до нього.
Швидко зібравшись, ми вирушили до старця. Ця остання зустріч назавжди залишилася в моїй пам’яті. Отець Леонтій був зовсім немічним. Він, благословивши нас, заплакав і тихо сказав: «Ох, мої дорогі діточки». Це були останні слова старця Леонтія, сказані нам.
Ігуменя Алевтина (Сірук)
4.3. Ігуменя Вероніка (Зощук)
Я родом зі Славути Хмельницької області. У нашому краї багато людей знають і поважають отця Леонтія. До їх числа належить і наша родина, яка складається з дев'яти осіб. Наразі два мої брати служать священниками в Хмельницькій області, а чотири сестри заміжні за священниками. Я є настоятелькою Свято-Троїцького Дерманського монастиря. Батько з матір'ю в старості також прийняли чернецтво. Батько зараз служить у сані архімандрита в Михайлівському храмі села Ганопіль Славутського району Хмельницької області.
Ми всі давно знаємо старця Леонтія. Він не віддаляв себе від Церкви, а був ревним виконавцем усіх Її уставів і захисником духовенства. Розповім про один повчальний випадок. У нашому селі є храм Різдва Богородиці. У ньому служив старший за віком священник, який називав нас сектантами, насміхався. Це відбувалося в сімдесяті роки. Батько тоді ще був мирянином, і одного разу, образившись на критику з боку батюшки, вирішив поскаржитися на нього отцю Леонтію.
Зустрівшись зі старцем, він почав розмову: «Отче Леонтію, наш батюшка...» На останньому слові старець відвернувся в інший бік. Подумавши, що він не почув, батько підійшов спереду і знову почав говорити те саме, але старець знову відвернувся від нього. Трохи пізніше батько втретє спробував сказати те саме. Тоді старець Леонтій зупинив його і промовив: «Краще вогнем у рот набрати, ніж священника засуджувати!» На цьому розмова і закінчилася.
У моїй обителі є багато сестер старшого віку, які знали отця Леонтія, спілкувалися з ним особисто. Вони бачили в ньому істинного пастиря людських душ, люблячого батька і молитвенника.
Ігуменя Вероніка (Зощук)
4.4. Протоієрей Середній С. П. Сергєєв Посад
У нашій родині в немовлячому віці помирали діти: плаче дитина в колисці, і через деякий час помирає. Так померли мій брат, сестра, така ж доля чекала й на мене. 14-го числа я народився, а 16-го батьки, боячись, щоб я не помер неохрещеним, охрестили. Божим промислом мій дідусь запросив до нас у дім старця Леонтія. Старець, побачивши мене, помолився, помазав святим маслом від Почаївської ікони Божої Матері і сказав: «Хлопчик не помре. Він своє відплаче і буде жити». Мати, окрилена надією, з радістю запропонувала старцю Леонтію обід. Отець Леонтій відповів:
— Сьогодні п’ятниця, а у вас у печі чавун борщу з салом.
— Йде прибирання хліба. Робота важка. Ми постимо, а брат чоловіка — ні, — відповіла мати.
— Треба ходити до церкви, дотримуватися п’ятниці, — настановив старець.
Мамі вистачило цих слів, щоб усе життя ходити до храму, дотримуватися постів у середу та в п’ятницю.
Я залишився живий. Це була перша Божа милість у нашій родині за молитвами старця Леонтія. У п’ятнадцять років я захворів на плеврит. З Божою допомогою обійшлося без хірургічного втручання. Рідина за допомогою пеніциліну розсмокталася, але на плеврі утворилися спайки. При рухах і фізичній праці відчувалася гострий біль у правому боці, через який я змушений був неодноразово звертатися по медичну допомогу, проходити різні обстеження.
Одного разу старець Леонтій кілька днів перебував у сусідньому селі, і мати порадила мені піти до нього. При зустрічі отець Леонтій опустив руки в мої кишені і почав щось там шукати. У кишенях знаходилися медичні рецепти, аналізи обстежень, рентгенівські висновки та ліки. Старець запитав:
— Що це?
— Хворію, все, що знаходиться в кишенях, — моє лікування, — відповів я.
Старець Леонтій несподівано почав усе рвати та викидати. Потім сказав:
— Ти не хворий.
Йшли роки. У 1953 р. я вступив до семінарії, а в 1954 мене призвали до армії. Що б я не робив, постійно відчував гострий біль у правому боці. Начальник госпіталю повіз мене до професора. Після медичного обстеження той сказав: «Солдате, ти не хворий. Намагайся виходити на ранкову зарядку, працювати, виконувати накази — і спайки, що утворилися після плевриту, розсмокчуться».
Так і було. Я все старанно виконував, і біль незабаром залишив мене назавжди. Лише тоді я згадав слова старця Леонтія: «Ти не хворий». Ці ж самі слова мені повторив професор.
Через півтора року служби в армії мені дуже захотілося у відпустку. Я написав листа старцю Леонтію, який у той час перебував у в'язниці, про відпустку, сумуючи, що півтора року не мав змоги приступити до причастя. Отець Леонтій відповів: «Служи добре, слухайся начальства і отримаєш відпустку». Того ж дня я пішов до начальника штабу з проханням про відпустку. Начальник заспокоїв мене: «Скоро прийде один солдат з відпустки, і підеш ти». Так молитвами старця Леонтія я отримав відпустку.
Ті роки були важкими. Закривали храми, монастирі, духовні заклади. Саме тому люди потребували духовних наставлень старців.
Всього моє служіння та перебування в Православній Церкві від народження і до сьогоднішнього дня відбувалося за молитвами старця Леонтія. У важкі періоди мого життя я завжди згадую старця, його відданість Православній Церкві, його жертовну любов до людей. Усе це мене надихає, дає моральні та фізичні сили, хоча я служу далеко і майже не мав можливості зустрічатися зі старцем. Те, що він посіяв у моєму серці з дитинства, я проніс через усе своє Життя.
Протоієрей Середній С. П. Сергєєв Посад
4.5. Ієрей Володимир Магдич с. Ходоси Рівненського р-ну Рівненської обл.
До рукоположення в сан священика я тривалий час страждав на хворобу печінки. Медичне обстеження показало, що у мене хронічний холецистит. Призначене лікування не приносило жодного полегшення.
З волею Божою мені було призначено стати священником. Після рукоположення я вирішив поїхати в село Нова Мощаниця на могилку старця Леонтія, щоб попросити його святих молитов за моє здоров'я. До нашого часу там збереглася келія, в якій жив і молився старець Леонтій. Зайшовши в убогу келію, я побачив у ній таких же людей, як і я, що шукали допомоги чи бодай якогось полегшення у своєму житті. Вони читали Псалтир. Я приєднався до них і прочитав дві кафізми. Потім відвідав могилу старця, яка знаходиться недалеко від храму на сільському цвинтарі, і пішов у церкву на богослужіння. Сталося диво. Після цієї поїздки я відчув себе абсолютно здоровим. Під час хвороби я дотримувався дієти, а нині, з Божої милості, приймаю різну їжу.
Як священник, я глибоко впевнений, що отримав зцілення за молитвами старця Леонтія.
Ієрей Володимир Магдич с. Ходоси Рівненського р-ну Рівненської обл.
4.6. Схимонахиня Афанасія (Пальчевська)
Мій розповідь, мабуть, мало чим відрізняється від інших розповідей, що свідчать про молитовну допомогу та дар прозорливості старця Леонтія
Грицана. Але вважаю своїм обов'язком засвідчити цей випадок на знак вдячності молитвеннику нашого краю.
Мої дитячі роки, до досягнення повноліття, проведені в селі, з Церквою не були пов'язані, хоча в душі я завжди тягнувся до пізнання Бога, до Церкви. Під час служби в рядах радянської армії обставини часто змушували мене замислюватися про свою душу, про Православну віру. Рішучим кроком для мене стали розповіді людей про старця Леонтія, його молитвенну допомогу людям, проповіді про покаяння, про Бога. Я прийняв рішення піти вчитися в семінарію, щоб стати священником і сіяти в людських душах Слово Боже. У семінарію я не вступив, але Бог милосердний. У 1982 році промислом Божим я потрапив до Росії, де був рукопокладений у сан священника в місті Іванові. Служив на різних парафіях, але кожну свою відпустку проводив на Батьківщині. У якій би я церкві не був, розповіді про життя старця Леонтія, про його дар прозорливості, пророцтва прямо-таки закопувалися мені в душу.
У 1988 р. моє здоров’я серйозно похитнулося. Серцеві напади змусили мене звернутися до лікарні. Після медичного обстеження лікар попередив мене про ризик інфаркту та запропонував стаціонарне лікування. Я відмовився, але лише ненадовго. Наступного дня після серцевого нападу мене забрали до лікарні. Стан здоров’я погіршувався з кожним днем. Два тижні мені робили що тільки могли, але з ліжка я піднятися не міг. Лікарі поставили діагноз: гостре порушення мозкового кровообігу. Надії на одужання як у лікарів, так і у мене не було ніякої. Одного разу я згадав про отця Леонтія і став постійно просити його допомоги: «Отче Леонтію, допоможи мені. Ти багатьом допомагав, допоможи і мені. Дуже тебе прошу, не залиш мене без надії». Ці слова я повторював щодня: вранці, вдень, ввечері, вночі.
З районної лікарні мене направили в обласну. І знову лікування, лікування. Я знесилів до того, що без сторонньої допомоги не міг ступити й двох кроків. Але надія на допомогу старця Леонтія ніколи мене не залишала. І ось сталося диво. Через тиждень моє здоров’я стало швидко покращуватися, а ще через деякий час я відчув себе зовсім здоровим. Моїм одужанням дивувалися всі: і лікарі, і близькі. І було чому: людина, яка не могла пройти й двох кроків, раптом радісно біжить на третій поверх лікарні. Але у Бога можливо все.
Так за молитвами старця Леонтія Господь мене зцілив. Я дуже вдячний Богу за те, що Він посилає на землю старців, пастирів, за молитвами яких сходить Його милосердя на людський рід.
Ієрей Леонід Демчук с. Плужне Ізяславського р-ну Хмельницької обл.
У молодості я хворіла на виразку шлунка. Лікування було безуспішним. У 1944 р. вперше відвідала Почаїв. Тоді там перебував старець Леонтій. Усі йшли до нього за благословенням підійшла і я. На серці була тривога через мучливу хворобу. Благословляючи мене, старець сказав: «Потрібно постити по середах і п’ятницях». З того дня я почала постити і сама не помітила, як хвороба пройшла.
З часом у мене дуже збільшилася Щитовидна залоза. Пам’ятаючи про чудесне зцілення, я знову пішла до отця Леонтія з проханням помолитися за моє здоров’я. Він доторкнувся до мого горла, і хвороба також пройшла.
Через деякий час я знову захворіла. Одна моя нога покрилася ранами від стопи до коліна. Я навіть не могла ступити на землю, тому сиділа на печі, прикладаючи до ран різні ліки. Але таке лікування не допомагало. Так я мучилася від свята Воздвиження Чесного Хреста Господнього до дня пам'яті святої великомучениці Варвари. Тато сварив мене за те, що я не йду до лікарів, і казав, що потім можуть і ногу обрізати. А я весь час думала, як би мені побачити отця Леонтія.
Старець тоді знаходився в селі Дивень Корецького району. Я вирішила написати і передати йому лист. У ньому повідомляла, що дуже хотіла б його побачити, але через хворобу ноги стала калікою і, мабуть, вже ніколи не доведеться зійтися. Жінки передали йому лист, і він надіслав мені таку відповідь: «Вітаю тебе зі здоров’ячком, якщо Богу буде угодно, то на Різдво підеш у Почаїв, де буде тобі радість».
Цей лист я зберегла. Через тиждень після того, як я його отримала, моя нога почала заживати, залишилися лише рубці від ран. За таку Божу милість до мене, грішної, я, за порадою мами, поїхала подякувати отцеві Леонтію за його святі молитви. При зустрічі сказала йому, що тепер уже поїду в Почаїв. Але старець відповів, що у мене не вийде поїхати. Так і сталося. Коли я приїхала додому, моя мама дуже захворіла, і мені довелося залишитися біля неї. Незабаром я була змушена знову відправитися до отця Леонтія просити вже за маму. Старець сказав: «Твоя мама вже старенька, а я маленький». Ці слова означали, що мамі пора переселятися в інший світ, а він не в змозі зупинити смерть. Я почала гірко плакати і просити за маму. Тоді батюшка взяв мене за плече і сказав: «Не плач, їдь додому, твоя мати буде здорова». Відтоді моя мама почала поправлятися і дожила до глибокої старості.
Схимонахиня Афанасія (Пальчевська)
4.7. Схимонахиня Захарія (Бізюк)
До прийняття монашества я жила в селі Броди Острозького району Рівненської області. Про отця Леонтія я дізналася у 1950 р. Було це так.
У нашому селі жила бідна сім’я, де було п’ятеро дітей. У п’ятнадцятирічної дівчинки з цієї сім’ї, на ім’я Софія, віднялися ноги так, що вона зовсім не могла ходити. У районній лікарні не могли визначити причину хвороби, тому дівчину направили до Харкова. Там виявили захворювання хребта, і Софію поклали на лікування у спеціальне гіпсове ліжко, в якому вона пролежала цілий рік. Але хвороба не минала. Без жодної надії на одужання батьки забрали доньку додому.
Одного разу до них у дім зайшла незнайома жінка і, назвавши їхнє прізвище, спитала, чи тут живуть ці люди і чи є у них дівчинка, яка не може ходити через хворобу ніг. Їй відповіли, що все саме так. Тоді гість сказала: «Я вже тричі приходила до вас на хутір, але ніяк не могла вас знайти. Мене послав отець Леонтій і сказав, щоб Софія завтра йшла зі мною до Почаєва». Батьки в подиві нагадали, що їхня донька не може ходити. Жінка переночувала в цьому домі, а вранці сказала Софії: «Вставай, отець Леонтій сказав, щоб ти йшла зі мною до Почаєва». На подив усіх, дівчинка підвелася і почала ходити по дому. Здригнувся крик і плач. Подивитися на зцілення безнадійно хворої дівчинки прибігли сусіди. За донькою до Почаєва йшла вся родина. Мама йшла босоніж і плакала від радості. Весть про це зцілення швидко облетіла всі прилеглі села. Багато хто виходив подивитися, як Софія з батьками йде в Почаїв.
Повернувшись додому, дівчинка сказала, що всі, хто бажає побачити отця Леонтія, нехай йдуть до монастиря села Обиці. З усіх прилеглих сіл люди йшли до монастиря групами по 40—50 осіб. Вони хотіли побачити отця Леонтія і почути його повчання. Серед цих людей була і я. Тоді і сталася моя перша зустріч зі старцем. У майбутньому Яя стала свідком ще дуже багатьох чудес, що відбувалися за молитвами цього праведника.
Моя сестра важко хворіла — у неї був поліартрит. Сильний біль мучив її, а руки та ноги віднялися. Ми викликали лікаря. Під час огляду він колов тіло сестри голкою і, зрештою, сказав, що на одужання немає ніякої надії. Тоді я поїхала до старця Леонтія, розповіла йому про нашу біду і просила допомогти. Він відповів: «Чим же я допоможу? Я маленький. Очевидно, така воля Божа». Я почала плакати і просити, пояснюючи, що сестра сильно кричить від болю, і в домі через це неможливо перебувати.
Так і поїхала я тоді від отця Леонтія ні з чим. Страждання хворої тривали. Через три місяці я знову приїхала до старця і стала плакати, просячи допомогти сестрі. Цього разу батюшка відповів: «Я маленький. Але не плач. Добре, я помолюся». Після цих слів він передав хворій яблуко. Коли я, повернувшись додому, дала сестрі це яблуко, їй одразу стало легше. А через тиждень вона вже почала ходити і поступово зовсім одужала. Потім вона сама їздила до старця і дякувала його за зцілення. Отець Леонтій усміхався у відповідь і говорив: «Я маленький. Ти, Оля, мабуть, сама молилася, от Бог тебе й зцілив. А я маленький».
Якось я зустріла лікаря, який оглядав сестру під час хвороби. Дізнавшись, що сестра зовсім одужала, він дуже здивувався і сказав: «Її підняв Всевишній! У медичній практиці дуже рідко хто стає здоровим після такої хвороби».
Схимонахиня Захарія (Бізюк)
4.8. Монахиня Манефа (Калько)
У 1971 році мій батько, Федір Калько, повернувся з Кубані слабким здоров'ям. Отримавши благословення від матушки Херувими на проповідь Слова Божого, він, починаючи з шістдесятих років, більше десяти років трудився на Ниві Божій, пройшов майже всю Україну і дійшов до Кубані. Але роки йшли, здоров'я слабшало, і він змушений був повернутися на Батьківщину.
У кожної людини в пам'яті залишаються найсвітліші, радісні миті, пов'язані з нашими наставниками, за молитвами яких Господь посилає нам Свою милість.
Мені, грішній, хочеться розповісти про важкий для нашої родини час, який з Божою допомогою ми пережили за молитвами нашого духовного отця Леонтія Грицана. Одного разу я поїхала перевірити Михайла Гнесюка, який повернувся з Мордовських таборів. Після короткої духовної бесіди отець Михайло стурбовано сказав: «Швидше їдь, Маріє, додому!» Я дуже злякалася. Приїхавши додому, я застала свого батька майже на межі життя. Він тихо лежав посеред кімнати на розкладушці. Мати, побачивши мене, крізь сльози промовила: «Ми тебе чекаємо». Батько тихо додав: «Їдь до отця Леонтія, бо я вже буду відходити». Почувши такі слова, я негайно вирушила в дорогу. Прибувши в Мощаницю, я буквально побігла до племінниці старця Надії, у будинку якої жив отець Леонтій. Увійшовши в дім, почала гірко плакати, потім промовила:
— Отче Леонтію, мій батько дуже слабкий, він буде відходити.
— Не треба плакати. Якщо відходить, то там буде радіти, — заспокоїв старець.
Я ще сильніше заплакала:
— Отче Леонтію, нам дуже хочеться, щоб батько ще пожив.
— Моліться, — відповів старець і налив мені трохи вина.
Наприкінці духовний батько дав три яблука і порадив негайно соборувати та причастити батька.
Приехавши додому, я ввечері попросила місцевого священника, щоб він вранці соборував і причастив батька. Так усе й відбулося. За Божою милістю батько прожив ще шість років.
Це сталося на початку Пилипівського посту 1972 р. За молитвами старця Леонтія мій безнадійно хворий батько раптом почав одужувати і на свято Різдва Христового вже міг сам ходити. Це було справжнє чудо.
А після свята Хрещення Господнього старець Леонтій відійшов до Господа.
З розповідей мого батька стало відомо про розмову, що відбулася між старцем Леонтієм та моїм батьком. Це було наприкінці 60-х років. Старець Леонтій звернувся до мого батька: «Ой, Феденька, Феденька, щось буде, щось буде! Який страшний час настає! Господь уже забрав від нас любов і радість. Залишилися лише злоба та жадібність. У всіх всього мало. Буде, Феденька, велике розділення у народі. Ой, щось буде!» Поклав свою руку за голову батькові і додав: «Ой, Феденька, сімдесят сьомий рік важкий-важкий. Хтось його переживе?!»
Повернувшись додому, батько передав нам слова старця Леонтія, розмірковуючи вголос: «Може, війна буде, що так передбачив отець Леонтій?»
Але передбачення було зовсім про інше. У 1977 році спочив мій батько.
Монахиня Манефа (Калько)
4.9. Монахиня Іоанна (Бугайчук)
Багато людей можуть розповісти, як старець Леонтій, володіючи даром прозорливості, відповідав на питання, що їх хвилювали. Так сталося і з моєю мамою Євпраксією. У нашому селі часто ХОДИЛИ баптисти! і проповідували Євангеліє, тлумачачи його на свій розсуд. Бували вони і у моєї мами. Мама від природи була доброю людиною, тому завжди їх приймала і уважно слухала. Так повторилося кілька разів.
Одного разу до мами прийшла знайома жінка Єва. Побачивши сектантів, вона почала сварити маму і виганяти небажаних гостей з дому. «Не ви-! Штундизм — християнський рух протестантської спрямованості. Початок поширення штундизму серед корінного населення України прийнято відносити до 1859 року. У 1884 році більшість штундистських громад увійшла до Союзу руських баптистів Південної Росії. Незважаючи на припинення штундизму як самостійного течії, до сьогодні в окремих місцевостях штундистами називають представників баптистських церков.
«Проганяй їх, вони Слово Боже говорять!» — просила мама. Між ними виникла суперечка. У зв’язку з цим мама вирішила піти до Корцякого монастиря і порадитися зі старцем Леонтієм. Прийшовши до монастиря, вона побачила, що старець Леонтій став на снігову гірку босими ногами і почав говорити людям проповідь. Біля нього стояв маленький хлопчик, майбутній архідиякон Михайло. Свою проповідь старець почав словами: «От, люди! Є серед прийшлих ті, хто хоче знати про штунда». І як вигукне: «А нам треба Церкву триматися єдину, єдиної віри! Треба хреститися, до церкви ходити! Більше нам не потрібна жодна віра!»
Мою маму це приголомшило. Звідки старець міг знати, що саме це питання її хвилювало? Тепер залишалося лише виконувати мудру пораду.
Монахиня Іоанна (Бугайчук)
4.10. Хом’як Ніна с. Нова Мощаниця Здолбунівського р-ну Рівненської обл.
Мій батько хворів протягом семи років. У нього в сечовому міхурі виявили камінь розміром з гусине яйце і запропонували хірургічне втручання. Після операції здоров'я почало швидко покращуватися. Але батько почав виконувати важку фізичну роботу, внаслідок чого на місці шва почала виступати рідина. Одного разу ми з батьком поверталися з Почаєва і по дорозі зайшли в Корецький жіночий монастир. Під час богослужіння батькові стало тяжко на душі. Як він розповідав пізніше, тоді подумав: «Шов сочиться. Грошей немає. Діти не знають. Що я буду робити?» Подумавши, він вийшов під час служби у двір і облокотився на церковний паркан. Після закінчення богослужіння старець Леонтій вийшов на церковне подвір'я і почав читати проповідь. Зокрема розповів про одного чоловіка, який стояв на службі в храмі Божому і не думав, що його вилікує Господь. Не дочекшись кінця богослужіння, він вийшов у двір і подумав: «Шов сочиться. Грошей немає. Діти не знають. Що я буду робити?» Коли отець почув ці слова, зрозумів, що йдеться саме про нього. Він попросив людей пропустити його. Старець Леонтій звернувся до отця такими словами: «Це Ви, Григорій, так подумали? Покажіть, де Ваша рана». Провів рукою над швом і сказав: «Так це Ваша рана? Не треба виходити під час служби, треба стояти до кінця. Господь вилікує». Після слів, сказаних старцем, отцю стало легше. Шов незабаром затягнувся, немов і не сочився ніколи. Мій батько прожив ще двадцять чотири роки і помер від старості на сімдесят восьмому році ЖИТТЯ. Процюк Н. Г., с. Іванівка Корецького р-ну Рівненської обл.
У 1968 р. моїй доньці Хомяк Валентині виповнилося півтора року. Несподівано сталася біда — під час сну вона почала гавкати, як собака, стала слабкою, відмовлялася від їжі. Я дуже страждала, оскільки не мала грошей, щоб повезти її куди-небудь на лікування. Сільські жінки порадили звернутися до отця Леонтія. Я так і зробила. Прийшовши з дитиною до нього, я розповіла про свою велику біду, і батюшка почав молитися. Його молитва тривала близько двох годин. Потім він помазав святим маслом маленькі хрестики по всьому тілу немовляти. На прощання дав мені багато яблук, цукерок і три шматочки хліба від трьох різних буханець, при цьому сказав, щоб донька добре поїла. Ще він попросив мене носити хрестик і відвідувати церкву. Відтоді моя донька здорова. Зараз вона заміжня та має сина.
До кінця життя я буду вдячна отцю Леонтію за те, що він врятував мою дитину. Лікував він лише молитвою, нічого іншого я не бачила і не чула. Не зважаючи на мою бідність, ставився до мене дуже добре. У батюшці я побачила лише втілення добра і розуміння чужого горя.
Хом’як Ніна с. Нова Мощаниця Здолбунівського р-ну Рівненської обл.
4.11. Хом'як П. І., с. Нова Мощаниця Здолбунівського р-ну Рівненської обл.
Повернувшись із військової служби, я застав свою матір хворою. Її постійно мучив сильний зубний біль. Неодноразово вона зверталася до лікарів, виривала зуби, ходила до бабок-шептух, але нічого не допомагало.
Якось мама наказала мені піти до отця Леонтія з проханням навестити її. Коли я прийшов до священника, він спочатку розпитав мене, хто я такий і хто мої батьки, а потім сказав, що ввечері завітає до нас. Коли він прийшов, мама лежала на печі й гріла зуби. «Марійко, злазь з печі», — сказав отець Леонтій. Мама зійшла вниз. «А тепер, покажи мені свої зуби, які болять!» — звернувся він до неї. Мати розкрила рот, а батюшка, доторкнувшись до кожного з них пальцем, пообіцяв, що біль втихне. Посидів він ще трохи з нами і пішов додому.
Сталося це приблизно у сімдесятому році. Після цього випадку зуби у мами більше ніколи не боліли. Вона лише шкодувала, що під час хвороби марно їх виривала.
Одного разу ми з дружиною пізньої ночі поверталися додому від її батьків. Проходячи біля дому, де жив отець Леонтій, побачили надзвичайне сяйво, яке заливало весь двір. Я тоді не зрозумів, що до чого, бо віра моя була дуже слабкою, адже і в школі, і в армії нас вчили, що Бога немає. Тільки пізніше я усвідомив, що це була Божа сила.
Хом'як П. І., с. Нова Мощаниця Здолбунівського р-ну Рівненської обл.
4.12. Солімчук Є. М. с. Мала Совпа Корецького р-ну Рівненської обл.
У 1944 р. я разом з великою групою паломників, яку очолював отець Леонтій, була у Почаєві. Незважаючи на молодість, мене мучила хвороба щитовидної залози. Через це на шиї з’явилася велика шишка, яку я ховала від людей під хусткою.
У Почаєві ми ночували у дворі в одних господарів. Прийшов і отець Леонтій. До нього, як завжди, підходили люди й зверталися з різними проблемами. Серед них підійшла й дівчина років тридцяти, яка скаржилася на хворобу щитовидної залози і просила благословення лягти в лікарню на операцію. Отець Леонтій сказав їй: «Це буде дуже боляче. А ось я спершу Наді спробую зробити операцію — буде їй боляче чи ні?» Я сиділа далеко в куточку. Старець Леонтій взяв ніж із дерев’яною ручкою, підійшов до мене, розв’язав хустку і тупим боком ножа почав водити по шишці на шиї. При цьому він запитував: «Що, Надя, болить?» Мені було соромно, і я не знала, що відповісти. На цьому «жарт» батюшки закінчився, але чи був це жарт? Коли ми повернулися з паломництва додому, від моєї шишки не залишилося й сліду. Самі не знаю, коли і де вона зникла.
Незважаючи на те, що я багато разів чула від людей про зцілення через молитви старця Леонтія, «операція» з моєю щитоподібною залозою привабила до нього ще більше уваги. Ми з подружками намагалися частіше зустрічатися з батюшкою, адже кожного разу отримували від цих зустрічей щось корисне.
На початку 1950-х рр. почалося посилення репресій щодо Церкви. Старець Леонтій ходив по домівках своїх давніх знайомих, де збиралися люди, і своїми проповідями зміцнював їх «стояти у вірі, як на камені». Появи мандрівника не розголошувалися, щоб не видати його владі, адже за ним ретельно стежили.
Одного разу, коли отець Леонтій перебував у селі Дивень Корецького району Рівненської області, ми з подружкою прийшли його відвідати. Час був обідній, і нас запросили до столу. Старець Леонтій обідав разом з усіма. Наприкінці подали яблука. Батюшка взяв одне, подав мені і сказав:
«Їж, Надю, а то наступного року врожаю не буде». Я з’їла яблуко, а отець Леонтій подає мені ще одне і повторює ті ж слова. Коли я закінчила їсти друге, він взяв третє яблуко, розрізав його навпіл, а потім кожну половину ще на шість шматочків. Усього вийшло дванадцять часточок, і батюшка став одну за одною давати мені, щоб я їла. Після одинадцятого шматочка він розрізав останній ще навпіл і подав одну половину мені, а іншу з’їв сам. Цей випадок стався наприкінці 1952 р., а 11 лютого 1953 р. мене заарештували. Нас обвинувачували у тунеядстві і заслали до Сибіру, засудивши кожного до десяти років позбавлення волі. Але в таборі я пробула лише два роки і одинадцять з половиною місяців. Після закінчення цього строку була оголошена амністія, за якою нас і звільнили. Виходить, що у в’язниці я пробула рівно стільки, скільки з'їла тоді яблук... Романюк Н. 7. с. Симонов Гощанського р-ну Рівненської обл.
Ця подія сталася перед святом Різдва Христового. У той час отець Леонтій надіслав до нас свого брата Дмитра, який сказав, щоб моя сестра Анна терміново приїхала до старця. Але саме в ці дні вона поїхала до Києва на свято святої великомучениці Варвари. Я відповіла Дмитру, що якщо сестра не повернеться найближчим часом, то замість неї до отця Леонтія поїду я. Але, на загальне здивування, Анна того ж вечора приїхала додому. Вона розповіла, що уві сні їй явилася Божа Матір і покликала додому, тому вона повернулася раніше часу.
Коли сестра приїхала до старця Леонтія, він дав їй дві ікони і сказав: «Аня! Ці дві ікони — “Цар Слави” і “Молитва про Чашу” — візьми до своєї церкви». У той час церкви в нашому селі ще не було.
Пройшли роки. Коли архієпископ Іриней освячував новий храм, збудований у нашому селі, то, вказавши на ці дві ікони, сказав, що сам отець Леонтій ще за життя благословив їх у цей храм.
Солімчук Є. М. с. Мала Совпа Корецького р-ну Рівненської обл.
4.13. Ляшук-Біловус Л. М. с. Суйми Здолбунівського р-ну Рівненської обл.
Осі Леонтій дружив з моїм батьком, Матвієм Івановичем Ляшуком. Жили ми на хуторі Плевичі. Дітей у нашій родині було п’ятеро, я з них — наймолодша. Мама померла, коли мені виповнилося три роки. Батько страждав на хворобу ніг. Незважаючи на інвалідність, він був хорошим кравцем і шив всім людям з найближчих сіл.
У важкі та голодні п’ятдесяті роки мені було п’ять-шість років, але я до сих пір добре пам’ятаю той час. Коли нас відвідував отець Леонтій, це було свято. Він ніколи не приходив з порожніми руками. То привезе вермішель і скаже батькові: «Варіть, щоб діти не були голодні», то старшим сестрам на сукні тканину дасть. А нам, молодшим, завжди діставалися просфори з Почаєва і хрестики. Батюшка завжди вчив любити Бога і молитися.
Папа і отець Леонтій часто довго розмовляли про щось, а ми, діти, займаючись своїми справами, не звертали на них уваги. Одного разу, увійшовши в наш дім, батюшка сказав, що прийшов попрощатися. Тоді він говорив, що тепер довго не прийде, і що ця розлука триватиме багато років. Він також передбачив, що ще будуть закривати храми і руйнувати їх, але настане час, і люди почнуть відбудовувати церкви заново. «Тоді повірять у Бога навіть ті, хто не вірує зараз», — переконував отець Леонтій. Я пам’ятаю, що наш папа і батюшка В той день довго розмовляли. Потім вони поцілувалися, і отець Леонтій сказав: «Час прощатися. Поки ми тут говорили, вони вже дізналися, де я знаходжуся, а я не хочу, щоб ти через мене постраждав. Тому вони не повинні застати нас тут разом. Проведи мене, і ти переконаєшся, що я кажу правду». Ми бачили, як батюшка йшов стежкою на гору, як до нього підійшли ЛЮДИ і повели його. Я тоді своїм дитячим розумом не могла зрозуміти всього, що відбувається, та й тато не пояснив нам, куди повели отця Леонтія. Він тільки довго-довго плакав.
Пролетіли роки, і я стала дорослою. Одного разу ми з подругами пасли в лісі худобу. Сонце вже котилося до заходу, як раптом ми побачили, що по стежці йде старенький, весь білий і з палицею в руці. Це був отець Леонтій. Ми привіталися з ним і спитали, навіщо він іде в ліс на ніч глядіти? Після цього запропонували трохи провести його, бо нам його було шкода. Ми чули від людей, що за роки тюремних ув'язнень він зовсім осліп. На нашу пропозицію батюшка відповів, що у нього є паличка, яка і є його очима.
Люди розповідали, як отець Леонтій зціляв сліпих, і вони ставали зрячими. Я цьому не дуже вірила, поки сама не відчула на собі силу молитв старця. Довгий час я не могла зрозуміти, як ті, хто жив у Сибіру, Польщі, Білорусі, Америці, першими дізнавалися про кончину батюшки, тоді як його односельці-сусіди про це навіть не здогадувалися. На Різдво Христове отець Леонтій був у церкві і попросив у всіх прихожан вибачення, якщо когось чимось образив. На прощання він сказав, що наступне свято разом із усіма святкувати вже не буде. Тоді ніхто не думав, що батюшка говорить про смерть. Тато також був того дня у храмі, і старець попросив його завітати до нього додому, щоб поговорити. Це була їхня остання зустріч.
Отець Леонтій заздалегідь знав, коли помре, тому сам повідомив про свою кончину тим людям, які щиро його любили. На похорон багатьох людей зібралося стільки, що яблуку ніде було впасти. Але все одно всі охочі не змогли попрощатися, в тому числі і я, про що дуже шкодувала.
Батько розповідав мені, що за життя старець Леонтій попереджав про тяжкі часи, які незабаром настануть. Він говорив, що зараз усе є, а прийде час — і нічого не буде. Заводи і фабрики зупинять свою роботу. Я в це не вірила: хіба можливо зупинити такі гіганти-заводи? Отця Леонтія вже давно немає з нами, а всі його пророцтва здійснюються.
Не тільки за життя за молитвами батюшки звершувалися дива і зцілення хворих. Старець не залишає нас і після своєї праведної кончини. Я відчула це на власному досвіді.
У діагностичному центрі міста Рівне мені зробили знімок головного мозку. На ньому була виявлена пухлина. Лікар сказав відкрито, що операція неможлива, і порекомендував двічі на рік у зимово-осінні періоди відпочивати на курорті, не перебувати довго на сонці та не переутомлюватися. Він пообіцяв, що за дотримання всіх цих умов я ще трохи проживу. Виписалася я з лікарні і приїхала додому. З кожним днем сили залишали мене все більше. Я готувалася до смерті. У дитинстві ми росли без матері, і мені не хотілося, щоб сини також залишилися сиротами. Стала молити Бога про зцілення. Приходячи на могилку отця Леонтія, розповідала йому про свою біду і, схиляючи голову до самої землі, просила допомоги. Після цього я йшла до церкви і слізно молилася, вірячи, що Господь обов’язково мені допоможе.
Господь почув мої молитви: невдовзі я справді одужала. Ось уже багато років живу повноцінним життям: працюю, буваю на сонці, а на курорт так жодного разу і не їздила. Розумію, що це була велика Божа милість за молитвами старця Леонтія. Не можу підібрати слів, щоб виразити подяку та вдячність дорогому старцеві Леонтію.
Ляшук-Біловус Л. М.
с. Суйми Здолбунівського р-ну Рівненської обл.
4.14. Смікало Ф.Д., с. Самостріли, Корецький р-н, Рівненська обл.
У жовтні 1984 року я раптово захворіла. Лікувалась довго, але результату не було. У мене боліло серце, відмовляли руки і ноги, кілька днів тремтіло все тіло. Тоді я не могла нічого їсти, а пила лише воду. Наступного дня після того, як мене виписали з лікарні, мені стало ще гірше. Але Господь милостивий. Був мороз. Я перебувала у людей в селі Колодязне. Одного разу, помолившись вночі, я подумала, що щасливі ті люди, які бачили і знали отця Леонтія і за його святими молитвами могли отримати зцілення. Мені ж, грішній, хоч би побувати на його могилі. З цією думкою я заснула, але якась сила змусила мене прокинутися. Відкривши очі, я побачила, що переді мною сидить на лавці старець і, спершись на посох, дивиться на мене і на моє ліжко. Я розгубилася і почала себе перевіряти: сон це чи видіння. Перерахувала в кімнаті ікони, доторкнулася до свого ліжка, подивилася на штори (в кімнаті було світло, бо горіла лампадка). Нарешті я переконалася, що це не сон, а видіння. При цьому я не відчувала жодного страху. Це тривало близько десяти хвилин. Досі шкодую, що тоді не заговорила зі старцем. Я почала кликати господиню дому. За дверима почулися кроки. Коли вона увійшла до кімнати, я знову поглянула на те місце, де сидів старенький, але його там вже не було.
Після цього видіння я поступово, але повністю одужала.
З того часу пройшло вже десять років. З Божою допомогою я повернулася на свою роботу, також виконую всі фізичні роботи по дому.
Герус А. Д.
Я, Міщук Галина Анатоліївна, народилася в 1952 р. в Якутії, де з 1947 р. перебували в засланні мої батьки. Перед арештом моя бабуся зустрічалася на Козацьких могилах з отцем Леонтієм. Під час цієї зустрічі він сказав їй: «Буде тобі дальня дорога прямо в Сибір. Але не переживай, відбудеш строк і все переживеш. Повернешся вже з дітьми в день Воскресіння Господнього, коли люди нестимуть додому освячену паску».
Так і сталося. Бабусю з моїм батьком, ще неодруженим, вислали в Сибір. Там тато одружився, народилася я і ще двоє дітей. Після десяти років заслання ми всі повернулися на батьківщину. Коли ми входили в село, люди йшли нам назустріч і несли в кошиках освячені паски. Ця Пасха залишилася у нашій пам’яті назавжди.
Коли я виросла і збиралася виходити заміж, то вирішила сама відвідати отця Леонтія, про якого так багато чула від своєї бабусі. Старець після довгих років ув’язнення тоді жив у своєму рідному селі. Я приїхала до нього разом зі своєю тіткою. При зустрічі батюшка кожну з нас назвав за іменем, повчав, як рятувати свою душу. Казав, що самотньому легше врятуватися, але комусь потрібно й землю наповнювати. Потім він сказав, що на руці десять пальчиків, але буває дуже боляче, якщо пошкодити хоч один з них. Проваджаючи нас додому, старець взяв хліб і дав тітці один шматок, а мені цілих десять, та ще й намазаних варенням. Тоді ми не зрозуміли, чому він так вчинив і навіщо говорив про пальці.
Минув час. Я вийшла заміж. Почали народжуватися діточки: перший, другий... п’ятий. Старший чотирнадцятирічний синочок помирає. Ой, як боляче! Народяться ще діти: шостий, сьомий... десятий. Тепер у мене десять діточок, як десять пальчиків на руках: п’ять хлопчиків і п’ять дівчаток. Ще ніхто з них не одружений і не заміжня, але всі мають у достатку хліб і до хліба. Все стало на свої місця — я зрозуміла, чому старець тоді говорив про пальці і навіщо дав цілих десять шматочків хліба. І про хворий пальчик стало зрозуміло, адже й сьогодні материнське серце болить за померлого сина.
За молитвами старця Господь послав ще одну милість для нашої родини. У одного з наймолодших дітей, Івана, від народження на руці було коричневе маленьке плямочка з чорними гострими волосинками. Дитина росла, плямочка збільшувалася, перетворюючись на пухлину. Коли йому виповнився рік, я звернулася до лікарів. Вони порадили зробити операцію. Нас поклали в лікарню, але через кілька днів сказали, що операцію робити не будуть. З болем у серці я повернулася додому. Через деякий час люди їхали на могилку до старця.
Леонтію. Поїхала з ними і моя мама. На могилі вона помолилася за спокій душі старця Леонтія, висловивши в молитві й свій сум через хворобу Вані. В той же день вона повернулася додому. А вранці, прокинувшись, ми побачили, що пухлини на ручці Вані вже не було. Міщук Г.А., м. Рівне
Житель села Самостріли Корецкого р-ну Смикало Данило вирішив поїхати на базар у місто Корець, щоб купити валянки. День випав якраз на свято Введення у храм Пресвятої Богородиці. Нічого не купивши, Данило повертався додому. По дорозі він зустрів отця Леонтія, який йшов із Корецкого монастиря з богослужіння.
— Батюшка, сідайте, підвеземо, — покликав Данило старця.
Отець Леонтій присів на підводу обличчям назад, звісивши ноги.
— Вам там дуже незручно, пересідайте, будь ласка, наперед, — порадив господар.
— Данило, мені тут краще сидіти, ніж тобі валянки на свято Введення Пресвятої Богородиці купувати, — відповів отець Леонтій.
Данило замовк. Проїхавши ще трохи шляху, отець Леонтій зійшов із підводи і пішов своєю дорогою. Данило мовчки поїхав своєю, на все життя отримавши повчання про порушення свят.
Смікало Ф.Д., с. Самостріли, Корецький р-н, Рівненська обл.
4.15. Михалюк В. І. с. Березівка Корецького р-ну Рівненської обл.
З давніх часів люди ставили на перехрестях доріг великі хрести — «фігури», для захисту сіл від сил зла. «Хрест — хранитель всього Всесвіту». Люди як могли, так і прикрашали хрест: хто стрічку вішав, хто вінок з квітів. Ось я й подумав: «Куплю на хрест ікони». Сказано — зроблено. Купив ікони і заніс їх додому. Наступного дня при зустрічі старець Леонтій говорить мені: «Потрібно, потрібно на фігуру іконки купувати. Це добра справа». Я був приголомшений, адже про купівлю ікон нікому не говорив.
У житті нашої родини стався ще один випадок, пов'язаний зі старцем Леонтієм. У нас з дружиною була донька. Ми її дуже любили, просто душі не чаяли. Так довгі роки жили спокійно і щасливо. Одного разу моя мати пішла пішки в Почаївську Лавру помолитися і зустріла там старця Леонтія. Старець, нічого не кажучи, дав матері свічку і вінок. Мати у великому здивуванні взяла все це і, помолившись у Лаврі, повернулася додому.
Минув тиждень. Раптово вмирає наша улюблена донька. Тільки тоді ми зрозуміли, що означали свічка і вінок старця. Цю свічку ми поклали в руку померлої доньки, а вінок наділи на її голівку, бо донечка наша була дівицею.
Справді, старець Леонтій був і великим молитвенником, і прозорливцем, і цілителем людських недуг.
Михалюк В. І. с. Березівка Корецького р-ну Рівненської обл.
4.16. Бобер Є. І., с. Козлин Рівненського р-ну Рівненської обл.
Одного разу в повоєнні роки ми йшли з отцем Леонтієм до нашого дому. Дім знаходився поблизу лісу на околиці села Козлин. Йшли невеликою стежкою недалеко від міста Рівне. Раптом старець Леонтій промовив: «На цьому місці буде велике і красиве село. А в цьому селі буде церква». Через роки слова старця здійснилися. Нині — це село Новоукраїнка і в селі справді гарна церква.
У нашому домі проживали чотири сім’ї. Кожна сім’я займала одну кімнату. Увійшовши до дому, отець Леонтій сказав: «Скільки я ходжу, ніколи не бачив, щоб у домі так мирно жили чотири сім’ї».
У першій кімнаті перебували мати з маленьким синочком Миколою. Зайшовши в кімнату, старець Леонтій перехрестився на ікони, привітався і, дивлячись на маленького хлопчика, сказав: «Зараз він маленький. Але в цьому селі буде побудована церква, і він буде в ній співати».
В іншій кімнаті жила моя мама Василиса з нами (нас було п’ятеро). Батько до того часу упокоївся. Моя сестра Надія, якій було дев’ятнадцять років, дуже хворіла. Постійні напади серцевого болю сильно підірвали її здоров’я. Від хвороби вона була тоненька, наче травинка. Лікарі сказали мамі, що її донька доживає останні дні. Мама звернулася до отця Леонтія: «Отче, помоліться, дуже хвора моя донька. Лікарі сказали, що вона доживає останні дні». Старець Леонтій підійшов до хворої, помолився, благословив і сказав: «Нічого, нічого, вона ще житиме». Потім подивився на маму, яка сиділа на ліжку, і сказав: «А ти вже готуйся. Тобі вже скоро». Після сказаних слів Надії з кожним днем ставало все легше. Наступного ранку вона піднялася з ліжка, сіла на нього і сказала: «Я хочу їсти. Дайте мені щось поїсти». Завдяки молитвам старця Леонтія вона дожила до сімдесяти п’яти років. Заміж не виходила.
Ця подія сталася навесні, а восени раптово захворіла на рак моя мама і спочила.
У третій кімнаті жила сім’я з кількох осіб. Жінка звернулася до старця Леонтія: «Зайдіть у мою кімнату, сядьте на ліжко». Старець Леонтій подивився на ліжко, на якому лежала ціла гора подушок, і сказав: «О, тут сідати не можна», — і швидко вийшов із кімнати. Син цієї жінки був у бандерівцях, і люди зрозуміли, що старець Леонтій своїми духовними очима це бачив.
Час був важкий. Люди з навколишніх сіл Козлин, Котов та інших, дізнавшись, що старець Леонтій зупинився в нашому домі, поспішали, щоб його побачити, почути його проповіді, попросити святих молитов.
Кожний прихід старця приносив людям тихе умиротворення, спокій та невимовну радість про Господа.
Бобер Є. І., с. Козлин Рівненського р-ну Рівненської обл.
4.17. Зінаїда Нечипорук с. Стовпин Корецького р-ну Рівненської обл.
У 50-х роках мою маму, Бондар Анну, турбували часті напади головного болю. Мама смиренно все переносила і нікому про це не розповідала. Одного разу в один із літніх днів вона жала серп жито. Несподівано на дорозі в полотняному одязі, босий, з непокритою головою і згортком у руках з'явився сивий старенький. Рівняючись, він звернувся до мами:
— Що, Анно, болить голова?
— Боляче, — відповіла мама.
— Не переживай, не буде, не буде боліти.
Він поклав їй на голову свою руку і, ніби нічого не сталося, пішов далі. Мама була в подиві. Звідки цей старенький міг знати про її головні болі? Але ще більшим було її здивування, коли незабаром хвороба залишила її назавжди.
Наступного дня мама запитала у людей, хто був цей дивний старенький у їхньому селі. Ім, як стало відомо пізніше, виявився старець Леонтій Грицан.
Зінаїда Нечипорук с. Стовпин Корецького р-ну Рівненської обл.
4.18. Косінський Г. Ф. с. Щекічин Корецького р-ну Рівненської обл.
Оце тепер дорога стала могилкою старця Леонтія для багатьох тисяч людей, які з вдячністю та великою повагою щороку приїжджають у село Нова Мощаниця, щоб вшанувати його світлу пам’ять, попросити молитвенної допомоги старця.
Агафія Авксентіївна, жителька села Щекічин, з вдячністю згадує про молитвене передбачення старця для родини. Подія відбулася в 1944 р. Агафія разом зі своєю сусідкою Оленою пішли в Почаївсько-Липенський скит на богослужіння. Якраз у цей час у святій обителі перебував старець Леонтій. Після закінчення служби вони підійшли до старця за благословенням. Старець її благословив, дав просфору і наказав обійти з просфорою свій будинок і всі господарські будівлі, додавши, що чекає її велика скорбота.
Прийшовши додому, Аграфія обійшла з просфорою лише свій будинок. Незабаром їхню родину дійсно відвідала скорбота. За два тижні до свята Різдва Христового їхав облавою радянських воїнів на підводах із села Межиричі в село Щекічин Корецького району. На в'їзді в село їх чекала засідка українських партизанів. Зав'язалася боротьба. Частина радянських воїнів була вбита. Решта живих солдатів повернулися в Межиричі по допомогу. Повторно оточивши село, вони почали палити всі будинки, думаючи, що в селі розташувалися партизани. Зайшовши в будинок Аграфії, солдати перевернули ліжка, застелені соломою, шукаючи, чи не ховався хто. Підпалили солому і швидко втекли геть. Аграфія знаходилася у дворі. Вона з жахом очікувала, що ось-ось почне горіти будинок. Минали хвилини, але будинок не загорявся. Убігши в будинок, вона побачила лише попіл від соломи. Тільки тепер вона згадала просфору старця Леонтія та пророцтво про майбутні скорботи.
Косінський Г. Ф. с. Щекічин Корецького р-ну Рівненської обл.
4.19. Приступлюк К. Р. с. Городище Корецького р-ну Рівненської обл.
У 1968 р. захворіла моя мама, Кондратюк Лідія Несторівна: у неї виявили запалення хребта. З цією хворобою ми якось мирилися. Але в червні 1970 р. у мами почалася сильна блювота, і вона почала танути просто на очах. Ми звернулися за медичною допомогою до Рівненської обласної клінічної лікарні. Після обстеження УЗД лікарі встановили діагноз — дивертикул стравоходу. Я показала це заключення хірургу, який давав направлення, і запитала, що буде з моєю мамою, чи зможе вона жити з такою хворобою. Лікар відповів: «Буде жити, поки живеться» — і призначив лікування. На жаль, лікування нічого не дало. Мамі ставало погано навіть від шматка хліба чи ковтка води. Тому ми знову звернулися до лікарні. Лікуючий хірург Боровий після обстеження повідомив мені, що в стравоході виявлено велику опухлина і необхідне хірургічне втручання: замість її власного стравоходу поставити капроновий. Почувши це, мама дуже злякалася, але на операцію не погодилася.
Я була в розпачі і не знала, чим допомогти матері. Все сталося промислом Божим. Якось я розповіла про свою біду одній знайомій, яка порадила звернутися до старця Леонтія. Так ми і зробили. Ввечері наступного дня зустрілися зі старцем. Старець виголошував проповідь людям, як правильно класти хрестове знамення, жити за заповідями Божими. Слова старця дуже запали нам у душу.
Після проповіді люди почали підходити до старця за благословенням на дорозі. Кожен мав якісь скорботи і ділився ними зі своїм духовним отцем. Я дуже хвилювалася, хоча вважала себе православною християнкою, завжди відвідувала церкву. При цьому всім істотою відчула, що переді мною великий молитовник, наставник. Я сказала старцеві:
— У мене дуже хвора мама (про лікарню навіть не згадала).
— А чому ж вона хвора? Відведи її з лікарні і нехай все їсть. А те, що вона лежить у лікарні, не має значення. Більше лежати не буде, — чула я у відповідь.
Я спочатку здивувалася, звідки незнайома людина знала, що мама лежить у лікарні. Адже я нікому нічого не розповідала. Але серцем одразу повірила словам старця.
Маму виписали з лікарні за умови, що вона незабаром продовжить лікування. Молитовним предстательство старця Господь звершив диво. По поверненні додому у мами припинилася блювота. А через деякий час хвороба пройшла, наче ніколи і не турбувала. Прожила вона ще, по милості Божій, більше чотирнадцяти років.
З впевненістю можу сказати, що старець Леонтій був зцілювачем душ людських, наставником, учителем, батьком.
Приступлюк К. Р. с. Городище Корецького р-ну Рівненської обл.
4.20. Пастух Г. В. с. Застав'я Корецького р-ну Рівненської обл.
Ще з раннього дитинства я не раз бачила старця Леонтія. Найбільш пам'ятними і навіть пророчими були зустрічі з духовним батьком, що сталися у 1952 році.
В одного погожого літнього дня я разом з двома жінками пасла стадо корів. Пасовище знаходилось приблизно за три кілометри від села. Раптом почала надходити чорна хмара, піднявся сильний вітер і пішов зливовий дощ.
У стаді знаходилася тільна корова, і саме в цей час вона почала телитися. Ми дуже злякалися, але не розгубилися. Одна жінка побігла відганяти корів, а інша — в село за допомогою. Через короткий час корова отелилася. Я накрила маленького теляти рогожем і обняла, ніби дитину. Злива все не припинялася. Раптом я побачила, як з боку Гощі до мене наближається чоловік у довгому чорному одязі. Коли він підійшов ближче, я впізнала в ньому старця Леонтія. Рівно підійшовши до мене, він сказав: «Ось, ти прийматимеш пологи». Перш ніж продовжити свій шлях, старець помолився, і буря зливою припинилися.
Слова старця були пророчими. Я закінчила Рівненське медичне училище і тридцять вісім років пропрацювала акушеркою в селі Великі Межирічі. За молитвами старця в моїй практиці не було жодного смертельного випадку.
У пам’яті залишилася й друга зустріч зі старцем Леонтієм. Одного разу я чистила мак, а старець саме проходив через наш двір. Побачивши мене, він сказав:
— Галино, я навчую тебе однієї молитви. Будеш молитися і будеш під Покровом Божої Матері.
— Я не запам’ятаю, треба записати, — відповіла я.
— Ні, не треба, — погладив мене по голові старець. Ти і так запам’ятаєш.
Живильною водою з його вуст полилися слова молитви:
«Богородице, Владичице, всього світу помічнице, закрий, захисти Своєю Ризою, Пеленкою, молитвою святою від усякого зла, нечистого духа, злого чоловіка, ворожого нашестя, ворожих куль. Амінь».
Слова молитви, як і сказав старець Леонтій, я запам’ятала з першого разу. У різних життєвих ситуаціях ця молитва давала мені силу і впевненість, бо моєю захисницею і покровителькою була сама Мати Божа.
Пастух Г. В. с. Застав'я Корецького р-ну Рівненської обл.
4.21. Розповідь про Агафію Тарарук і повернення її брата з полону
Цей випадок трапився в 1944 році з моєю бабусею Тарарук Агафією, уродженкою села Броди Острозького району Рівненської області.
У той час всю її родину турбувало одне важливе питання. Ще на початку війни її рідний брат Олександр потрапив до німців у полон і відбував ув'язнення в Німеччині в концтаборі, про що повідомили сім'ю. Бабуся протягом багатьох років не переставала надсилати до концтабору посилочки на ім'я брата у вигляді маленького пиріжка, в який ховала шматочок сала. Такий був дозволений пайок для ув'язнених. Відповідей ніяких не приходило, і бабуся не знала, чи отримує брат посилку, чи ні, але все ж безперестанно надсилала, оскільки була впевнена, що якщо брата немає в ЖИВИХ, то може хтось інший, хто потребує, підкріпиться. Одного разу через село Оженин проходила група паломників з іконою Божої Матері. Бабуся також приєдналася до них. Сусіди порадили бабусі звернутися до старця Леонтія, який був серед паломників, і спитати про брата. Бабуся підійшла до старця і розповіла йому про свою скорботу, на що старець відповів: «Моліться, живий і неушкоджений». Закінчилася війна. Один із небагатьох повернувся з полону брат, розповідаючи про жахи, пережиті ним. Безперестанна молитва і віра в Бога підкріплювали його душевні сили, а регулярно надсилані пиріжки підкріплювали і сили тілесні. Одиниці залишилися в живих. За розповідями брата, особливо важко було тим, хто курив, оскільки їхня залежність змушувала обмінювати скудну їжу на махорку. Цей випадок, пов’язаний з ім’ям дивного старця, був лише один у нашій родині. Але він назавжди залишився в пам’яті, запалав гарячею любов’ю до цього молитовника, доброго пастиря, який вчив прикладом свого святого життя. Він залишив гарячу любов, тепле душевне спогадання, величезну повагу і молитовну пам’ять про себе. Усю нашу родину старець Леонтій привів і зміцнив у вірі в Бога, чудесним чином показавши силу МОЛИТВИ. Барабаш І. С., м. Львів
4.22. Бояр Г. І., с. Садове Гощанського р-ну Рівненської обл.
Хочеться розповісти про один випадок, свідком якого, за Божою милістю, став я сам. Сталося це півтора роки до смерті старця Леонтія. Тоді я приїхав до старця, щоб допомогти йому у будівництві печі в невеликій коморі, яку виділив для старця його брат Дмитро. Час від часу приходив отець Леонтій, оглядав мою роботу, підказував, дякував. Одного разу до комори під’їхала машина, і з неї вийшли дві жінки та чоловік з хлопчиком приблизно шести років на руках. Зайшовши до кімнати, вони привіталися зі старцем, і жінка зі сльозами почала розповідати про те, що їх єдиний син від народження не ходить. Так Бог дав, що вони зустрілися в Москві з певною Макриною, яка порадила їм звернутися за допомогою до старця.
Вислухавши, отець Леонтій несподівано звернувся до хлопчика: «Йди-но, йди-но сюди!»
Сталося те, чого ніхто не міг очікувати. Хлопчик вискочив з рук батька і побіг до старця Леонтія. Отець Леонтій узяв його за руку і сказав: «Підемо на вулицю до машини! Побачимо машину!» Вони разом вийшли у двір.
Батьки були настільки приголомшені, що навіть не могли зрушити з місця. Лише через кілька хвилин вони почали плакати. Неможливо словами описати їхню радість. Старець тримав їхнього сина за руку і щось показував йому у дворі. Хлопчик радісно сміявся і впевнено йшов за старцем. Побувши ще деякий час біля старця, вони почали збиратися у зворотну дорогу. А хлопчик усе бігав по двору, не відходячи ні на крок від старця Леонтія.
Батьки ще раз подякували старцю Леонтію за зцілення сина. На прощання він сказав батькові хлопчика: «Ти ще приїдеш до мене».
Як їх звати, я не запам’ятав, пам’ятаю лише те, що вони з Москви і що чоловік був великим начальником.
Але на цьому моя розповідь не закінчується. Коли спочив отець Леонтій, з Мізоча в село до старця міліція два дні не пропускала жодної машини. Люди з усіх кінців країни їхали попрощатися зі старцем Леонтієм, висловити йому свою любов і вдячність. Якраз у цей час, через півтора року після зцілення сина, їхав той самий начальник з дружиною та сином знову побачитися з отцем Леонтієм. У Мізочі їх зупинила міліція. Начальник пояснив, що їде в село Нова Мощаниця до старця Леонтія. Міліціонери відповіли, що старець недавно спочив і що туди наказано не пропускати жодної машини. Начальник вийшов з машини, показав документи і сказав негайно пропустити весь транспорт у село Нова Мощаниця.
Збулися слова старця Леонтія. Приїхав до нього начальник, і подякувати, і попрощатися.
Бояр Г. І., с. Садове Гощанського р-ну Рівненської обл.
5. Духовні настанови старця Леонтія
Джерело: с. 165–172. Повний розділ, включно із заключною настановою та словами «Амінь і Богу слава».
Дідусь себе нічим особливим не називає. Дідусь — маленький. Дідусь лише нагадує, як душечку врятувати.
Старець Леонтій
Про віру
Нас рятує жива, діяльна віра. Чудово, що ми чуємо і радіємо Христовому Воскресінню! Але Царства Небесного досягне лише той, хто втілює плоди цієї перемоги над смертю у своєму повсякденному житті.
Ми лише на словах християни, до першої жертви, до реальної небезпеки. Варто нас чимось налякати, як ми відразу відпадаємо від віри. А нам треба так сказати: «Хоч голову з мене зніми — я християнин (християнка)».
Коли учні ходили з Господом, у них були сумніви й невіра, але коли їм Господь послав Духа Святого, вони стали твердими.
Про хрест
Велике значення має хрест: приймаючи їжу, відходячи спати, необхідно все освячувати хресним знаменням. Хрестом оберігаємось — ворогові протистоїмо.
Про тих, хто правильно і благоговійно хреститься, кажуть, що вони лжепророки. Але брехунами є ті, хто вчить зовсім не хреститися.
Будемо прислухатися до тих, хто закликає до Церкви, до молитви, до посту, до любові й лагідності.
Тим, хто недбало хреститься, хто лихословить, — слухають вони чи не слухають — нам потрібно нагадувати, щоб не нарікали в останній день.
Хрест потрібно носити на грудях. Без нього не слід залишатися ні на хвилину.
Кожному дано нести свій хрест: комусь зберігати дівоцтво, а комусь народжувати дітей.
Хреститися потрібно так, щоб відчувалося тіло.
Про гріх
Хто, згрішивши, впав у глибину відчаю, хай кличе: «Візьми мене, Господи, із ями погибелі!»
Йдіть до церкви і щиро сповідайте Господу Богу перед духовником усі свої гріхи. І намагайтеся надалі більше не грішити подібним чином.
Після сповіді людина отримує прощення гріхів, полегшення та духовну радість. Щоб зберегти цю радість, потрібно берегти себе від гріхів, часто осіняти себе хресним знаменням, правильно, з вірою та надією на Бога.
Сьогодні людина розпусна, а завтра покається щиро перед Богом. Ось і стане з останнього перший. Так не будемо ж, дорогі мої, судити ближнього свого.
Про любов до Бога
З Богом завжди, скрізь і з усіма добре. Прощається більше гріхів тому, хто має більше любові. Христос закликає до любові і Бог є любов, а любов покриває багато гріхів.
Про надію на Бога
Коли цілковито будемо покладатися на волю Божу, тоді й свій хрест нести буде легко.
У скорботах необхідно терпіти і смирятися перед волею Божою і всією душею полюбити Того, Хто шляхом випробувань веде нас до добра.
Якщо хто терпить вдовство або сирітство, або інші якісь скорботи, необхідно всім своїм єством покластися на Божу справедливість. Згодом ми зрозуміємо, що ці скорботи були нам необхідні.
Про молитву і піст
Моліться хто як уміє, тільки з чистим серцем.
Молитва, піст і милостиня рятують від смерті. Це сходи до Бога. Головне – утримуватись у словах. Не гнівайтесь і не засуджуйте ближнього, прощайте одне одному, і Господь нас простить. Не сваріться одне з одним, не ворожіть, не чаклуйте, не ходіть до знахарів... Дуже настійно вас прошу: мирно живіть, бо час короткий.
Піст і молитва — це два крила. Птах за допомогою крил здіймається вгору, а людина через піст і молитву підноситься на вершини духовної досконалості. Молитва ранкова і вечірня, перед початком будь-якої справи і після неї, перед прийомом їжі і після неї, подяка Богові за всяке благодіяння — повинні бути обов'язковими в житті християнина. Молитвою охоплюється все життя людини.
Добре, що цей піст проводимо у стриманості, чекаємо Воскресіння Христового, радості... Але ми повинні дотримуватися ще й духовного посту: не сваритися, не клястися, не гніватися на ближнього, не ображати, нікому зла не робити, дивитися по-християнськи на свого ворога. Хто буде так чинити, того Господь у будь-який час охоронятиме.
Якщо є такі, які бажають ревно Богові служити. Таким — триденний піст...
Сама по собі молитва без лагідності та смирення ніякої користі не принесе.
Один мученик йшов на страждання і думав, що винесе всі муки, але коли його поклали на розпечену решітку, він впав у відчай і був готовий відмовитися від подвигу. Але в цей момент він почув голос згори: «Твори молитву». Почавши молитися, він витерпів усі страждання.
Молитва перемагає все.
Молитва є мовленням до Бога. Читання — це Божа бесіда. Коли молишся — ти розмовляєш з Богом. Коли читаєш святі книги — Бог розмовляє з тобою.
Про церковну молитву
Молитися можна і вдома, але в церкві — соборне моління, а тому «відкладемо всяку життєву турботу».
Любіть Церкву, нашу духовну матір. Як казали древні: «Кому Церква не мати, тому Бог не Отець».
Ми знаходимося в життєвому морі. Ной від потопу спасся в ковчезі. А наше спасіння — свята Церква... Потрібно ходити до церкви без всякої ліні, зі страхом. І там повинні ми думати, що прощаємо всім, хто нас чимось образив. Тоді наша молитва буде прийнята. А якщо не бажаємо прощати людям образи, то це ознака того, що ми далекі від спасіння. Як за допомогою корабля припливаємо до тихої пристані, так через Церкву отримуємо вічне спасіння. До церкви треба приходити на початок богослужіння і виходити після відпусту, приклавшись до хреста. Якщо звершується молебень або панахида, то їх теж не слід залишати. Необхідно частіше сповідатися і причащатися Святих Христових Таїн.
Сповідуючи свої гріхи, людина отримує полегшення і духовну радість. Щоб зберегти цю радість, потрібно остерігатися гріхів і часто перехрещуватися, з вірою та надією на Бога.
Бережімо неділю та церковні свята, тоді й Господь збереже нас.
У церкві потрібно стояти уважно, не розмовляти, не оглядатися, не думати про мирські справи, вникати в кожне слово і піснеспів.
Причастя — вершина всіх Таїнств.
Встояти на Божій службі, молячись уважно, — ліки, що зцілюють душевні й тілесні недуги.
Про терпіння
Знайте, що вінці заслуговуються терпінням. Якщо ми не будемо терпіти за Господа, то доведеться терпіти інше, яке доведеться терпіти, але нагороди не буде.
Про гріх осудження
Як нам досягти спасіння? І відповідь дуже проста: не судіть і не судимі будете. Якби ми самі себе судили, то ніхто і не зумів би нас осудити.
Дуже великий гріх має той, хто образить ближнього, принизить подорожнього, осудить священника.
Не можна розділяти священників на хороших і поганих, бо всі вони служителі Божі. Обговорювати і осуджувати їх — великий гріх.
Про чесноту смирення
Смирення і терпіння — це ключі від раю. Хто себе унижує, того Господь возвеличить до неба, а хто себе возвеличує, того приземлить. Якщо нас принижують, треба радіти, а якщо нас возвеличують, треба смирятися і не приймати цієї похвали.
Про свята
Хто порушує неділю, того Бог не благословляє. Коли ми будемо порушувати свята, тоді Господь відніме у нас здоров’я. Бережемо неділю і свята, тоді Господь і нас збереже.
Хто на базар у неділю ходить — душу в пекло вводить.
Про останні часи
Час і все тимчасове хай іде своїм чередом, а ми покликані до боротьби за вічність.
Стійте у вірі, будьте християнами до останнього свого подиху.
Цінуйте кожен день, бо тепер Ноєві дні.
Тіснота, нестатки, гоніння і страждання загострюють почуття людини, відкривають духовний зір до пізнання своєї немочі, дають силу для того, щоб іти спасенним шляхом. Розкіш і розпещеність виривають зі серця святі почуття і заглушають прагнення вести духовний спосіб життя.
Буде перечистка і меч загляне в кожен дім. Після перечистки залишаться люди покірні і смиренні. Несправедливість загине, а правда воцариться.
«Блаженні, коли вас ганьблять», — сказано в заповідях блаженств, і це наш шлях.
Хто неправильно подвизається, той не увінчається.
Час швидкоплинний і тому дуже дорогоцінний. У ньому нескладно спастись і заслужити Царство Небесне — потрібно лише витримати у вірі. Для вірного служіння Богові найкраще вести скромний спосіб життя, не прагнути до висот, не виставляти своєї праведності напоказ, вважати себе «нижчим і гіршим за всіх», створювати в собі людину за образом Спасителя.
«Правильно ставте знак хреста на собі; слухайтеся Церкви; стійте у вірі, як на камені; нікого не бійтеся і нічого не бійтеся; терпіть; зберігайте те, що вам сказано, і будете збережені».
Амінь і Богу слава.
6. Спогади та згадки в життєписі архідиякона Михаїла
Повні пов’язані розділи частини II. У них ідеться про духовне наставництво Леонтія, спільні подорожі, переслідування його учнів, листування, зустрічі в таборах та кончину. Збережено також частини цих розповідей про інших учасників подій, щоб не втратити контекст.
6.1. Духовний наставник
Джерело: с. 179–184. Повний розділ частини II.
У всі періоди історії Господь посилав Своїх обранців для утвердження віри на землі. Багато з них зазнавали насмішок, докорів і жорстоких гонінь. Лише після їхньої кончини відкривалося святе життя обранців Божих.
У нелегкий для Західної України час на Рівненщині з’явився Леонтій Грицан із проповіддю Слова Божого та утвердженням Православної віри. Покинувши свій дім, у старенькому полотняному плащі, порваному взутті, а часом і зовсім босий, без головного убору, з дерев’яним посохом у руках, він ходив із села в село, із міста в місто по домівках селян. У свята його можна було бачити біля храмів, на базарах, і скрізь він закликав людей до покаяння та стійкого перебування в Православній вірі. Його проповідь була простою та доступною. Вона охоплювала широкий круг питань церковного життя православного християнина: як правильно схилятися перед хрестом, шанування недільних та святкових днів, поважне ставлення до духовенства, піст, молитва, милостиня, паломництво до святих місць тощо. За великі труди на ниві Божій, ревність до Православної віри Господь нагородив його даром прозорливості та втіхи душ людських.
Ще до приходу Радянської армії можна було бачити старця Леонтія біля Свято-Троїцького Корецького жіночого монастиря. Він стояв взимку на снігу босими ногами, незважаючи на сильний мороз, і по кілька годин, а траплялося й цілими днями, закликав людей до покаяння. Пламенна проповідь старця Леонтія привертала увагу оточуючих, і біля нього завжди збиралося багато людей, щоб послухати настанови про духовне життя та християнську любов до Бога і людей.
Часто запрошував старця до себе додому і батько Михайла, а також його дядько Павло. Духовні настанови, виголошені старцем Леонтієм, усе більше вселяли в серця слухачів непохитну віру та прагнення до боговгодного життя.
Уперше старець Леонтій побачив Михайла немовлям у колисці, коли відвідував дім його батьків. «Це Боже дитя», — сказав він мамі Михайла. Після цього він часто бував у домі Гнесюків, а ще частіше в будинку дядька Павла. Невдовзі після того, як Михайлу виповнилося п’ять років, старець Леонтій вкотре відвідав їхній дім і сказав мамі Михайла Марії: «Відпустіть його зі мною». Мама занепокоїлася і відповіла, що не може цього зробити. Старець Леонтій у відповідь сказав: «Це не твоє дитя, а Боже». Після сказаних слів мати Михайла злякалася і відпустила сина. Починаючи з самого раннього віку, старець Леонтій брав малого Михайла з собою на проповіді у найближчі села. Це була справді Боже дитя. Незважаючи на дуже юний вік, Михайло зі старечою мудрістю та дитячою чистотою вбирав у себе зерна Слова Божого, які згодом проросли і принесли плоди в серцях багатьох тисяч людей.
Коли Михайлу виповнилося шість з половиною років, у неділю вони зі старцем Леонтієм пішли на богослужіння у село Малая Совпа. Після служби старець Леонтій говорив біля храму людям проповідь про покаяння. Потім поставив перед собою стілець і сказав маленькому Михайлу: «Мишенька, скажи людям слово». Михайло швидко забрався на стілець і голосно промовив: «Гріх лопне, як мильна бульбашка!» Всі навколо засміялися. Це були перші слова маленького Михайла, промовлені перед людьми.
Старець Леонтій дуже полюбив Михайла за його слухняність, любов до Слова Божого та церковних служб. Маленький Михайло, у свою чергу, відповідав йому взаємною дитячою любов’ю і з нетерпінням чекав чергового відвідування старцем.
Леонтієм дядька Павла. Дядько був ревним християнином, захисником Православної віри. Суворо дотримувався всіх свят і постів, любив Божий храм і богослужіння і всьому цьому навчав інших. Він дуже поважав старця Леонтія і часто запрошував до себе додому. У будинку дядька Павла збиралося багато людей, щоб послухати настанови старця Леонтія. Кожного разу дві невеликі кімнати були переповнені людьми. Розташовувалися хто де міг: хто на ліжку, хто на лавках, більшість людей просто постилали щось собі і влаштовувалися на підлозі. Удивною добротою і гостинністю відрізнялася дружина дядька Павла. Любила пригостити, переживала про те, щоб усім якнайкраще догодити. Ділилася всім, чим могла: на вечерю варила картоплю, ставила на стіл огірки, цибулю. О десятій годині приходив старець Леонтій. Всі вставали і, помолившись, сідали за вечерю. Спочатку старець Леонтій цитував вірші зі Святого Письма, потім наставляв у духовному житті, а наприкінці зустрічі всі разом співали псалми. Маленький Михайло щоразу ще задовго до приходу старця Леонтія прибігав туди і в нетерпінні чекав. Коли приходив старець Леонтій, радості не було меж. Хлопчик сідав поряд із ним і з тривогою слухав, намагаючись не пропустити жодного слова.
Йшли важкі тридцяті роки. Старець Леонтій час від часу брав із собою маленького Михайла у найближчі села на недільні та святкові богослужіння. Найчастіше вони відвідували Почаєво-Липенський чоловічий скит у селі Липки. Це святе місце особливо любив старець Леонтій і говорив, що воно під Покровом Пресвятої Богородиці.
Настоятель монастиря отець Яків (Наумчук) завжди був дуже радий таким дорогим гостям. Щоразу після богослужіння за його благословенням старець Леонтій виголошував проповідь. Люди, вийшовши з храму, влаштовувалися, хто де міг, і слухали. Після закінчення проповіді розстеляли покривала та готували трапезу з принесених продуктів. Багато хто звертався до старця Леонтия зі своїми актуальними проблемами. Старець кожному приділяв увагу, вислуховував, давав поради, за всіх молився. На душі у всіх була величезна радість від спілкування з духовним наставником.
З кожним приходом старця Леонтия все більше людей збиралося не тільки з прилеглих сіл, а й здалеку. Вони добиралися до Почаївсько-Липенського скиту, щоб побачити старця.
Михайлу було близько семи років, коли він уперше зі старцем Леонтієм відвідав Почаївсько-Липенський чоловічий скит. Від першого відвідування і до кінця життя Михайла це місце стало для нього найдорожчим і найріднішим. Отець Іаков одразу назвав маленького Михайла своїм послушником і завжди приділяв йому особливу увагу, приймаючи дитину з батьківською любов’ю. Тому під час перебування в скиту Михайло ні на крок не відступав від отця Іакова.
Коли сонце ховалося за горизонт і на втомлену землю спускалася тиша, усі поспішали до джерела. Старець Леонтій виголошував проповідь, а потім отець Яків знову і знову розповідав передання про підземну церкву, про те, як сама Цариця Небесна з’явилася йому і наказала на місці колишньої церкви збудувати нову. На місці явлення Божої Матері отець Яків поставив великий дерев’яний хрест і завжди прикладався до нього. Ці розмови глибоко закарбувалися в серці Михайла. У нього з’явилося велике бажання до кінця свого життя служити Господу та Божій Матері в цьому святому місці.
Дуже часто, коли всі йшли від джерела, Михайло залишався один на місці явлення Божої Матері і довго молився, звертаючи свій погляд на хрести куполів храму. І лише під ранок, намагаючись бути непомітним, приходив і тихо лягав спати.
Справді, це місце святе і славетна його історія.
6.2. Під покровом Пресвятої Богородиці
Джерело: с. 184–193. Повний розділ частини II.
У південно-західній частині села Липки видніється пагористе поле, яке й до сьогодні називається Селищем. З давніх часів у цій місцевості селилися наші предки. Край був багатий на дичину, земля давала добрі врожаї, а вода мала неповторний цілющий смак. Ось і тяглися до цього місця наші прадіди й заселяли його, ставили хати, облаштовували господарства. Але час був важкий. Татари раз, а то й двічі на рік здійснювали напади на руські землі і збирали подать: м'ясо, шкури, масло, мед, рибу. Жителі Селища як могли оберігали свої землі. Але траплялися випадки, коли в посушливі роки подать платити було нічим, і дикі ординці вчиняли жорстокі розправи — повністю спустошували поселення. Ледве втихали пожежі і висихали сльози скорботи, люди знову заселяли ці місця. Так було не раз. Нібито птах Фенікс, яка, відроджуючись з попелу, ставала ще красивішою, так і це місце спустошувалося, спалювалося, але з часом ставало ще родючішим і прекраснішим. Історія знищення і відновлення Старого Селища повторювалася, як зміна дня і ночі.
Існує багато переказів, пов’язаних із цим поселенням та цілющим джерелом. До наших днів збереглися два перекази, які передавалися з уст в уста. Перший, пов’язаний із спустошенням Селища татарами, другий — про церкву, що пішла під землю.
Ординці, як хижі звірі, нишпорили по Русі, спустошували тисячі міст і поселень. Але густий липовий бір довго не траплявся їм на очі, біда оминала це місце стороною. Старійшини пояснювали це так: «За тверду віру, за шанування свят, за наші труди Господь нас береже».
Місцевість Селища нагадувала райський куточок: з усіх боків була оточена лісами, наче вінком опоясана. Хати перед великими святами фарбували в помаранчевий та світло-жовтий кольори. Люди пам’ятали свій давній добрий звичай — готуватися до свят великою працею. Чужоземці не могли відрізнити світло-жовту хижу від стогів сіна. Але все ж неможливо було сховати Селище від татарських баскаків.
Селище жило простим життям: люди працювали в полі, в лісі або займалися риболовлею. Ніхто не підозрював про страшну загрозу, яка от-от могла настати з-за пагорба. Саме звідти з’явилася лавина кінних ординців. Вони мчали чорною хмарою, знищуючи все на своєму шляху. Здавалося, не врятуватися нікому. Озброєні луками і кривими короткими мечами, вершники, немов голодні пси, кидалися на поселенців. Смерть була повсюду. Лише молодому русоволосому юнакові, який на краю лісу допомагав батькові робити дубові ободи для коліс, вдалося на деякий час уникнути меча. Він сховався під гілками дикої груші і голосно, як тільки міг, закричав, попереджаючи про небезпеку.
Стріла татарського воїна наздогнала юнака, але не змогла зупинити сигнал тривоги. Він передавався з уст у вуста по всьому поселення. Цього було достатньо, щоб жителі встигли піднятися на захист, а малі та немічні сховалися у лісових непрохідних болотах. У той момент, коли загорілася перша хата в Селищі, голосно та грізно зазвучав церковний дзвін.
Здавалося, що він заглушив навколо себе все: дикі голоси, брязкіт зброї, зупинив стріли в лугах і мечі, підняті над новими жертвами. Все тривало недовго. Але цього вистачило, щоб багато селяни знайшли собі притулок, сховалися від ворога. Басурмани одразу ж оточили церкву і випустили сотні стріл у пономаря, який усією силою дзвонив нагорі. Але тільки вони досягали дзвіниці, як раптово, зупинені якоюсь силою, падали на землю. Багато разів татарські вершники цілитися в пономаря, але безуспішно: дзвін турботливо сповіщав, повідомляючи про небезпеку іншим селам.
Татари намагалися вдертися в храм, але двері не піддавалися; намагалися підпалити, але ніяк не вдавалося добути вогонь. Сам Господь охороняв це святе місце.
Раптово здригнулася земля, і сталося те, чого ніхто не міг очікувати — супроводжувана монотонним дзвоном церква почала занурюватися під землю. Від несподіванки загарбники оніміли. Вони не встигли й кроку ступити, як відразу були підкошені вогнем.
Коли хрест церкви опинився під землею, замовкли звуки дзвону.
Невдовзі Господь явив ще одне чудо — на місці храму струмками забив цілющий джерело. І донині приходять сюди люди, щоб випити води, втамувати спрагу та зцілитися від недугів. Ця легенда свято зберігалася в серцях наших предків. Але чи це легенда? Живими свідками тих подій залишилися Селище та живоносне ДЖЕРЕЛО.
Минали роки. Божим Провидінням було призначено, що джерело і земля перейдуть у володіння благочестивої й побожної родини Андрія Наумчука. У 1866 р. його син Микола одружився з місцевою дівчиною Прасков’єю та створив родину. Батько виділив Миколі землю, на якій розташовувалося джерело. Благочестива родина виростила та виховала п’ятьох дітей — двох синів і трьох дочок. Передання про підземну церкву ретельно зберігалося у родині Наумчуків. Джерело, що виднівся на пагорбі їхнього власного поля, вони вважали цілющим. Микола й Прасков’я щиро вірили, що джерело з’явилося на цьому місці як невичерпна Божа милість до людського роду. Микола часто казав дітям, що струї джерела — це сльози останніх захисників Селища, поселення, з якого почалося село Липки. Серед п’яти сестер і братів найбільш допитливим був Іван. Щойно хтось із новоприбулих гостей або старших домочадців починав згадувати про давню церкву, маленький Іван ніби завмирає на місці, вбираючи в себе кожне дороге серцю слово. Більше за все він любив слухати, як батько читає Біблію.
Коли Іванові ще не виповнилося десяти років, він захворів на тиф. Жахлива хвороба прогресувала, і сили зовсім покинули хлопчика. Батько привіз із села Великі Межирічі лікаря, який прописав ліки і порадив сподіватися на Божу милість, оскільки сам сумнівався в одужанні хлопчика. Місцеві знахарі також не змогли зупинити хворобу. Хлопчик худнув, як свічка. Він весь час марив і просив: «Води... Пити...»
Мати змочувала гарячі уста сина відваром із кавунів, фруктів і весь час молитвою стояла перед старовинною Афонською іконою Божої Матері, привезеною кимось із Почаївської Лаври. Вона була поставлена біля узголів'я хворої дитини. Виснажена мати вже втрачала надію на одужання сина, але уста постійно повторювали:
— Пресвята Богородиця, допоможи! Пресвята Богородиця, не залишай, заступися за мого сина!
А хворий усе просив:
— Води...
Мати подумала:
— А може йому допоможе свята вода з джерела? Він так любив її пити і пригощати інших.
Мати швидко піднялася і поспішила до джерела, принесла води і напоїла сина. Хворий Іоанн жадібно, ковток за ковтком, пив цілющу воду і не міг напитися. Потім мати змочила хустку у воді і приклала до гарячого тіла сина. Іоанн одразу заспокоївся і заснув міцним сном. Батько з матір'ю настільки налякалися, що привели місцевого священика, щоб той прочитав канон на вихід душі. Іоанн мирно дихав, не відкриваючи очей. Усі навколо плакали. Так він проспав більше доби. Коли ж відкрив очі, спитав:
- Де вона? Де? Хто, синочку? — перепитала мати. Прекрасна жінка в красивому вбранні! Вона тільки-но була тут, біля мене. Вона вже пішла?
Мати з батьком переглянулися. Жар пройшов, син не божеволів, очі не блищали.
— Де вона? — все питав Іоанн.
— Це тобі, синочку, все наснилось. Дуже хороший сон на одужання, — заспокоювала сина мати.
Лише через деякий час, побачивши в куточку серед ікон Афонський образ Пресвятої Богородиці, маленький Іоанн вигукнув:
— Це Вона, мамо, це Вона приходила до мене і пестила мене!
Так виростав Іоанн, маючи в серці своєму глибоку віру в Бога, у предстательство Цариці Небесної...
Якось раз їхній дім відвідали монахи з Почаївської Лаври. Вони розповідали багато випадків заступництва Божої Матері, потім довго співали псалми. Коли на ранок монахи збиралися в дорогу, Іоанн попросив:
— Візьміть мене з собою.
— Не можемо, малий ти ще. Ось підростеш, тоді і сам прийдеш, — відповіли монахи.
З цим і пішли. А ввечері, коли дорослі заснули, Іван утік наздоганяти монахів. Одному Богу відомо, якими дорогами блукав він, чотирнадцятирічний юнак, щоб знайти мандрівників. Але все ж сам дістався до Почаївської Лаври, де на третій день і знайшов його батько.
Більше за все Іван любив книги. Оскільки він був надзвичайно розумний, його у неповних сімнадцять років взяли послушником у Почаївську Лавру, а незабаром він прийняв чернечий постриг.
Після закінчення Кременецької духовної семінарії та прийняття чернецтва у Іоанна, тепер отця Якова, остаточно дозріло бажання побудувати церкву в Липках на тому самому місці, де вона колись пішла під землю. Отець Яків знав, що для цього потрібні гроші. Але де їх взяти? У отця їх стільки не буде, а зібрати навряд чи вдасться. Залишалося одне — заробити гроші своєю працею, навіть якщо на це піде багато років. Спершу отець Яків служив у Почаївській Лаврі. Потім попросився до села Пляшева (Козацькі могили). Збирав, як міг, рубль до рубля. Коли трохи назбирав, повернувся до рідного села Липки. Він сподівався, що тепер люди його підтримають.
Так і сталося. На будівництво храму надходили гроші з Почаївського та Корецького монастирів, також масово жертвували гроші християни з усієї округи. У цей час отець Іаков придивився за невелику ціну церкву в селі Користь, що недалеко від Корець. Точніше, тільки її зруб, що вцілів після пожежі, але придатний для будівництва. Настав час обирати місце для церкви. Отець Іаков звернувся до свого батька з проханням виділити йому під будівництво храму ту частину землі, де чистими струмками бив цілющий джерело. Батько йому з радістю відповів: «Нехай Господь тобі допомагає! Думаю, гектара землі вистачить і для будівництва храму, і для монастирських корпусів».
Йшов 1919 рік. Після повалення царської влади ще довго вирувала громадянська війна. Було страшне час повного знищення російської держави. Отець Іаков та його помічники поспішали швидше побудувати храм, щоб день і ніч молитися про спасіння людських душ, відвернути чорне зло від рідної землі. Але, як говориться, біда ніколи не приходить одна. Невдовзі на Волинь прийшли більшовики, за ними — поляки. Кожен по-своєму гнобив народ, наводив свої порядки. Все це сповільнило подальше будівництво монастиря.
З Божою допомогою у 1921 р. храм було збудовано та зареєстровано як Почаївсько-Липенський Успенський чоловічий скит Почаївської Лаври. Головний престол було освячено на честь Успіння Пресвятої Богородиці, другий — на честь святого великомученика Димитрія Солунського. Наче корабель, красувався храм на підвищенні і був видимий на десятки верст. Північна його сторона стояла на високому цоколі, оскільки розташовувалася майже біля підніжжя пагорба. У цоколі були масивні двері, які вели до каплички, що знаходилася в нижній частині храму. Тут текла вода з джерела у цементний колодязь, з якого вона по трубі витікала за межі храму і по природному руслу впадала у сільський ставок. Монастирський корпус отець Яків не встиг побудувати, бо настали страшні безбожні часи.
Минали роки. Михайлові виповнилося трохи більше десяти років. Влітку, у вільний від навчання час час, він допомагав батькові по господарству, ходив зі старцем Леонтієм. Часто прибігав у Почаївсько-Липенський скит до отця Іакова на послух: прислужував у церкві, допомагав по господарству, з повагою ставився до старших, за що його всі любили. Цілий день він ніс послух при скиту. Отець Іаков благословляв його на нічліг до людей у село Липки або у сусідні села. Особливо часто ночував Михайло в будинку Лащук Євгенії (бабусі Южини), розташованому недалеко від монастирського храму, а також у Варвари Одуд. У Євгенії був син на ім’я Василь, на три роки старший від Михайла. Михайло з ним подружився і в усьому, чим міг, допомагав.
6.3. Молодий послушник
Джерело: с. 193–197. Повний розділ частини II.
І з спогадів Лащук Євгенії, мешканки села Липки, став відомий випадок, який стався у 1936 р. Тоді Михайлові було 2 роки. Він часто приходив у дім Лащуків ночувати, і родина завжди радо його приймала. Але одного разу сталося подія, спогади про яку довго тривожили душу. «Як я так могла вчинити з Михайлом?» — до сьогодні жаліється Євгенія.
А сталося наступне. У понеділок другого тижня після Великодня до монастиря прийшли молоді хлопці. Михайло в той час перебував у Почаївсько-Липенському скиту. Люди за Великодній тиждень принесли до обителі багато крашанок. Хлопці взяли ці крашанки і в гарному настрої прийшли пообідати в дім Євгенії Лащук. Разом з ними прийшов і Михайло. Оскільки в домі нікого не було і він був зачинений, вони влаштувалися у дворику. Поїли і почали бешкетувати: кидати яйцями у вікно на горищі. Хтось потрапив, хтось ні, але біля віконця утворилася немала купа розбитих пасхальних яєць. Усі сміялися від душі. За цим заняттям їх і застала Євгенія. Вона побачила цей безлад і почала голосно кричати. Хлопці злякались і розбіглися хто куди. Лишився один Михайло, який не брав участі у цьому. Звісно, уся злість обрушилася на нього. Михайло мовчав, а Євгенія продовжувала лаятися!
На ночлег залишився Михайло в будинку Євгенії. Вона зі злості веліла йому лягати спати на порозі. Думала, хай поспить на підлозі, остигнеться. Михайло, не сказавши ні слова, лише поклав під голову свій піджак і заснув на порозі головою до дверей. Весна того року прийшла рання, і на вулиці було досить ХОЛОДНО.
Наступного дня син Євгенії, Василь, попросив Михайла допомогти йому спахати город. Той погодився. Увесь день то Михайло водив коня, а син ішов за плугом, то навпаки. До вечора втомилися обидва. Серце Євгенії трохи пом'якшало. Повечерявши, усі приготувалися лягати спати. Михайло вже сам укладався на порозі. Євгенії стало його шкода, і вона кинула на підлогу кожух. Михайло подякував і заснув.
На третій день Михайло півдня трудився в монастирі, а після обіду рубав дрова з Василем у НИХ у дворі. Знову дуже втомилися. Євгенія подивилася на Михайла — і серце її зовсім пом'якшало.
Через деякий час стало відомо, що Михайло не брав участі в тій ганебній справі. І по проханні багатьох років Євгенія, згадуючи цей випадок, шкодувала про скоєне.
Відомий і інший випадок, що стався під час послуху Михайла в Почаєво-Липенському скиту. Одуд Варвара згадувала про перебування Михайла у її домі. Напередодні свята святого великомученика Пантелеймона вона важко захворіла. Біль була настільки сильним, що вона не могла піднятися з ліжка. Але вона була регенткою приходського хору і мала йти на службу. Раптом почувся стук у двері, і на порозі з’явився Михайло. Він перехрестився на ікони, привітався і сказав: «Тітко Варвари, треба йти на службу». Вона йому відповіла: «Мішко, я не можу піднятися з ліжка, мені так погано». Михайло, нічого не кажучи, підійшов до ікон, став на коліна перед образом святого великомученика Пантелеймона і почав молитися. Варвара все дивилася на нього, не відводячи очей. Через деякий час Михайло встав і сказав: «Я, тітка Варвара, іду до церкви, а Ви вставайте і йдіть за мною» — і пішов. Вона не знала, що й думати. Але через хвилину відчула, що головний біль у неї припинився. Варвара, ніби нічого й не сталося, встала з ліжка, одяглася і пішла до церкви. Так, за молитвами Михайла, Господь підняв її з одра недуги.
Багато подібних випадків, які сталися з різними людьми під час перебування зовсім юного Михайла в Почаївсько-Липенському скиту, згадують жителі села Липки та сусідніх сіл.
Якщо поруч зі старцем Леонтієм або з отцем Яковом у святій обителі Михайло відчував себе захищеним, то в повсякденному житті йому було нелегко.
Відомий такий випадок. Під Різдво 1939 р. однокласники запросили Михайла взяти участь у підготовці до свята. У всіх бажаючих приєднатися вимагали гроші на купівлю матеріалу для вертепної зірки. У неділю почали робити Вифлеємську зірку. Різали, пиляли, ліпили — зірка вийшла гарною. Михайлу було дуже прикро, що все це вони робили в недільний день. На Різдво Христове домовилися ввечері йти співати колядки. Коли вийшли на вулицю, лив дощ і зірка розмокла. Вони підійшли до одного вікна, запалили свічку, покрутили зірку і тільки почали співати, як у ту ж мить зірка розсипалася в усі боки. Не вдалося проспівати жодної колядки. Засмучені діти розійшлися по домівках.
В той безбожний час усіх примушували вступати в комсомол. Завдяки попередженню старця Леонтія, який казав: «Нікуди не треба поспішати вступати, бо скоро прийде до нас такий народ, що ви не будете розуміти їхню мову», — Михайло не став вступати в комсомол. За це він терпів постійні переслідування та приниження від учителів і однокласників. Як і за польської влади, незважаючи ні на що, продовжував ходити до церкви, де зустрічався зі старцем Леонтієм.
6.4. Велика Вітчизняна війна
Джерело: с. 197–200. Повний розділ частини II.
Ось 1941 рік, у неділю, о четвертій годині ранку Німеччина почала війну з Радянським Союзом. Приблизно через два тижні німецькі війська прийшли до Кореца.
Жахливі були часи. Не було електрики, у магазинах — ні сірників, ні солі, ні мила. Німці спалювали села, убивали євреїв і місцевих жителів. Організовувалися партизанські загони. При найменшій підозрі у сприянні партизанам розстрілювали. Коли вели на розстріл, змушували винних рити собі могили і роздягатися догола.
Навесні 1942 р. Михайло дізнався, що старець Леонтій збирається йти до Почаєва на віддання Пасхи та Вознесіння, і попросився взяти його з собою. Старець Леонтій погодився, але батьки не відпускали Михайла. Перед тим доручили багато роботи, щоб він не встиг з нею впоратися. Але Бог давав сили все зробити вчасно, і батько був змушений його відпустити.
Це було перше паломництво Михайла до Почаєва. Йшли п'ятеро. Час — воєнний, тому подорож була небезпечною. Всю дорогу подолали пішки. Більше старалися йти узбіччям, щоб не бути поміченими. Коли дісталися села Біла Криниця під Рівним, побачили, як по шосе йшла величезна колона німецьких військ довжиною в кілька кілометрів.
Німці рухалися на схід. Старець Леонтій тоді тихо сказав: «Ось, дивіться, яка сила йде. Вся там і залишиться. Мало хто назад повернеться».
Від Рівного до Крем'янця пробиралися головним чином селами і до Віддання Пасхи прибули в Почаїв. Ця перша подорож Михайла до Почаєва залишила радісні спогади на все життя.
Михайлу тоді виповнилося вісімнадцять років. У зв'язку з хворобою батька всі господарські роботи Михайло взяв на себе. Незважаючи ні на що, церкву він відвідував так само старанно, як і раніше.
У тому ж році на свято Воздвиження Чесного Животворящого Хреста в житті Михайла сталося дуже важливе подія. У Корецькому монастирі після вечірньої служби в притворі храму, перед іконою «Благословляючого Спасителя», старець Леонтій дав Михайлу благословення йти до людей і проповідувати Слово Боже. Після цього по дорозі додому і всю ніч безперервно Михайло плакав, думаючи, як виконати це послух у воєнний час, коли навіть вийти з дому на вулицю було небезпечно. Наступного дня після служби в храмі він почув слова: «Молись, Бог збереже і допоможе». Протягом усього його нелегкого життя в невпинній молитві виконувалося це благословення.
Восени 1942 р. німці видали указ про відправку молоді до Німеччини на примусові роботи.
Прийшов виклик і Михайлові з'явитися в лікарню на перевірку. По дорозі до лікарні, недалеко від мосту, Михайло надкусив яблуко й побачив жебрака, який просив милостиню. Оскільки у Михайла не було грошей, він узяв ніж, відрізав половину яблука і дав жебраку. Господь своєю чергою також проявив милість до Михайла. У лікарні після ретельного обстеження двох німецьких лікарів Михайла визнали непридатним для відправки до Німеччини і видали довідку німецькою мовою. Після цієї перевірки німецьке начальство направило його працювати на Корецький цукровий завод. Майже два роки Михайло працював на заводі лаборантом.
Одного разу він ішов з дому на роботу. Недалеко проводили навчання німецькі солдати. Побачивши Михайла, вони одразу взяли його на приціл. Тоді вбити людину нічого не коштувало. Одна куля пролетіла в нього над головою. Михайло впав у кювет, по якому доповз до заводу на місце роботи.
За старанне виконання обов’язків на цукровому заводі йому дозволили дотримуватися всіх церковних свят, які він проводив у Свято-Троїцькому Корецькому жіночому монастирі.
За день до нового 1944 року за старим стилем через Корець пройшов фронт, і незабаром повернулася радянська влада. Наступного дня нового року Михайло пішов у Корецький монастир на новорічну службу. По закінченні богослужіння при виході з монастиря він побачив старця Леонтія, який босими ногами стояв на снігу і проповідував. Люди, налякані війною, зупинялися, щоб послухати його настанови. Він говорив їм: «Не затримуйтеся, поспішайте по домівках, через дві години буде падати вогняний дощ, а на третій день Великого посту готуйтеся йти в Почаїв». Всі швиденько розійшлися. Коли Михайло прийшов додому, як і було передбачено, через дві години прилетіла ескадрилья з дванадцяти німецьких літаків, які почали кидати бомби на Корець. Все місто в той час було в вогні та диму. У розумі Михайла промайнуло слово «вогняний дощ». «Ось вам і вогняний дощ», — подумав він.
Навколо старця Леонтія збиралося все більше і більше людей, які, як земля після посухи, вбирали в себе благодатну росу його проповідей. Багато хто й сам шукав старця, щоб розпитати його: хто про сина, хто про чоловіка або батька, які на фронті — чи живі вони, чи повернуться додому. Люди бачили в ньому безкорисного трудівника на ниві Христовій, який дбав про спасіння людських душ.
6.5. Здійснення благословення
Джерело: с. 200–206. Повний розділ частини II.
У рідному домі Михайла під час відступу німецьких військ протягом тижня розташовувався німецький штаб. Як тільки завершилася бомбардування, їхній будинок зайняв військовий штаб радянських військ і пробув у ньому два тижні. Після свята Хрещення був виданий наказ про мобілізацію в ряди Радянської армії всіх чоловіків у віці від вісімнадцяти до п’ятдесяти років. Їм необхідно було явитися в Корець у повній готовності для відправки на фронт. Тих, хто не хотів підкорятися наказу, судили, будинки спалювали.
Зібраних вишикували для відправки. Раптом приїхала лікарська комісія і наказала всім хворим з’явитися до них. У Михайла тоді відкрилася велика рана на лівій нозі. Ліків тоді не було, рана запалилася, і оголилася кістка. Через цю хворобу Михайла визнали непридатним для служби. Рідного батька Михайла звільнили через тяжко протікаючий ревматизм. Він пролежав до Пасхи і в перший день свята помер.
Після цього випадку Михайло попрощався з рідними і пішов проповідувати людям Слово Боже, виконуючи тим самим отримане у 1942 р. благословення.
У цьому ж році на третьому тижні Великого посту старець Леонтій організував хресний хід до Почаївської Лаври. Паломницька група складалася з понад п’ятисот осіб. Хід ускладнювався тим, що була війна, і пересуватися доводилося обережно. Але за заступництвом Цариці Небесної все проходило благополучно. Так пройшли Рівне, інші населені пункти і дісталися до Почаєва. У Почаївській Лаврі пробули тиждень і, причастившись, повернулися назад.
Михайлу і ще кільком паломникам судилося залишитися зі старцем Леонтієм до Великодня. У Великодню ніч точився сильний бій. Від звуків бою тремтіли вікна та двері в Лаврі так, що було важко почути «Христос Воскрес!» Коли освячували паски, стрілянина стихла. Потім до Лаври прийшли радянські військові і сказали, що цієї ночі вони відбили німців і фронт відсунувся за місто Броди.
Після закінчення служби хто де зміг прилаштуватися, той там і відпочивав. Михайло та кілька паломників розташувалися недалеко від Лаври в квартирі одного почаївського жителя. Одного разу Михайло, не знаходячи собі місця, вийшов на вулицю. На душі було тривожно. Михайло не міг зрозуміти, що його так турбує. Через два тижні дізнався, що в цей час помер його батько.
Світла Пасхальна седмиця пройшла спокійно. У суботу після богослужіння при виході з брам Лаври двоє військових затримали Михайла і повели в Почаївський ліс на розстріл. Михайло всю дорогу молився і дивився на бані та хрести Лаври. Матір Божа врятувала. Вийшло так, що один військовий відійшов, і Михайло залишився наодинці з іншим конвоїром. Раптом з’явилися на конях два офіцери. Вони запитали Михайла, звідки він родом. Михайло відповів, що з Рівненщини, з Корець, і що прийшов у Почаївську Лавру на свято помолитися. Ці два офіцери його й врятували. Справа в тому, що вони ходили в Лавру на богослужіння й проживали у одного знайомого диякона. Щоб переконатися в правдивості слів Михайла, вони повели його до диякона і запитали, чи знає він Михайла. Той підтвердив, що знає його і неодноразово бачив у Лаврі на богослужіннях. Михайла відпустили. Другий військовий прийшов до Лаври, щоб переконатися, чи він тут. Побачивши Михайла, заспокоївся.
У Лаврі пробули ще Фомину тиждень і в понеділок вирушили у зворотний шлях. У групі мандрівників налічувалося близько п’ятдесяти осіб. Несли двосторонню ікону: з одного боку «Неопалима Купина», з іншого — «Вознесіння Господа Ісуса Христа». Пройшли через місто Кременець і йшли селами у напрямку Рівного. Наступного дня біля лісу їх оточили радянські військові. Майже всіх чоловіків відправили на фронт. У групі залишилися лише старець Леонтій, Михайло, жінки та ще кілька стареньких. Після цього вони з іконою пішли у бік міста Острога. Проходили через села, на вході та виході з яких висіли чорні прапори з написами «Тиф». У багатьох із цих сіл хворіли, зокрема й Михайло. З великими труднощами дійшли до села Горбаків. Далі Михайло йти вже не міг. Звідси їх підвезли на підводі до село Дивень і розподілили по домівках, щоб забезпечити хоч якийсь догляд. Михайло потрапив до жінки на ім'я Віра, у якої було двоє дочок. Вони поклали його в окрему кімнату. Хвороба протікала настільки важко, що він був майже на межі життя та смерті: тіло покрилося висипом, піднялася висока температура, випало багато волосся. Медичної допомоги — ніякої.
У цей час у село Дивень прийшов старець Леонтій. Він зайшов у кімнату до Михайла і спитав:
— Хворієш?
— Так.
— Одужай і підеш за нами в Корець у монастир, — сказав старець Леонтій.
Після сказаних слів Михайло заснув. Це було під вечір, а вночі він побачив сон. Прийшов до нього старець Леонтій і повторив ті самі слова: «Одужай!» Зняв із себе пояс, зачепив його за ніжку ліжка і тягнув його крізь дерев’яну стіну. Спершу пройшов сам, потім потягнув за собою ліжко на вулицю. Протягнувши метрів сто, зупинився біля хреста і сказав: «Візьми ліжко, віднеси і йди за нами».
Незабаром Михайло прокинувся і відчув себе цілком здоровим. Зібравшись із силами, він вийшов на вулицю. Господиня, побачивши Михайла, дуже зраділа — кілька днів він не міг ні їсти, ні пити. Через день, трохи зміцнівши, Михайло пішов у Корець, де під вечір зустрівся зі старцем Леонтієм.
Від Корецького монастиря старець Леонтій з групою паломників з двосторонньою іконою вирушили до Києва. По дорозі зупинялися у багатьох храмах, служили молебні та виголошували проповіді. У селі Нова Романівка місцевою владою паломництво було зупинене. Старця Леонтія затримали та відправили до особливого відділу міста Житомира, а всіх прочан змусили повернутися назад. З Божою допомогою група паломників повернулася спершу до Корцякого монастиря, а звідти до Почаївсько-Липенського скиту, де й залишили ікону.
З Почаївсько-Ліпенського скиту старець Леонтій, Михайло та ще кілька паломників вирушили по селах із проповіддю про покаяння та тверде стояння в Православній вірі. Так вони пройшли села Городище, Бочаниця, Симонів та інші.
Через деякий час у серпні того ж року старцем Леонтієм знову був організований хресний хід до Почаївської Лаври. По прибутті до Лаври чисельність паломників становила близько трьох тисяч. Братія Почаївської Лаври всіх розподілила по корпусах і так у великій радості, помолившись та причастившись Святих Таїн Христових, багато паломників повернулися до своїх домівок. Старець Леонтій та Михайло залишилися у Лаврі до Усікновення голови Іоанна Предтечі.
Восени на свято преподобної Параскеви в селі Невирків у церковному подвір’ї Михайла благословили виголосити людям першу проповідь. Після цього все частіше й частіше люди просили Михайла виголосити Боже Слово. Зі спогадів отця Михайла: «І це Боже Слово мені доводилося говорити людям скрізь, куди тільки кидала мене моя нелегка доля: у церковних подвір’ях, у домах, у в’язницях, у шахтах».
Новорічні свята старець Леонтій, Михайло та ще кілька прочан провели в районному центрі Гоща, у церкві Архістратига Михаїла.
На свято Стрітення Господнього вони вирушили до церкви села Мнишин. Переночувати їх запросила жінка з цього села. Деякий час люди приходили послухати проповідь Слова Божого й поговорити зі старцем Леонтієм.
Якось під ранок будинок оточили радянські військові. Вони ввірвалися всередину, оголосили всіх заарештованими й під конвоєм повели до Гощі.
У міліцейському відділку старця Леонтія заарештували, а Михайла наступного дня відпустили. Чергове начальство виявилося прихильним і передало через Михайла речі старця Леонтія на зберігання. Із цими речами Михайло прийшов до дідуся Кирила. Його родина дуже тепло прийняла юнака.
Через деякий час міліціонер, знайомий однієї жінки, яка дуже шанувала старця Леонтія, допоміг їй побачитися з ним. Дізнавшись від неї, що Михайло перебуває в Кирила, старець заспокоївся.
Потім старця Леонтія відвезли до Рівненської в’язниці, де тримали понад рік. Згодом суд засудив його до п’яти років заслання в Казахстані.
6.6. Роки послуху в Почаївсько-Липенському скиту
Джерело: с. 206–209. Повний розділ частини II.
Михайло прожив у дідуся Кирила близько трьох місяців. Після цього він побачив сон, у якому старець Леонтій сказав йому: «Збирай речі й іди від Кирила до Почаївсько-Липенського скиту». Так він і зробив.
Молодий послушник жив у скиту до його закриття 1950 року. У 1948 році ігумен Яків клопотався перед архієпископом Панкратієм про рукоположення Михайла, але спецслужби зробили все, щоб цього не допустити.
З 1941 до 1950 року із Почаївсько-Липенського скиту сотні й тисячі людей вирушали паломницькими групами до Почаївської лаври, на Козацькі могили та в інші святі місця. Хресні ходи завжди починалися молебнями за подорожніх: просили Господа благословити їхні добрі наміри освячувати рідну землю молитвою та зміцнювати в людських серцях непохитну віру в Бога. Щоразу настоятель скиту ігумен Яків видавав послушникові Михайлу довідку, яка посвідчувала його особу й підтверджувала намір паломництва до Почаївської лаври. Люди з хоругвами та іконами, з молитвою на вустах ішли від села до села. Дорогою до них приєднувалися інші віряни, і число учасників сягало кількох тисяч. У тяжкі воєнні роки ці паломництва приносили людям радість, спокій і надію на мирне, богоугодне життя. Якщо хтось не міг піти хресним ходом, то прагнув хоча б почути Слово Боже, яке лилося з уст паломників, мов запашний ладан.
У 1950 році старець Леонтій написав Михайлові з Казахстану листа з проханням здійснити паломництво на Козацькі могили. У листі він зазначив, що в ході має взяти участь сто людей. Так Господь усе й улаштував. На початку ходи було дев’яносто вісім паломників, але по дорозі приєдналися дві жінки, і чисельність процесії склала сто осіб. На Козацьких могилах тоді був скит Почаївської Лаври. Відслужили Літургію, у якій брало участь багато священиків. Служба ця була особлива, урочиста і остання.
Незабаром скит розігнали і організували на цьому місці птахоферму. У 1960-ті роки на Козацькі могили почали приїжджати з-за кордону екскурсії, тому там швидко навели порядок і організували музей.
У середині Великого посту 1950 р. був закритий Почаєво-Липенський скит. Настоятель Почаєво-Липенського скиту ігумен Іаков пішов у Почаївську Лавру. Незабаром Михайлові прийшов лист від старця Леонтія з проханням зустріти його перед Пасхою в Києво-Печерській Лаврі.
Відбувши строк з 1946 по 1950 рр., старець Леонтій із підірваним здоров’ям повертався додому. У Києво-Печерській Лаврі для зустрічі зі старцем зібралося десять осіб, у тому числі й Михайло. Вони пішки протягом восьми днів подолали відстань від Липок до Києва. Тут разом провели всі Пасхальні дні й потягом повернулися назад додому.
У 1950 р. Михайло з паломницькою групою (понад тисячу осіб) відвідав Почаївську Лавру. Після цього численні паломництва до Почаєва припинилися, охочі добиралися, як могли.
6.7. Свята обитель
Джерело: с. 209–218. Повний розділ частини II.
У довоєнні, воєнні та післявоєнні роки Почаївсько-Липенський скит був улюбленим місцем сотень паломників та мешканців сусідніх сіл. Люди поспішали до цієї обителі, щоб побачити отця Леонтія, попросити його святих молитв. Незабаром до Почаївсько-Липенського скиту прийшов ще один молодий послушник, Максим. Незважаючи на важкі часи, на біди та гоніння, вони свято неслі послух у обителі. Часто після богослужіння о. Іаков благословляв Михайла і Максима на проповідь. Молоді, вони приваблювали людей своєю твердою вірою в Бога, знанням Святого Писання та величезним бажанням допомогти ближнім у нелегкий післявоєнний час.
Максим народився в 1927 р. у бідній родині в селі Більчаки Березнівського району Рівненської області. Його мати померла від тифу, коли хлопчику було шість років, у 1933 р. З того часу він жив з батьком. Старця Леонтія він знав з малих років, оскільки його батько часто здійснював паломництва зі старцем по святим місцям і завжди ставився до нього з особливою повагою.
«У сороковому році старець Леонтій, — згадував отець Максим, — постійно говорив нам, дітям: “Моліться, дітоньки, бо насувається хмара”».
Вони з батьком кожну неділю ходили до церкви і гаряче молилися. Були холодні та голодні роки війни. Одного разу при зустрічі Максим запитав старця Леонтія: «Чи йти мені до монастиря?» Старець відповів: «Іди».
У 1943 році, коли Максиму було шістнадцять років, він прийшов у Почаївсько-Липенський скит. Настоятель монастиря отець Яків був дуже радий його приходу. У той час у монастирі вже ніс послух Михайло Гнесюк, який був на три роки старший за Максима. Не за віком мудрий, ревний до Слова Божого, слухняний усім і в усьому, він і Максима навчав цим чеснотам. Під Покровом Цариці Небесної вони разом з Михайлом несли свої послухи у святій обителі. Реєструвати їх при монастирі отцеві Якову не дозволяли районні та обласні влади, але святу обитель послушники не залишали. Богослужіння у монастирі відбувалися у недільні та святкові дні. Часто траплялося, що отець Яків благословляв їх іти на свята до сусідніх приходів та виголошувати наприкінці богослужіння проповідь. Священники приймали їх з радістю. Молоді, у підрясниках, вони, немов стражі, всюди ходили зі старцем Леонтієм. Старець Леонтій завжди з любов’ю дбав про них. Що б йому не подарували, він усе віддавав обителі. Грошові засоби на монастир вони не збирали. Максим згадував, що щойно Михайло починав виголошувати проповідь, біля нього завжди збиралося багато молоді. І звідки він брав слова, від яких пробуджувалися людські душі? У нього не було ні хвилини спокою. То він з хлопцем розмовляє, то хрестик дівчині дає, то проповідь виголошує. Немов народжений був для духовних наставлень, для проповіді Слова Божого.
Ночувати при церкві було нікуди, і отець Іаков благословляв їх на ніч йти в село Липки. Сам батюшка жив у своєї рідної сестри. Їжу послушникам приносили по неділях місцеві жителі та люди з сусідніх сіл. Часи були важкі. Бувало, що цілий тиждень жили на одних сушених просфорах, а іноді й зовсім нічого було їсти.
Одного разу в 1944 р. у черговий раз прийшов до них у обитель старець Леонтій. Якраз до того часу в них закінчилися продукти. Господь так упорядкував, що по дорозі в селі Андрусіїв старця побачила одна жінка і сказала своїй сусідці: «Давай сходимо в Липки отця Леонтія провідаємо. Я щойно пиріг спекла». Сусідка з радістю погодилася.
Отець Леонтій, дізнавшись, що у них немає їжі, сказав: «Нічого, дорогі, Бог пошле наїстися». Через деякий час прийшли дві жінки і принесли багато продуктів. Такі милості посилав Господь за молитвами старця Леонтія.
Бувало всяке в той важкий час, але найголовніше — душу зігрівала велика радість у Господі та те, що вони знаходилися у священній обителі.
У 1945 р. по сусідніх парафіях бандерівці почали грабувати церкви. Максим із Михайлом тоді залишалися ночувати в келії отця Якова, побудованій над самим джерелом, або в прибудові церкви. Одного разу отець Яків поїхав кудись по справах. Того дня на ніч залишився Михайло. Так Бог дав, що пізно ввечері він пішов у село до тітки Варвари. Максим же тоді був у бабусі Євгенії.
Наступного ранку, прийшовши до монастиря, вони побачили жахливу картину: усі вікна на веранді розбиті, двері вибиті разом із завісами, усюди все перевернуто. Виявилося, що тієї ночі монастир відвідали бандерівці. Але до церкви вони не змогли потрапити, оскільки двері були дубові, масивні, оббиті широкими залізними смугами. Коли повернувся отець Яків, йому повідомили про те, що сталося. Він, розхвилювавшись, усією силою кинувся до храму й постійно запитував, чи живий Михайло. Коли йому відповіли, що Михайло тієї ночі був у селі, отець Яків, полегшено зітхнувши, заспокоївся. Він дуже переживав за свого улюбленого послушника.
Якось молоді послушники пішли з паломницькою групою до Почаївської Лаври. Від постійного ходіння у Максима зовсім протерлися підошви на черевиках, так що з п'ят сочилася кров. Від жахливого болю сльози котилися з очей самі собою.
Михайло підійшов до Максима і запитав: «Що сталося? Чому плачеш?» Максим розповів про свою біду. Михайло весело його заспокоїв: «Не переживай. Зараз полагодимо». Якраз у той час йшло будівництво дороги, і неподалік була розлита смола. Михайло кудись побіг, приніс ганчірки і приміряв їх до черевиків Максима. Потім змочив їх у смолі і приклеїв замість підошви. Деякий час притримував, щоб ганчірка зі смолою застигла, а потім насипав у черевики пісок, щоб смола не приклеїлася до ніг. У цих черевиках з Божою допомогою Максим дійшов до Почаєва і повернувся назад у рідну обитель.
У повоєнні роки на Почаївсько-Липенський скит обрушилися гоніння з боку влади. У монастирському храмі не дозволяли проводити ремонтні та малярні роботи. По кілька разів на день приходили з сільської ради партійні активісти. Вони стежили за кожним кроком отця Іакова та його послушників.
Михайло вдавався вставати о третій-четвертій годині ночі і таємно фарбувати в церкві, а вдень йшов до когось. Як він забирався під самий купол храму — Максим і зараз, згадуючи, дивується. Таке у нього було рвіння до роботи в храмі, а й загалом до послуху.
Тиск на монастир з боку влади постійно посилювався. Отець Яків служив кожне богослужіння наче останнє. Він гаряче молився і в інших просив святих молитов за рідну обитель. Молоді послушники, Михайло і Максим, вдень читали акафісти та Псалтир, а вночі звершували від однієї до трьох тисяч поклінів з молитвою про благополуччя обителі. Наступного дня при зустрічі привітно запитували один у одного:
— Скільки цієї ночі?
— Півтори тисячі, а ти?
— Дві тисячі.
У 1949 р. Максима заарештували за проповідницьку діяльність біля храму в селі Вугольці. Так почалося його подальше мандрівне життя. Михайло ж залишався в монастирі до 1950 р., коли обитель закрили.
Після закінчення Великої Вітчизняної війни країна піднімалася з руїн, але люди все ще помирали від голоду і холоду. Радянська влада продовжувала відкрите переслідування Церкви, священників та простих людей, які сповідували Православну віру. Незважаючи на це, перебування у святій обителі вселяло в серця людей Божу любов і душевний спокій. Чергою з усіх боків люди тягнулися до Почаївсько-Липенського скиту, щоб випити води з цілющого джерела, а також живильної води Слова Божого з невичерпного джерела. Не помітити такий потік людей не могли ні польська, ні радянська влада. Останні особливо наполегливо шукали привід для таємних і явних нападів, вигадуючи різні псевдорозкриття благочестивих священників, мирян, монахів. Вони наклепували і обливали брудом як ім'я старця Леонтія, так і всіх, хто супроводжував його, несучи нелегкий хрест проповіді Слова Божого. Обласні та районні влади робили все можливе, щоб стерти з лиця землі цю святу обитель. Як вони казали, «камінь спотикання для всього оточуючого середовища». І чим далі, тим безжальніше здійснювалися задуми безбожної влади. У 1945 р. був заарештований і засланий до Казахстану отець Леонтій. Це було великою скорботою для всіх, хто знав і поважав старця. Але, незважаючи на будь-які погрози, люди, як і раніше, сотнями йшли до Почаєво-Липенського скиту, згадуючи та виконуючи все те, чому навчав духовний батько.
Настав час випробувань. По всій країні почалося масове закриття храмів. Дійшла черга і до Почаївсько-Липенського скиту. Наприкінці 1940-х років до обителі зачастили представники районної влади та різних інспекцій. Вони проводили часті ревізії, усе ретельно перевіряли, висували звинувачення у порушеннях тодішнього законодавства про культи. Спочатку отця Якова та його послушників Михайла і Максима попереджали, а потім почали погрожувати. Обитель визнали розсадником небезпечних для країни релігійних догм і вважали її існування недоцільним, оскільки в Липках вже діяла сільська православна церква.
— Навіщо, отче, в одному селі дві церкви?
— Але це ж скит, — заперечував отець Яків.
— Як хочете, так і називайте свою церкву, але вона не потрібна.
За свої 63 роки отець Яків багато бачив у житті. Він знав, у якому напрямку розвивається радянська ідеологія. Звертався до різних інстанцій, сподіваючись там отримати хоч якусь допомогу, взаєморозуміння. Але все було марно. Навіть ті люди, які в душі співпереживали, розуміючи бажання отця Якова зупинити процес руйнування церковно-громадських устоїв, казали:
— Це від нас не залежить.
— Від кого ж? — питав отець Яків.
— Таке життя. Першими декретами радянської влади Церква відокремлена від держави, — відповідали йому.
Тиха печаль огорнула обитель. Отець Іаков зі своїми послушниками Михайлом і Максимом проводили всі ночі в молитвах. Людей до обителі приходило щоразу більше, тому недільні та святкові служби тривали довше. Тривога за монастир лежала каменем у кожного на серці.
Отець Іаков перед закриттям обителі все частіше усамітнювався в келії біля джерела або довго сидів на траві, сумуючи і розмірковуючи про майбутню долю монастиря. Одного разу в такому положенні отець Іаков заснув. У сні йому явилася Мати Божа. Вона подивилася на нього, потім доторкнулася до ноги і так само несподівано зникла. Це явлення у сні Божої Матері підтримало і зміцнило дух отця Іакова перед закриттям рідної обителі.
Нарешті настав час, коли у храмі заборонили богослужіння. Отець Іаков у великому сумі був змушений повернутися до своєї першої обителі — Почаївської Лаври. У 1956 р. він спочив і похований на монастирському цвинтарі. Не минуло й п'яти років після його смерті, як був повністю зруйнований Почаєво-Липенський скит.
Стояла осінь 1961 р. Селяни збирали з городів врожай. За своїми клопотами вони не могли бачити, як із Гощі до села Липки прибуло кілька вантажних автомобілів із партійними активістами. У селі до них приєдналися місцеві активісти. Вони задумали підлий план. Хоч перед цією справою їх для сміливості «почастували», страх перед святинею сковував не тільки руки, а й серце.
Кілька людей зривали замок з дверей храму. Все це тривало недовго. Коли двері церкви розчинилися, п’ятдесят вандалів увірвалися до церкви і кинулися на хоругви та ікони. Вони безжально, зі криками зривали їх, виносили у двір і недбало кидали в кузови машин, щоб відвезти до сільської парафіяльної церкви святої великомучениці Параскеви. Незабаром храм був спустошений. Перед тим як почати розбирати храм, запитали про дзвони, які минулої ночі зникли. Вочевидь, хтось випередив їх.
Бити, ламати, руйнувати храм залучали за допомогою кінооператора, який прибув із самого Києва. Він бігав біля найактивніших руйнівників і підбадьорював, щоб сміливіше орудували сокирою чи ломом, щоб усе виглядало правдоподібно. Коли мешканці села Липки повернулися з полів, від прекрасного семикупольного храму залишилися лише руїни. Непошкодженою виявилася лише бетонна ніша фундаменту, з якого витікав живоносний джерело. Його кілька разів також хотіли знищити, закладаючи в кам’яні стіни джерела вибуховий пристрій, але він жодного разу не спрацював. Потім за допомогою трактора хотіли засипати джерело землею. Але щойно лопатою трактора насипали землю на джерело, із надр землі забили струмені води. Утворився шестиметровий фонтан. Переляканий тракторист виліз із трактора і відмовився продовжувати роботу.
Так Божим провидінням залишився неторкнутим Животворне джерело.
Місцеві жителі, дізнавшись про руйнування храму, два дні після цього приходили, здійснювали поклони і хрестилися на руїни. Один благочестивий дідусь сказав: «Ви знаєте, мені наснився сон, що на місці зруйнованого храму стоїть новий, дерев’яний, ще красивіший за попередній. Дзвони гудуть, наче в Лаврі, а на службу йде багато священників, монахів і простих людей!»
6.8. Життя у Христі
Джерело: с. 241–248. Повний розділ частини II.
Кравчук Василь, 1927 р.н., родом із села Ржищева Горохівського району Волинської області. Він був на три роки молодший за Михайла Гнесюка. Зі слів Василя відомо, що він познайомився з Михайлом у таборі в Північному районі Заполяр'я.
У бараці їх було сто чоловік. Засуджені були родом з усіх куточків багатонаціональної країни: білоруси, росіяни, українці, казахи та ін. Серед них були люди різних віросповідань — баптисти, п'ятидесятники, єговісти та православні. Єговісти та баптисти весь час агітували перейти в їхню віру: тільки закінчать одну промову, починають іншу. Ну, прямо нестерпно було. А багато хто розвісить вуха і слухає, вже і переходити в їхню віру хоче. На серці була біль і образа. У такі миті Василь часто згадував церкву в рідному селі, запах ладану...
Михайло завжди хрестився і молився відкрито. Один єговіст, помітивши це, підійшов до нього і каже:
— Давай поговоримо про Бога.
І одразу почав розповідати про свої переконання,
— Перш ніж говорити про Бога, давайте перекрестимося, — відповів Михайло.
Він тричі перехрестився, після чого свідку Єгови стало погано, і він упав на спину. На здивовані запитання присутніх у бараку Михайло відповів:
— Потрібно триматися Православної віри до останньої краплі крові!
Після цього випадку всі полюбили Михайла, хоча й раніше його поважали за лагідність, смирення, за те, що завжди поспішав на допомогу іншим.
Василь один із перших подружився з Михайлом. Дізнавшись, що вони земляки, захищав його, коли була потреба, і майже ніколи не залишав. Від Михайла завжди віяло умиротворенням, тому до нього тягнулися люди.
Після подібних випадків до Михайла сектанти більше не те що наставляти, але й підходити боялися.
Якось сиділи Василь з Михайлом (а їхні ліжка були поруч) і розмовляли. Раптом до них підійшов один засуджений і спитав:
— Можна приєднатися до вас?
— Можна, сідайте, — відповів Михайло.
— Уже давно хотів з вами познайомитися. Священник Євстафій¹. Родом з Білорусі.
Михайло сказав, що він з України, з Рівненщини. Вони вже сиділи втрьох. Підійшов ще один.
¹ Отцем Євстафієм була написана книга про воркутинські табори. Баслик Є. К. Записки священника Євстафія. Мінськ, 2005.
— Можна, братці, до вас? Бачу, що у вас тут добре, ім'я Боже зігріває. Дай, думаю, і я підсяду.
— Сідайте. Місце для вас завжди знайдеться, — попросив Михайло.
Представився. Виявилося, що він з Росії, ієромонах Євгеній. Двадцять років пробув отець Євгеній у різних таборах. Віра у нього була тверда.
Ось так вони спочатку вчетверо і дружили. Тільки вечір, а вони вже всі разом. Сиділи, згадували минуле, говорили про Бога, тихенько співали псалми, бо не дозволяли голосно співати. Потім до них почали приєднуватися інші ув'язнені, і таким чином здружився майже весь барак. Усі засуджені Михайло дуже жалів і покривав своєю жертовною любов’ю.
У таборі траплялися випадки епідемій. Тоді в кожному бараку тяжкохворих нараховувалося близько тридцяти осіб. Висока температура, сухий кашель, бронхіт. Лікування — жодного. Хворі ув’язнені лежали і чекали своєї долі. Хто був слабший здоров’ям — згорав від температури, а комусь судилося вижити в цих жахливих умовах.
Михайло, хоч сам і був слабкий, ходив від одного хворого до іншого, поїв міцним чаєм, віддавав свій пайок, втішав, підбадьорював, освячував хресним знаменням і молився за всіх. Часто говорив: «Бог дасть — все буде добре. Все в руках Божих». Коли ішов на зміну в шахту, хворі чекали його повернення. І навіть втомлений від важкої шахтарської роботи Михайло в першу чергу поспішав до хворих.
Багато дивувалися, звідки у нього бралася сила для особливої опіки над людськими долями. Для Василя, та й для всіх інших, він був прикладом і величезною підтримкою в той важкий час випробувань. Якщо в кого була якась біда — одразу до Михайла. Як він скаже, так і старались виконувати. І все виходило добре.
Робота в таборі була важкою. Дістали вугілля в шахтах. Влітку, час від часу, працювали на поверхні: будували фінські будиночки, лагодили бараки тощо. А весь інший час — у шахтах. Тим, хто трудився на поверхні, давали вихідний день — неділю. У засуджених, які працювали в шахтах, вихідних не було і працювали цілодобово. Тих, хто за станом здоров’я не міг виконувати важку роботу, залишали на кухні або доручали іншу, більш легку роботу.
У шахтах працювали в три зміни, тобто безперервно. Спускалися під землю ліфтом і розходилися по своїх ділянках. Василь та Михайло працювали на шахті №7. Кожен знав свою роботу. Хтось навантажував вугілля, хтось свердлив, хтось кріпив, хтось керував машинами і відправляв вугілля наверх. Михайло завжди навантажував вугілля. Василь був здоровим, сильним, тому майже завжди свердлив пласти. Бур складався зі штанги довжиною 1,8 м і мотора. Підходиш — суцільна стіна, і починаєш свердлити. Потрібно знати, як це робити, інакше може обвалити. Бог так управляв, що Василь душею відчував небезпеку. Бувало, працює й раптом різко все кидає, біжить і інших із собою веде. І точно — за деякий час лавина вугілля з землею обрушувалася і засипала те місце. Починати буріння потрібно було по півметра зверху вниз у шаховому порядку. Достав добу кілька тонн вугілля за зміну. Бувало, під час буріння потрапляли на різні підземні породи, і за зміну мало що діставали. Були різні випадки, але Бог охороняв. За розповідями Василя, після закінчення зміни так втомлювався, що руки і ноги тремтіли. Підіймалися наверх, милися, переодягалися, добиралися до своїх бараків і без сил падали на ліжка.
Ув’язнених, які відмовлялися від роботи, на сім днів замикали в окремій камері. Таке було покарання. Лише після трьох днів давали по шматку хліба, щоб засуджені не померли, потім потроху додавали їжі.
Були й «злісні відмовники», які своїми діями розкладали «трудову дисципліну» в таборі. Таких засуджених притягували до кримінальної відповідальності.
Неподалік знаходився каторжний табір — тут відбували покарання ув’язнені, засуджені на п’ятнадцять або двадцять років каторжних робіт. Табір, в якому відбував строк Михайло, був звичайного режиму.
Після спільно перенесених важких випробувань і хвороб у бараці всі жили дуже дружно. Якось під Різдво Христове вони почали співати колядки. В покарання тридцять п’ять осіб перевели в каторжний табір «на виправлення». А перед цим повідомили начальству табору, що до них переводять дуже небезпечних злочинців, які, якщо щось не так — вбивають на місці. Новина про їх прибуття швидко поширилася по каторжному табору. Василь згадував, що, коли їх привезли до табору, всі від них шарпалися, як від чумних. Спочатку вони нічого не зрозуміли. Як тільки їх привели, засуджені розбіглися в усі боки. Надзирателі принесли смугастий одяг і швидко зникли. Оскільки було свято Різдва Христового, почали думати, як його відсвяткувати. Василь і ще кілька товаришів пішли до охоронців і попросили видати їм пайки. Ті одразу видали. Хтось із засуджених сказав: «І ще щось принесіть, адже Різдво все-таки». Охоронці побігли на склад і через деякий час принесли ще їжі. Михайло з товаришами були в подиві. Їх усі боялися.
Незабаром почали дружно накривати на стіл. Зауважили, що всі засуджені каторжники, які були в цьому бараку, таємно спостерігають за ними. Коли накрили стіл, Михайло з товаришами встали, перехрестилися самі, потім перехрестили стіл із їжею. Всі, хто за ними спостерігав, ахнули від несподіванки і почали несміло входити до барака. Василь звернувся до них: «А ви що, хіба не православні? Адже Різдво ж! Сідайте й ви з нами за стіл». Каторжники спочатку боялися, але все ж таки сіли за стіл. Вони почали тихенько співати колядки, так і відбулося їхнє знайомство. У каторжному таборі їх тримали недовго. Якщо злочинців просто боялися, то з людьми, які говорили про Бога, зовсім не хотіли мати справу. Коли табірне начальство побачило, що дуже багато каторжників здружилися з переведеними ув’язненими і навіть разом співали колядки та псалми, то звернулося до їхнього попереднього начальства: «Кого ви нам привели? Забирайте їх якнайшвидше звідси, інакше вони підірвуть нашу дисципліну. Ще молитимуться почнуть — тоді нам голова з плечей!» Так і перевели їх назад у попередній табір.
З оповідань Василя відомий такий випадок. Це було влітку. Їхня бригада, що складалася з тридцяти осіб, будувала фінські будиночки. Одного разу цілий день вони розбивали місце під будинок. Витесали палі і забили їх у землю на місці фундаменту майбутньої споруди. Наступного дня прийшли, а палів немає. Усі мовчать, ніхто нічого не знає. За роботою наглядали латиші. Довелося Василю втрутитися. Оскільки його всі знали і боялися, зникле швидко знайшлося. Виявляється, палі вже привласнила інша бригада. І таке траплялося...
Шість важких років провів Михайло на роботах у шахті. Останній рік працював на залізниці, на будівництві різних об’єктів, приймав і відсилав листи на пошті.
У червні 1954 р. старець Леонтій надіслав Михайлу листа, у якому було написано, що якщо його не звільнять цього року, то обов’язково у 1956 році. Пророцтво збулося.
6.9. У горнилі випробувань
Джерело: с. 250–277. Повний розділ частини II.
Час був важким: закривали храми, переслідували священників і всіх людей, які проповідували Слово Боже і, незважаючи ні на що, відстоювали святу Православну віру.
Кожному місту чи селу Господь посилає Своїх обранців для того, щоб люди, споглядаючи на важкий подвиг їхнього життя, наслідували їх і самі ставали ревними служителями Слова Божого. На Рівненській землі такими обранцями Божими були Леонтій Грицан, Михайло Гнесюк та багато інших. Повністю віддавшись волі Божій, вони ходили в той нелегкий час із села в село з проповіддю Слова Божого, закликаючи людей до покаяння. Хвилі репресій одна за одною охоплювали нашу країну. Тисячі простих людей, священників і архієреїв опинялися у в’язницях, таборах суворого режиму, вважалися ворогами Батьківщини. У 1945 р. Леонтій Грицан за проповідницьку діяльність був засланий до Казахстану, а у 1950 р. Михайло Гнесюк засуджений на десять років виправно-трудових робіт у далекій холодній Воркуті. Леонілла Олешицька (нині схимонахиня Леонілла) згадує, що всі вони дуже переживали за своїх наставників і підтримували, як могли: молилися, писали листи, надсилали посилки, відвідували у в'язницях.
Провидінням Божим Леонілла разом з іншими віруючими кілька разів відвідувала Михайла Гнесюка, коли він відбував свій термін у в'язницях
Воркути. Із її спогадів стало відомо, що у 1955 р. прийшов лист від Михайла, і вони вирішили його відвідати. Зібравшись у дорогу, Фекла Дячук, Саломія Гавлетіна та Леонілла Олешицька вирушили у далеке За поляр’я. Вони їхали потягом з Рівного до Москви, де переночували, а наступного дня ввечері сіли на потяг Москва — Воркута. У Воркуті їх зустріла рідна сестра Саломії Прасковія. Вона також була засуджена з забороною повернення на батьківщину. Відбувши свій термін, залишилася проживати в одному з селищ Воркути. Лише після амністії, у 1956 р., їй дозволили повернутися на батьківщину.
Рано вранці автобусом дісталися до селища Північний, яке знаходилося за тридцять кілометрів від міста Воркута. Пасажирські поїзди з Воркути до селищ не ходили, лише вантажні, що доставляли вугілля з різних таборів. Леонілла добре пам’ятає, що вони приїхали до Михайла на свято Покрови Пресвятої Богородиці.
Тоді в цьому селищі проживав Василь Кравчук, який відбував термін у в’язниці разом із Михайлом. Засуджений із забороною повертатися на батьківщину, після відбуття тюремного терміну він влаштувався працювати вантажником в одному з магазинів селища. Василь проживав у невеликій квартирі на другому поверсі гуртожитку. На першому поверсі знаходилися міліцейський відділок і пошта.
На свято Покрови минуло п’ять років, як Михайло перебував у засланні. Йому дали перепустку, за якою він міг вільно пересуватися в межах
150 кілометрів від Воркути. Сам він продовжував працювати у шахті і щовечора повинен був відмічатися в таборі.
У Воркутинському окрузі проживала й інша сестра Саломії — Феодосія. Після відбуття тюремного строку, маючи заборону повертатися на батьківщину, вона так і залишилася жити у Заполяр’ї. З Михайлом Феодосія була знайома ще з юності. Тут вона вийшла заміж, народила дочку і Михайло став її хрещеним батьком. Саме вона привезла дівчат до Михайла. Про те, що до нього їдуть із батьківщини, Михайлу не повідомили.
Рано вранці, як зазвичай, до Василя в квартиру прийшов Михайло. Був свято Покрови Пресвятої Богородиці, а в такі дні Михайла завжди відпускали з роботи.
Привезені дівчата подзвонили у двері. Їх зустріла рідна сестра Василя — Любов. У цей час Василь ще лежав на ліжку, а Михайло сидів поруч із ним із книгою. Вони увійшли до кімнати і весело сказали: «Привіт, Михайле!» Від несподіванки Михайло встав, і книга впала в нього з рук. Разом із ними тоді приїхала Евдокія Калько, уродженка села Симонів Рівненської області, яка відбувала свій строк у жіночому ІТЛ і їздила лише за перепусткою, та Феодосія. Михайло подивився і злякався — подумав, що й дівчат засудили.
— Звідки? Як так ви?
— Отримали Вашого листа і вирішили приїхати, — відповіла Леонілла.
— А чому ви телеграму не дали? — спитав Михайло. — Ми б вас зустріли.
Всі почали плакати. Михайло сказав:
— Я не вірю своїм очам!
До цього часу в квартиру прийшло ще кілька людей: бригадир Михайла, Степан, родом із села Балашівка Березнівського району Рівненської області, та його земляк В’ячеслав.
Усі разом вони пішли до Парасковії. Михайло був радий приїзду дівчат і дорогою розпитував їх про все.
Коли вони прийшли, Парасковія, накривши стіл, уже чекала їх. Посиділи, помолилися, прочитали акафіст Божій Матері, згадали минуле, духовно підкріпили одне одного. Так непомітно пролетів святковий день, і настав час повертатися назад.
Щодня Михайло ходив на роботу. Йому хотілося поговорити з дівчатами, і він попросив свого бригадира: «Степан, якщо можна, відпустіть мене хоч на день поговорити з дівчатами, які приїхали з дому». Бригадир дозволив.
Під час розмови Михайло спитав дівчат:
— Ви надовго сюди приїхали?
— Хіба ми знаємо, надовго чи ні? Ми їхали хоч на п’ять хвилин, щоб проведати Вас, — відповіли дівчата.
— Ну, добре. У нас тут священник з Білорусі, служити є кому. Бувало, що й вечірню, й ранню служили, а співати — нікому. Читав я і співав, як міг. Але голосу такого немає. Якщо буде
Богу угодно, от трохи побудете тут до свята Архистратига Михаїла. З вашою допомогою ми зможемо послужити Літургію, і багатьом людям буде можливість причаститися.
Михайло знав, що Саломія з Леоніллою співають у церковному хорі.
— Як скажете, — погодилися дівчата.
Через деякий час Михайло познайомив їх з отцем Євстафієм Басликом, випускником Віленської духовної семінарії. Батюшка мав дар проповіді Слова Божого, мав велику ревність до Бога. Його не зламали ні гоніння, ні в'язниця. Отець Євстафій любив Михайла як свого сина, тому особливо переживав за нього.
На найближче свято після Покрови Пресвятої Богородиці отець Євстафій запропонував: «Оскільки дівчата прекрасно співають, давайте спробуємо послужити вечірню службу. Міша, поклич Юрія Синицького, він же по перепустці, нехай прийде».
Юрій Синицький був родом з Рівненської області. Деякий час він жив з Михайлом в одній кімнаті, і вони стали хорошими друзями. Він дуже любив церковне співання. Отче Євстафій йому каже:
— Юро, будемо служити літургію, будеш регентом.
— Добре, добре! — порадів Юрій і тихо сказав Михайлу: — Міша, ми живемо!
В одному селищі, назви якого Леонілла не пам’ятає, за сорок кілометрів від Північного, отець
Євстафій підшукав дім, де жили престарілі господарі на прізвище Удалі. Він попросив у них дозволу служити богослужіння — і господарі погодилися. Кілька разів вони їздили в це селище, служили служби і причащалися. Це було великим чудом, ласкою Божою — причаститися тут, у такий важкий час, коли за одне лише згадування Бога могли приписати антирадянську агітацію і дати ще один термін. Храмів на всій території Воркутинського поселення майже не було. І лише випадкові зустрічі з засудженими священниками давали можливість час від часу сповідатися і причащатися. Електричкою добиратися до родини Удалих — година їзди. Від залізничного вокзалу до селища Північний ходили автобуси. А між селищами — спеціальні вагонетки для перевезення вугілля, оскільки майже в кожному селищі видобували вугілля. Також курсували електрички — спеціально для перевезення людей. Так і жили. По вечорах, бувало, служили у Василя в квартирі вечірню службу, а вранці — години та образотворчі. Батько Євстафій остерігався, тому що на першому поверсі гуртожитку був міліцейський відділок.
На свято Архистратига Михаїла привітати Михайла з іменинами приїхало приблизно тридцять осіб. Це були друзі з табору та просто хороші знайомі, які дуже полюбили Михайла і підтримували з ним зв’язок. Свято припало на понеділок. Уперше після довгих і важких років роботи на шахті Михайло святкував свої іменини не в стінах табору, де за ним на кожному кроці стежили, а тут, у цій маленькій затишній квартирі Василя в колі надійних друзів. Підготували кімнату і винесли ліжка. Зліва отець Євстафій обладнав місце для проведення служби. Прямо під стіною стояв великий стіл для гостей, а справа, у кутку, — другий стіл, менший. Коли відчинялися двері, то вони закривали маленький стіл. Відслужили вечірню службу, прочитали години та образотворчі. Потім дружно почали накривати на стіл. Всіх запрошували Михайла як іменинника сісти за великий стіл. Михайло відповів:
— Ні, ні, я сяду на краї, за кутовим столом.
Вже і отець Євстафій почав просити:
— Та що Ви, Мішо, йдіть сюди!
— Михайло, Ви ж іменинник! — не витримали Леонілла з Саломією.
А Михайло ні в яку.
— Благословіть, я сяду тут. Послухайте мене, я вас прошу, послухайте.
Михайло сів на краю лавки біля дверей. У цьому гуртожитку була дуже сувора комендантка. Хоч у Михайла і був перепусток, але в такому великому товаристві йому перебувати не дозволялося. Ледь вони сіли за стіл, як пролунав дзвінок у двері. Василь швидко підійшов до дверей і за голосом впізнав комендантку. І так вийшло, що коли Василь відчинив двері, Михайло опинився за ними. Василь і ще троє хлопців одразу опинилися біля комендантки з пляшкою: налили вина,
Надгробок на могилці схимонахині Херувими. Кладовище с. Застав'я
У горнилі випробувань
один стакан, другий, пригощали цукерками. Оточили її і до кімнати не пустили. Після трьох стаканів вина вона запитала: — А що це у тебе? — Весілля в мене. Ось приїхали земляки, і я дівчину собі вибрав, — відповідає Василь. — А, це добре. А мені сказали, що у вас якесь зібрання. Усі присутні занепокоїлися, особливо переживав за Михайла отець Євстафій. Якби дізналися — знову тюрми не уникнути. Комендантові налили ще стакан, вона сп’яніла і сказала: «Ну, добре, добре, я піду». Вона повільно повернулася і пішла. За нею зачинили двері. Отець Євстафій: — Так, Мішо, от зараз мені все зрозуміло. А я думав, чому Ви так хотіли там сісти. — Ну, можете бути спокійні, комендантка більше не прийде. Ми влили в неї стаканів п’ять. Зараз вона десь лягне і буде спати, — заспокоїв Василь. Так і було, вона більше не приходила. Ще трохи посидівши за столом, всі почали розходитися по кілька осіб. Ось так пройшло свято Архістратига Михайла. Перед святом Різдва Христового Михайло послав Леоніллу і Саломію в Почаїв до матушки Херувими передати передачу. Отець Леонтій у той час ще був у в'язниці. Вони приїхали в Почаїв, розшукали матушку Херувиму і все зробили, як було наказано. Матушка дуже зраділа, оскільки дуже любила Михайла. На прощання сказала:
— Ну, добре, добре, хай додому приїжджає.
— Матусю, так йому ще ж п’ять років сидіти в тюрмі, — заперечила Леонілла.
— Хай скоріше приїжджає! Та що йому так довго? Хай швидше приїжджає! Та за що його там тримають?
На Різдво дівчата повернулися назад до Воркути.
У перший день Різдва Христового відслужили службу, співали колядки — прославляли Христа. Знайомі з поселка, дізнавшись, що приїхавші дівчата співають колядки, попросили Михайла:
— Прийдіть до нас, заспівайте.
— Добре, ввечері прийдемо, — відповів Михайло.
Ввечері Михайло взяв із собою Василя, Леоніллу, Саломію, псаломщика Юрія і вони разом пішли по поселку до знайомих колядувати.
Спочатку пішли до одних людей — поколядували, потім до інших. Усім підняли настрій. У Воркутському краї не було прийнято ходити колядувати, тому всіх вразив їхній спів. На вулиці холодно, але на серці радість.
Наступного дня Михайло сказав: «Підемо в інший бік, ще там просили, щоб прийшли». Поколядували й другий день. Десь на третій або четвертий день Михайло отримав листа від старця Леонтія, у якому говорилося, що його звільнили з тюрми. По дорозі додому старець хоче заїхати на свято Хрещення Господнього в Загорськ, щоб помолитися.
Так проходили дні, тижні. Якщо була можливість, їздили до Удалих і служили служби. Але найчастіше вичитували зображальні у квартирі Василя.
У вівторок другого тижня Великого посту Леонілла з Саломією приїхали до Корця і зустрілися зі старцем Леонтієм. На прощання старець Леонтій сказав: «Там після Пасхи буде видно. Хоч і буде погано, але там все вийде на добре. Може, разом з Михайлом додому приїдете. Потрібно надіслати Михайлу телеграму». І почав диктувати: «Їде Саломія і Леонілла. Отець посилає».
Михайло з батюшкою Євстафієм Басликом були як рідні, жили душа в душу. У неділю після служби батюшка відправився у свій барак.
Михайло проводжав сестру Василя, Любов, і ще одну дівчину, Ольгу, до залізничного вокзалу міста Воркути. Раптом міліція почала перевіряти у всіх документи. Михайло почав шукати свій пропуск і виявилося, що його немає. Тут-то його й затримали.
Дівчата приїхали до Воркути і відразу вирушили до сестри Саломії — Парасковії.
Василь залишився у своїй квартирі один. Ліг і не міг заснути. Так важко, так важко! А рано вставати на роботу. Під ранок тільки встиг заснути, як пролунав дзвінок у двері. Відчинив двері і чує: «Кравчук, вам телеграма». Василь подякував листоноші і почав читати телеграму. Раптово в нього потемніло перед очима. Кілька через кілька хвилин він квапливо попрямував на пошту. Ледь переступив поріг, голосно закричав:
— Що за безлад, хіба не можна було телеграму принести раніше?!
— Заспокойтеся, ми лише в суботу її отримали, а в суботу у нас вихідний, — відповів йому листоноша.
— Ну і що, що вихідний? До мене-то піднятися всього два кроки зробити! Ех ви! — і у відчаї вийшов.
Батюшка Євстафій Баслик вільно їздив за перепусткою і якраз цього дня вирушив у Воркуту за покупками. Зробив необхідні покупки, прийшов на автостанцію, сидів і чекав автобуса.
Михайла відразу відвели до міліційного відділку, обстригли наголо і почали сильно бити. Били до тих пір, поки він не втратив свідомість. У Воркуті привезли на автостанцію, щоб поїхати в поселок Північний, у табір, де він відбував свій строк. Прийшли якраз на той рейс, який чекав батько Євстафій.
Коли батько Євстафій побачив, що Михайла в сірій шубі з чорним коміром і чорній шапці ведуть міліціонери, серце стиснулося від болю. Він затамував подих і подумав: «Боже мій, помилуй! Ще ж тільки вчора разом служили!» Батюшка збирався вже встати, але Михайло глянув на нього і жестом наказав мовчати. Батько Євстафій все зрозумів. Він відвернувся, прикрив обличчя руками, і гіркі сльози полилися йому на долоні. Батюшка обережно витер їх рукавом і став далі стежити за Михайлом. Міліціонери посадили його на лавку. Михайло непомітно спеціально зняв шапку, щоб батюшка побачив, що його поголили. Отець Євстафій у жаху подумав: «Щось недобре сталося. Коли ж усе це трапилось?»
Невдовзі під'їхав автобус, і вони зайняли свої місця. Як тільки Михайла штовхнули на сидіння, він одразу закрив очі від втоми. У такому положенні доїхав до Північного. Вийшовши з автобуса, отець Євстафій таємно підгледів, що Михайла повели в той табір, у якому він перебував раніше. Швидким кроком він майже побіг до Василя в магазин. Відчинив двері і сказав:
— Васю, підемо додому!
Василь того дня був сам не свій. Він увесь час розмірковував над телеграмою старця Лонтія.
Прийшовши до квартири, батюшка з хвилюванням запитав:
— Васю, а де Міша?
— Я не знаю, — відповів Василь.
— Як, ти не знаєш? Якщо ти не знаєш, то я тобі скажу! Його везли обритого з Воркути назад у табір!
— Що ж робити? — занепокоївся Василь.
Раптом подзвонили у двері, і на порозі з’явився Степан, бригадир шахти, на якій працював Михайло.
— Степа, ти якраз вчасно! Що ж тепер буде з Михайлом? — спитав Василь.
Степан впевнено сказав:
— Я зараз дізнаюся! — і швидко вибіг з квартири.
Зазвичай тих, хто порушував режим, кого затримували без перепустки, садили в «бур» на дев’ять діб. За цей час вони так слабшали, що підписували все, що завгодно. Посадили і Михайла.
Бур представляв собою порожнє, холодне, мокре приміщення, де водилися миші. Лавку ставили лише на ніч, щоб переночувати, а вдень забирали. Тому засуджені були змушені стояти цілий день на ногах, лише зрідка прислоняючись до стіни. Усі ці дев’ять днів їсти не давали.
Леонілла з Саломією жили у Прасковії. Вони гірко плакали від безсилля і неможливості чимось допомогти Михайлу. Коли Леонілла приїхала на Північ до Василя, той засипав її питаннями:
— Розкажіть, що там у вас?
— А що тут у вас сталося? Що це таке? Телеграма де?
Леонілла розповіла Василю, як приїхали до отця Леонтія, що він їм відповів і як сказав терміново надіслати телеграму. Надіслали телеграму і спокійно поїхали собі. Приїхали до Прасковії і про все дізналися.
Василь розповів Леоніллі, що Михайло сидить у бурі вже четверту добу. Над цим буром перебуває наглядач, щоб засуджений нічого собі не зробив, бо були випадки, коли люди не витримували і закінчували життя самогубством.
Вони сиділи, говорили. У цей час увійшов Степан, бригадир шахти. Привітався і сказав, що новин поки що немає. Михайло сидить у бурі. Що з ним буде — ніхто поки не знає.
Василь, звертаючись до нього, сказав:
— Степа, треба якось дати знати Михайлові, що отець Леонтій надіслав телеграму. Він хоча б порадіє.
— Дай мені телеграму, я сьогодні ж спробую йому передати, — сказав Степан і швидко вийшов.
Хоч він був бригадиром на шахті і всі його знали та поважали за доброту, для нього це був ризиковий крок. Над буром зазвичай ставили наглядачів, які підпорядковувалися тільки начальникам шахт. Але Степан наважився. Він підійшов до чергового наглядача, який був поставлений над Михайлом:
— Я до Вас з великою проханням. Дозвольте Гнесюку Михайлу у в’язницю написати кілька слів. Розумієте, сестра до нього їде, дала телеграму. Вона ще нічого не знає, їде на зустріч із ним. Він хоча б порадіє.
— Та що ти! У мене двоє дітлахів. Я цього ніколи не зроблю. Мене посадять у в’язницю.
— Будьте спокійні! Я віруюча людина. Сестра приїхала до Гнесюка.
Наглядач витяг з кишені конверт і ручку, відірвав маленький шматочок паперу і сказав:
— Ну, кажи, що писати!
Степан продиктував йому: «Їдуть Саломія і Леонілла. Батько посилає».
— Дивись, Усич, у мене двоє дітей і дружина.
— Будьте спокійні!
Коли Михайло це прочитав, то, за його розповідями, у нього на душі тоді була Пасха. Він подумав: «Якщо отець Леонтій посилає, значить, щось буде, якось Бог вчини».
На дев’ятий день Михайла вивели з бура і привели до начальника тюрми. Начальник, побачивши Михайла, закричав:
— Де ти шарився? Ти ж розумний хлопець!
Потім викликав охорону. У кімнату ввійшли кілька охоронців, які займалися побиттям засуджених на допитах. У таборі вони мали особливий статус: отримували додаткову продуктову пайку та користувалися іншими привілеями. Одне їхнє появлення вселяло страх засудженим. Михайло, худий і знесилений, у порівнянні з ними виглядав як тростинка. Начальник сказав:
— Розберіться з ним!
Тоді один із них, більший, взяв двома пальцями спереду Михайла за сорочку і так різко її рванув, що всі ґудзики посипалися на підлогу, сорочка розійшлася по швах. Інший у той же час із усієї сили смикнув ліву руку Михайла і різко завернув її за спину. У Михайла вільною залишалася тільки права рука. Він в один момент тричі схрестився і голосно, як тільки міг, вимовив молитву «Хай воскресне Бог». Охоронці, вражені побаченим і почутим, відскочили вбік і в оцепенінні стояли, дивлячись на Михайла.
Приголомшений начальник наказав їм вийти. Вони неохоче вийшли. Сам начальник деякий час мовчки ходив по камері навколо Михайла. Потім сказав:
— Цим хрестом і молитвою ти мене дуже вразив. Ще ніколи в житті я не був так здивований. Ти звідки?
— Рівненська область, місто Корець, — відповів Михайло.
— А я з Хмельницької області, місто Славута. Значить, земляки. Добре, ти працювати будеш? — спитав начальник.
— Буду, — відповів Михайло.
— Добре, ми відвеземо тебе на лісові роботи в сьому.
Снігу цього року випало по пояс. Багато засуджених приносили сніг у бараки і використовували для пиття. Якраз Юрій Синицький набрав на вулиці снігу у казанок. Раптом відчинилися двері, і на порозі з'явився Михайло у супроводі двох наглядачів з собакою. Юрій глянув на Михайла, і тремтіння пройшло по всьому тілу: чорний, худий, побитий, ходить повільно. Наглядач впустив собаку, і вона почала щось шукати біля ліжка. Говорити Михайло майже не міг, лиш трохи тихо прошепотів: «Юра, води...» Юрій все зрозумів, кружкою набрав теплу воду і підніс до губ Михайла. Михайло жадібно випив, і йому стало трохи легше.
Один наглядач звернувся до Михайла: «Збирай свої речі, сьогодні тебе повезуть на етап у 7-му шахту».
Юрій допоміг Михайлові зібрати речі, і незабаром його забрали. Про себе подумав: «7-а шахта. Щось не так».
Наступного дня до квартири Василя прибіг Степан:
— Леонілла, Василю, новина для вас! Михайла забрали на 7-му шахту!
— Не може бути, або це молитви отця Леонтія.
За деякий час прибіг Юрій Синицький і підтвердив, що Михайла справді забрали на 7-му шахту.
Рано вранці на наступний день Степан все швидко завершив на роботі і поїхав автобусом до Михайла на 7-му. У лісі одна колона засуджених працювала, інша стояла, а біля них наглядачі з собаками. Де ж Михайло? Раптом він побачив, що з однієї колони відійшов в сторону засуджений у сірій шубі. Це був Михайло. Він уже чекав Степана. Він запитав у наглядача, чи можна йому поговорити з бригадиром шахти, в якій він був раніше. Наглядач сказав, що можна, але тільки в його присутності. Степан підійшов, привітався з наглядачем і попросив сказати кілька слів Михайлу Гнесюку. Наглядач погодився.
Михайло перший спитав:
— Приїхала моя сестра?
— Приїхала, — відповів Степан.
— Привезіть її завтра сюди, я з нею поговорю.
На цьому побачення закінчилося.
Наступного дня вранці Леонілла і Степан поїхали на 7-му шахту. Степан уже знав, що Михайло в третій колоні. Вони одразу впізнали його за сірою шубою. Він стояв осторонь і рубав дерево, а над ним наглядач із собакою. Інший стояв недалеко, біля колони ув’язнених.
Степан, підійшовши ближче, попросив дозволу поговорити Михайлу з сестрою.
— Добре, я йому дозволю в тому випадку, якщо ти залишишся тут працювати за нього. Раптом щось станеться, відповідати будеш ти, — попередив наглядач.
— Добре, — відповів Степан.
— Ти одягни його шубу, а він нехай одягне твоє пальто, — запропонував наглядач Степану.
На одязі ув’язнених був пришитий жовтий клаптик із тюремним номером. Так Степан залишився працювати, а Леонілла з Михайлом відійшли вбік.
— Розкажіть, як усе було, як ви приїхали до отця Леонтія і що він сказав? — запитав Михайло.
— Отець Леонтій усе розпитував, як Ви тут. Ми розповіли, що звершували богослужіння, ходили колядували по селищу. Отець Леонтій дуже зрадів і сказав, що якщо так, то треба попрацювати на славу Божу, та й людям буде можливість сповідатися і причаститися. На прощання старець Леонтій сказав:
— Після Пасхи буде видно. Може, разом з Михайлом приїдете додому.
Так вони з Михайлом пройшли певну відстань і повернулися назад.
Леонілла жила в квартирі у Василя. Одного разу її навідав Степан.
— Леонілла, приніс Вам радість. Михайла перевели з 7-ї шахти до каторжного табору суворого режиму № 30 для штрафників. Але не буде можливості ні побачитися, ні передачу передати.
— Степа, хай буде штрафний, головне, щоб Михайло залишився живий, — сказала Леонілла.
— Якщо дізнаюся якісь новини, повідомлю, — сказав Степан і пішов.
Зі спогадів Леонілли відомий один унікальний випадок, який свідчить про те, що навіть у найжорстокішому режимі табірного життя Господь, щоб зберегти життя людині, влаштовує всі обставини дивним чином.
До Великодня залишилось два тижні. Якось Михайло через Степана передав Леоніллі записку такого змісту: «Леонілла, дорога сестричко, завтра рано вранці одягніть футляр Олени, візьміть відро на ліву руку і йдіть такою-то дорогою. Нас завтра поведуть на роботу. Йдіть лівою стороною, ув'язнені будуть Вас кликати і подавати Вам руки, не лякайтеся. Йтимемо сорок чоловік по чотири в колоні. Спереду і ззаду наглядачі з собаками, але Ви не бійтеся, не сумнівайтеся. Вам будуть подавати руки всі, і я подам, а в руці записка».
Михайло заздалегідь попросив ув'язнених, щоб ті кликали Леоніллу і подавали руки, коли будуть йти дорогою.
Наступного дня Леонілла зробила все, як написав Михайло: одягла футляр, прихопила відро, завернулася в хустку і пішла. Серце від страху виривалося з грудей. Вся тремтіла. Поруч в’язниця, наглядачі, навкруги яскраве світло. Почула гавкіт собак. З’явилася колона. Дівчина продовжувала йти і не озиралася. Як тільки колона вирівнялася з нею, засуджені покликали її:
— Привіт, землячко! Привіт, землячко! — і один за одним подавали руки.
Леонілла боялася, але руки подавала одному, іншому.
— Та годі! Годі! — зупиняв наглядач.
А ув’язнені все кликали її:
— Привіт, землячко! — і всі руки подавали.
Леонілла побачила Михайла. Той усміхнувся, і на душі стало легше.
— Привіт, землячко! — і подав руку.
Колона пройшла, а у Леонілли в руці залишилася записка, написана дрібним, як мак, почерком. Дісталася до квартири до Василя, розгорнула лист і побачила, що написано дуже багато: і те зробити, і те. А в кінці Михайло писав, щоб спитати у отця Євстафія, де він буде служити на Вербну неділю.
До Вербної неділі залишався тиждень. У отця Євстафія дізналися, де він буде служити. Степан мав якось повідомити про це Михайлу.
У п’ятницю прийшов Степан і схвильовано промовив:
— Леонілла, що я Вам скажу!
— Що сталося? — спитала Леонілла.
— Чуєте, що мені Михайло заявив? Жах! Він спитав мене, де буде служити отець Євстафій. Я відповів, що в родині Удалих. А Михайло відповів:
— Степан, я вас прошу, в неділю вранці чекайте мене на другому електричці. У штрафній зоні я знайшов місце, де можна проповзти. Там таке місце, земля сіра і шуба у мене сіра, непомітно буде. Приготуйте мені одяг, щоб я міг переодягнутися. Степан, мені потрібно сповідатися і причаститися. На вулиці темно, тільки з чотирьох вишок слабко освітлюється територія тюрми.
Михайло знав, що перша електричка йде о шостій тридцять. Попросив, щоб сказали отцю Євстафію відкласти службу до другої електрички.
Дім сім'ї Удалих знаходився на відстані п'ятисот метрів від електрички. Від селища Північний до місця, де жила сім'я Удалих, — година їзди. Отець Євстафій пристосував дім для богослужіння: невеличкий куточок з іконами, стіл і все, як належить. Людей цього дня прийшло багато. Велика кімната, маленька кухня, коридорчик — все було повністю заповнено людьми. Отець Євстафій сповідав.
Перед прибуттям другої електрички Леонілла звернулася до Саломії:
— Підійдемо до потяга, зустрінемо Степана.
— Підійдемо, — погодилася Саломія.
Йшли до зупинки, а в Леонілли серце виривалося з грудей:
— Приїдуть? Як воно все буде? Якщо Михайла впіймають — розстріл.
Саломія йшла спокійно, нічого не підозрювала. Приїхав поїзд, зупинився. Прямо перед ними вискочив Михайло, а за ним Степан.
— Ох, Господи, помилуй! Ти все знала?! — вигукнула Саломія.
— Нічого я не знала! — відповіла Леонілла.
— Біжимо! — вигукнув Михайло.
Вони побігли, а дівчата слідом за ними.
Поки Леонілла з Саломією дісталися, Михайло та Степан у будинку вже говорили з отцем Євстафієм. Батюшка з того часу, як востаннє зустрівся з Михайлом у Воркуті на автостанції, більше його не бачив. Волосся трохи відросло й нагадувало маленького їжачка.
Отець Євстафій занепокоєно запитав:
— Міша, що трапилось?
— Все, отче Євстафію, починайте службу, потім поговоримо, — відповів Михайло.
Служили усіночну, потім літургію. Служба довга: багато людей, і всі до Причастя. Після служби всі дружно сіли за стіл, і Михайло розповів, як він дістався.
— Міша, за що ж ви себе калічите? Тільки з однієї біди вибралися, — сказав отець Євстафій.
— Отче Євстафій, Ви зрозумійте, мені потрібно було причаститися, — пояснив Михайло.
— Ну, я вірю, дитинко, все розумію, але це ж штрафна зона, — переймався отець Євстафій.
Якось перед Пасхою прийшов Василь і сказав, що Степан просив, щоб спекли паску, зварили яйця і ще щось. Отець Євстафій нехай у суботу все освятить і передасть Михайлу в табір, щоб засуджені могли поснідати, бо в неділю передати не зможуть.
У Василя була велика піч, в якій Леонілла пече паски. Мати у неї померла, коли вона була ще маленька. Жила з мачухою. Саме вона навчила її пекти паски і все готувати. Купили в магазині два десятки яєць, пофарбували, посмажили рибу, спекли мазурки, паски. Всі страви акуратно склали в великий кошик. Отець Євстафій все це у суботу освятив, і, як домовились, Степан передав Михайлу в зону.
Божою милістю весь барак помолився. Для кожного засудженого Великдень 1956 року був незабутнім. Здавалося, що немає більшої радості, ніж привітати один одного словами: «Христос Воскрес!» — і почути у відповідь: «Воістину Воскрес!» Перемога життя над смертю! Душа кожного наповнювалась радістю про Воскреслого Христа і надією на те, що колись, хоч і не зараз, дасть Бог, і вони всі повернуться в рідні краї, до своїх сімей. Смак паски після тюремної юшки здавався неземним.
Винос Плащаниці, Страсті Христові служили тут, у квартирі у Василя. Плащаниці, звичайно ж, не було, а лише маленька іконка Спасителя.
На Великдень їздили до родини Удалих і там служили великодню службу.
Через тиждень після Пасхи всі заговорили про амністію, про те, що після смерті Сталіна всіх засуджених будуть звільняти. Леонілла згадала слова отця Леонтія, що «після Пасхи все буде видно».
Приїхав Василь і прямо з порога повідомив:
— Леонілла, ви чули? Амністія! Будуть звільняти всіх ув'язнених. Тих, хто відсидів половину терміну, звільнять повністю. Як шкода, Михайла могли б звільнити.
— Добре, що залишився живий, — заспокоїла дівчина.
— Штрафників будуть звільняти в останню чергу.
Усі новини дізнавався Степан, адже він був бригадиром і мав можливість спілкуватися з тюремним начальством. Він повідомив, що з Москви повинна приїхати комісія і по алфавіту буде звільняти ув'язнених. Прізвище Михайла на літеру «Г» (Гнесюк), тому він потрапляє на четвертий день, але все пропало.
Наступного дня приїхала комісія з Москви, насамперед — до штрафників. Ніколи такого не було, щоб до штрафного відділення приходили перш за все. Викликали в перший день на літеру «А», ретельно розглядали справи ув’язнених і робили висновки, кого звільнити, а кого залишити. Усі засуджені дуже хвилювалися.
На четвертий день викликали Михайла, розглянули його справу і прийняли рішення звільнити
Михайла Гнесюка зі зняттям чотирьох залишкових років покарання.
Михайло не міг повірити: «Невже правда?» У нього в горлі з'явився клубок. Від несподіванки він не міг вимовити й слова.
«Гнесюк, можете йти», — почув він і повільно вийшов.
— Ну, що? — нетерпляче спитав його Степан, який чекав.
Михайло мовчав.
— Міша, не засмучуйся, головне — ти живий.
— Степане, мене звільнили зовсім.
— Як?! Міша!!! — радо вигукнув Степан і почав цілувати та обіймати Михайла.
Через деякий час Степан прибіг до Василя і розповів хорошу новину. Радості, здавалося, не буде кінця. Ввечері батько Євстафій відслужив подячний молебень і сказав: «Отець Леонтій же говорив, що після Пасхи все вирішиться. За його молитвами Бог і вчинив це. Подякуймо Господу за Його милосердя. Знаєте, для мене Михайло як рідний син. Не вірив я, що доживу ДО ЦЬОГО ДНЯ».
Хоч Михайла звільнили після Фоминої неділі, але в черзі на отримання паспорта він простояв шість тижнів. Звільняли багатьох, і тому працівники паспортного столу не встигали оформляти документи.
Михайла перевели в просту зону без наглядачів, лише деякий час нікуди не відпускали. Дівчата майже щодня приходили до нього, приносили їжу і говорили через паркан. Передали йому новенький костюм і ще дещо з одягу. На душі стало вже веселіше. До свята Святої Трійці залишався тиждень.
— Ну, у середу моя черга, недалеко вже по списку, може, і випустять, — з надією сказав Михайло.
У середу не вийшло.
— Ну, у четвер точно, переді мною залишилась одна людина, — розмірковував вголос Михайло.
У четвер до начальника паспортного столу надійшла телеграма з дому, що його дружину у важкому стані відвезли у пологовий будинок. Той усе залишив і поїхав.
При зустрічі дівчата запитали Михайла:
— Що там?
Михайло пояснив ситуацію. Дівчата засумнілися:
— Господи, помилуй! Завтра вже п’ятниця.
Вони думали, що на Трійцю будуть усі разом.
Михайло сприйняв цю новину як належне і всіх заспокоїв.
У п’ятницю начальника немає, у суботу — ВИХІДний, у неділю його точно не буде.
У суботу віднесли Михайлу кошик з продуктами на свято, поговорили і спокійно поїхали електричкою в селище на службу.
У неділю зібралося багато людей. Почали служити всеношну і тільки дійшли до кафізм, як відчинилися двері і увійшов Михайло, а з ним ще один хлопець з Донбасу.
— Міша, що сталося? — спитав Юрій Синицький.
— Сьогодні рано вранці прийшов начальник і почав вибачатися, що через нього затрималася видача паспортів. Він сказав, що сьогодні поїзда немає, але якщо хтось хоче, то будь ласка, будьте вільні. Вручив мені паспорт, документи і попрощався зі мною. У знайомої, Олени, дізнався, що ви поїхали, і ледь встиг на другу електричку, — відповів Михайло.
Усі були здивовані. Як так? На перший день Трійці, просто Божа милість!
Дівчата згадали, що вони приїхали до Михайла на свято Покрови Божої Матері і в цей же свято привезли Михайла до Заполяр’я.
У виписці з протоколу від 15 червня 1956 р. Комісії Президії Верховної Ради СРСР від 24 березня 1956 р. «Про реабілітацію справ та осіб, які відбувають покарання за політичні, службові та господарські злочини» сказано, що Гнесюк Михайло Сергійович звільнений з-під варти зі зняттям судимості, враховуючи, що надалі його утримання в ІТЛ не є необхідним. Адміністрацією табору характеризується позитивно, до праці ставиться сумлінно (п. 18, 45).
Одразу після свята Святої Трійці вони поверталися додому вже вчетверо: Михайло, Василь, Леонілла та Саломія. З Воркути приїхали до Москви і зупинилися на тиждень у батьків одного засудженого, який відбував термін разом з Михайлом. Відвідали Троїце-Сергієву Лавру і інші святі місця. З Москви поїздом приїхали до Києва і пробули тут більше трьох тижнів, до свята святого рівноапостольного князя Володимира. Додому повернулися на свято святого пророка Іллі. Як згадувала Леонілла (в постригу схимонахиня Леонілла), приїхали на свята до Дубно біля собору зустрілися зі старцем Леонтієм».
Скільки матушці Леоніллі довелося пережити в той важкий час — один Бог знає. За Божою волею, вона дожила до глибокої старості. І до сьогодні дякує Богу, що удостоїв її прийняти чернечий чин і служити Йому в святій обителі.
6.10. Тяжкі в’язничні роки
Джерело: с. 277–284. Повний розділ частини II.
У 1952 році Євдокія Федорівна Дорош здійснила паломництво, яке очолював Кирило Козярчук із села Горбаков. Вони йшли до Києво-Печерської Лаври на свято Святої Трійці. З розповідей Євдокії стало відомо, що перед паломництвом старець Леонтій дав їм пляшечки і попросив привезти святе масло з Києва, додавши, що назад вони повинні повертатися не пішки, а автотранспортом. Вони дійшли до Києва. Не встигли побувати в Лаврі, як їх одразу затримала міліція. Довго розпитували: хто, звідки і куди? Що вони могли відповісти? Намагалися більше мовчати. Божою милістю, незабаром їх відпустили. Треба було повертатися назад, і паломники згадали слова старця Леонтія. Що ж робити? Грошей зовсім не було. Вирішили покластися на волю Божу. Ледве встигли виїхати за Київ, як зупинилася машина, і виявилося, що вони їдуть у тому ж напрямку. Проїхали частину дороги. Вийшли з однієї машини, а незабаром Бог послав іншу. До Києва йшли пішки цілий тиждень, а назад дісталися за півтора дня. Таким було благословення старця Леонтія.
У той важкий час за родиною Євдокії стежили, оскільки вони постійно відвідували церкву. Батько не записався в колгосп, здійснював паломництва до Почаєва, Києва та інших святих місць, навчав людей Слову Божому. А тут ще й міліція затримала Євдокію в Києві та взяла на облік. Тоді їй виповнилося 21 рік. Від свята Святої Трійці до Покрови Пресвятої Богородиці за нею ретельно стежили і, врешті-решт, знову затримали. Кілька днів вона провела в районному центрі Гоща в КГБ.
Цілий рік (з 1952 по 1953 рр.) вона провела в Рівненській тюрмі, вислуховуючи постійні погрози.
У 1952 р. нібито за «антирадянську пропаганду» Євдокія Дорош була засуджена на десять років тюрми. У 1953 р. за цією статтею були засуджені батько — Калько Феодор Романович — на двадцять п’ять років тюрми, і мати — Калько Євфросинія Єфремівна — на десять років. За розповідями матері Євдокії, стало відомо, що перед судом її востаннє викликав слідчий. Сам він був молодим, тому йому стало шкода матір двох маленьких дітей.
— Мені Вас шкода. Відрікайтесь від своєї віри. Їй скоро дві тисячі років, давно застаріла, а ви за неї все тримаєтесь. У Вас же двоє маленьких дітей. Хіба Вам їх не шкода? — запитав слідчий.
А мама була неписьменною, простою, відповіла, як Бог поклав їй на серце:
— Так, начальнику, шкода мені моїх діток. Я їх під своїм серцем носила. Але мені Бог дорожчий.
— Як? Чому дорожчий? — здивувався слідчий.
— А тому дорожчий, що якщо я скажу, що дорожчий Бог, то Бог моїх дітей прогодує.
Невдовзі на суді був винесений вирок — десять років виправно-трудових таборів.
Євдокія розповідала, що в 1953 р. усіх засуджених жінок і чоловіків привезли на етап до Києва і відразу відправили до Воркути. Дорога була довгою і важкою. Особливо дівчата переживали про те, що їх чекає попереду. Їсти давали дуже мало, тільки щоб від голоду не померли. Але, незважаючи ні на що, Бог їх охороняв.
Прибули до Воркути до свята Благовіщення Пресвятої Богородиці. Євдокія зійшла з поїзда, і її погляд відкрив величезну рівнину, вкриту снігом. З Воркути їх привезли в третій район, де знаходився табір. Привезли — і відразу всіх у баню. Вони відмовилися йти. За це їх відразу посадили в карцер на кілька днів. Не давали ні хліба, ні води. Коли виносили сміття, в відходах знайшли маленькі шматочки хліба, які допомогли вижити.
Незабаром їм принесли одяг з номерами внизу на одежі та на лівій руці. Цей одяг з номерами вони відмовилися носити. Що тільки з ними не робили, як не погрожували, а вони стояли на своєму. Так без номерів і ходили.
А потім ще по неділях відмовилися працювати, і їх врешті внесли до списку штрафників. Штрафників у таборі не шкодували, кидали на різні важкі роботи. Ось так і почалося життя Євдокії на Крайній Півночі. Але Господь не залишив її і багатьох інших, які несли свій нелегкий хрест заради Божого імені. Він послав їм людину, мудрого наставника і смиренного молитвенника Михайла Гнесюка.
Спочатку Євдокію на деякий час взяли на роботу в зону мити підлоги в комендатурі та кабінетах начальства. Роботу намагалася виконувати добре. Стаття, за якою її судили, викликала насмішки і постійне невдоволення начальства. Але Господь давав сили терпіти. Працювала Євдокія десь півтора року і перевели її на більш важкі, постійні роботи. Близько року була в бригаді дівчат — відкидали сніг, розчищали дороги. Оскільки взимку заметілі були постійні, вони працювали вдень і вночі. То там машина заглохне, то там. Дівчат піднімали — і за роботу. Якщо сильна заметіль, то часто були й смертельні випадки.
Засудженим дівчатам видавали спеціальні лопати, призначені для прибирання снігу — великі, широкі. Вони їх постійно змазували маслом, щоб сніг не так сильно налипав. Різко змінювалася температура: то відлига, то сильний мороз і хуртовина — і від цього було дуже важко. Видавали спеціальні великі рукавиці для роботи. Від снігу вони ставали мокрими, а через мороз руки в них відморожувалися. Євдокії Бог послав маленькі вʼязані рукавички, які вона надягала під рукавиці. Це її й врятувало.
Спочатку писати листи не дозволяли, але приблизно через півроку засудженим надали таку можливість. Ще до тюрми Євдокія надсилала Михайлові посилки, писала листівки. Його адресу вона знала напам’ять. Михайло відповів одразу, щойно отримав її лист. Так вони і підтримували зв’язок одне з одним. Для Євдокії було великою радістю дізнатися, що неподалік знаходиться родова по духу людина. Ще з раннього дитинства Михайло відвідував їхню сім’ю. Бачачи непохитну віру в Бога та ревність до служіння Божому, дівчина його дуже поважала.
Через деякий час вона стала проситися у свого начальства на побачення до Михайла. Прохання було задоволене.
Вона приїхала в зону до Михайла і попросила, щоб призначили побачення. Євдокію спитали, хто вона така і ким є Михайлу Гнесюку. Вона відповіла, що родичка, двоюрідна сестра. Євдокію спитали, як звуть батька і матір Михайла. У відповідь вона мовчала, оскільки імен батьків Михайла не знала. Охоронці засміялися, але побачення дозволили. Так відбулася їхня перша зустріч.
У 1955 р. Євдокію перевели на залізницю, де вона пропрацювала майже рік — до закінчення строку в виправно-трудових таборах. Приходили вантажні поїзди з гравієм, який засуджені дівчата розвантажували, потім рівномірно розподіляли вздовж колії, укріплюючи залізницю. Дуже важка, непоступлива жінці виснажлива праця. Коли приходила зі зміни, відразу падала на ліжко від безсилля. Рук зовсім не відчувала. Неможливо словами описати, наскільки було тяжко. А тут радість — від Михайла записочка або лист: привітає з святом, втішить, і на душі ставало легко. Та й сама просила святих молитов, коли зовсім несила було. Лише попросить молитов, як миттєво стає легше. Михайло підтримував і втішав не тільки одну Євдокію: у їхньому бараку п’ять дівчат, у сусідніх п’ять. та ще в інших таборах. Багато тоді потребували його підтримки. Розповідали хлопці з його бараку, що Михайло приходив зі зміни, обходив усіх хворих у бараку і допізна писав листи, акафісти, просто молитви, і все це передавав потребуючим. Потім молився, а коли відпочивав — ніхто й не знав.
Табір Михайла знаходився за двадцять кілометрів від табору Євдокії. Михайло просив хлопців, і ті привозили їй та іншим дівчатам листи та записки. З України відбували свій термін Василь Кравчук (Кучерявий) з Волинської області,
Степан Усач (бригадир) з села Балашівка Рівненської області, Юрій Синицький з Рівненської області, а також В’ячеслав і Яків.
На прохання Михайла на побачення до Євдокії також приходили отець Євстафій та отець Євгеній. Дуже добрі, духовні були отці. Отець Євстафій Баслик, родом із Білорусі, один із перших став здійснювати таємні богослужіння. Завдяки йому сотні засуджених та простих людей мали можливість сповідатися та причащатися Святих Христових Таїн у суворому далекому Заполяр’ї.
З часом Євдокії та ще деяким дівчатам дозволили по неділях не працювати, і траплялися випадки, коли вона відпросилася у свого начальства і їхала у селище Північне. Збиралися в квартирі у Василя Кравчука: Михайло читав Святе Письмо, виголошував проповіді, заспокоював усіх, читали акафісти і тихо співали псалми. Михайла поважали і любили. Було так тепло і затишно в колі друзів, що здавалося, немає нічого в цьому світі такого, що не під силу людині, якщо вона терпить ганьбу, страждає за Бога, адже Сам Господь зміцнює її в цьому тяжкому випробуванні.
Ось так їх усіх разом Михайло і поєднав родинними узами. Вони були як велика дружна родина, переживали один за одного, молилися і допомагали, чим могли. «До кінця свого життя буду дякувати Богу за те, що Він послав людей, які підтримали мене в тяжкий час, дав сили все пережити за ім'я Боже. Прошу надалі не залишати мене до кінця моїх днів», — з глибокою вірою в милосердя Боже повторює Євдокія Федорівна Дорош, багато пережила у своєму житті.
6.11. Повернення додому та новий арешт
Джерело: с. 284–288. Повний розділ частини II.
За час, проведений у в'язниці, Бог допоміг Михайлу привести до Православної віри, до покаяння багатьох людей різних національностей, які з вдячністю часто приїжджали й навідували його в скромному та зручному будинку в селі Старий Корець Рівненської області.
Бачачи велику смиренність і тверду віру Михайла, тюремне начальство зовсім змінило думку про нього. Під час виписки з табору начальник тюрми сказав йому: «Бачу, хороший ти чоловік. Дивись, одразу багато не їж, потрохи, інакше помреш».
Тяжке випробування, яке випало на долю Михайла, здавалося б, людині не під силу. Виснажений багаторічною тяжкою працею, він повернувся додому, залишившись вірним Богу та Святій Матері-Церкві. З 1956 по 1960 рр. продовжував проводити життя у дорученому йому подвигу: закликав людей до Бога, до Православної віри, за що у 1960 р. у Львові був вдруге заарештований. Переніс шість місяців слідства в одиночній камері міста Рівне без права передач. Наприкінці року був вдруге засуджений до десяти років позбавлення волі з відбуванням строку у трудових таборах Мордовської РСР.
Під час шестимісячного слідства у Рівненській тюрмі № 1 вночі проводилися постійні допити. На одному з таких нічних допитів сталося жахливе. Вимагаючи потрібних їм свідчень, двоє слідчих змушували Михайла відректися від Бога. Михайло мовчав. Це приводило слідчих у лють. Тоді один зі слідчих сказав: «Зараз ми тобі допоможемо». Після цього двоє слідчих потягли Михайла до дверей, сунули руку в двері і почали стискати пальці. Гострий біль пронизав тіло. Михайло весь час у думках повторював молитву «Взбранній Воєводі», поки не втратив свідомість. Так закінчився допит. Після цього довгий час він не міг стиснути пальці в кулак.
У цей час старця Леонтія разом із Кирилом Козяруком та якимось Григорієм привезли з мордовських таборів для додаткових свідчень до Рівненської тюрми № 1. Скориставшись ситуацією, слідчі хотіли ослабити сили Михайла. Ввечері під дверима камери, де знаходився Михайло, один охоронець сказав іншому: «Помер Леонтій Грицан». Інший відповів: «Беремо нари і несемо тіло до моргу». Після цих слів було чути топіт і гуркіт дверей, здавалося, справді когось виносять.
Неможливо описати хвилювання Михайла. Ніч він провів без сну. Наступного дня після сніданку Михайла викликали на слідство. Посадили в «воронок» і повезли в управління на допит. По дорозі один із охоронців сказав: «Що будемо
Що робити? Нам потрібно доставити Грицана Леонтія на допит». Інший відповів: «Так він же помер».
В управлінні в кабінеті Михайла чекав старший лейтенант Щ. При зустрічі він запитав:
— Як спалося? Ви знаєте, що помер Леонтій Грицан.
Михайло мовчав. Але в душі була біль. Старший лейтенант Щ. Михайла більше ні про що не запитував, лише продовжував писати протокол, який увійшов у чотири томи справи, складеної за шість місяців.
З допиту Михайло повернувся до в’язниці пізно увечері. Хоч морально було важко, але тверда впевненість і рішучість вистояти за Бога, за Церкву до кінця не покидала його.
Наступного дня після сніданку підслідних повели на прогулянку у двір. Раптом Михайло почув, що хтось кашлянув біля дверей його камери. Серце підказало, що це був старець Леонтій. За гуркотом дверей визначив, що старця повели у двір. Хоча дивитися у вікно камери категорично заборонялося, Михайло все ж поглянув і побачив у дворі старця Леонтія. На цьому провокація закінчилася.
Через кілька днів Михайло випадково зустрівся зі старцем у коридорі. Незабаром дізнався, що старця Леонтія вдруге відправили до Мордовських виправно-трудових таборів.
Наступного разу, коли Михайла привезли до управління на допит, слідчий раптово схопив фотографію старця Леонтія, кинув її на стіл і крикнув: «Дешевка!!! Він і копійки не вартий! Відмовляйся від нього!» Михайло мовчав.
У цей час приїхав з Києва якийсь генерал. Він дуже обурювався, чому так довго ведеться слідство над Михайлом Гнецюком, і наказав негайно закінчувати.
Після цього слідчий на допиті особливо довго і люто кричав на Михайла. Тоді Михайло встав, розпростер руки в сторони і сказав: «Що хочете, те зі мною і робіть, хоч розпніть!» Слідчий ще голосніше закричав: «Ну, і що, думаєш, пам’ятник тобі за це поставлять?» Потім трохи заспокоївся і додав: «А взагалі-то ми вітаємо патріотів своєї справи! Так тримайся! Слідство скоро закінчиться».
Буквально за день старшого лейтенанта було не впізнати. Раніше на слідство він завжди приходив прокурений, з червоними очима. А цього разу був добрий до Михайла і сказав: «Ну от, вже закінчується слідство. Будеш читати протоколи. Скоро тебе засудять».
Під час шестимісячного перебування Михайла під слідством йому допомагала одна прибиральниця. Коли прибирали камери і виводили ув'язнених на прогулянку, вона клала у шафку Михайла шматочок масла і просила, щоб він його негайно з'їв, інакше її могли суворо покарати.
З Львова Михайла та багатьох засуджених поїздом відправили до Москви, а з Москви — на кінцеву станцію Потьма в Мордовії. У вагонах засуджені по-різному говорили про мордовські табори, але всі вони приходили до одного і того ж висновку: мордовські табори — це центр антирадянської
Росії, де відбувають строки в виправно-трудових таборах вороги народу.
Помолившись, Михайло схилив голову на тверду дошку і тихо заснув.
6.12. Сповідання православної віри
Джерело: с. 288–299. Повний розділ частини II.
Іні Фещенко Ірини Степанівни відкривають ще одну сторінку життя отця Михайла Гнесюка, про яку мало хто знає.
Рідом Ірина з-під Львова, з села Пасіки-Зубрицькі. Виросла в греко-католицькій родині. З дитинства дуже любила храми, богослужіння, у неї була любов до всього святого.
Починаючи з 1955 р., промислом Божим, старець Леонтій посилав у Львів проповідників, які говорили Слово Боже, навчали дотримуватися свят та постів, закликали до покаяння. За Своєю милістю Господь звів Ірину з цими людьми, за допомогою яких змінилося все її життя.
У 1956 р. Ірині виповнилося 19 років. Вона навчалася у Львові і любила відвідувати храм Божий. У той час до Львова приїхали Михайло, Кирило Козярчук і певний Федір. Після богослужіння біля храму вони виголошували проповідь. Священнослужителі бачили реальний результат проповідей — сотні людей після їх настанов приймали Православ'я, їздили до Почаївської Лаври, до інших святинь.
Люди, дізнавшись про їх приїзд, після богослужіння збиралися біля церкви, щоб послухати проповідь.
Але радянська влада переслідувала ревних проповідників Слова Божого. Міліція та КГБ затримували Кирила і Михайла, проводили допити, погрожували та вимагали припинити «антирадянську пропаганду».
Одного разу Ірина почула проповідь Кирила Козарчука, яка назавжди запала їй у душу. Наступного разу Кирило, помітивши дівчину, запросив її до квартири, де вони збиралися для проповіді Слова Божого. Ірині сподобалося, оскільки вона почула багато духовних настанов. Незабаром Кирило взяв її з собою до Почаївської Лаври. Це було напередодні свята Чуда Архістратига Михаїла в Хонах. Нещодавно звільнився з тюрми Михайло Гнесюк. Він виглядав ще дуже слабким. З ним приїхали левушки, які також повернулися з виправно-трудових таборів. Усі разом вони йшли пішки на престольне свято в село Гаї, де служив ігумен із Почаївської Лаври отець Діонісій. Він був дуже гостинним, любив старця Леонтія, Михайла і завжди всіх радо приймав на ночівлю. Цього разу він також усіх прийняв у своєму домі, нагодував чим Бог пошле, і запропонував заночувати. Ввечері отець Леонтій виголошував проповідь про Православну віру, про свято, після чого всі разом співали псалми. На душі було тепло, здавалося, сама Матір Божа всіх їх зібрала.
Отець Діонісій тоді жив у батьківському домі в селі Комаровка, а служив у селі Гаї. Тоді в багатьох селах не вистачало священнослужителів, і тому ієромонахів з Почаївської Лаври відправляли на парафії. Знайомство Ірини з Михайлом, завдяки якому згодом Господь оберігав її від раптової смерті, відбулося дорогою в село Гаї.
У дівчини з собою була сумочка, а в ній молитовник. Але про це ніхто не знав. Сумочка була щільно закрита. Підійшов до неї Михайло Гнесюк і каже: «О, у вас є молитовник». Дівчина дістала молитовник, а він відкрив його на потрібній сторінці і додав: «Потрібно, щоб ви вивчили псалом «Живий у допомозі Вишнього»». Подальше її спілкування з Михайлом вселило віру, що поруч із нею не проста людина, а молитвеник, опікун про спасіння людських душ. Така любов і простота була в ньому, що словами не передати.
На свято Дива Архістратига Михайла в Хонах багато причащалися, у тому числі й Михайло. Знайомі Михайла вітали його зі святом іменин. Після богослужіння потрапезували з отцем Діонісієм і на вечірнє богослужіння повернулися до Почаївської Лаври. На душі була радість: здавалося, що сама Матір Божа взяла їх під Свій Покров. По закінченні вечірнього богослужіння вони всі разом зі старцем Леонтієм і Михайлом розташувалися у дворі. На вулиці було холодно, але ніхто цього не помічав. По Божій милості повечеряли і почали співати псалми. Навколо тиша. Лише хрести на куполах блищали, благовістячи велику радість заступництва Матері Божої за рід людський. Все
Паломники влаштувалися на нічліг — хто в коридорах, хто в храмі. Ірина дуже добре запам’ятала цей вечір.
Наступного дня зустрілися з отцем Йосифом (нині він прославлений у лику преподобних під ім’ям Амфілохій). Він був радий зустрічі зі старцем Леонтієм, облизався з ним, як з рідним братом, і всіх благословив. Кожному здавалося, що з цією людиною він уже давно знайомий, таким він був рідним по духу.
— Отець Йосиф після цього допомагав нам у вирішенні всіх наших складних питань, — розповідав Кирило.
Минуло трохи часу, Ірина знову приїхала з Кирилом Козярчуком у Почаївську Лавру. Перед цим старець Леонтій звернувся до Кирила, щоб дівчина прийняла Православну віру, додавши: «Доти, поки вона не знала про Православну віру, причастя їй було на спасіння, а тепер — на осудження».
Вони йшли по коридору Почаївської Лаври, а назустріч ішов отець Йосиф. Побачив Кирила, дуже зрадів, обійняв його, поцілував і сказав:
— Ой, мій подвижничку!
Ніби зустрів найдорогоціннішого для себе людину. Кирило розповів батюшці, показуючи на Ірину, що дівчина греко-католичка і хоче прийняти Православну віру. Наступного дня вони пішли в село Комаровку до отця Діонісія, який звершив над Іриною чин приєднання. Так вона прийняла Православну віру. Після цього Кирило сказав, що раз вони в монастирі, то потрібно сповідатися і причаститися. Черга до сповіді — довга. Тоді в Почаївській Лаврі був отець Кукша. До нього-то й поспішали всі на сповідь. Богомольці підійшли і стали останніми в черзі. Отець Кукша, сповідуючи, підняв голову, побачив Кирила, показав рукою, щоб йшов без черги. Кирило підійшов, сповідалася у нього і промовив:
— Зі мною дівчина.
Отець Кукша ласкаво запропонував:
— Нехай вона підходить.
Так по Божій милості Ірина сповідалася у отця Кукші. У її пам'яті отець Кукша залишився простим і дуже добрим священником, після сповіді у якого на душі ставало легко, мов камінь із плеч впав.
Ірині судилося їздити з дідусем Кирилом до Почаївської, Києво-Печерської Лаври та по інших святих місцях. Дідусь Кирило володів надзвичайним умом, напам’ять знав Святе Письмо і всьому терпляче навчав Ірину. Дівчина, маючи хорошу пам’ять, все запам’ятовувала, поверталася додому і іншим розповідала. Потім до Почаїв приїжджали люди з села Пассики, з-під Львова, і приймали Православну віру.
Ірина згадувала про події 1958 року, коли вона приїхала зі своєю сусідкою до Почаївської Лаври, щоб та прийняла Православну віру. Приїхали перед першою седмицею Великого посту. Побули в Лаврі і на першій седмиці пішли пішки до батька.
Діонісію в село Гаї. Якраз у цей час у батюшки гостювали схимонахиня Херувима, Михайло Гнесюк і знайомі дівчата. У будинку отця Діонісія була окрема кімната, де завжди зупинялася матушка Херувима або отець Михайло, і велика кухня, де розміщувалися інші приїжджі. Ірина розповідала, що в понеділок, вівторок, середу нічого не їли, у четвер після богослужіння — житній хліб і капусту. У п’ятницю знову нічого не їли, а в суботу сповідалися і причащалися. Під час богослужіння кафізми повністю не прочитувалися, тому щодня після служби отець Михайло йшов на клірос і дочитував пропущені кафізми, а Ірина завжди підходила і слухала. Якось отець Михайло був на кліросі і, як зазвичай, читав кафізми. До Ірини підійшла матушка Херувима, показала рукою на отця Михайла і сказала: «Михайло світить, як сонце!»
У 1957 р. у Великий піст Ірині повідомили, що на свято Вознесіння Господнього в Почаївській Лаврі повинен бути старець Леонтій. Вона вирішила, що поїде в Почаїв, щоб побачити старця. Разом зі своєю подругою Софією, якій тільки виповнилося п’ятнадцять років, вони вирушили в дорогу. Дісталися до Почаєва якраз до закінчення богослужіння. Церква ще була відкрита, і вони увійшли до неї через бічні двері. Щойно вони увійшли, як просто їм назустріч вийшов отець Михайло. Підійшов, усміхнувся і спитав:
— Ну що, приїхали?
— Приїхали, — відповіла йому Ірина.
Біля неї стояла Софія. Отець Михайло звернувся прямо до неї:
— Як вас звати? Софіє?
Від несподіванки дівчина злякалася, бо ніхто не міг сказати Михайлові, як її звати.
У Почаївській Лаврі Михайло багато бесідував із нею, наставляв, радив. Після цього дівчина почала часто їздити до Почаївської Лаври, дотримуватись усіх свят і постів. Тоді отець Михайло тричі сказав Ірині:
— Іринко, співайте!
Вона відповідала:
— Не можу, у мене немає слуху.
Потім шкодувала, що не попросила у нього благословення та святих молитов. Надалі в житті їй доводилося і співати, і хор вести за собою. Тоді вони зустріли Великдень у Почаївській Лаврі, провели кілька днів Світлого тижня і повернулися назад.
Після цього, нікого нічого не кажучи, Ірина встановила для себе триденний піст: зовсім нічого не їла і не пила, лише молилася, щоб до них у Львів приїхав старець Леонтій. Не минуло й кількох днів, як до Львова приїхали Кирило з Федором і привезли їй листа від старця Леонтія. Старець писав: «Ви просили, щоб я приїхав, і ось, посилаю замість себе». Так Бог творив чудеса за молитвами старця Леонтія.
Одного разу з Іриною стався такий випадок. Вона працювала продавицею в магазині. Хліб у магазин привозили під вечір. Щоразу в кінці робочого дня Ірина підраховувала касу, а потім діставала молитовник і вчила молитву. Перед цим хтось вкрав зв’язку ключів від замків на вікнах, від вхідних та внутрішніх дверей. Скрізь поставили нові замки, а на внутрішніх дверях не встигли. Був тільки маленький гачок, на який вона замикалася. Того вечора дівчина сиділа, чекаючи, коли привезуть хліб, і читала псалом «Живий у допомозі Вишнього».
Свідками того, що сталося, стали продавчині з сусіднього магазину. Як зазвичай, вони порахували касу, закрили магазин і зібралися йти додому. Раптом біля магазину, де працювала Ірина, помітили чоловіка в капелюсі, який заглянув всередину через замкову щілину. Недалеко від нього стояла машина. Продавчиня була дружиною міліціонера і знала від чоловіка про різні випадки пограбувань. Вона швидко повернулася в магазин і одразу зателефонувала у чергову частину міліції. Допомога прийшла вчасно. До Ірини в магазин поспішили завідуючий та прибиральниця, щоб вона не боялася. Незабаром магазин оточили співробітники міліції. Під'їхала машина з хлібом, і водій попросив, щоб звільнили місце для розвантаження. Саме тоді міліція і затримала грабіжників.
Рано вранці до Ірини в магазин прийшов міліціонер і сказав: «Ваше щастя, інакше вас сьогодні б хоронили! На сусідній вулиці вчора ввечері пограбували магазин і вбили двох продавщиць. І до вас би дісталися».
У голові Ірини прозвучали слова псалма: «Живий у допомозі Всемогутнього». Цей випадок ще раз переконав її у достовірності слів Михайла Гнесюка. «Так, справді, залишилася жива завдяки Божій милості, — згадувала про той випадок Ірина. Після цього події приїзд Михайла до Львова був великою радістю.
У 1957 р. Михайло вчергове приїхав до Львова. Після богослужіння всі разом пішли до однієї жінки обідати. За розповідями Ірини, у тієї жінки в той час жила квартирантка, яка страждала духовною недугою. Як тільки Михайло переступив поріг квартири, її почало ламати, крутити й кидати у всі сторони. Вона закричала:
— Ой, мені погано! Ой, мені погано!
Михайло запитав її:
— А ви хрещена?
Виявилося, що квартирантка некрещена. Вона була родом зі Східної України і про хрещення нічого не знала. Михайло порадив їй негайно охреститися. Вона так і зробила і з часом почала ходити до церкви.
Ірина також розповіла про один випадок, який тісно пов’язаний із другим арештом отця Михайла. Він стався в 1959 р. Як зазвичай, до них у Львів приїхав Михайло, а з ним дівчата — Леонілла Олешицька та Ольга Подлісецька. Після закінчення богослужіння Михайло проповідував, а потім одна жінка на ім’я Катерина запросила їх до себе додому на обід. Після обіду Михайло зазвичай проповідував, а цього разу нічого не сказав, лише уважно поглянув на присутніх. Дівчина Макрина, яка приїхала з Рівненської області, купила десяток книг Нового Завіту. Михайло звернувся до Фещенко: «Іринко, йдіть, проведіть Макрину і посадіть її на поїзд. Хай їде додому. Назад не повертайтеся, а йдіть до Катерини Йосифової». Ірина зробила все, як сказав Михайло. Нічого толком не зрозуміла, чому він так сказав, але на серці була тривога, душа передчувала щось недобре. Ледь вона встигла переступити поріг квартири Катерини Йосифової, як несподівано на порозі з'явилася Катерина, тримаючи в руках валізу отця Михайла. Вона промовила: «Батька Михайла затримали». Всі присутні прямо ахнули. Ірина згадала слова Михайла: «Іриночка, ви назад не повертайтеся».
Напередодні цієї події Ірина з дідусем Кирилом поїхали до Москви, а в цей час до Львова приїжджав Михайло. Він зупинився у однієї жінки, Ольги Щ., на Лівандівці. Її дочка Алла була одержима нечистим духом. Вона тоді поїхала з отцем Михайлом до Почаївської Лаври і там зцілилася. Радості матері не було меж, і вона все благала Михайла, щоб він взяв її ще у Лавру. Та й сама Алла ні на крок не відходила від Михайла. Сталося те, чого ніхто не міг очікувати. Рідний дядько Алли працював у Рівному в КДБ. Тоді була призначена висока премія — три тисячі рублів тому, хто здасть Михайла Гнесюка при свідках, щоб справу можна було «пришити». За такі гроші того часу можна було купити великий дім. Алла погодилася. Вона доповідала про кожен крок Михайла в КДБ і врешті-решт видала його на квартирі своїх знайомих. Але покарання не забарилося. Через деякий час духовна хвороба знову відвідала її.
Мати Алли дуже злякалася і поїхала в Почаївську Лавру до отця Йосифа (преподобного Амфілохія Почаївського) за допомогою. Розповіла йому все, як було від початку до кінця. Отець Амфілохій на це відповів: «Ох, що вона зробила?! Яку людину зрадила! Не знаю, що й порадити. У вас тепер лише один вихід — просити, щоб Михайла звільнили з в'язниці. Але не знаю, чи вдасться вам це. Занадто пізно».
Михайла після шестимісячного слідства відправили в мордовські виправно-трудові табори.
Після всього, що сталося, Ірина не знаходила собі місця. Якось раз вона йшла з роботи і роздумувала про себе: «Ну як так? Точно знаю, що Михайло прозорливий, адже не тільки на мої питання, але й на думки багато разів відповідав. А скільки людей на моїх очах за його молитвами зцілювалися. А тут ця Алла! Хіба він не бачив, що вона така продажна?» Ось такі сумніви були у Ірини щодо арешту Михайла, але вона нікому про них не розповідала.
Через кілька днів прийшов лист від Михайла з тюрми такого змісту: «Іринко, нічого не думайте про Аллу. Значить, так треба. А матір її теж не судіть, вона дуже нещасна».
Сумніви Ірини розвіялися. Більше того, Господь укріпив її в розумінні того, що потрібно нести свій хрест і прощати своїм недругам, як заповів нам Сам Господь.
«Я дуже вдячна Богу за те, що моє життя було пов’язане з великими подвижниками нашого часу — старцем Леонтієм, матушкою Херувімою, отцем Михайлом, Кирилом Козяруком, за благословенням і молитвами яких вона прямує до тихої пристані», — з упевненістю говорить Ірина.
6.13. Несення хреста
Джерело: с. 299–318. Повний розділ частини II.
З юних років Леонілла Олешицька відвідувала Почаївсько-Липенський чоловічий скит у селі Липки Рівненської області. Тяжким був час: війна, голод, гоніння на Церкву. З усіх сусідніх сіл люди прагнули потрапити до цього святого місця на недільні та святкові богослужіння. Молодих дівчат, хлопців та всіх бажаючих і здатних співати настоятель архімандрит Яків благословляв на кліросне послух. Церковним хором тоді керувала молода дівчина Галина Ільїна, яка своїм гарним голосом прикрашала церковні богослужіння. Всі на кліросі, бачачи її тверду віру, наслідували дівчину і дуже її любили.
У отця Якова тоді було два послушники: Михайло і Максим. З юних літ вони полюбили цей скит і часто прибігали сюди, а з часом отець Яків записав їх до числа братії скиту. Старець Леонтій дуже часто відвідував цей скит. Люди, дізнавшись про його прибуття, сотнями прагнули до монастиря, щоб послухати проповіді, попросити його святих молитов. Тут і відбулося знайомство Леонілли зі старцем Леонтієм і Михайлом.
Важким був час не тільки на Західній Україні, але й у всій країні. Це був час сповідництва Православної віри у ХХ ст. Русь засяяла сонмами мучеників, великомучеників, преподобних і сповідників, які, незважаючи на будь-які загрози, тюрми й нелюдські страждання, зберегли в нашій країні Православну віру.
Завдяки спогадам Леонілли перед нами відкривається період життя, пов’язаний з другим арештом отця Михайла Гнесюка.
У 1956 р. Михайло повернувся з Воркутинських таборів. Шість років виснажливої роботи на шахтах підірвали його здоров'я. Але, незважаючи на це, Михайло продовжував нести людям Слово Боже. Він здійснював поїздки по селах і містах Рівненської, а також сусідніх областей. Часто до собору міста Львова приїжджали Михайло, Кирило Козарчук та інші. Після богослужіння на церковному подвір’ї вони проповідували. Священники добре їх приймали, любили, бо після кожного приїзду велика кількість іновірців (греко-католиків і протестантів) приймала Православну віру, і храми все більше і більше наповнювалися ЛЮДЬМИ.
Якось Михайло взяв Леонілу Олешицьку та Ольгу Подлісецьку з собою до Львова. Після недільного богослужіння їх на обід запросила жінка на ім’я Катерина. У її домі тоді зібралося більше десяти людей, які хотіли послухати Михайла, запитати про свої проблеми. Всі разом сіли за стіл, повечеряли. Зазвичай після обіду Михайло виголошував проповідь. Цього разу Михайло нічого не говорив, лише уважно дивився на всіх, ніби шукав відповідь, чогось чекав. Через кілька хвилин подзвонили у двері. На порозі з’явилася Алла Щ. При її появі Михайло встав, привітався і запросив сісти. Алла якось метушливо пробігла очима по кімнаті. Оглянувши всіх, хто був, вона сказала:
— Ні, ні, я не можу, мені потрібно на роботу. Я відпросилася, щоб тільки побачити вас.
Після цих слів вона швидко вийшла з квартири. Через десять-п'ятнадцять хвилин знову подзвонили у двері. Господиня вийшла відчиняти і ахнула. Михайло, як тільки почув за дверима чоловічий голос, швидко витяг зі своєї кишені листи, записничок і передав Леоніллі. Біля неї у стінці була невелика щілина. В одну мить вона загорнула все у хустку і вклала туди.
Слідом за господинею в квартиру зайшли два міліціонери, кілька осіб у цивільному одязі та сусідка з дитиною як понята. Вона постійно повторювала:
— У мене ж маленька дитина, відпустіть мене, прошу вас, відпустіть.
Міліціонер суворо їй сказав:
— Мовчи! Так треба.
Перший увійшовший міліціонер наказав усім залишатися на своїх місцях. Потім суворо запитав:
— Що тут у вас за зібрання?
Хазяйка відповіла:
— Сьогодні рік, як померла моя мама, от я й запросила людей з церкви пом’янути її.
— Ах, рік по мамі... Пом’янути, значить, прийшли? — сказав міліціонер і додав: — А у нас інші відомості! Зараз я буду кожного з вас питати, а ви відповідайте. І почав кожного питати прізвище, ім’я та по батькові, звідки родом, де зараз проживає. Майже всі відповідали одне й те саме — родом зі Львова або Львівської області. Дійшла черга до дівчат. Спершу запитали Ольгу:
— Звідки?
— З Рівненської області.
— Як тут опинилася?
— Ось, приїхала до Львова на свято, і хазяйка запросила мене на поминальний обід.
Потім запитав Михайла:
— Приїхав до собору на свято?
Михайло підтвердив.
Леонілла відповіла так само. Виявилося, що вони втрьох з Рівненської області, але стверджували, що зустрілися в соборі випадково. Після всіх цих допитів їх по черзі по чотири людини відвезли до міліцейського відділку. Там усіх затриманих помістили в одну велику кімнату. Через деякий час почали викликати по три людини. Спочатку викликали всіх львівських і відпустили. У кімнаті залишилися лише Михайло, Леонілла та Ольга.
Раптом вони почули тихий шурхіт. Михайло сказав пошепки:
— Це вони включили підслуховуючий пристрій, щоб дізнатися, про що ми будемо говорити.
До того, як потрапили в цю кімнату, Михайло говорив дівчатам:
— Нічого, не хвилюйтеся, тримайтеся. Якщо й судилося потерпіти, то не соромтеся. Багато терпіли, і ви потерпите. Можливо, доведеться постраждати. А можливо, і відпустять вас. Просіться, щоб відпустили вас, бо додому далеко добиратися.
Увійшов черговий міліціонер, і дівчата почали просити відпустити їх додому. Міліціонер сказав:
— Ми подзвонили до Рівного, і за вами вже їде машина. Тож доведеться почекати. І вийшов.
Михайло подумав: «Ну, все, знову тюрма».
Так вони сиділи і чекали. Ввечері прибув з Рівного обласний інспектор старший лейтенант Д. і з ним ще кілька міліціонерів. Інспектор одразу звернувся до Михайла:
— Мишко, як ти тут опинився? Що ти робиш у Львові?
Михайло мовчав.
— Міша! — наполягав інспектор.
— Я вас не знаю, — спокійно відповідав Михайло.
— Міша, ти мене не впізнав? Я ж твій слідчий.
— Я вас не знаю.
Слідчий ще щось запитав і розпорядився вести затриманих до машини. По дорозі зробили лише одну зупинку біля кафе. Слідчий вийшов, купив для затриманих смажену картоплю та пляшку вина.
Повернувся до машини і наказав слідувати за ним. Затримані підкорилися. Увійшли в кафе і прямо до столу.
Слідчий Д. звернувся до Михайла:
— Вино вам можна? Дозволяється?
— Вино благословляється, — відповів Михайло.
Старший лейтенант Д. налив усім по склянці і сказав:
— Ну, що ж, пригощайтеся тоді!
Затримані з ввічливості відпили вина і поставили склянки на стіл. Взяли по кілька шматочків картоплі і більше не змогли. Не до їжі їм тоді було.
Приїхали до Рівненської тюрми близько двох годин ночі. Леоніллу з Ольгою посадили в одну камеру, а Михайла повели в іншу. За розповідями Леонілли, вони увійшли в кімнату, посередині якої стояв великий стіл, накритий червоною скатертиною. Дівчатам веліли лягти на нього спати. Вони постояли, подивилися по сторонах, втома брала гору, тому були змушені хоча б на короткий час прилягти. Але хіба заснеш? Думки, одна важча за іншу, турбували душу. Раптом у сусідній кімнаті почули глухий стогін. Він тривав з двох до шести ранку. Дівчата здогадалися, що били Михайла, і тихо плакали. Лише під ранок на годинку заснули.
Вранці, о шостій годині, за ними прийшли. Черговий міліціонер повів до великої кімнати і дав можливість вмитися. Після цього їх привели в іншу кімнату. Відчинили двері, і тремтіння пробігло по тілу. В кімнаті вже сиділи батьки Ольги та її дідусь. При появі дівчат вони закричали і почали плакати. На столі лежав розкритий великий чемодан Михайла з іконками, листами, маленькими хрестиками, фотографіями. При вигляді чемодана Ользі стало погано, а обличчя Леонілли стало багровим. Вони переглянулися. Тепер дівчатам стало ясно. Алла... Про чемодан знали тільки Михайло, Леонілла з Ольгою та Алла.
Леонілла раптом згадала всі випадки, як Алла, коли була з Михайлом, час від часу щось таємно записувала у маленьку книжку і швидко її ховала. Але тоді на це ніхто особливо не звертав уваги. Валіза була схована в будинку Ольги в сіні на горищі. За ніч міліція встигла знайти валізу, підняти на ноги всю родину Подлісецьких і вранці в якості свідків привезти до Рівного. Дідусь Ольги, коли побачив Леоніллу, вигукнув:
— Та ще й ця!
Інспектор відразу спохватився:
— Ви її знаєте?
Ольга відразу перебила їх, строго звертаючись до діда:
— Звідки ви могли її знати? Дідусь, ви що?
Дід виправився:
— Та-а-а, не пам’ятаю точно, напевно, колись у Почаєві бачив чи ще десь. Не пам’ятаю.
Інспектори почали виймати з валізи речі, кидати їх на стіл і сортувати. Знайшлася підозріла світлина.
Одного разу дівчата їздили з Михайлом до знайомого батюшки на свято. Після свята батюшка попросив їх сфотографуватися на пам'ять. Вони погодилися. Інспектор взяв цю фотографію і запитав затриманих:
— Ви тут теж випадково зустрілися, чи як?
Через кілька хвилин у кімнату привели Михайла. Дивитися на нього без сліз було неможливо: весь побитий, в крові, розтріпане волосся стирчало в усі боки. Його підвели до столу. Капітан Ш. запитав: «Впізнаєш?» Михайло мовчав. Він спокійно подивився на чемодан, потім перевів погляд на дівчат. Його спокій передався дівчатам. Михайла посадили на стілець і почали один за одним ставити запитання. Він спокійно відповідав, а іноді просто мовчав.
Затриманих і свідків тримали години дві, нічого толком не дізнавшись. Наприкінці почали кричати:
— Дармоїди! Агітуєте людей, проводите збори проти влади, займаєтесь підпільними справами! Потрібно припиняти все це, чуєте?!
Потім звернулися до Михайла:
— В'язниця знову за тобою плаче!
У відповідь на ці слова Михайло тихо опустив голову. Його тіло було сильно спотворене, але очі світилися спокоєм і любов'ю. У кімнату увійшли два міліціонери і забрали Михайла. Дівчат продовжували питати, чому вони не працюють, а бродяжать. Вони відповідали, що хворі й працювати не можуть.
Слідчий Д. запитав:
— А можете жити разом із Михайлом? А можете бродяжити?
— Ми не живемо з ним разом! Ви занадто далеко зайшли, начальник.
Слідчий Д. продовжував:
— А це ми перевіримо! І хворі ви, дізнаємось! Заберіть їх!
Дівчат забрали в ту саму кімнату, де вони ночували. До обіду за ними прислали машину і відвезли в міську лікарню, що знаходилася на вулиці Пушкіна. Тут їх утримували більше місяця: брали різні аналізи, ретельно перевіряли. Увесь цей час за ними спостерігав працівник міліції, переодягнений у цивільний одяг. Він спокійно сидів на стільці біля дівчат і читав книги. Жодних відвідувачів до них не впускали і виходити за ворота лікарні не дозволяли. Виходили на вулицю тільки в супроводі міліціонера.
Після закінчення місяця дівчатам видали довідки, що вони повністю здорові, можуть виконувати будь-яку фізичну роботу та не мали спільного життя з чоловіками.
Як тільки Леонілла повернулася додому, через день у будинок культури її рідного села Тучин зібрали людей з трьох навколишніх сіл. Викликали також рідного брата Леонілли з сім'єю, мачуху та саму Леоніллу як винну у тому, що сталося.
Людей зібралося багато, ніхто толком не знав, навіщо їх збирають. На сцені за столиком у президії сиділи капітан Ш. та слідчий Д., збоку від
На сцені стояв дільничний міліціонер і кілька співробітників із районного центру Гощі. Леоніллі наказали сісти на сцені, але вона відмовилася і сіла в першому ряду, прямо перед самою сценою. Біля Леонілли сидів її рідний брат. Почалося зібрання. Спочатку виступав інспектор Ш., він говорив про те, що потрібно покінчити з бродяжництвом раз і назавжди і досягти того, щоб усі люди були забезпечені роботою. З залу пролунали голоси:
— Дайте людям роботу! Роботи нема! Тільки говорите! Слідчий Ш. встав і гучно промовив:
— Тихіше, товариші, тихіше!
Зал замовк. Слідчий Ш. продовжив промову про те, що в області з’явилися люди, які порушують порядок, організовують різні збори, баламутять людей релігією. Він говорив:
— Товариші, яка релігія?! Ми сміливо йдемо в ХХ століття без будь-якої релігії! Наш девіз: вперед і тільки вперед! За партією, товариші! А Церква нас гальмує. Наш обов'язок — усіляко слідкувати за порядком, переконувати, виправляти винних у безладі. Ось і у нас у селі громадянка Леонілла Олещицька стала співучасницею різних антирадянських зборів, зв'язалася з особливо небезпечним чоловіком Михайлом Гнесюком, який підриває дисципліну своїми допотопними розповідями, — коротше, усіляко розкладає суспільство.
Брат Леонілли не витримав, вскочив і голосно промовив: «Це неправда! Не чіпайте цю людину! Він нікого нічому поганому не навчає! Він закликає людей до Бога, до Церкви, от і все!» Тоді до нього підбігли два міліціонери, схопили під руки і вивели з залу.
Слідчий тим часом продовжував:
— Громадянка Леонілла Олешицька займається бродяжництвом, а це камінь спотикання для суспільства, для всіх вас! Ми всі відповідальні за нашу Батьківщину! Наше завдання, товариші, виправити її, переконати, і ми хочемо, щоб це сьогодні зробили всі ви! Громадянко Леонілла, вийдіть на сцену, скажіть людям, що ви більше цим займатися не будете! З такими людьми, як Леонтій і Михайло, припиніть будь-який зв’язок!
Леонілла піднялася. Особливого страху у неї не було, але вона не знала, що сказати. Як пояснити всім, що Михайло, якого вони зараз так обмовляють, якого вважають ворогом Батьківщини, несе людям Боже Слово. Як їм пояснити, що в такий важкий час, коли зневажають ім'я Боже, як і в інші важкі часи в історії Православної Церкви, Господь піднімає Своїх сповідників віри. Зал замовк у очікуванні слів Леонілли. На сцену вона не пішла, стала під нею. Повернулася до людей і промовила:
— Слава Богу, люди! Що мені вам сказати? У чому моя вина, навіть не знаю.
У горлі у неї з'явився клубок, і вона опустила голову.
З залу пролунали голоси людей:
- Так ми її знаємо! Нічого поганого вона не робить! Виросла з братом без матері, у церкву ходить, у церковному хорі співає, так хай собі ходить! Якої шкоди вона завдає суспільству?
Слідчий Ш. голосно закричав:
— Мовчати! Інакше всіх зараз туди, куди треба, виведемо!
А люди все вигукували:
— Навіщо нас усіх тут зібрали? Три села! Робота стоїть! Відпустіть!
Слідчий продовжував:
— Тиша, товариші, тиша! Нам потрібно довести справу до кінця! Наше завдання — влаштувати громадянку Леонілу на роботу, щоб вона не бродяжила. Ось ми її хоча б у лікарню визначимо на чиєсь місце.
Знову почулися голоси із залу:
— Як на чиєсь місце? Куди ж тоді нам подітися? Ні, ми не хочемо втрачати робочі місця! Це неправильно!
У цей час слідчому Ш. принесли на сцену невеликий плакат. Розгорнувши його, він сказав:
— Подивіться, товариші, уважно на цю фотографію! Запам'ятайте це обличчя і передавайте іншим, який це небезпечний чоловік! Дивіться і передавайте іншим!
Фотографія була великого формату, як плакат. На ній посередині — Михайло, з лівого боку — Ольга, з правого — Леонілла. Коли їх фотографували, Леонілла не пам'ятає. Можливо, у в'язниці, коли їх привезли зі Львова? Михайло виглядав жахливо: волосся скуйовджене, весь побитий. Фотографія передавалася по залу. При її виді одні лякалися, інші казали, що Михайла знають, і що все сказане про нього — це неправда. А багато людей навіть не погоджувалися подивитися це фото. На цьому збори закінчилися і оголосили концерт. Більшість людей розійшлися по домівках. Леоніллі наостанок слідчий сказав, щоб вона з'явилася до нього в КДБ.
Буквально через два-три дні її та Ольгу викликали в Рівне в КДБ. Від Ольги Леонілла дізналася, що і в її селі на наступний день збирали людей і всяко обмовляли Михайла.
Дівчат по одній викликав до себе в кабінет інспектор Ш. Леонілла пішла першою. Інспектор запитав, чи знайшла вона роботу. Леонілла відповіла, що ні. Інспектор сказав: «Ну, тоді будеш нам допомагати. У вас там готель, можливо, будуть приїжджати якісь проповідники, так ти нам про все розповідатимеш. Або ще щось». Леонілла відповіла, що такими справами ніколи не буде займатися. Ввечері вона нікуди не ходить, завжди вдома.
— Ось тобі гроші! — сказав інспектор.
— Які гроші?
— На дорогу, ми ще будемо тебе викликати.
— У мене є гроші.
— Візьми!
Але Леонілла, незважаючи на будь-які умовляння, грошей у інспектора не взяла. Після цього її тричі викликали до Рівного. Одного разу інспектор Д. сам приїхав до Леонілли додому, але вона саме в той час була у Ольги. Тоді він поїхав у Тучин до брата Леонілли, але будинок був замкнений — брат був на роботі в лікарні. Поїхав до мачухи, щоб спитати, де Леонілла. Та відповіла, що не відоме. Так кілька місяців Леонілла ховалася, поки Михайла не засудили і не відправили у виправно-трудові табори.
Вивчивши матеріали архівних справ щодо Гнесюка М. С., встановлено наступне.
У протоколах допитів від 21.06.1960 р. обвинувачений Гнесюк М.С. дав показання: «20 червня 1960 року був затриманий органами міліції у місті Львові в будинку жінки на ім'я Катерина. Ця жінка запросила мене до себе на обід з нагоди поминання її покійної матері (п. 18, 19). У будинку Катерини разом зі мною були дівчата Ольга і Леонілла із Рівненської області, а також жителі міста Львова, людей більше десяти. У будинку був організований обід, всі присутні пом'янули покійну, після чого прийшов дільничний міліціонер і нас затримав (п. 18, 20).
Раніше з жінкою на ім’я Катерина я не був знайомий. 19 червня 1960 р. ввечері я сів у попутну машину у місті Корець і поїхав до Львова. Рано вранці я був у Львові» (п. 18, 21).
Від підпису за своїми релігійними переконаннями відмовився (п. 18, 22).
28 червня 1960 р. — Постанова (про передачу слідчої справи № 7) у відділення УКДБ при РМ УРСР Рівненської області для подальшого ведення слідства (п. 18, 23).
30 червня 1960 р. було прийнято постанову про пред’явлення обвинувачення: «Гнесюк М. С. обвинувачується у злочинах, передбачених ст. 7, ч. 2 Закону “Про кримінальну відповідальність за державні злочини”. Підсудний обвинувачується в тому, що після дострокового звільнення з місць позбавлення волі з 1956 р. веде бродяжницький спосіб життя; використовуючи скупчення населення в монастирях та приходських церквах, виступав перед віруючими з антирадянськими проповідями, у яких закликав не визнавати радянську владу, називаючи її владою «сатани», не працювати в радянських організаціях, не брати радянських документів, не відвідувати культурно-просвітницькі заклади, маючи на меті відрив населення від участі в суспільному житті країни» (п. 18, 24).
У протоколах допитів на питання, чи визнає підслідний себе винним, Гнесюк М.С. відповідав: «Пред’явлене обвинувачення у прочитаному постановленні для мене зрозуміле. Винним себе у пред’явленому обвинуваченні не визнаю. Справді, після повернення із ув’язнення вів мандрівний спосіб життя, але з антирадянськими проповідями ніде не виступав і взагалі проти влади нічого не говорив (п. 18, 25).
Ще з дитинства вирішив присвятити своє життя Богу. Після повернення із ув’язнення їздив по святим місцям, тобто монастирям і приходським церквам (п. 18, 26).
Жив як виходило. Віруючі просили мене помолитися за них Богу і самі, хто скільки міг, давали мені гроші. Сам я у них грошей не просив» (п. 18, 27).
«Ведучи мандрівний спосіб життя, я ніякої ворожої роботи проти чинного радянського ладу не провадив. У політичні справи я не втручався. Вірю в Бога і визнаю потойбічне життя задля спасіння своєї душі, тому ходив по церквах, монастирях і молився Богу. Ворожої діяльності я не проводив» (п. 18, 28).
З проповідями антирадянського змісту перед віруючими під час мого мандрівництва з 1956 по 1960 рік я ніколи не виступав. Перед віруючими говорив проповіді, в яких закликав віруючих не відступати від своєї Православної віри, не переходити в іншу віру і не записуватися в секти п'ятидесятників, суботників, адвентистів, щоб не ображати одне одного, мати любов одне до одного. Також роз’яснював значення релігійних свят. За час з 1956 по 1960 рік я кілька разів бував у Почаєві Тернопільської області, один раз був у місті Львові в церкві “Святого Юра”, у місті Києві в 1959 році в Києво-Печерській Лаврі, один раз у місті Кременець у монастирі. Де ще був зараз не пам’ятаю» (п. 18, 29).
У протоколах допитів деякі свідки звинувачували Гнесюка М. С. у антирадянській діяльності. На це Гнесюк заявляв, що ці свідчення неправдиві, ніякої антирадянської діяльності він не проводив і проти влади людей не налаштовував (п. 18, 30). Є й інші відповіді свідків про Михайла Гнесюка та його проповідницьку діяльність: «У 1956 році в одному з сіл біля Почаєва Михайло Гнесюк говорив людям проповідь про віру в Бога. Я тоді у нього спитала, як мені спастися. Михайло відповів, що моє спасіння лише в Церкві, у вірі в Бога, що лише через Церкву я можу врятувати свою душу (п. 18, 31). Згодом, у 1958 році, я слухала проповіді Михайла Гнесюка в місті Почаїв. У своїх проповідях він закликав людей вірити в Бога, ходити до церкви, дотримуватися постів і шукати своє спасіння лише в Церкві, оскільки Церква — це корабель у Царство Небесне. Він також говорив, що наближається кінець світу, що буде страшний Божий Суд, тому всі повинні молитися, каятися та готуватися до цього страшного Суду. Кінця світу слід очікувати щогодини, щосекунди й готуватися до цього. Усі його проповіді в кінцевому підсумку зводилися до віри в Бога. Про участь у виборах до органів Радянської влади я нічого від Гнесюка Михайла не чула» (п. 18, 32).
2 листопада 1960 р. було затверджено обвинувальний висновок за обвинуваченням Гнесюка М. С. До Управління КДБ при РМ УРСР по Рівненській області надійшли матеріали, що підтверджують його антирадянську діяльність.
22 червня 1960 р. Гнесюк М. С. був заарештований за належність до антирадянської організації ІПЦ та проведення за її завданням антирадянської агітації.
Проведеним у справі розслідуванням встановлено:
Гнесюк М. С. суспільно корисною працею не займався, перебував у антирадянській церковно-монархічній організації ІПЦ, яка широко поширила свою діяльність на території Рівненської, Тернопільської, Львівської, Київської, Московської та Ленінградської областей. У багатьох у містах були активні прихильники ІПЦ, які організовували збір грошей для надання матеріальної допомоги, створювали ореол проповідникам ІПЦ.
Антирадянська пропаганда Гнесюка М.С. була виявлена:
— у 1956 р. на території Почаївської Лаври;
— у червні 1957 р. у Почаївському скиту;
— у вересні 1957 р. на галереї Почаївської Лаври;
— у 1957—1959 роках неодноразово виступав з антирадянськими проповідями перед віруючими у місті Львові біля церкви «Святого Юра», у квартирах віруючих;
— у 1956—1959 рр. неодноразово виступав на нелегальних зібраннях жительки села Симонів Рівненської області;
— у вересні 1958 р. виступав із проповіддю біля Почаївської Лаври;
— у липні 1959 р. виступав із проповіддю біля церкви на «Козацьких могилах»;
— влітку 1959 р. виступав перед віруючими біля церкви Городищенського жіночого монастиря;
— у вересні 1959 і квітні 1960 р. біля Почаївської Лаври (п. 18, 33).
Допитаний як обвинувачений Гнесюк М. С. у пред'явленому йому обвинуваченні визнав себе винним лише в тому, що, повернувшись із ув'язнення в 1956 р., почав вести мандрівний спосіб життя, виступав перед віруючими біля храмів, у домах громадян із проповідями релігійного характера. В іншій частині обвинувачення заперечує всі факти проведення антирадянської агітації.
На підставі викладених фактів Гнесюк М. С. був обвинувачений за ст. 7, ч. 2 та ст. 9 Закону «Про кримінальну відповідальність за державні злочини» (п. 18, 34).
26 листопада 1960 р. судова колегія з кримінальних справ Рівненського обласного суду на закритому судовому засіданні розглянула справу щодо обвинувачення Гнесюка М.С. та винесла вирок на підставі ст. 7, ч. 2 та ст. 9 Закону «Про кримінальну відповідальність за державні злочини» — 10 років позбавлення волі в виправно-трудових таборах (п. 18, 35).
Офіційна влада не припиняла проводити відкриту агітаційну роботу з метою облити брудом і оббрехати в обличчі віруючих людей світлий образ старців. Для цього широко використовувалася як пропаганда партійних органів на місцях, так і місцева преса. Так, зокрема, у газеті «Радянський шлях» за 1 грудня 1960 р. була опублікована стаття «Ось воно, істинне лице ‘Істинноправославної церкви’» (п. 18, 36).
Також у газеті «Червоний прапор» за 9 грудня вийшла стаття «Оце так святий!» (п. 18, 37). У цих публікаціях на Леонтія Грицана і Михайла Гнесюка навішували ярлики «ворогів народу», «зрадників Батьківщини», «аморальних осіб» тощо. Відгомони цієї пропаганди донині хвилюють душі і уми багатьох людей, які не були близько знайомі зі старцями.
Після п’яти років, 30 січня 1965 р., до судової колегії з кримінальних справ Верховного суду
УРСР був поданий протест у справі Гнесюка М. С. У ньому говориться, що вирок Рівненського обласного суду від 26 листопада 1960 р. слід змінити відповідно до ст. 7, ч. 1, призначивши покарання у вигляді семи років позбавлення волі без заслання (п. 18, 38).
25 лютого 1965 р. судова колегія у кримінальних справах Верховного Суду УРСР на судовому засіданні розглянула протест у справі Гнесюка М. С. та винесла рішення: «Протест від 30.01.1965 р. задовольнити» (п. 18, 39).
6.14. Мордовські табори — друге випробування
Джерело: с. 318–328. Повний розділ частини II.
На початку 1920-х рр. у глухих лісових місцях республіки Мордовія почалося будівництво залізничної гілки для заготівлі деревини для Москви та Московської області. У 1924 р. вона дійшла до селища Молочниця. Кілометр за кілометром осушувалися болота, зрізалися пагорби. Працювали, переважно, бригади з Новгорода, Рязані, з російських та татарських сіл Атюрєвського району. Навколо будуючихся і вже діючих ділянок залізниці почали виникати поселення з деревообробними та іншими простими виробництвами. Старожили розповідали, що ще в кінці 1920-х рр. окремі групи ув'язнених, які не становили соціальної небезпеки, уже були в деяких селищах і, перебуваючи під чисто символічною охороною, працювали на лісозаготівлі. Тоді почалося будівництво на території
Зубово-Полянського району виправно-трудових колоній, у побуті — таборів. На місці маленьких сіл, загублених серед густих непрохідних лісів, вздовж залізничної гілки почали з’являтися поселення. Так з часом виникла велика Яваська зона, що включає поселення: Потьма, Молочниця, Сосновка, Леплей, Ударний, Парца, Озерний та ін.
У 1931 р. керівництвом НКВС СРСР було прийнято рішення про відкриття Темниківського табору (Темлагу). У тому ж році утворилися три ділянки: Яваська, Барашівська та Шалинська. Почалося будівництво залізниці від станції Потьма до Барашева. Лінію залізничного полотна тягнули строго на північ. Це була виснажлива, каторжна праця без застосування техніки. Всі земляні роботи виконувалися вручну. На шляху зустрічалися величезні болота, які нечуваними зусиллями осушували і насипали над ними насип. А іноді навпаки — будівельникам доводилося зрізати зустрічні на шляху пагорби. І так метр за метром, кілометр за кілометром підневільні люди просувалися все далі й далі в ліс. Від основного залізничного полотна робили відводи, так звані «вуса», до лісових ділянок. Ділянки вирубували під нуль.
Вже до 1932 р. було створено десять таборів, а до 1938 р. — 15. Кількість ув'язнених у період 1930—1940-х рр. становила 23 тис. осіб.
Щодня десятки вагонів з дровами та будівельними матеріалами прибували на станцію Потьма, а звідти відправлялися до кінцевого пункту — до Москви.
Поступово при таборах були засновані населені пункти. Першими мешканцями таборів були кримінальні злочинці, які відбували різні строки покарання за крадіжку, розбій, хуліганство. Але згодом табори почали поповнюватися і політичними в'язнями — віруючими, священиками та єпископами, які, незважаючи на все, сміливо говорили про Христа, про Православну віру.
У 1948 р. Темніковський табір був перейменований на Дубравне управління (Дубравлаг). Пізніше додалась ще одна назва — Установа ЖХ-385 Головного управління виконання покарань РФ. Назва ЖХ, за прийнятою в Радянському Союзі традицією все засекречувати, означала «Залізничне господарство», номер 385 — номер табору або, як у даному випадку, цілу табірну систему Дубравлага.
Відомо, що напередодні амністії 1953 р. у Дубравлазі утримувалися 14225 засуджених. У переважній більшості вони були засуджені «за зраду Батьківщині».
* * *
Михайло прокинувся від істеричного крику сусіда-засудженого. Його намагалися заспокоїти, але марно.
«За що, братці, рідненькі, за що?!» — істерично повторював засуджений одну й ту саму фразу. Потім знеміг і лише тихо прошепотів: «За що? Господи, допоможи мені все витримати і винести свій хрест до кінця».
Цю останню фразу молодого хлопця Михайло серцем повторював усі роки ув’язнення в Мордовії.
Хтось сказав, що перетнули кордон і що вони вже в Мордовії. Їхали вантажним поїздом. Михайло прислонився до стінки вагона і через щілину подивився на вулицю. Йому відкрилася красива рівнина, трохи звивиста, покрита снігом. На вулиці стояв лютий, йшла сувора зима 1961 р. Через деякий час рівнину змінили густі ліси, болота та топі. Потім знову рівнина, річка і знову ліси. Поїзд все мчав і мчав, уносячи з собою надії на те, що мине час і всі вони повернуться в рідні краї. Попереду їх чекала важка доля...
За двадцять хвилин до прибуття на станцію оголосили, щоб усі готувалися до виходу. Взявши невеликі рюкзаки, засуджені скидалися з вагонів на платформу станції Потьма. Трохи північніше від станції розташовувався табір — Кінцевий пункт призначення. Темний паркан приховував за собою такі ж темні будинки, бараки і будівлі для начальства та охорони. Після тривалого оформлення всіх розподілили по різних бараках. У цьому таборі Михайлові судилося жити сім років.
Коли Михайла судили, тюремне начальство говорило: «Якщо хочеш жити, то одягни на уста великий замок, щоб торкався землі, нікому ні слова». Так йому й довелося робити.
У в'язниці займалися тим, чим хто хотів: грали у шашки, доміно або карти. Михайлові, щоб помолитися, доводилося кудись ховатися. Незабаром він знайшов затишне місце — горище, де й сховався від зайвих очей. Молитва, лише свята молитва, яку ніхто не може відняти у людей, зберігала, давала міцну віру, надію та сили переносити подальші випробування.
Бараки були в дуже поганому стані, брудні та чорні, самим своїм виглядом вони наводили на в’язнів страх і відчай. Здавалося, як тут можуть жити люди?
Через деякий час Михайло попросив у тюремного начальства дозволу побілити барак і навести хоч якийсь порядок. Начальство дозволило. Він почав побілку, на стінах навів прості трафарети, пофарбував вікна та підлогу. Багато засуджених казали: «Ти що, прийшов тюрму відбудовувати? Ламати її треба!
Коли Михайло закінчив роботу, прийшов начальник, дуже здивувався всьому зробленому і сказав, що якщо все так добре вийшло, то потрібно поміняти і ліжка. Сказано — зроблено. Видавали нові ліжка, матраци, тумбочки. Барак перетворився, і разом з тим у всіх з'явився гарний настрій і розуміння того, що вони все-таки люди. Ще через деякий час тюремне начальство попросило привести до порядку і їхні кабінети. Довелося Михайлові погодитися...
Коли він відбув свій строк і прощався з начальством та друзями по бараку, всі говорили: «Ти нам нічого не казав, але своїм життям і поведінкою багато чому нас навчив».
У листопаді 1964 р. на в'язня Гнесюка М. С. з Мордовських ІТЛ у Рівненське КГБ надійшла характеристика:
«В'язень Гнесюк М.С., відбуваючи покарання в місцях позбавлення волі, характеризується з позитивного боку: працював на різних роботах, до праці ставився сумлінно. Займався підвищенням свого освітнього рівня: у 1962—1963 рр. закінчив 5 класів вечірньої школи. Протягом 1963 р. працював у наряді, до своїх обов'язків ставився сумлінно.
У побуті поводиться зразково. Навчається у 6-му класі, успішно. Бере участь у самодіяльних організаціях, є членом санітарно-побутової секції загону. Проводимі політико-масові заходи відвідує акуратно. До збереження соціальної власності ставиться бережно. Особисто дисциплінований і скромний. У спілкуванні ввічливий.
Свою злочинність не визнає і не вважає себе винним.
Сектантською діяльністю не займається. За весь період перебування в ІТУ режим не порушував, стягнень не має.
За сумлінне ставлення до праці та зразкову поведінку в побуті має ряд подяк» (див. п. 18, 40).
Під час відбування строку в Мордовських таборах Михайло здобув спеціальності: столяр III розряду; маляр III розряду; пічник III розряду, а також у 1967 р. закінчив 8-й клас вечірньої школи.
Два роки потому, у 1962 р., до Михайла в табір потрапив Кирило Козярчук — працелюбний сільський трудівник із села Горбаков Гощанського району Рівненської області.
Ще до тюремного ув'язнення він любив по неділях відвідувати храм Божий, співати і читати на клиросі. Після знайомства зі старцем Леонтієм його життя повністю змінилося. Коли відбувалися паломництва до Почаєва, завжди зупинялися у дідуся Кирила. Посеред двору розпалювали вогонь, над ним вішали великий казан, у якому варили обід або вечерю для паломників. Весь його великий двір і сад були заповнені людьми. Оскільки у Кирила була власна млин, він пригощав всіх смачним свіжоспеченим хлібом. Особливо багато він послужив матушці Олександрі (схимонахині Херувимі). Часто і сам Кирило йшов паломником до Почаєва.
Нарешті, залишивши своє господарство на дружину, а дітей доручивши на заступництво Цариці Небесної, він став мандрувати по святим місцям, лише зрідка навідуваючись додому. Отримавши благословення на проповідь, він ревно працював, відвідуючи як навколишні села, так і далекі місця.
У 1959 р. Кирила затримали в Москві і засудили на 10 років тюремного ув’язнення в Мордовських таборах.
Спочатку він перебував у виправно-трудовому таборі селища Явас, а згодом його перевели в табір селища Соснівка. У цьому таборі перебував і Михайло Гнесюк.
Кирило Козярчук прибув у табір селища Сосновка в важкому стані. Він сумлінно виконував усі тюремні роботи, але через жорстоке ставлення до нього тюремних наглядачів здоров’я швидко погіршувалося. Лише з часом за благочестиве життя у в’язниці Кирила почали поважати як начальство, так і засуджені.
До цього дідусь Кирило вже був у поважних літах (йому виповнилося 71 рік), і його здоров’я через перебування в таборі остаточно погіршилося. Після Різдвяних свят 1962 року він зовсім приболів і майже не піднімався до кінця своїх днів. Михайло навідував його щодня, приносив їжу, переодягав у чистий одяг, підбадьорював, як міг, і дуже переживав.
14 квітня 1962 року через хворобу серця дідусь Кирило відійшов до Господа.
Ще через півтора року, у 1964 р., у табір селища Сосновка перевели старця Леонтія Грицана. Здоров’я старця було дуже слабким. Благочестивий старець, якому на той час виповнилося 67 років, ніс нелегкий хрест суворого тюремного життя. Через вік його до важкої праці вже не примушували, але він весь час сумлінно працював: займався прибиранням барака, підмітав на вулиці, загототовлював дрова тощо. До тюремного начальства ставився шанобливо. Дотримувався строгого табірного режиму. Життя старця Леонтія було прикладом беззаперечного несення скорбот і нелегкого життєвого хреста. Тюремні наглядачі мимоволі дивувалися і сумнівалися у справедливості судового вироку цьому старцю. Михайло рідко зустрічався з отцем Леонтієм. Але одного разу при зустрічі з ним сказав, що добре було б дати знати родині Кирила, щоб перезахоронили його тіло на батьківщині, поки вони ще тут і можуть хоч якось посприяти. Старець Леонтій відповів, що добре було б так зробити.
Так все й здійснилося. Зібравши гроші, син Кирила, Архипп, та супутниця схимонахині Херувими Параскева вирушили в дорогу. Перед від’їздом матушка Херувима сказала Параскеві: «Добре, їдь! Їдь! І цілі мощі привезеш».
Добравшись до табору, Архипп звернувся до начальника в'язниці з проханням дозволити перевезти тіло батька на Батьківщину. Той порадив їхати в місто Саранськ за дозволом, а також замовити в Москві цинковий труну для транспортування тіла. Параскева поїхала до Москви і, так Бог дав, потрапила до людей, які допомогли все влаштувати.
Наступного дня вранці начальник зони у супроводі солдатів без конвою, Архипп і Параска відправилися на тюремне кладовище для ексгумації тіла дідуся Кирила. Вість про те, що буде відкриватись могила засудженого, швидко облетіла селище. На кладовищі зібралося багато жителів, у тому числі й діти селища Соснівка, що розташоване поруч із табором. З домовини зняли кришку, і всі побачили зовсім нетлінне тіло, яке було накрите хустками. Шнурочок, на якому був хрестик, виявився зовсім згнилим. Параска хотіла поправити хрест, але начальник сказав: «Не чіпайте, нехай йому буде.
Він постраждав за цей хрест». Тіло акуратно переклали в цинкову труну. Через кілька хвилин труну закрили кришкою і запаяли. Труну завантажили на машину, і на цьому все закінчилось. За допомогою начальника табору найняли машину, і через кілька днів, у Велику Суботу 1965 р., тіло доставили до рідного дому. На другий день Пасхи за великого скупчення народу його перепоховали на кладовищі села Горбаків.
Матушка Херувима говорила, щоб тіло поставили в церкві, але тоді це було неможливо. Навіть лампадку запалити на могилі не дозволяли.
Пройшло кілька років, начальник зони підняв справу Кирила Козярчука і дійшов висновку, що він був засуджений незаконно. З цього приводу він навіть написав статтю в газету, в якій йшлося, який чудовий був старенький Кирило з України. Тіло дядішки Кирила, поховане на тюремному кладовищі виправно-трудового табору Сосновка, після трьох років виявилося немов щойно похованим. Господь прославив тіло Свого раба нетлінням.
Минають роки. Світлу пам’ять про Кирила Козярчука народ зберігає в своїх серцях. Не заростає народна стежка до могилки справжнього сповідника Православної віри.
Під час зустрічі з Михайлом у 1965 р. старець Леонтій сказав: «За нас дітки моляться, і їхня молитва почута Богом. Незабаром нас відпустять. Мені належить повернутися на батьківщину на короткий час, а там... буду готуватися до відходу».
Михайло запитав, якщо його відпустять, що йому робити? На це старець Леонтій відповів: «Коли повернешся, пропишися у Корець. Ти пробудеш довше. Знайдеться тобі робота і будеш при монастирях». Вищесказане справдилося. Слова «скоро нас відпустять» справдилися через два роки, а що стосується вислову старця про «короткий час», то через п’ять років він відійшов до Господа.
6.15. Побачення у в’язниці
Джерело: с. 328–330. Повний розділ частини II.
Влітку 1965 р. рідний брат Михайла Петро разом із братом старця Леонтія Дмитром Грицаном та Ольгою Подлісецькою вперше поїхали до в'язниці до Михайла в Мордовію. Добиралися потягом із Рівного до Москви. У Москві ночували у одного знайомого — годинникаря Данила Демова (згодом він прийняв монашество). Наступного дня сіли в потяг Москва — Рузаєвка і їхали до станції Потьма. На північ по залізничній гілці розташоване село Соснівка, поруч — табір, у якому відбував свій термін Михайло. Табір був огороджений високим сірим парканом і нічого, що відбувалося всередині, розгледіти було неможливо. Лише трохи були видні дахи таких же сірих будинків.
Потьма — невелике село, переважно сільської забудови. У ньому був магазин і базарчики, де продавали товари першої необхідності.
Дмитро та Ольга везли з дому продукти — насіння, горіхи, сушку, гриби, сушену рибу, а також одяг — кілька ватяних штанів, кілька пар шкарпеток, чоботи.
У селі шукали будинок, щоб переночувати, оскільки зупинялися на три дні. У тому будинку варили юшку з риби, купленої дорогою в Москві, суп із грибів — усе це передавали в тюрму для Михайла. Михайло ділився продуктами з сусідами по бараку.
Як тільки вони приїхали, відразу дозволили побачення з Михайлом. Дмитру призначили побачення зі старцем Леонтієм лише на наступний день. Ользі ж так і не дозволили побачення з Михайлом. Побачивши Михайла, Петро відчув біль у душі, серце стислося. Він був виснаженим, лише очі світилися тихою радістю.
Михайло сказав: «Слава Богу! З приїздом! Передавай всім привіт!» Сказав якось особливо, з вдячністю, високопарно. Петро подумав: «Бідний, як він може мати в серці таку любов тут, на чужині, де тебе навіть не вважають за людину». Вони трохи поговорили, частину речей і продуктів Петро віддав одразу. Через півтори години побачення закінчилося.
На наступний день Петро здогадався пригостити насінням та горіхами чергових військових, і ті ставилися до нього з поблажливістю. Так він кілька разів переносив передачу у валізі. Одного разу чергові запитали: «Що в тебе там у валізі?» Петро тихо відповів: «Та так...» Вони заспокоїлися.
Ватяних штанів і светрів він возив з дому кілька штук, а пропускали лише одні, у крайньому випадку — двоє. Петро зрозумів і кожного разу щось на себе надягав. Таким чином речі потрапляли до Михайла, і він ділився ними з товаришами по бараку.
На третій день Михайла на деякий час відпустили з Петром у селище, до будинку, де зупинилися приїжджі, взявши з нього розписку, що він повернеться назад у табір. Це було великою радістю для Михайла і для приїжджих. Петро постійно намагався жартувати і розповідав різні історії. Михайло про всіх розпитував, переймався. У такій тихій радості непомітно минув третій день. Петро з Дмитром проводжали Михайла до в’язниці, а самі почали збиратися у зворотній шлях.
Іншим разом Петро їздив до Михайла з Параскевою Заканич у 1966 р., і втретє у 1967 р. у зв’язку з звільненням Михайла з в’язниці.
6.16. Материнська любов
Джерело: с. 330–335. Повний розділ частини II.
За розповідями Леонілли Олещицької (нині схимонахині Леонілли), ця подія сталася у 1965 році. Якось вона поїхала з матір'ю Михайла Марією до Мордовії навести Михайла в тюрмі. Везли з собою різні продукти: рибу, яку спочатку обсмажували, а потім сушили; сушені гриби, варення, консерви, різне печиво домашнього приготування. Все, здавалося б, було добре, лише одне тривожило — що їхала
Леонілла з підробленими документами, що свідчили, що вона рідна сестра Михайла. У таборі був такий порядок: якщо відвідували рідні — сестра, брат, мати, батько, то побачення дозволяли без проблем, від інших же осіб приймали тільки передачі.
З Рівного їхали до Москви, а в Москві робили пересадку на поїзд Москва — Рузаївка. Доїхали вони до станції Потьма і сіли на електричку, яка йшла по поселках на північ Мордовії. На зупинці в селищі Соснівка, ледве вони встигли вийти на платформу, як до них підбіг наглядач із табору, де відбував строк Михайло, на прізвище Мельников. Він їх знав, оскільки вони вже приїжджали на побачення до Михайла. Рівняючись з ними, він схвильовано промовив:
— Що ви наробили! Швидко збирайте свої речі — і до Шури! З вами їхав ваш обласний слідчий, капітан Ш., який знає, що у вас підроблені документи. Він чекає на вас у таборі, щоб на місці спіймати і пришиїти справу. Я знаю, що ти йому не сестра, але мені все одно. Тільки з поваги до Михайла я вирішив вам допомогти. У Москві на залізничному вокзалі він вас сфотографував, — і показує фотографію.
Дивляться Леонілла з матір’ю — справді вони. Оце так! Вони злякалися. Коли він встиг?
— Цей слідчий встиг на перший електричку. Приїхав і прямо до мене. Добре, що я сьогодні на чергуванні. Представився, показав документи і каже:
— До Михайла Гнесюка на побачення прямують небезпечні люди з підробленими документами. Ось я їх у Москві сфотографував. Ваше завдання полягає в тому, щоб сприяти нашій спільній справі, тобто зустріти їх на зупинці і привести сюди. Я з ними тут розберуся!
— Добре! — відповідаю. — Завів його до будинку відпочинку, а сам швидко до Михайла, щоб розповісти про все. Михайло дуже знервувався і каже мені: «Швидко біжи до електрички і попередь їх. Нехай йдуть до Шури і там будуть, поки ми їм не повідомимо. Щоб ніде не виходили, ні кроку!»
— Як же так, що ви з слідчим разом їхали? — здивувався Мельников.
— Та хіба ми знаємо, хто з нами їде? Людей багато різних! Ми собі й спокійні! — відповіла Леонілла.
— Ну, добре! Швидко йдіть до Шури, а я скажу, що нікого немає, — сказав Мельников.
Вони все хвилювалися, що ж тепер буде?
Прийшли до Шури, яка жила в цьому ж поселенні, і просять:
— Шура, у нас така біда, ми приїхали, а нашого брата кудись на етап забирають і побачень не дають. Дозволь кілька днів побути у тебе.
Шура погодилася й додала, що вони можуть залишатися стільки, скільки їм буде потрібно. Божою милістю вони в неї й оселилися. Господиня гостинно запропонувала попити чаю і прилягти відпочити з дороги.
Так вони й зробили, але їм не лежалося. Під вечір прийшов Мельников і каже:
— Шура, дай мені півлітри!
— Та залиште зі своїми півлітрами! — відповіла Шура.
— Давай, давай, не вигадуйте!
Шура займалася тим, що гнала самогон і продавала військовим начальникам, наглядачам, і на цьому мала немалі гроші. Тому вони її часто відвідували. Цього разу вона перед гостями нібито обурилася, але все ж покірно пішла в підвал за самогоном. Цим моментом скористався Мельников і каже Леоніллі та матері Михайла:
— Сказав Михайло, щоб ви нікуди не крокували, поки я до вас не прийду. Слідчий вас досі чекає. Він тут може сидіти хоч три доби і чекати. Декілька продуктів, привезених вами, я візьму і передам Михайлу. А з рештою почекайте, поки цей слідчий не поїде.
Поки Шура була в підвалі, Леонілла швиденько щось приготувала, і Мельников поніс. Уже з вулиці покликав:
— Скажи Шурі, що я заскочу до неї, нехай приготує!
Тут з'являється Шура:
— Ой, так куди ж він так швидко втек? Ох, який гарячий, а сам і втік!
— Так, сказала тітка Шура, що ще прийде, щоб ви йому наготували, — сказала Леонілла.
— У мене завжди готово! Та нічого, — і махнула рукою. Потім щось подумала і сказала:
— Ну, може завтра прийде.
Так чотири дні вони сиділи в хвилюванні та очікуванні. Слідчий поїхав на четвертий день, і тільки після його від’їзду Михайло написав записку, щоб з Потьми Леонілла з матір’ю їхали не до Москви, як зазвичай, а до Луганська, бо в Москві їх можуть чекати.
Після цього на побачення з Михайлом пішла лише його мати, Марія. Побачення було недовгим, мати весь час плакала і не могла вимовити жодного слова. Наприкінці Михайло сказав:
— Мамо, не плачте, прошу Вас. Покладіть на мене хрест.
Мати тремтячою рукою перекрестила Михайла.
Прощаючись, Михайло сказав:
— Ну, все, мамо, з Богом! Тримайтеся! Якщо що — кажіть, що Ви одна до мене їхали. Чуєте?
Мати ніби нічого не чула і все дивилася на Михайла. Її тремтячі вуста повторювали тільки одне: «Синочку! Рідненький!» Потім кивнула, витерла сльози, і на цьому побачення закінчилося. Вона стримувала сльози до тих пір, поки не опинилася за тюремними воротами. Лише за нею зачиняли двері, як сльози потоком полилися з материнських очей: «За що, Господи? За що несе мій син таке покарання?» Вона подивилася на небо. Руки піднялися самі собою: «Господи, уже немає сил, допоможи» Опустила руки, постояла, ніби змирилася з чимось, і тихо пішла назад у дім Шури.
Вихована у бідній, благочестивій християнській родині, Марія намагалася передати Михайлу любов, простоту, співчуття до інших.
Тепер вона, передчасно постаріла мати, їздила за тисячі кілометрів, щоб хоч на кілька хвилин побачити його очі та переконатися, що її улюблений син ще живий.
Саме тепер їй згадалося дитинство Михайла. Він не був таким, як інші. А потім зрозуміла, точніше, старець Леонтій їй сказав: «Це не твій син, а Божий». Вона сприйняла це як належне і змирилася. У душі завжди переживала і була впевнена, що її син не міг зробити нічого поганого.
Обласному слідчому так і не вдалося нікого затримати, і його величезні зусилля пішли прахом. Леонілла з матір'ю Михайла зробили все, як сказав Михайло: поїхали у Луганськ, а потім у Київ, і так, з Божою допомогою, дісталися додому.
6.17. Брат
Джерело: с. 335–339. Повний розділ частини II.
[| [° спогадам рідної сестри Михайла Дар'ї, у 1944 р. після Пасхи Михайло захворів на тиф. Він прийшов пішки з села Дивень до Корця, а переночувати залишився у себе вдома. Хоч тиф не прогресував, Михайло був ще дуже слабким. У будинку він зняв свій одяг і одягнув чистий. У Дар'ї серце тоді так і стиснулося від гіркоти довгої розлуки з братом. Їй хотілося хоч чимось послужити йому, тому вона взяла одяг Михайла і випрала. У родині вона була єдиною сестрою, на три роки молодшою за Михайла. За розповідями Дар'ї, Михайло ставився до неї з особливою повагою, завжди у всьому допомагав. Коли Михайло пішов до школи, йому купили нові черевики. Він таємно давав їх сестрі: «На, мовляв, понось і ти». А після й зовсім віддав. А якщо хто-небудь по дорозі давав Михайлу дві цукерки, то одну він ніс дяді Ігнату, іншу віддавав сестричці. Собі ніколи нічого не залишав. Він мав до всіх велику християнську любов. З дітьми Михайло майже ніколи не грав. Був, правда, у нього друг, сусід-одноліток Павло Нечипорук, з яким вони разом ходили до школи та випасали коней. Дар’я завжди думала, чому Михайло не йде грати з дітьми, а завжди один-один, і постійно щось записує у зошит. З часом він навчився красиво малювати, особливо любив писати церковнослов’янською мовою, виводячи кожну літеру. Тоді Дар’я не розуміла, що ще з раннього дитинства його душа прагнула лише до Бога. Бувало, рідна бабуся Дарія розповідала онукам про Бога або переказувала житія святих. Михайло уважно слухав і боявся пропустити хоч слово, з бабусиних очей не відводив.
З малих років супроводжував старця Леонтія по селах з проповіддю Євангелія. По закінченні школи пішов послушником у Почаївсько-Липенський скит. Мати таємно дуже плакала, сумувала, коли його довго не було. Сумували за ним всі рідні. Коли Михайло хоч на час повертався додому, для його родини це була велика радість. Усі хотіли чимось йому допомогти, прислужити.
Вранці ніхто й не помітив, як Михайло пішов. Лише з часом дізналися, що група паломників на чолі зі старцем Леонтієм, в якій був і Михайло, вирушила з іконою до Києва.
Після відходу Михайла буквально через день Дар’ю буквально повалило з ніг: висока температура, гарячка і смертельна втома. Мати відразу поклала її в ліжко. Всі зрозуміли — тиф. Дар’я так лежала вісім днів. На дев’ятий до них прийшла сестра батька і каже: «Не переживайте, Дар’юшка вже дев’ять днів тримається — значить, житиме». Після Дар’ї захворіли й брати. Але так Бог дав, що всі перехворіли і залишилися живі.
У сім'ї після Михайла Дар'я була старшою, тому, як могла, допомагала матері. Але особливо було важко, коли помер батько. У батька була тяжка хвороба — ревматизм. Він пролежав з осені 1943 року до Пасхи 1944 року і в перший день Світлого тижня помер. Михая тоді вдома не було. Одягли батька, як належить, і на другий день Пасхи поховали. З батьком прийшли попрощатися близькі, сусіди, а в цей час німці оточили будинок. Ворвались і почали кричати, щоб жінки пригнулися, бо хотіли вбити всіх чоловіків. Пригнулися тоді зі страху всі: і жінки, і чоловіки. За Божою милістю, сталося чудо: як тільки німці побачили покійного батька, вони завмерли і, нічого не сказавши, швидко пішли. Батька поклали на воза і відвезли на цвинтар. Правда, проводжали на цвинтар лише найрідніші і далі. Маленькому братишці Вані тоді ледь виповнилося три роки. За розповідями Дар’ї, він залишився з сусідами біля будинку і якось дивно дивився слідом за від’їжджаючою підводою. Чи розумів він, маленький, що ніколи більше не побачить батька, що на нашій землі страшний час — війна забирала тисячі людських життів. Бог знає... Але одне було ясно: ці чисті дитячі очі виражали велику скорботу, дивилися в далечінь і ніби сподівалися, що все ж настане інший, мирний час.
А тим часом їхню родину переслідувало одне горе за одним. Через деякий час Михайла оголосили тунеядцем, а трохи пізніше — ворогом Батьківщини. Почався важкий період перебування у виправно-трудових таборах, спочатку в Заполяр’ї, потім у Мордовії. Усім рідним було морально дуже тяжко, адже всі дуже сильно любили Михайла. Але особливо мучительно все це переносила мати. Вона прекрасно знала свого сина. Для неї він завжди залишався найдобрим і найулюбленішим із дітей. Вона не могла й думати, що її син — ворог Батьківщини, що він здатний на погані вчинки. Але зі своїм становищем вона була змушена змиритися. Ось вона, бідна, і їздила за тисячі кілометрів на побачення до Михайла, щоб переконатися, що він живий. Одна вона не їздила, бо була неписьменною. Її завжди супроводжував хтось із знайомих Михайла. Коли мати збиралася в дорогу, вона постійно дуже хвилювалася: чи все взяла з собою. А коли поверталася, тихий сум розлуки покривав її обличчя. Вона не плакала, але завжди кілька днів мовчала, дивилася на ікони і тихо зітхала.
Коли Михайло повернувся додому, прописався в Корці та знайшов собі роботу, їхньої радості не було кінця. Особливо раділа мати. Вона завжди сподівалася на Божу милість, на те, що Михайло буде піклуватися про неї до смерті. Так і було.
6.18. Біль втрати дорогого наставника
Джерело: с. 339–344. Повний розділ частини II.
У 1968 р. після десятирічного ув'язнення в мордовських таборах Леонтій Грицан повернувся в батьківський дім фізично знесиленим старцем. Нового в його проповідях було мало: в основному він повторював те, що було сказано раніше. Усіх втішав, за всіх молився. Безперервні відвідини людей, яким була потрібна допомога, змушували його проводити ночі без сну, а дні без відпочинку.
У 1970-х роках до старця Леонтія приходило дуже багато людей, що викликало крайнє невдоволення обласної та районної влади.
У пам'яті Михайла назавжди залишилося останнє відвідування отця Леонтія. Це було за кілька тижнів до його праведної кончини. Старець був дуже слабкий, але його добре обличчя навіть у такій немочі виражало турботу і любов.
* * *
У ніч з 23 на 24 січня 1973 р. Михайлові приснився сон: він стоїть у Корецькому монастирському храмі біля ікони преподобного Іова Почаївського. Игуменя Наталія стоїть з лівого боку біля чудотворної ікони Божої Матері
«Споручниця грішних». Раптом до храму ввійшов старець Леонтій. Він прямував прямо до Михайла і, підійшовши, сказав: «Приготуй труну». «Для кого?» — подумав Михайло. Старець Леонтій вдруге суворо сказав: «Приготуй труну». Михайло знову нічого не зрозумів. Тоді старець Леонтій втретє сказав: «Приготуй труну». На цьому сон закінчився.
Зранку у Михайла були невідкладні справи в Корецькому монастирі. У монастирському храмі Михайло пригадував сон і вирішив їхати до старця Леонтія в Мощаницю. Він негайно побіг додому, зібравшись, швидко повернувся в Корець на автостанцію. З Корця приїхав до Рівного, а звідти в Мізоч. Ввечері, десь о десятій годині, був біля будинку отця Леонтія. Присів біля паркану і побачив, що у вікні світло і воно не закрите, як завжди, шторами. Михайло дуже знервувався. До нього донісся розмова двох людей біля будинку. Зробив крок у двір і почув, що в будинку хтось молиться. Кілька годин тому старець Леонтій спочив, і над ним читали Псалтир.
Коли зайшов у дім, побачив багато людей. Михайло розпитав про все, а також уточнив, коли будуть ховати, чи замовили труну для старця Леонтія. Був середа. Йому відповіли, що труну вже замовлено і що до храму планують нести завтра, тобто в четвер. Вони всі хотіли, щоб тіло старця Леонтія перебувало в церкві три дні, як годиться ченцям. Але час був непростий, за старцем тоді дуже стежили, вважали його ворогом Батьківщини. Якби тіло віднесли до церкви в четвер, то в четвер змусили б і поховати.
Михайло розповів усім про свій сон і запропонував, щоб тіло перебувало у домі до п’ятниці, а в п’ятницю ввечері занести його до церкви. У суботу відслужити літургію. Всі погодилися.
У Мощаниці Михайло переночував і наступного дня повернувся додому. Приїхавши в Корець, він зайшов до монастиря і про все розповів ігумені Наталії. Матушка дала Михайлові на похорон хрест (старцю Леонтію його поклали в руки), пучок свічок і ладан.
Коли спочив старець Леонтій, ні автобусам, ні автомобілям два дні не дозволяли в'їзд до Мощаниці. Дістатися до старця, щоб востаннє з ним попрощатися, було неможливо. Але люди якось виходили, їхали вночі або йшли пішки, але все ж досягали мети.
В Америці в ті дні в новинних програмах говорили, що на Західній Україні помер великий подвижник і що влада не пропускає жодного транспорту, щоб народ міг з ним попрощатися. Відразу після цього на наступний день рух транспорту був відновлений.
У п’ятницю Михайло приїхав із Корець у Рівне. Йому довелося переночувати в місті, оскільки не було чим дістатися. У той день ввечері труну з тілом старця Леонтія перенесли до храму. Люди несли гроб на руках. Розлука наближалася. Районна влада вимагала, щоб у той же день поховали. При сільському храмі рідний брат отця Леонтія Дмитро був старостою і попросив, щоб у суботу відслужили літургію, на що неохоче, але все ж погодилися як місцеві, так і обласні власті. Лише вимагали, щоб храм на ніч був зачинений та щоб підтримувався порядок і тиша. Насправді, храм на ніч закрили, тільки було чутно тихий шепіт людей, які змогли залишитися в храмі. Усю ніч над тілом старця Леонтія читали Псалтир.
Щойно Михайло приїхав до Мощаниці, відразу зустрівся з настоятелем храму отцем Макарієм. Батюшка запитав у Михайла, як правильно вчинити, тому що йому погрожували, не дозволяли служити. Михайло відповів, що коли ховали схимонахиню Херувиму, начальство теж не дозволяло, а потім питали, чому не поховали, як належить. Додав, що він священник і служба замовна, тому він повинен все зробити належним чином. Отець Макарій заспокоївся, лише попросив Михайла бути з ним в престолі.
Розпочалася служба. Людей у цей день було багато, і поміститися в храмі всі не могли. Співробітники міліції, переодягнені в цивільний одяг, стояли скрізь: на кліросі, по всьому храму, в престолі. Незважаючи на це, службу здійснювали особливим чином. На серці у всіх лежав біль великої втрати. Навіть міліція і працівники КГБ, побачивши скорботу такої кількості людей, розуміли, що це була не проста людина.
Отцеві Макарію тоді дали вказівку перевірити, у що одягли старця Леонтія (не в архієрейську мантію). Також вимагали прослідкувати, щоб не було проповіді на похоронах, з’ясувати, який поставлять пам’ятник і кого оберуть замість старця Леонтія.
По закінченні богослужіння отець Макарій вийшов на солею і сказав людям коротке слово про те, що за період його священницького служіння він ніколи не бачив у своєму храмі такої кількості людей. Це недарма: значить, ця людина чимось сподобалась людям. Ті, кому вона не сподобалась, попросили пробачення. Усі люди, які були в храмі, в один голос відповіли: «Бог йому пробачить, і ми пробачаємо».
Після цього труну з тілом понесли до могили, яка була приготована поруч із місцем поховання батьків старця Леонтія. Яма була акуратно викладена цеглою. Поставили труну і поклали зверху дубові дошки так, що земля сипалася не на труну, а на дошки.
Похорон завершено. На могилі поставили не пам’ятник, а дерев’яний хрест. Проповідей ніяких не було, ніхто нікого не обирав. Все закінчилося просто: поминальним обідом. Було подано достатньо транспорту, щоб вивезти всіх людей із села. Два дні після цього приїжджали люди, які не встигли або не змогли потрапити на похорон, щоб хоч і з запізненням попрощатися з дорогим наставником.
7. Додаткове свідчення, післямова й авторське слово
7.1. Свідчення монахині Павли (Заїки)
Джерело: с. 381–386. Свідчення подано повністю, від першого знайомства з архідияконом Михаїлом до підпису авторки. На с. 385 вона розповідає про звернення по молитовну допомогу до старця Леонтія та отця Михаїла.
Моє перше знайомство з отцем Михайлом відбулося на початку літа 1995 р. До того часу я вже вирішила присвятити своє життя Богові — ЙТИ в монастир. Працювала бухгалтером на пошті в районному центрі Гоща. Батьки не погоджувалися з моїм рішенням, і відхід у монастир відкладався. Добре пам’ятаю, що зустріч сталася в неділю. Після служби ледь я встигла переступити поріг дому, як почула ззаду чийсь крок. Це була моя двоюрідна тітка Надія. Вона з хвилюванням сказала, що до нашого села приїхав старець Михайло і що він чекає мене на вулиці. Я поспішно вийшла. На дорозі біля дому стояла незнайома машина. Тихо відчинивши двері, я привіталася. Отець Михайло запитав:
— Вас звати Оксана? Це Ви хочете в монастир?
— Так, — відповіла я, і на очах у мене з’явилися сльози. Я плакала і не могла зупинитися. Потім сказала:
— Батьки не хочуть, щоб я йшла в монастир.
— Потрібно молитися Богу і просити батьків. Дуже важливо йти до монастиря з батьківським благословенням.
Потім він подав мені чотки і сказав:
— Це чотки. Молитва допоможе Вам подолати всі труднощі на Вашому шляху. Про Вас я чув з дня Вашого народження, але побачив лише зараз. Кажуть, що краще один раз побачити, ніж сто разів почути. Не переживайте, через три місяці Ваше життя зміниться.
Слова отця Михайла здійснилися. Рівно через три місяці я вступила до Городоцького духовного училища, і моє життя пішло іншим шляхом — шляхом служіння Богові. Після цієї зустрічі час від часу отець Михайло приїжджав до мене на роботу, підтримував і втішав. Радість від цих зустрічей залишилася в мене на все життя.
Пригадується один випадок, який стався за місяць до мого вступу до Городоцького духовного училища. Під час чергової зустрічі зі старцем я сказала:
— Отче Михайле, я написала заяву про звільнення з роботи. Через три дні мене розрахують і я зможу готуватися до вступу до духовного училища.
— Готуватися Вам не буде часу. Ви попрацюєте ще місяць.
— Як місяць? Не місяць, я ж написала заяву.
— Так, так, місяць попрацюєте.
На цьому ми й розсталися. Напрягаючись до кабінету головного бухгалтера, я весь час твердала: «Ні, місяць я точно працювати не буду!» А бухгалтер вже сама квапилася мені назустріч. Рівняючись зі мною, вона з хвилюванням сказала: «Оксано Іванівно, я бачила Вашу заяву. У чому справа?» Я мовчала. «При всій моїй повазі до Вас, я не можу зараз Вас розрахувати», — і пішла. «От тобі й місяць», — подумала я. Сталося так, як передбачив отець Михайло: з роботи мене розрахували рівно через місяць — перед початком занять у Городоцькому духовному училищі. Через деякий час за благословенням отця Михайла я стала насельницею Городоцького
Миколаївського жіночого монастиря. Перед цим отець Михайло сказав мені: «Ваше послухання буде пов’язане з людьми. Запам’ятайте, людям потрібно нести лише радість, любов і втіху. Потрібно віддавати людям у сто разів більше, ніж вони зможуть дати Вам. Дай Бог, щоб Ваше життя було основане на молитві».
У монастирі Господь судив мені нести послухання в бухгалтерії. Духовні настанови отця Михайла багато років допомагали вирішувати всі проблеми, пов’язані з моїм послуханням. Його поради були прості й не багатослівні: «Панахиду подайте, акафіст такому-то святому прочитайте. Бог все владнає». І Господь владував — усі проблеми зникали самі собою.
Остання моя зустріч із отцем Михайлом відбулася за місяць до його праведної кончини. Матушка ігуменя благословила мене поїхати привітати отця Михайла зі святом Різдва Христового. Він був настільки слабкий, що майже не міг говорити. Лише очі світилися тихою радістю. Про себе я подумала: «До кого я буду звертатися за порадою, хто мене втішить, якщо не стане отця Михайла?» У горлі з'явилася комок. Отець Михайло відчув мою скорботу і сказав: «Братимете до мене на могилку, і я буду вас чути, як живий».
У день пам'яті трьох святителів отця Михайла не стало. Для кожної людини смерть духовного отця — непоправна втрата. Час від часу мені пригадуються його слова, сказані колись в нашій обителі: «Скоріше рідна мати забуде про свою дитину, ніж я забуду вас».
Через деякий час після смерті отця Михайла мене спіткали випробування у вигляді тяжких хвороб. Спочатку туберкульозний плеврит — сім місяців у стаціонарі, потім видалення лівої нирки. Коли прийшла гістологія нирки, що підтверджує діагноз «рак», сили залишили мене.
Одного разу, прокинувшись вночі в лікарні, я молилася і просила Бога, щоб Він дав мені терпіння винести мою хворобу. Молилася Матері Божій, святителю Миколаю, потім почала просити старця Леонтія і отця Михайла, щоб вони не залишили мене своїм молитвенним предстоятелем. Під ранок мені наснилося, що я знаходжусь з отцем Михайлом у його келії і зі сльозами розповідаю про свою хворобу, а також про майбутню другу операцію. Добре пам’ятаю, що отець Михайло був дуже схвильований. Піднявшись зі стільця, він швидко підійшов до столу, взяв стопку іконок і простягнув мені: «Це Вам на другу операцію. Допомога буде!» Я подивилася і побачила верхню іконку — святих апостолів Петра і Павла. У цей час отець Михайло вийшов в іншу кімнату і, повернувшись, знову щось мені вручив. Після цього я прокинулась.
Допомога справді прийшла. Господь сподобив мене познайомитися з гарною людиною, доктором Трифонюк Л.Ю. У той час вона закінчувала в Польщі аспірантуру в медичній академії. Доктор вирішила допомогти мені: взявши мої фотографії, вона проконсультувалася з польським професором щодо моєї хвороби. Професор порадив робити операцію в Польщі.
Лілія Юріївна підготувала необхідні документи для операції за кордоном. Більше того, вона знайшла в Польщі кошти для її оплати, супроводжувала мене і була присутня на самій операції. Її труди неоціненні. Сестри монастиря говорили: «Господь послав тобі земного Ангела». Але я ж знала, Господь послав мені її по молитвах отця Михайла.
Ледь минув місяць після першої операції, а я вже готувалася до другої. Перед від’їздом, приїхавши на могилку до отця Михайла, подумала про себе: «Краще б замість метастаз у мене були туберкульоми, я б ще трохи пожила. Мені ж треба закінчити книгу про Вас, отче Михайле, і послужити Богу».
Господь почув моє прохання. Молитовним заступництвом отця Михайла, матушки ігумені та сестер монастиря під час операції у Польщі виявилося, що в моїх легенях туберкульоми. Лікарі тільки розвели руками.
Що неможливо для людей, можливе для Господа.
Чотирнадцять років Господь сподобив мене бути під духовним керівництвом отця Михайла. Велике щастя знати, що є людина, яка завжди тебе чекає і любить — духовний батько.
А таких, як я, у отця Михайла — тисячі.
Монахиня Павла (Заїка)
7.2. Післямова митрополита Іринея
Джерело: с. 480–482. Повний текст післямови, зокрема особисті спогади автора про проповіді старця Леонтія.
Книга «Сповідники Православної віри на Рівненщині» — це живе свідчення людей, які бачили і чули старця Леонтія, архідиякона Михайла та схимонахиню Херувиму. З великим бажанням і любов’ю вони розповідали про вражаючі зустрічі з ними. Страдальні подвиги їх говорять про красу Православної Церкви. Силою віри вони перемагали інтриги диявола. Юрби людей йшли за ними в Почаївську та Києво-Печерську Лаври. Їхні безстрашні і сміливі проповіді закінчувалися арештами та засланнями, а це ще більше приваблювало людей. До них їхали з посилками та передачами, а натомість від них привозили листи та повчання. Жодні сили не могли зупинити їхнє жертовне служіння людям. Люди відчували серцем їхню любов і за життя, і після їхньої смерті. Я ще був школярем, коли старець Леонтій приходив у наш дім у селі. До вечора він був переповнений народом Божим. До пізньої ночі, при тьмяному світлі гасової лампи він проповідував, і багато присутніх плакали. Лежачи на печі, я все це бачив і чув. Якою простою, виразною та зрозумілою була його проповідь!
Не раз я слухав його проповіді й у нашому сільському Хрестовоздвиженському храмі. Настоятель храму отець Павло благословляв отця Леонтія проповідувати після запричасного стиха. Пам’ятаю храм, переповнений людьми, всі зі сльозами слухали, і сам отець Павло перед Причастям виходив на солею і теж слухав. Цю яскраву свідчення неможливо описати словами.
Смиренна насельниця Городоцького Миколаївського жіночого монастиря монахиня Павла (Заїка) по крупинках збирала свідчення, увійшли до цієї книги. Видання вже підготовлено до друку, а листи, що свідчать про життя подвижників, усе продовжують надходити.
Рівненська земля подарувала Православній Церкві багато інших подвижників християнської побожності. Назву лише деяких:
1. Старець Кирило Козарчук із села Горбаков Рівненської області, страждальницьки померлий у мордовських таборах. Через три роки його тіло при перезахороненні виявилося нетлінним. Зараз на могилі постійно горить лампада.
2. Микола Фурманюк із села Сапожин Рівненської області.
3. Дівиця Галина Ільїна із села Дивень Рівненської області. Через 14 років при перезахороненні тіло виявилося нетлінним.
Живою свідчинею подвигів цих людей та їх гідною сподвижницею є настоятелька Бєлєвського жіночого монастиря ігуменя Алевтина (Сірук), що пройшла стражденний шлях у засланні. Через своє смирення вона не говорить про себе, але люди відчувають її молитви і тягнуться до неї за допомогою та благословенням.
Справді «Дивний Бог у святих Своїх».
+ Іриней
митрополит Дніпропетровський і Павлоградський
7.3. Від автора
Джерело: с. 483–485. Повний авторський текст про збирання матеріалів і людей, які допомагали підготувати книгу.
Гоніння на Православну Церкву залишилися в минулому. Нове покоління знає про них як про трагічну сторінку історії своєї Батьківщини. Пройде трохи часу, і люди будуть читати про страждання новомучеників так, як ми сьогодні перечитуємо описи мук, що зазнали за віру перші християни. Бо немає нічого потаємного, що не відкрилося б, і таємного, що не стало б відомо (Мф. 10:26).
Ще живі очевидці того страшного часу. На їхню долю також випала немала чаша страждань, але Господь зберіг цих людей, щоб донести до нас чистоту і глибину Православної віри, і щоб ми, нове покоління, змогли дізнатися правду про ті події з перших вуст.
З особливою повагою й любов’ю хочеться згадати про спочилого протоієрея Василя Остапчука — духовника Рівненської єпархії. Батюшка одним із перших почав збирати матеріали про життя та подвиги сповідників Православної віри нашого краю.
Не написати цю книгу — значить приректи на забуття життя, страждання, тверде стояння у вірі, духовну спадщину наших наставників. Вони жили у надскладний для Православної Церкви час відкритого протистояння віри і безвір’я і зберегли віру, несучи її й оточуючим.
Вся історія Церкви і кожен період окремо — це важке випробування для людства, перевірка на стійкість у вірі. Життя сповідників — свідчення того, що будь-який час, обов’язок кожного православного — вистояти, зберегти віру, як її зберегли вони, наші наставники, і передати майбутнім поколінням як найбільшу цінність у цьому світі.
Розповісти про цих сповідників — обов’язок перед Богом і людьми.
Висловлюю свою щиру вдячність і подяку настоятелям і настоятелькам монастирів, людям, чиї спогади допомогли відтворити світлі образи наших наставників у всій їхній повноті та значущості, як для їхнього часу, так і для всіх часів.
Глибокий уклін за благословення і підтримку у підготовці даного видання висловлюю:
митрополиту Дніпропетровському і Павлоградському Іринію;
архієпископу Рівненському і Острозькому Варфоломею;
монахині Алексії (Швець);
монахині Даніїлі (Котик);
монахині Домніке (Зданевич);
Федосенку Ірині Володимирівні;
Марушкевич Ларисі Василівні;
Таргонському Денису Ростиславовичу;
Хачатуровій Ірині Олександрівні;
Хитрому Едуарду Казініровичу;
Бездетко Олені Володимирівні.
Особливу подяку і любов хочеться висловити настоятелю Алатирського Святотроїцького чоловічого монастиря (Чувашія), нині спочилому архімандриту Ієроніму (Шуригіну). За його святими молитвами була написана дана книга. Батюшка добрим словом і молитвою утішав, зміцнював і наставляв протягом усього часу написання книги.
«Я буду молитися, і книга буде написана, тому що про таких сповідників віри Православної повинні знати люди», — такими словами отець Ієронім благословив розпочати роботу над написанням цього видання. І молитви, і благословення старця стали провідною зіркою у нелегкій праці, по крупицях зібраній у книгу про подвижників ХХ ст. на Рівненщині.
Як насельниця Городоцького Миколаївського жіночого монастиря Рівненської єпархії, смиренно схиляюся і дякую настоятельці обителі ігуменії Михайлі (Заєць) за благословення попрацювати над збором матеріалів для написання книги.
Особлива вдячність за благодійну підтримку у виданні цієї книги Кесову Геніку Сократовичу.
8. Документи з ілюстрованої вкладки
Нижче — українське відтворення тексту документів зі сканів. Печатки та власноручні підписи описано у квадратних дужках. Зображення листування окремо зазначені в реєстрі ілюстрацій.
Метрика народження Джерело: 256-3.pdf, права сторінка, вкладка III. № 1125. 18 березня 1939 року. Метрика народження. Леонтій Грицан народився 25 серпня 1899 року від матері Марії та батька Гарасима у селі Велика Нова Мощаниця Мізоцького повіту Рівненської області, віросповідання православне. Затверджено. Св. Євгеній [прізвище в підписі потребує уточнення; на оригіналі — власноручний підпис і печатка]. [На репродукції також є засвідчувальний напис про відповідність копії оригіналу й печатка КДБ; частина напису та підпис нечиткі. Для точного відтворення див. зображення документа.]
Реабілітація за вироком 1946 року Джерело: 256-6.pdf, права сторінка, нижня частина, вкладка VI. Міністерство юстиції. Рівненський обласний суд. Громадянину Грицану Дмитру Герасимовичу, с. Н. Мощаниця Здолбунівського району Рівненської області. Довідка. Рівненським обласним судом 16 травня 1990 року переглянуто справу за обвинуваченням Грицана Леонтія Герасимовича. Вирок військового трибуналу військ НКВС Рівненської області від 19 квітня 1946 року щодо Грицана Леонтія Герасимовича скасовано, а провадження у справі припинено через відсутність у його діях складу злочину. Грицана Леонтія Герасимовича у цій справі реабілітовано. Голова Рівненського обласного суду В. Г. Довгалюк. [Підпис і печатка.]
Реабілітація за вироком 1954 року Джерело: 256-7.pdf, ліва сторінка. Прокуратура СРСР. Прокуратура Української Радянської Соціалістичної Республіки. 252601, м. Київ-11, вул. Різницька, 13/15. 09.91. № 13-43748-90. Довідка про реабілітацію. Громадянин Грицан Леонтій Герасимович, 1899 року народження. Рік і місце народження: с. Н. Мощаниця Здолбунівського району Рівненської області. Місце проживання до арешту: за місцем народження. Місце роботи та посада (рід занять) до арешту: не працював. Коли і яким органом засуджений (репресований): 13–14 жовтня 1954 року Рівненським обласним судом. Кваліфікація вчиненого та міра покарання з урахуванням змін, внесених до вироку (позасудового рішення): ст. 54-10 ч. 2, 54-11 КК УРСР — до 10 років позбавлення волі з конфіскацією майна. Заарештований 4 червня 1954 року; звільнений 7 січня 1956 року. Перебував під вартою, у місцях позбавлення волі, на примусовому лікуванні: 1 рік, 7 місяців, 3 дні. Поле про перебування на засланні не заповнене. На підставі ст. 1 Закону Української РСР «Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні» від 17 квітня 1991 року Грицана Леонтія Герасимовича реабілітовано. Старший помічник прокурора України П. Н. Кушнір. [Підпис і печатка.]
Реабілітація за вироком 1958 року Джерело: 256-7.pdf, права сторінка, вкладка VII. Прокуратура СРСР. Прокуратура Української Радянської Соціалістичної Республіки. 252601, м. Київ-11, вул. Різницька, 13/15. 09.91. № 13-43748-90. Довідка про реабілітацію. Громадянин Грицан Леонтій Герасимович. Рік і місце народження: 1899 рік, с. Н. Мощаниця Здолбунівського району Рівненської області. Місце проживання до арешту: за місцем народження. Місце роботи та посада (рід занять) до арешту: не працював. Коли і яким органом засуджений (репресований): 21 квітня 1958 року Рівненським обласним судом. Кваліфікація вчиненого та міра покарання з урахуванням змін, внесених до вироку (позасудового рішення): ст. 54-10 ч. 2 КК УРСР — до 10 років позбавлення волі без конфіскації майна. Заарештований 22 лютого 1958 року; дата звільнення — «не встановлено». Поля про тривалість перебування під вартою, у місцях позбавлення волі, на примусовому лікуванні та на засланні не заповнені. На підставі ст. 1 Закону Української РСР «Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні» від 17 квітня 1991 року Грицана Леонтія Герасимовича реабілітовано. Старший помічник прокурора України П. Н. Кушнір. [Підпис і печатка.]
9. Фотографії: де знайти й де розмістити на сайті
Редакторський реєстр. У вкладці I–VII є 12 фотографій, безпосередньо пов’язаних зі старцем, а також зображення листування, метрики й трьох довідок про реабілітацію. «Ліворуч» і «праворуч» означають сторони розвороту після повороту скану до нормального положення для читання. Файли лежать у тій самій папці «Исповедники».
Портрети 1. Старець Леонтій під час другого ув’язнення. Файл 256-1.pdf, права сторінка, вкладка I. Портрет із посохом. Рекомендоване місце: головна сторінка або початок біографії. Підпис залишити із зазначенням періоду ув’язнення. 2. Старець Леонтій під час третього ув’язнення. Файл 256-2.pdf, ліва сторінка. Погрудний портрет. Рекомендоване місце: розділи «Ув’язнення» та «Чернечий постриг. Монах Серафим».
Похорон і прощання 3. Похорон старця Леонтія, 1973 рік. Файл 256-4.pdf, ліва сторінка, верхня фотографія. Рекомендоване місце: «Останні дні та кончина». 4. Заупокійне богослужіння в храмі Різдва Богородиці, с. Нова Мощаниця. Файл 256-4.pdf, ліва сторінка, нижня фотографія. Рекомендоване місце: продовження розповіді про похорон або історична галерея.
Храм, будинок, келія та могила 5. Храм Різдва Богородиці в Новій Мощаниці. Файл 256-4.pdf, права сторінка, верхня фотографія. Рекомендоване місце: «Місця пам’яті». 6. Будинок, де в молитовному подвигу старець провів останні дні життя. Файл 256-4.pdf, права сторінка, нижня фотографія. Рекомендоване місце: «Останні роки життя». 7. Келія старця Леонтія після його праведної кончини. Файл 256-5.pdf, ліва сторінка, верхня фотографія. Рекомендоване місце: «Келія та побут старця». 8. Будиночок старця Леонтія «в наші дні» — так підписано у виданні 2014 року. Файл 256-5.pdf, ліва сторінка, нижня фотографія. Рекомендоване місце: «Місця пам’яті». Для сайту вживати підпис «Будиночок старця. Фото з видання 2014 року», оскільки сучасний стан цим знімком не встановлюється. 9. Надгробок на могилі старця Леонтія, кладовище с. Нова Мощаниця. Файл 256-5.pdf, права сторінка, велика вертикальна фотографія. Рекомендоване місце: «Могила та вшанування пам’яті».
Вшанування пам’яті та особисті речі 10. Заупокійне богослужіння в дні поминання старця біля храму Різдва Богородиці. Файл 256-6.pdf, ліва сторінка, верхня фотографія. Рекомендоване місце: «Вшанування пам’яті». 11. Параман і чотки старця Леонтія — підпис у книзі. Файл 256-6.pdf, ліва сторінка, нижня фотографія. Рекомендоване місце: «Чернече життя» або «Особисті речі». 12. Одяг старця: лляна сорочка, кофта, кожух, рукавички, шапка та посох. Файл 256-6.pdf, права сторінка, верхня фотографія. Рекомендоване місце: «Особисті речі».
Листування та архівні документи як ілюстрації 13. Колаж фрагментів листування: адресні записи, поминальні записки та короткі написи. Файл 256-2.pdf, права сторінка, вкладка II. Рекомендоване місце: «Листи та листування». Книжковий підпис: «Переписка старца Леонтия. Архив Ровенского УСБУ (п. 17, 38)». 14. Продовження колажу рукописних записів. Файл 256-3.pdf, ліва сторінка, посилання (п. 17, 38). Рекомендоване місце: та сама галерея листування. Це зображення фрагментів, а не суцільні повні листи. 15. Метрика народження Леонтія Грицана, № 1125, 18 березня 1939 року. Файл 256-3.pdf, права сторінка, вкладка III. Рекомендоване місце: «Народження та родина» і «Документи». 16. Довідка Рівненського обласного суду про скасування вироку 1946 року. Файл 256-6.pdf, права сторінка, нижня частина. Рекомендоване місце: «Реабілітація». 17. Довідка про реабілітацію за вироком 13–14 жовтня 1954 року. Файл 256-7.pdf, ліва сторінка. Рекомендоване місце: «Реабілітація». 18. Довідка про реабілітацію за вироком 21 квітня 1958 року. Файл 256-7.pdf, права сторінка, вкладка VII. Рекомендоване місце: «Реабілітація».
Для фотографій можна вирізати окремий знімок зі сторінки, зберігши точний підпис і вказівку на книгу. Архівні документи краще показувати повністю, з полями, датами, печатками та підписами. Дрібні рукописні записи варто давати із можливістю збільшення; нерозбірливі місця не відновлювати здогадками.
Прямі посилання на скани ілюстрацій
256-1.pdf — https://drive.google.com/file/d/1cJJmQbvtuO5KXn9xfEABmajtp8qq4qK_/view?usp=drivesdk
256-2.pdf — https://drive.google.com/file/d/19TRrha_PKOYVXYXovOf13CcI7kuHwoDo/view?usp=drivesdk
256-3.pdf — https://drive.google.com/file/d/1pDBRE3XFxpTpb7ttBBSwkGX7vHL0yCPs/view?usp=drivesdk
256-4.pdf — https://drive.google.com/file/d/1lsA2lknhuFKUhRJSwmDPVmWec_cETyIg/view?usp=drivesdk
256-5.pdf — https://drive.google.com/file/d/1pJUkPtgVLalL3zvIS7ibR8wUM006QoHr/view?usp=drivesdk
256-6.pdf — https://drive.google.com/file/d/1sMtcsx6SgCL60cjicAIzTVLpYG8iIOyO/view?usp=drivesdk
256-7.pdf — https://drive.google.com/file/d/1vbonsrZnY6fqHaQDz0B176ROiu1sT86w/view?usp=drivesdk
10. Джерела та редакторські примітки
10.1. Повний список використаної літератури з книги
Джерело: с. 486–492. Спільну бібліографію книги залишено повністю, щоб зберегти розшифрування посилань «п. …» у перенесених текстах. Не кожна позиція стосується винятково Леонтія Грицана.
1. Біблія. Російське біблійне товариство. М., 1993. 2. Повний Православний Богословський енциклопедичний словник у 2-х томах. М.: Вид-во «П. П. Сойкіма». 1992. 3. Православна енциклопедія в 20-ти томах. Церковно-науковий центр Російської Православної Церкви. М.: Вид-во «Православна енциклопедія». М., 2000–2008. 4. Шкаровський М. В. Російська Православна Церква у 20 столітті. М.: Вид-во «Лепта», 2010. 5. Покровський В. «Життєпис подвижників Західної України». Б. м., 1992. 6. Остапчук В., прот. // Газета «Православне Полісся» Рівненська єпархія Української Православної Церкви. Рівне, 2001. № 8–10; Рівне, 2002. № 1–3. 7. Остапчук В., прот. Життя та діяльність отця Леонтія. Рівне, 2006. 8. Баслик Є. К. Записки священника Євстафія. Мінськ: «Лучі Софії», 2005.
9. Служитель миру. Дніпропетровськ: Видавничий відділ Дніпропетровської єпархії, 2009. 10. Кубійович В. М. Атлас України та суміжних країн. Львів, 1937. 11. Філіппов Б. А. Нариси з історії Росії XX століття. М.: ПСТГУ, 2009. 12. Ковалевський І. Христу заради юродиві. Москва: Донський монастир, 1992. 13. Смірнов С. І. Духовний батько у Стародавній Східній Церкві. М.: ПСТГУ, 2003. 14. Смірнов С. І. Староруський духовник. М.: ПСТГУ, 2004. 15. Федотов Г. П. Святі Стародавньої Русі. М.: «АСТ», 2003. 16. Кравчук С. Фенікс // Рідний край. № 34–38, 40. 17. Архів Рівненського УСБУ. Грицан Леонтій Герасимович. 1. П-5162. С. 64. 2. П-5162. С. 19. 3, 4. П-5162. С. 15. 5. П-5162. С. 59. 6, 7, 8. П-5162. С. 55. 9. П-5162. С. 57. 10. П-5162. С. 24. 11. П-5329. Т. 2. С. 272. 12. П-5329. Т. 1. С. 5. 13. П-5329. Т. 1. С. 65–69. 14. П-5329. Т. 2. С. 287. 15. П-5329. Т. 2. С. 228. 16. П-5329. Т. 2. С. 274.
17. П-5329. Т. 2. С. 288. 18. П-5329. Т. 2. С. 287. 19. П-5329. Т. 2. С. 289. 20. П-5329. Т. 2. С. 293. 21. П-5329. Т. 2. С. 297–299. 22. П-5327. Т. 1. С. 5. 23. П-5327. Т. 1. С. 8. 24. П-5327. Т. 1. С. 142–145. 25. П-5327. Т. 1. С. 23–24. 26. П-5327. Т. 1. С. 26–27. 27. П-5327. Т. 1. С. 28. 28. П-5327. Т. 1. С. 31. 29. П-5327. Т. 1. С. 119. 30. П-5327. Т. 2. С. 213. 31, 32. П-5329. Т. 2. С. 314. 33. П-5162. С. 62–64. 34. П-5329. С. 315. 35. П-5329. С. 316. 36. П-5329. Т. 2. С. 250. 37. П-5329. С. 318. 38. Переписка, вилучена у квартирі обвинуваченого Грицана Л. Г. від 07.04.1958 р. С. 20, 22, 25, 27, 51, 30, 33, 46, 61, 81.
18. Архів Рівненського УСБУ. Гнесюк Михайло Сергійович. 1. П-5646. С. 4. 2. П-5646. С. 39. 3. П-5646. С. 167. 4. П-5646. С. 155. 5, 6. П-5646. С. 69. 7. П-5646. С. 65.
8. П-5646. С. 73. 9. П-5646. С. 27, 31. 10. П-5646. С. 37. 11. П-5646. С. 160. 12. П-5646. С. 164. 13. П-5646. С. 165. 14. П-5646. С. 165. 15. П-5646. С. 177. 16. П-5646. С. 182. 17. П-5646. С. 183–184. 18. П-5646. С. 190. 19. П-5645. Т. 1. С. 113. 20. П-5645. Т. 1. С. 14. 21. П-5645. Т. 1. С. 15. 22. П-5645. Т. 1. С. 13. 23. П-5645. Т. 1. С. 11. 24. П-5645. Т. 1. С. 21. 25, 26. П-5645. Т. 1. С. 23. 27. П-5645. Т. 1. С. 24. 28. П-5645. Т. 1. С. 30. 29. П-5645. Т. 1. С. 34. 30. П-5645. Т. 1. С. 35, 36, 43; Т. 3. С. 10. 31. П-5645. Т. 3. С. 68, 69. 32. П-5645. Т. 3. С. 68–71. 33. П-5645. Т. 4. С. 213–217. 34. П-5645. Т. 4. С. 220–221. 35. П-5645. Т. 4. С. 277, 281. 36. П-5645. Т. 3. С. 284. 37. П-5645. Т. 3. С. 283. 38. П-5645. Т. 4. С. 294–295. 39. П-5645. Т. 4. С. 296–300.
40. П-5645. Т. 3. С. 292. 41. П-5646. С. 200—201. 42. П-5645. Т. 4. С. 306. 43. П-5646. С. 202. 44. П-5645. Т. 4. С. 308. 45. П-5646. С. 199
19. Архів УФСІН Росії по Республіці Мордовія. Архівна довідка від 30.12.2010 р.
20. Борщевич В.Т. Мандрівний проповідник Леонтій Грицан і його послідовники // Сумський історико-архівний журнал. 2008. № 4—5. С. 185—195. (Спільне видання Державного архіву Сумської області, Інституту української археології та джерелознавства ім. Грушевського, Національної академії наук України та Сумського державного університету).
21. Державний архів Рівненської області (далі — ГАРО). Лист уповноваженого з питань РПЦ у Рівненській області П. Дубовика керівнику Мизочеської райконтори зв'язку, № 122—123, 6 грудня 1957 р. ГАРО. Ф. Р. 204. Оп. 11. Д. 101. С.268.
22. ГАРО. Лист архієпископа Волинського і Рівненського Даміана (Марчука) Митрополиту Київському і Галицькому, Екзарху України Філарету (Денисенку), № 259, 18 квітня 1973 р.
23. ГАРО. Доповідна протоієрея Антонюка Я., благочинного перквею Корецького району, архієпископу Волинському і Рівненському Даміану (Марчуку), № 74, 17 квітня 1973 р.
24. Довідка «Про діяльність представників ІПЦ т.зв. “леонтіївців” на території Рівненської області», підготовлена уповноваженим Ради з питань релігій при Раді Міністрів УРСР Є. К. Сулимою Раді з питань релігій при Раді Міністрів СРСР та Раді з питань релігій при Раді Міністрів УРСР, № 188, 23 вересня 1977 р. ГАРО. Ф. Р. 204. Оп. 12. Д. 261. С. 5.
25. Інформація уповноваженого Ради з питань РПЦ при КМ СРСР по Рівненській області П. Дубовика Раді з питань РПЦ при КМ СРСР, № 122—62, 4 травня 1958 р. ГАРО. Ф. Р. 204. Оп. 1 Д110.С.126;
26. Осіпов В.Н. Дубравлаг. М.: «Наш сучасник». М.: 2003.
27. Володимир Садовников. Від Мордовських таборів спогади. Ч. 2. Дубравлаг. 1961—1966 рр.
28. Офіційний сайт «Московський меморіал».
29. Кримінальний кодекс України 1927—1961 рр.
Стаття 54—10. За пропаганду або агітацію, яка полягає у закликах до повалення, підриву або ослаблення радянської влади чи до вчинення окремих контрреволюційних злочинів (ст. ст. 54-2—54-9), а також за розповсюдження або збереження літератури такого ж змісту, застосовуються — позбавлення волі (12) на строк не менше шести місяців.
За ті самі дії під час масових заворушень або з використанням релігійних чи національних забобонів мас, або в умовах війни, або в місцевостях, де оголошено воєнний
Список використаної літератури
стан, застосовуються — заходи соціального захисту, зазначені у статті 54—2.
Стаття 54—11. За будь-яку організаційну діяльність, спрямовану на підготовку або вчинення передбачених у цьому розділі злочинів, а також за участь в організації, що виникла для підготовки або вчинення одного з злочинів, передбачених у цьому розділі, застосовуються — заходи соціального захисту, зазначені у відповідних статтях цього розділу.
30. Смирнов М.Б. Система виховно-трудових таборів в СРСР. М.: «Звінья», 1998.
31. Висновки Синодальної Богословської комісії УПЦ МП щодо ставлення до особистості мандрівного проповідника Леонтія Грицана, який проживав у Рівненській області, та його послідовників, 18 квітня 2001 р. [Електронний ресурс] / URL: http://orthodox.is.lviv.ua/news/sinod2.htm
32. Протоієрей Василій Мельничук. Життя моє прокляте... М.: «РАКЕЛЬ-ІНФО», 2012.
33. Тищенко. Що приховується під назвою «Правдиво-православна церква» або сектою «леонтьєвців». // Червоний прапор. 1958. 20 квітня.
10.2. Вихідні електронні матеріали
Російський текст книги: https://docs.google.com/document/d/1VctLkoT-MLHCdI13yC04IRNFEoIv38z3viowXmVeb3Q/edit
Український переклад книги: https://docs.google.com/document/d/1y-459-Voo-bhX267g0uawa9I_fR8EQQ_j7kNfZ6Itbo/edit
Папка сканів: https://drive.google.com/drive/folders/1zwkHVfo6ebmSIyzF3TOB9E2TzdWjftFT
10.3. Місця, які потребують окремого уточнення перед підготовкою сайту
Ці зауваги належать укладачеві добірки й не є текстом книги. Вони зберігають видимими розбіжності самого джерела.
На с. 26 і в метриці зазначено народження 25 серпня 1899 року. В інших місцях книги вік не завжди узгоджується з цим роком: у розповіді про 1919 рік названо 22 роки, а в розповіді про 1964 рік на с. 325 — 67 років. Ці числа збережено як у джерелі; для хронології сайту їх потрібно звірити окремо.
На с. 82 в основному тексті зазначено судове засідання 19 квітня 1944 року, тоді як довідка про реабілітацію у вкладці VI називає вирок від 19 квітня 1946 року. Не слід непомітно поєднувати ці дві дати в одну хронологію.
Напис «у наші дні» під фотографією будинку стосується часу підготовки видання 2014 року. Книга не встановлює сучасного стану будинку, келії чи могили.
У колажах листування частина рукописних написів нечитка. Для них збережено точне місце у сканах і рекомендацію показувати факсиміле. Нерозбірливий текст не доповнено припущеннями.
Згадка про протоієрея Леонтія Коберського на с. 415 стосується іншої людини і не включена до матеріалів про Леонтія Грицана. Згадки про преподобного Серафима Саровського в загальному вступному контексті залишено з відповідними іменами.